Work Text
Кажуть, що порятунок потопельників — справа рук самих потопельників. Хочеш вижити — вперед, зціпи зуби і пливи до берега, як би далеко він не був. Розслабишся хоча б на хвилинку, проявиш слабкість — і тебе затягне у вир, накриє з головою, сховає в морських глибинах, та ще й так надійно, що більше ніхто і ніколи не достукається, не знайде.Що робити, якщо слід рятуватися, захлинаючись в іншій, дуже-дуже потрібній, людині, Лідія не знає. Буйки далеко позаду, рятувальне коло пробите, повітря катастрофічно не вистачає. Легені пече і стискає при кожному вдиху, при кожному погляді на того, хто є найсолонішим і водночас найбажанішим у житті; але рятуватися треба. Тільки як вижити, якщо він не дозволяє?При цьому Пітер — о боже, ну звісно, хто б іще, як не цей випещений виродок, — навіть не помічає того, що топить Лідію. Та й нащо йому помічати її взагалі? Маленьке нетямуще дівчисько, готове зламати власні принципи й поступитися; здатне пройти десятки й сотні миль, щоб допомогти; згодне просто мовчки бути поруч, давлячись емоціями, нічого не вимагаючи й нічого не отримуючи.Солона, схожа на морську, вода так боляче дряпає стінки горла, що стає дико боляче, але кричати Лідія не сміє. Її захоплює вир подій власного життя; вона падає, тоне в людині, яка погрожує стати її загибеллю, її меморіальною дошкою, її надгробним каменем, і мовчить. Мовчить і лише слабко усміхається, почувши тихе «Лідс» та схилившись під швидкоплинним дотиком до волосся. О, як мало потрібно людині для щастя! Тому, хто залежний від іншого, — і того менше.Водорості, здається, вже обплітають ноги, тягнуть на саме дно, туди, де серед рифів і коралів живуть сотні невідомих науці істот, де мешкають страшні демони людської душі, тільки Лідія не боїться. Вона хоч і маленька слабка дівчинка в очах Пітера, але найнебезпечніший демон завжди перебуває поруч із нею. Прямо в ній. Часом десь у горлі, застрягаючи грудкою, часом — у ділянці серця, випалюючи ініціали «П.Х.» на найвидніших місцях. А вона, заплющуючи очі, відганяє фантом болю, намагається пережити це, виплисти крізь товщу води, що тисне на неї із силою ста атмосфер, і це практично вдається в моменти, коли Пітер їй усміхається.І чхати вона хотіла на те, скільки відсотків сарказму вкладено в цю усмішку. У ній вона бачить ледь не весь світ. Чи бодай хоча б ту заповітну землю, до якої колись сподівається доплисти.Скільки наївності. Чи ні?Лідія прекрасно знає, що ні на йоту не потрібна Пітеру, цьому самовдоволеному мудаку; що він побуде поруч, а потім розтисне руку, насолодиться моментом ковзання пальців по пальцях, а потім буде спостерігати за тим, як її безвольне тіло повільно опуститься на дно. До всіх тих наяд, які там уже давно живуть завдяки його волі.Скільки ж жертв на твоєму рахунку, Пітере Гейле? Скількох ти втопив у власній ідеальності, у власній самозакоханості, у власному цинізмі? Лідія не перша і, чорт забирай, не остання, та тільки бореться найдовше. Здатися — значить визнати слабкість, а її Лідія і так дозволила собі забагато.Часом, просиджуючи довгі осінні вечори наодинці з собою і якоюсь незрозумілою філософською книжкою, Лідія сподівається, що зможе виплисти, що ще трішки, ще ривок — і ось, вона, поверхня. Вона погладжує власний амулет-мушлю, подаровану... неважливо ким, він має, най би його чорти побрали, бути неважливим! — і молиться про те, аби бодай ще раз набрати повні чистого повітря легені. Це має, має вийти, адже її почуття можуть бути просто тимчасовою одержимістю, адже вона не дозволила собі забагато зайвого.
Усього лише допомога.
Усього лише пара швидкоплинних зітхань.
Усього лише пара дотиків.
Усього лише швидкий секс у черговий момент слабкості.
Подумаєш, це все можна пережити! Варто лише тільки захотіти! Ну де ж, де ця клята поверхня, бо ж очі ріже так, що дивитися вже неможливо. Боляче, ніби весь день витріщався на сонце, сподіваючись знайти там відповіді на свої запитання. От тільки дзуськи: мертві зірки не відповідають. А живих у цій галактиці більше не знайдеш.Порятунок потопельників — справа рук самих потопельників. Дивно звучить, але більш справедливої фрази не знайдеш. Більшість справді рятується сама, дехто інший — топлячи свого рятівника. Є й відсоток тих, хто більше ніколи не вирине з морських глибин, названих помилково людством довбаним коханням.Утім, Лідія надає перевагу слову «прихильність». Воно не таке жорстоке і не настільки б'є по голові усвідомленням власної нікчемності. Та й хіба можна кохати Пітера Гейла? Хіба він гідний кохання? Він вартий лише того, щоби йому до ніг прив'язали якір та скинули з піратської реї, тільки де ж таку знайдеш? До понять справедливості апелювати нерозумно, і саме тому Лідія мириться з тим, що якір прив'язаний якраз до її ніг. І не просто прив'язаний: виклеєний, випалений, зрісся з нею, постійно тягне на дно.Остаточно вона відчуває пісок під ногами, коли Пітер, уже в його хвилину слабкості, зводить на неї очі. І в цьому погляді — раптово — стільки від побитого собаки, що серце просто не витримує і з ледь чутним стогоном провалюється в саму безодню.Лідія простягає руку, стираючи самотню сльозу, що креслить собі доріжку по гарячій щоці Пітера, і заспокійливо шепоче: «Нічого страшного, ти впораєшся. Ми впораємося».Звичайно, він упорається. А їй то що? Вона і так на дні.Справа рук самих потопельників — смерть потопельників.Лідія обіймає Пітера і придушує нервовий смішок.У легенях так солодко хлюпається солона вода.