Work Text
Щоб історія кохання була вічною, хтось має померти ©
Читання чужих щоденників не карається законом, але й не заохочується совісним суспільством. Міккі це чудово відомо, але коли він, сортуючи по коробках усіляке барахло, що знаходиться в коморі, натикається на кілька об'ємних блокнотів у твердій палітурці, то не може втриматися від спокуси. Кожна сторінка поцяткована дрібним почерком, що належить Розі, і від цього зайвий раз до горла підступає клубок. Міккі крадькувато озирається на всі боки, ніби боїться, що його зараз спіймають «на гарячому», і доведеться розпрощатися — що з гарними відносинами із Розою, що з крамольною жагою дізнатися про те, що ж Роза, ця назавжди загублена між світами дівчинка, довірила паперу, а не найближчим людям. Підсунувши до себе ногою найближчу порожню коробку, Міккі скидає туди всі знайдені блокноти — їх п'ять, і прикриває зверху якимось лахміттям, давно вже гарненько прибитим пилом.Це необхідно сховати. І Міккі ховає. Так по-дитячому, під ліжком, засунувши подалі від чужих очей, але ховає.За обідом він трохи натягнуто посміхається всім Тайлерам, уникаючи прямо дивитися на Розу; йому все ще соромно за те, що він збирається сунути свого носа в її особисте життя. Утім, Роза не помічає його поневірянь, вона, як і раніше, майже до всього навколо байдужа — мляво колупається у своїй тарілці і так само мляво відповідає на запитання батьків. Джекі, вкотре важко зітхнувши, невдоволено морщить лоб, сильніше стискає столові прилади в руках, а потім, немов порахувавши до п'яти і заспокоївшись, звертається до Міккі:— Як тобі індичка, милий?Доводиться відволіктися від роздумів, розсипаючись у компліментах умілій господині. До готування Джекі Тайлер не підпускає жодну куховарку, через що, буває, свариться з Пітером, але зазвичай всі і завжди задоволені її куховарством. Сьогодні ось, щоправда, Міккі майже не відчуває смаку, але він знає — це через почуття провини, яке гризе зсередини, смокче під ложечкою, вбиває весь здоровий ґлузд.Тільки відступати не в правилах Міккі.Саме тому пізно вночі, коли дім Тайлерів нарешті занурюється в спокійний (хоча, цілком можливо, і не особливо) сон, Міккі навшпиньки крадеться до власних дверей, провертає замок на два оберти й тягнеться за заповітною коробкою.Щоденники, як і все, що побувало в комірчині, теж прибиті пилом, через що нестерпно свербить у носі і хочеться чхати. Від раптового «Будь здоровий!», що лунає поруч, Міккі ледь не підстрибує на ліжку, а потім, намагаючись вгамувати калатання серця, швидко і трохи зло вимикає автоматичний годинник, налаштований на реакції людського організму.Читати чужі щоденники дуже негарно і, до всього іншого, нечесно по відношенню до їхнього автора, Міккі знає. Але, може, саме ці книжечки допоможуть йому в усій мірі зрозуміти біль Рози? На корінці кожної із них цифра, що позначає місяць та рік написання, і Міккі мимоволі всміхається: раніше за Розою не водилося такої тяги до точності. Руки самі по собі тягнуться до блокнота, на якому акуратно виведено «08'2006» — це перший місяць майже-нормального життя Рози в паралельному світі. «Майже» — бо були і нервові зриви, і тижневе мовчання, і навіть спроба голодувати. Це зараз Роза почала знову нагадувати себе колишню, хоча усмішку від неї все ще рідко побачиш.І, здається, Міккі починає розуміти чому.Перший же запис боляче вдаряє під дих.
«Привіт, щоденнику. Мене звуть Роза Тайлер. Сьогодні минув місяць з того моменту, як я померла...»
Міккі прикриває очі на мить, йому здається, що рядки просто збилися, адже Роза не могла написати подібного. Але перечитавши вдруге, втретє, він переконується — могла. Пальці швидко гортають ледь пожовклі сторінки, на яких подекуди потекло чорнило — значить, плакала під час написання, і абсолютно кожен новий запис починається з моторошних слів.
«Привіт, щоденнику. Сьогодні 37 (45, 58...) день, як я померла. У мене все добре, як для тієї, яка не бачить сенсу в тому, що живе...»
Міккі не особливо вчитується в те, про що пише Роза, бо розуміє — це опис того, як вони з Джекі та Пітом намагалися привести її до тями. Про Доктора Роза на сторінках щоденника згадує недозволено мало, немов боячись, що будь-яка думка про нього принесе їй нову порцію болю. Але в одному Міккі твердо впевнений — вона ледь не досі вважає себе загиблою емоційно, ніби розставання, а потім прощання з Доктором випалило безмежний пустир у її душі.Вона розмірковує про кожен новий день, як про щось невідворотне, не зовсім бажане, не зовсім радісне. Сонце піднялося? Чудово, але банально. А ось у спіральній галактиці ІН-192* на планеті, подібній до Землі, встає щодня відразу три «Сонця». І це видовище Роза вважає захоплюючим. Принаймні, саме цим епітетом вона користується, описуючи свої почуття від зустрічі третього світила. Але знову — ні слова про того, хто дозволив їй побувати там, хто дозволив їй милуватися всім цим. Ні слова про Доктора.Кожен запис закінчується побажанням доброї ночі щоденнику (а чи щоденнику — миготить крамольна думка) і проханням подарувати полегшення до завтрашнього ранку. Але потім усе знову повторюється.У третьому щоденнику, в якому описано листопад-грудень 2006-го, Міккі нарешті натикається на одну із розповідей про Доктора. Роза доволі детально розповідає, як їм одного разу довелося святкувати разом Різдво. Нарікає на те, що через раптову поломку ТАРДІС вони не змогли привітати Джекі вчасно, роздумує: чи справді корабель не можна було відремонтувати, чи ж Доктор просто хотів залишитися удвох, а ще засмучується через те, що так і не наважилася поцілувати його в той чарівний вечір.Міккі різко закриває щоденник, діставшись місця, в якому Роза починає описувати те, як любила роздивлятися Доктора, а ще — так по-дівочому — «тонула в його очах», бо це занадто навіть для нього. Занадто не тому, що Міккі ревнує: о, ні, він давно переріс це почуття; занадто тому, що він і так вторгнувся в її особистий простір далі нікуди. Ніби він і без того не знає, як Роза кохала Доктора. Це хіба що на лобі не було написано, чорт забирай...Але те, що життя в цьому, досить таки непоганому — лише звикни — світі Роза вважає своєю смертю, лякає Міккі. Він акуратно складає щоденники в коробку, не наважившись переглянути всі до кінця, знову запихає її під ліжко і лягає. Можна було б подумати, що спати, але до самого ранку очей він так і не стуляє.А після сніданку одразу ж вирушає до Рози в кімнату. Йому життєво, життєво необхідно з'ясувати, що коїться в неї в голові зараз, і, якщо знадобиться, докласти всіх зусиль, аби вона припинила, врешті-решт, вважати себе мертвою! Адже вона — одна із найкращих, хто живе в цьому світі. Адже вона — одна з тих, хто взагалі гідний жити в цьому світі.Усе ще відчуваючи себе кимось на кшталт злодюжки — бо ж він вкрав особисті думки Рози, чи не так? — Міккі стукає у двері. Тихе «Відчинено» відгукується болем десь у ділянці серця, бо Роза Тайлер, яка була знайома йому раніше, не прикривала двері своєї кімнати взагалі ніколи.Міккі просовує голову в дверний отвір і, м'яко усміхнувшись, цікавиться ще раз, так, про всяк випадок:— Я ввійду?Роза, що сидить за письмовим столом, легким помахом руки зачиняє блокнот, що лежить перед нею, — ще один щоденник, Міккі впевнений, — і знизує плечима.— Я ж сказала, відчинено.— Але ти не сказала «заходьте», — парирує Міккі, все ж протискаючись усередину і нечутно прикриваючи за собою двері. Не знаючи, куди себе подіти, він акуратно сідає на куточок ліжка і, склавши руки на колінах, запитує перше, що спадає на думку: — Ммм... Як справи?Роза схиляє голову набік і, сумно усміхнувшись, відповідає:— Як справи? О, Міккі, ти ніколи не вмів починати серйозні розмови. Але щоб не здатися невихованою, я відповім — усе нормально. А тепер кажи, що трапилося?— Ну чому обов'язково сталося? — бурмоче собі під ніс Міккі, намагаючись впоратися з неабиякою панікою, що зараз панує в його голові. Ну от що, що ти можеш сказати їй, га?!Утім, ця, нова Роза Тайлер вирізняється ще й особливою проникливістю. Вона згинає одну ногу, підтягнувши її до себе, впирається підборіддям у коліно і спокійно цікавиться:— Ти хочеш поговорити про моє психічне здоров'я?Міккі ошелешено на неї дивиться, але наступна її фраза просто вибиває повітря з легень.— Ти ж читав мої щоденники, так?Міккі шумно зітхає, придушивши стогін розчарування, і ховає обличчя в долонях. Роза ж, не змінивши ні пози, ні тону голосу, продовжує говорити:— Що ж, це було передбачувано. Не варто було їх відносити в комору. Але я думала, що мине ще не один рік, коли хтось ризикне там прибратися, тож мої думки мали лишитися під захистом вродженої недбалості Тайлерів, — при згадці сім'ї в її голосі лунає м'яка теплота, яка одразу ж зникає: — Я не врахувала той фактор, що спробувати розібрати завали можеш ти. То про що ти хотів мене запитати?Міккі нарешті піднімає на неї погляд, але в її очах не знаходить ані краплі презирства, ані краплі обурення. Таке відчуття, ніби Розі байдуже, що в її записах рилися, що намагалися знайти там відповіді (судячи з усього — неіснуючі), що про це зараз прийшли поговорити. Вона спокійна і непохитна, готова прийняти будь-який вердикт друга.Міккі прокашлюється добрих пів хвилини, перш ніж таки знаходить у собі сили вичавити вельми дивне, але дуже слушне запитання:— Чому ти називаєш себе мертвою?Роза усміхається, потерши щоку об коліно:— А що, є привід вважати мене живою?Міккі дивиться на неї і відчуває, як від жаху, що випромінюють її слова, починає ворушитися волосся на потилиці. Точніше, не від слів, а від того, з яким залізним спокоєм вони вимовлені. Роза дивиться на нього не моргаючи, а потім знову починає говорити:— Я дихаю, їм, сплю, говорю, намагаюся працювати і налагоджувати контакти. Але тут, — вона обводить поглядом кімнату, але Міккі знає, що її межами сенс слів Рози не обмежується, — немає нічого, що змусило б мене відчути себе по-справжньому живою. По-справжньому корисною. По-справжньому потрібною.Піднявшись зі стільця, Роза підходить до Міккі і сідає поруч, взявши його за руку:— Я рада, що в мене є ти. Я рада, що у мене є мама і тато. Я рада тому, що в мене є цей будинок, цей Лондон, цей світ. Але радість не може бути повною, якщо вона створена штучно. А ця створена саме так, вибач...— Роза... — Міккі не знає, що сказати у відповідь, і картає себе за це. Він сам прийшов, сам напросився на розмову, а тепер поводиться як останній бовдур. Гарний друг, нічого сказати!Роза, ніби почувши його думки, тільки піднімає кінчики губ у легкій усмішці. Слава небесам, що хоч не говорить нічого...— Послухай, Розо, — Міккі намагається збити всі думки в щось зрозуміле і адекватне, — я знаю, що тобі дуже непросто. Нам усім дуже непросто, але так, ясна річ, що тобі болючіше в багато-багато разів, та... Невже ти думаєш, що він сумує за тобою так само, як і ти за ним? Невже ти думаєш, що він покинув свої подорожі? Я знаю, що ти його кохала, але...— Кохаю, — одне—єдине слово з тихим присвистом зривається з її губ, перш ніж Роза встає і відходить до вікна.Міккі вирівнює дихання — це перша настільки відверта розмова про Доктора і те, що Роза до нього відчуває, за кілька довгих місяців, і він дуже, дуже не хоче заподіяти їй іще більшого болю, аніж вона вже зазнала.— Так, нехай кохаєш, але… — він запускає пальці собі у волосся, немов у надії на те, що це йому допоможе. — Невже це ніколи не переболить, Розо?На кілька миттєвостей Роза обертається до нього, робить глибокий вдих і спокійно відповідає:— Ні, Міккі. Це назавжди.Обнявши себе руками, вона знову починає дивитися у вікно, в якому вже давно живе повним життям черговий день, і тихо додає:— Те, що я розділила на двох із Доктором — справді назавжди. А знаєш, чому? Аби історія кохання була вічною, хтось мусить заради неї померти, — вона обертається знову, і тепер у її очах Міккі бачить сльози. Роза плаче, одночасно усміхаючись: — І я померла.Усе, на що вистачає Міккі, — це піднятися й міцно обійняти Розу, дозволивши їй нарешті розридатися на все горло, заливаючи його плече гіркими сльозами. Він ніжно погладжує її по спині, шепоче якісь ніц не варті слова заспокоєння, що аж ніяк не підходять цій ситуації, а ще думає про те, що Роза даремно вважає, що мертва.Вона жива. Адже тільки живим може так сильно боліти.Роза схлипує вкотре, а в голові в Міккі миготить думка про те, що він із шкури вилізе, але знайде можливість повернути Розі Доктора.Чи Доктора Розі. Чи просто їх одне одному.Бо Роза неправа.
Аби історія кохання була вічною, хтось повинен заради неї жити.
Жити і сподіватися.А вже це і Роза, і Доктор — Міккі знає — вміють робити так, як ніхто інший.