Work Text
Найогидніше в тому, щоб бути людиною — не сам факт бути нею. Найгірше те, що це свідомо означає бути слабким, наскільки б сильним і непробивним ти не здавався іншим. Сентименти, як не закривайся від них, все одно проникають у кожну клітинку і змушують тебе відчувати найогидніше, що є на планеті.
Біль.
Майкрофт Голмс знає про це не з чуток.Урядовий автомобіль гальмує біля воріт кладовища Святої Марії, і Майкрофт, вибравшись першим, подає руку своїй супутниці. Ірен Адлер, як завжди, граціозна, але надто бліда і мовчазна. Немов віддзеркаливши Майкрофта, вона підтискає тонкі губи і, штовхнувши важку хвіртку рукою, обтягнутою білою шкіряною рукавичкою, першою ступає на територію цвинтаря. На згині її лівого ліктя мирно спочиває букет із дванадцяти червоних троянд, і Майкрофт упевнений, що в цій кількості криється певна загадка, якийсь таємний сенс. Але питати особисто — це зізнатися, що він чогось не розуміє. Голмси ж звикли подібного не демонструвати.Утім, Майкрофту здається, що це не здивувало б Ірен.
Її завжди було складно здивувати. Як і розгадати.
Майкрофт обсмикує пальто і прискорює крок, намагаючись наздогнати Ірен. Його пригнічує атмосфера цього місця, і він волів би опинитися де завгодно, тільки не на цвинтарі. Але супроводжувати Цю Жінку неможливо дозволити комусь іще — занадто багато ризиків. Майкрофт швидко скорочує відстань між ними, шанобливо відстаючи всього на крок, і лише зрідка ледь чутно підказує, куди варто рухатися далі.Потрібне їм поховання знаходиться майже біля підніжжя каплиці Святої Марії.Коли вони дістаються до нього, Майкрофт кидає короткий погляд на Ірен, зауваживши, що риси її обличчя ще більше загострилися, ніби цвинтар випив з неї всі життєві сили, що залишалися до цього. Майкрофт Голмс, який не визнає жодних азартних ігор, зараз готовий посперечатися: ніхто з людей, які зараз раптом побачили б їх, нізащо не впізнав би у цій вбитій горем жінці домінантку, що колись розбурхувала уми тисяч британців.Ірен не вимовляє жодного слова, вдивляючись у надгробок із позолоченими літерами на ньому.
Мері Елізабет Вотсон.
Улюблена дружина, чудова мати, чудовий друг. Спочивай з миром.
Майкрофту чи не вперше в житті не по собі: він відчуває всіма нутрощами, що безцеремонно влазить у чужу трагедію, топчучи біль підборами нових італійських туфель, але й дозволити Ірен попрощатися наодинці не може. Права рука звично стискає руків'я парасольки, і ця уявна підтримка зараз дуже навіть доречна, бо Майкрофт упевнений — не він дивиться на надгробок, цей надгробок вдивляється в нього. Кричить. Злиться. Ненавидить. Але що він міг вдіяти?
Ох, Мері…
Зіщуливщись, Майкрофт прикриває очі, не бажаючи дивитися на те, як Ірен, опустившись на коліна, намагається якомога акуратніше вкласти останню данину дорогій їй людині. Одна з троянд так норовить зісковзнути, впасти, вдаритися об землю, розсипатися десятками пелюсток, але тонкі пальці вперто повертають її на місце.Схлипів не чути, тільки Майкрофт все одно знає, що вже вдруге стає свідком, як Ця Жінка плаче. Його не тішить подібна статистика, він не любить жіночі сльози, бо не надто добре розуміється на тому, як слід взаємодіяти з тими, кому... болить. Раніше він захищав від цього огидного почуття лише Шерлока, по праву старшого брата, а як бути з Ірен...Довбана загадка всього життя.Поки Майкрофт вагається, розмірковуючи, чи варто підійти і спробувати підбадьорити Ірен, та ледь чутно про щось питає. Майкрофт кілька разів швидко кліпає, проганяючи важкі думки, і, сильніше обхопивши рукоять парасольки, перепитує:— Міс Адлер?Зусилля волі, яке Майкрофт докладає, щоби залишатися незворушним, просто титанічне. Витримці Ірен він може лише заздрити, — повернувши до нього голову і продемонструвавши очі, повні сліз, вона говорить напрочуд спокійно:— Чому Елізабет?Майкрофт трохи піднімає брови. Ірен же лише посилює погляд; вона незворушна, навіть попри трохи розтерту туш і синці під очима.— Припиніть, містере Голмсе. Ви, як ніхто інший, знаєте її справжнє ім'я. Вона не була Мері Елізабет. Ніколи.Про себе Майкрофт встигає зазначити, що прізвище Вотсон не звучить вголос, а отже, з цим фактом Ірен таки змирилася. Але несправжнє ім'я досі коробить її. Утім, тут Майкрофт із нею повністю солідарний.
Людина приходить у цей світ беззахисною і безіменною. Дехто таким і йде. Але безперечно — гіршими за безіменні могили можуть бути лише ті, в яких люди спочили не під своїм ім'ям.
Фальшивка в житті — фальшивка в смерті. Навіть дивуєшся, що людина померла насправді.
— Похоронами займався лікар Вотсон, — у голосі Майкрофта ковзає роздратування. — Будь-яка допомога ззовні зустрічалася багнетами, і, врешті-решт, родині Голмсів було заборонено взагалі будь-яким чином сприяти в організації прощання із загиблою. Під ім'ям Мері Елізабет місіс Вотсон жила кілька останніх років, тож з боку доктора Вотсона було логічним використовувати саме його.Перш ніж заговорити знову, Ірен витримує коротку паузу, під час якої, Майкрофт бачить, відчайдушно намагається не розридатися на все горло.— Елізабет... — вона знову відвертається до пам'ятника. — Ви можете пояснити, містере Голмсе, чому Елізабет?Роздратування, що раптово народжується під сонячним сплетінням, починає пекти горло, і Майкрофт супиться. Він не любить лізти в чужі справи, коли ті стосуються почуттів — це не його сфера інтересів. Але, тим не менш, відповідь йому прекрасно відома, як, утім, і самій Ірен. Судячи з усього, вона просто потребує, щоб це озвучив хтось інший, щоб це не було її дурною здогадкою, що ґрунтується все на тих же сентиментах...— Гадаю, міс Адлер, — Майкрофт сіпає підборіддям, шумно зітхаючи, — таким чином Мері вирішила зберегти пам'ять про вас.Зараз здається, ніби Ірен проковтнула металевий стрижень, бо її спина рівна до неприродної моторошності. Рука в білій рукавичці плавно піднімається і ніжно погладжує вирізьблене в камені ім'я. Майкрофт, уже вкотре за сьогодні, відводить погляд убік, не в силах спостерігати за тим, як біль поглинає ще одну людину. Людину, яка загалом принесла чимало користі уряду; людину, яка зуміла розворушити Шерлока; людину, яка примудрилася занадто міцно врости в його власне життя...— Нам час, — Майкрофту нелегко даються ці два слова, і він розраховує на будь-яку реакцію, але Ірен беззаперечно підкоряється. Піднімається з колін, востаннє проводить кінчиками пальців по надгробку і, не чекаючи Майкрофта, йде геть.Майкрофт, поспішаючи за нею, розуміє — це не спроба піти, це справжня втеча. Але звинувачувати Ірен за це він не може.
У тому, що вона постійно вибирає собі не тих людей, не винен ніхто.
Французи говорять про таке c'est la vie*, і Майкрофт готовий з ними погодитися. Хоча б на сьогодні. Дивлячись у спину Ірен, він сам себе поправляє — хоча б у випадку Цієї Жінки.До машини вони доходять у повній тиші. Майкрофт галантно відкриває Ірен дверцята, сідаючи слідом за нею. Він махає рукою водієві, одночасно даючи знак і їхати, і підняти перегородку. Лише після того, як вони рушають з місця, Майкрофт дістає з нагрудної кишені піджака тонку носову хустинку з власними ініціалами і простягає її Ірен. На його подив, вона приймає її так само покірно, як і поводиться останні кілька хвилин. Очевидно, вона не вірила в реальність того, що відбувається, до останнього моменту, а зараз усвідомлення занадто непідйомне.Тоноване скло добре приховує від цікавих поглядів пасажирів автомобіля. Зате ось самим пасажирам розглядати киплячі від життя вулиці Лондона це не заважає. Майкрофт не дивиться на щось конкретне, механічно відзначаючи деякі зміни — появу нових вивісок, перефарбовані парканчики, кілька нових горщиків з квітами на балконах будинків, що завжди трохи нависають над проїжджою частиною. Ірен же, як і раніше, мовчить, щоправда, витирати сльози перестала. Мабуть, недалекий той момент, коли вона знову візьме себе в руки.За що Майкрофт поважає Ірен Адлер — так це за можливість майже завжди залишатися холодною і розважливою. На те вона й професіонал. І, ні, він не згадує вчорашнього інциденту з істерикою, сльозами і прокльонами на адресу всіх, хто тоді попався Ірен під руку. І, ні, Майкрофт не ображається за ляпас. Жінкам завжди прощався подібний прояв емоцій.— Хочете, я вгадаю, про що ви думаєте, містер Голмсе? — голос Ірен звучить бадьоріше, аніж на цвинтарі.Майкрофт трохи повертає голову, окидаючи її зацікавленим поглядом. Ірен же сприймає його мовчання за згоду почути її здогадки і дарує йому холодну посмішку:— Ви розраховуєте, що я негайно повернуся до справ, бажаючи заповнити дірку в грудях. — Майкрофт вигинає брову, він щиро здивований такою точністю. — А якщо я скажу вам, що не хочу більше працювати на британський уряд? Якщо більше не хочу працювати на вас? Що, коли я скажу... що не хочу закінчити так, як... Мері?Гмикнувши, Майкрофт хитає головою:— Змушений вас засмутити, міс Адлер...Менше секунди — і Ірен опиняється надто близько, її долоня, до речі, вже без рукавички, раптово лягає Майкрофту на кадик, а губи практично торкаються лівого вуха. Шкіру обпікає гарячий подих, а в повітрі чітко відчувається запах жасмину і м'яти. Дивне поєднання... Сама ж Ірен не зла, не засмучена, о ні, — вона розлючена. Її голос, що виривається з горла з присвистом і хрипотою, стає щонайменше на пів тону нижчим:— Засмутити мене більше вже неможливо, Майкрофте Голмсе. Вам це просто не вдасться. Я пережила уявну смерть Шерлока, я пережила смерть Мері. — Пальці Ірен трохи сильніше натискають на шию Майкрофта, але він спокійний і навіть не думає опиратися. — Варто мені зараз надавати на три особливі точки, і ви помрете. А я зникну. Зникну назавжди, і більше ніколи не працюватиму на тих, через кого гинуть близькі мені люди. Знаєте, чому я утримаюся від цього, Майкрофте? — Вона витримує паузу, присунувши губи до вуха майже впритул: — Тільки тому, що ви вважатимете це дурними сентиментами. А я ніколи не була дурною.Ірен відсторонюється так само різко, як і опинилася поруч. Коли Майкрофт, на автоматі піднявши руку, щоб потерти не надто-то й постраждалу шию, кидає в її бік обережний погляд, Ірен занадто зосереджена на розгляданні людей, котрі сновигають тротуаром. Майкрофт дозволяє собі прокашлятися і відвертається до свого вікна.Це було не зовсім очікувано, але, він змушений визнати, цілком у стилі Ірен Адлер. Та й історичні приклади не раз доводили, що жінки з розбитим серцем часто здатні на непередбачувані вчинки... Головне, щоб у їхньому випадку все обмежилося ось цією сценою в автомобілі.— Запитайте мене, — раптово кинута Ірен фраза не просто долітає до Майкрофта, вона чомусь неабияк вдаряє йому по тім'ячку. Дивно. З чого б це раптом? Майкрофт невдоволено морщиться — занадто багато уваги в останню годину він приділяє почуттям, як своїм, так і чужим, — і знову веде підборіддям.— І про що ж? — його голос звучить навмисне умиротворено, але за допомогою інтонації Майкрофт дає Ірен зрозуміти, що вона зараз вона грає з вогнем і може добряче обпектися, якщо не припинить кидатися із крайнощів у крайнощі.— Запитайте мене про те, що означає число дванадцять. Я знаю, ви звернули увагу на кількість квітів у букеті, і, впевнена, дивуєтеся з цього приводу...Майкрофт раптово усміхається: а вона не настільки передбачувана все-таки. Гмикнувши, він кидає ще один погляд на Ірен:— Розкажіть же-но мені свій секрет, міс Адлер.Ірен випрямляється і дивиться Майкрофту прямо в очі. Її слова звучать зухвало, хльостко і віддають таким болем, що Майкрофт розуміє — ось, знову, ця клята причина ненависті до людської сутності: неможливо закритися, неможливо сховатися, воно дістанеться до тебе і вдарить.— Дванадцять разів, містере Голмсе, я ділила з Мері Морстен ліжко. Дванадцять яскравих і незабутніх ночей я провела у Місті Вогнів**, Майкрофте, впиваючись тим, що можу бути з кимось, не боячись, не збираючи компромату, не шукаючи підводних каменів. Я могла продемонструвати комусь свою сутність, могла кохати і розуміти, як це — бути коханою. Дванадцять ночей після того, як завдяки втручанню Шерлока мене відібрали у головорізів Карачі. — Ірен прикриває очі, ледь чутно клацнувши зубами; їй, схоже, зараз просто розриває грудну клітку зсередини. Коли вона знову підкидає погляд на Майкрофта, то він не бачить там нічого, крім спустошення. — Передайте йому спасибі. За все. І особливо... за повідомлення про неї.Майкрофт мовчки киває, стоїчно переносячи уважний погляд Ірен. Переконавшись, що він не бреше, вона шумно зітхає і знову відвертається до вікна. Майкрофт, ледь помітно хитнувши головою, втомлено потирає очі.Він мав здогадатися, що ні від кого, крім Шерлока, Ірен не могла дізнатися про смерть Мері Вотсон. Він мав зрозуміти набагато раніше, що ці двоє жінок були знайомі настільки близько. Тільки ось відправляючи А.Г.Р.А. на чергове завдання, яким і була тимчасова охорона Цієї Жінки, Майкрофт і помислити не міг, що все закінчиться ось так.Черговим прощанням біля могили.Запитай його хто-небудь, на чию смерть він би поставив першою, то відповіддю б стало ім'я Ірен Адлер. Тільки й тут доля обіграла Майкрофта Холмса, якому, як і його братові, ніколи не судилося стати Богом. Попри їхні видатні інтелектуальні здібності до аналізу та запам'ятовування, вони були і залишаються звичайними людьми. А це завжди означає слабкість. Слабкість, яка неодмінно призведе до болю.Залишок шляху вони проводять у тиші. Перш ніж автомобіль завертає на під'їзну доріжку до «Діогену», Майкрофт витягує з внутрішньої кишені пальта довгастий конверт і прокашлюється, привертаючи увагу Ірен. Вона обертається, проводячи великим пальцем по трохи покусаних губах, і Майкрофт більше не відчуває від неї ненависті. Здається, Ірен змирилася і прийняла все, що відбувається, як і має бути.— Тут, — Майкрофт простягає їй конверт, — знаходяться ваш новий паспорт і квиток на літак. Рейс за дві години, якраз вистачить часу забрати ті деякі речі, з якими ви прилетіли, міс Адлер, і дістатися до аеропорту. До всього іншого, у конверті ви знайдете адресу і пароль електронної пошти. Там на вас чекають вказівки, згідно з якими діятимете, опинившись у Болгарії. Сподіваюся, що це не остання наша з вами зустріч, міс Адлер, — Майкрофт ледь схиляє голову, все ще не відводячи погляду. — Можливо, якось доведеться зустрітися за кращих обставин. Ірен придушує рване зітхання, забираючи запропонований конверт, і впивається пальцями в рукав пальта Майкрофта. Він здивовано вигинає брову, очікуючи, що ж послідує за цим.— Пообіцяйте мені, що більше не покличете мене дивитися на чиюсь смерть.Відповідає Майкрофт майже миттєво, намагаючись заглушити грубістю всю безвихідь, що відчуває зараз:— Я і не кликав вас, міс Адлер. Але ви маєте зрозуміти одну важливу річ — ніхто не має права обіцяти того, що ви хочете почути.Перш ніж він виходить із машини, Ірен ставить йому останнє запитання:— На чиє ім'я оформлені документи?Майкрофт придушує недоречну усмішку і, відчиняючи дверцята, кидає через плече:— Радий знову вітати вас серед живих, міс Елізабет Ірен Адлер. Щасливої дороги.Машина від'їжджає одразу, варто лише Майкрофту, грюкнувши дверцятами, спертися на парасольку. Водій знає свою справу, як знає її і Ірен. За кілька довгих, нескінченно довгих годин міс Адлер приземлиться в Софії, де їй доведеться на деякий час перетворитися на колекціонера порцелянових статуеток часів Царської Росії, щоби підібратися до однієї дуже важливої людини.Людини, яка пов'язана з тим, хто стріляв у її брата, а подарував кулю її обраниці.Майкрофт Голмс сумно всміхається, відчиняючи двері «Діогену», і мовчки киває службовцю, який його зустрічає.Найцікавіше в тому, щоб бути людиною — не сам факт бути нею, адже який інтерес у слабкості? Найважливіше те, що за належної концентрації та розважливості ти завжди можеш перетворити свої слабкі сторони на сильні. Так, сентименти, як не закривайся від них, все одно проникають у кожну клітинку і змушують тебе відчувати найогидніше, що є на планеті.
Біль.
Але що є біль, як не найдосконаліше паливо для людських вчинків? Сильнішим за нього, ймовірно, може бути тільки кохання.У чому особисто Майкрофт Холмс сильно сумнівається.