Work Text
Ледь чутний скрип хвіртки здається Реджині зараз справжнісіньким витвором музичного мистецтва, чимось рівним із симфоніями Баха і Бетховена, які вона так любила слухати в глибокому дитинстві. Двері не замкнені, не було сенсу: Реджина чекала, незважаючи ні на що. Він мав прийти попрощатися.Він обіцяв.Девід приходить у формі — його ешелон вирушає о четвертій сорок, а це означає, що в них на двох якихось нещасних дві години. Підошви його нових чобіт поскрипують під час дотику до підлоги, а Реджина лише усміхається і додає цей звук до мелодії щастя, яку вона створила власноруч. Усмішка Девіда освітлює її скромно обставлену вітальню краще за всяку гасову лампу, даруючи надію на щасливе майбутнє.Майбутнє, довжиною у дві години.Проста бавовняна сукня з білим комірцем, як і спідня білизна Реджини, летять кудись у кут, Девід сьогодні занадто нетерплячий. Реджина притискається до нього всім тілом, відчуваючи животом холод залізної бляшки ременя, і від цього по шкірі біжать мурашки. Її пальці плутаються в петлях і ґудзиках, чіпляються за світло-зелену тканину, безжально зминаючи її. Девід накриває долонею одну із грудей, перед тим відчутно вщипнувши сосок, і Реджина охає — трепіт, передчуття, бажання біжать по жилах, накривають із головою. Вона тягнеться до коханих губ і, лише відчувши подих Девіда, прикриває очі.Девід далекий від ніжності сьогодні — його поцілунки жорстокі, а дотики — точні й вивірені, ніби він подумки вже на фронті, а не тут, поруч із нею. Він бере її грубо, тут же, у вітальні, розвернувши до себе спиною, змусивши впертися руками об стільницю, широко розставити ноги, прогнутися в попереку. Його долоня ковзає від шиї вздовж хребта, завмерши на сідниці. Продовжуючи вбиватися в Реджину швидкими поштовхами, він раптово замахується і відважує їй дзвінкий ляпас. Реджина скрикує від несподіванки, навіть не встигнувши добряче здивуватися такому ставленню, а потім відчуває ще один удар, і ще, і ще, і ще... У яку мить біль зникає, поступаючись місцем задоволенню, вона не знає, лише гортанно стогне, закинувши голову, і шепоче кудись у простір:— Ще! Ще! Так, ось так!Кінчає Реджина з ім'ям Девіда на вустах. А той, відчувши, як вона стискається навколо члена, робить ще пару повільних, пекельно повільних поштовхів, що підводить і його самого до довгоочікуваної розрядки. Він накриває Реджину, що розпласталася на столі, собою, і їй зараз добре, як ніколи: вона притискається голою спиною до грудей коханого чоловіка, все ще відчуваючи його всередині себе. Хіба могла вона бажати кращого?Девід залишає вологі поцілунки на її шиї, бурмочучи на вухо якусь дурницю, до якої навіть не хочеться дослухатися, і хрипко сміється, коли її волосся лоскоче йому ніс. Реджина щаслива, по-справжньому щаслива, якби її воля — вона б зупинила час і провела все життя в цьому моменті, не роблячи відхилень ні на минуле, ні на майбутнє.Але хіба це можливо?Сяк-так привівши себе до ладу, вони сміються над нетерплячістю одне одного — здавалося б, давно вже не підлітки, а поводяться, наче ще нетямуща юнь, що скуштувала радість близькості чи не вперше. Пізніше вони розчиняються в напівтемряві вітальні, окупувавши старе крісло, яке належало батькові Реджини: Реджина сидить на колінах у Девіда, запустивши свої пальці йому у волосся, все ще не підстрижене, а той дарує їй невагомі поцілунки й розповідає про те, як чудово їм буде разом, коли він повернеться додому після війни.— Ось побачиш, ми зможемо закінчити це нікому не потрібне кровопролиття за лічені дні, максимум — кілька тижнів, — палко шепоче він, а Реджина вірить йому, змушує себе вірити, адже як не вона, то хто?Вона уважно вивчає улюблене обличчя, відкладаючи в пам'яті кожну рисочку, кожну зморшку, кожну практично непомітну веснянку, і відчуває, як їй нестерпно хочеться ридати. Зрештою, їхні ласки знову закінчуються сексом — цього разу ніжним, повільним, наче в молодят у першу шлюбну ніч. Що Реджина, що Девід смакують кожну мить, вдячно усміхаються одне одному, безпомилково вгадують, що саме потрібно зробити, аби партнеру було добре. На піку оргазму Реджина впивається в губи Девіда відчайдушним поцілунком, у який вкладає увесь біль і ненависть до чужої війни, що забирає в неї рідну людину. Девід розуміє, що вона хоче йому сказати, і мовчки підкоряється, піддається, дозволяє їй будь-що.За пів години до прощання вони сидять пліч-о-пліч на ґанку біля чорного входу, без слів розглядаючи нічне — майже вже світанкове — небо. Реджина курить, нервово давлячись занадто гірким димом, і думає про те, що гірчить не цигарка, гірчить її організм, що відторгає таку жорстоку реальність. Вона підводить очі, і небо здається їй схожим на зшиту з клаптів ковдру, де для повної картини бракує тільки швів по рваних краях хмар. Місяць, що вже пішов на спад, виконує роль проріхи, дозволяючи тьмяному світлу струменіти небесною тканиною. Девід тихо зітхає і піднімається на ноги.Реджина знає, що це означає — настав час розлуки. Вона не цілує його на прощання, про себе обіцяючи подарувати цей поцілунок йому під час наступної зустрічі, лише обіймає міцно-міцно, вдихаючи знайомий запах на повні груди, намагаючись запам'ятати кожну нотку його особистого аромату. Девід ще раз обіцяє їй повернутися якнайшвидше і залишає її дім.Як виявляється, назавжди.За два місяці зведена сестра Реджини — Мері Маргарет тремтячим голосом повідомляє, що її чоловіка, сержанта Девіда Нолана було вбито під час бомбардування в одному з міст такої далекої та незнайомої Польщі. Реджина слухає новини зі скляним поглядом, обіймаючи однією рукою невтішно ридаючу Мері Маргарет і відчуваючи, як усередині руйнуються цілі світи.Через дев'яносто три дні Реджина втікає на фронт слідом за фантомом Девіда і знаходить себе на медичній ниві. Медсестрам у польових госпіталях доводиться важко, але вона не скаржиться, працює, не покладаючи рук, намагаючись рятувати чужих синів, батьків, чоловіків, коханих.За пів року їй приходить телеграма з батьківщини, яка встигла вже стати чужою. Листок вона розгортає не до кінця відмитими після останньої операції руками, забруднюючи жовтий папір червоними патьоками. Кілька друкованих рядків повідомляють їй скорботну звістку — Мері Маргарет померла від сухоти, залишивши після себе новонароджену доньку, котру встигла назвати Еммою.Реджина зминає телеграму і відкидає її в дальній кут кімнати. Придушивши важке зітхання, вона йде до найближчої з палат, випрошує у знайомого солдата самокрутку і виходить на вулицю. Затягуючись міцним тютюном, що так не підходить для жіночих легень, вона знову піднімає погляд на небо. За весь минулий час хтось невидимий явно набив руку в мистецтві шиття, тож сьогодні хмарна ковдра здається ідеальною, місячних проріх у ній немає.Сумна усмішка одразу ж запечатує губи Реджини: відтепер усі проріхи світу вінчають її душу.