Work Text
В одному далекому-далекому царстві багато-багато років тому жив-був звичайний хлопчик. Утім, ні, один розумний персонаж казав, що звичайних людей не буває. Так от...Жив-був хлопчик. Розумний, пустотливий, непосидючий. Він любив шукати пригоди на свою п'яту точку, а ще — втягувати в них свого найкращого друга.Друг, до слова, був рівня хлопчикові — такий самий бешкетник і роздовбай, відрізнявся, можливо, лише рівнем незграбності. Хлопчик, приміром, міг спокійно звіситися вниз головою з даху і не впасти. А ось його другу таке було не під силу. Було в нього погано і з координацією, і зі здоров'ям загалом, але він намагався не показувати своєї слабкості, демонстрував хоробрість. Маленький, але сильний духом чоловічок. Як і сам хлопчик.Загалом, жили вони, не тужили, шукали пригод (чи то пригоди шукали їх, що не так важливо), доки якось не забрели в ліс.У їхньому крихітному містечку існувала легенда, що глибоко-глибоко в лісовій гущавині знаходиться хатинка страшної відьми, яка любить насилати прокляття на заблукалих подорожніх. Просив батько хлопчика не ходити в ліс без потреби, та хто ж слухав розумних промов старого? Голова молода, вітряна, нічого в ній надовго не затримується.Час тоді хилився до повного місяця, але не боялися хлопчик із другом нічого. Вирішили вивчити неходжені, нетоптані стежки, пошукати звіряток дивовижних, оглянути рослини досі їм невідомі. І, як це часто буває, заблукали.Чи то звернули не в той бік, чи то покосилися не на те дерево, чи то потрапили на очі злій білці, котра встала того дня не з тієї лапи і зурочила їх...Чи довго, чи коротко шукали вони потрібний вихід, та розділитися довелося їм. Домовилися вони не відходити далеко, аби, в разі чого, легше було знайти один одного, зрідка перегукувалися, а потім потонули обоє в густих сутінках. Кликав хлопчик друга, кликав, та відповіді так і не мав.Друг, як виявилося, через свою вроджену незграбність, потрапив у чергову біду: випадково зачепився за трухлявий пень та й гайнув шкереберть з високого пагорба.Поки хлопчик намагався відшукати друга, схопила того тварюка хижа, до крові прокусивши бік ніжний, тільки от самої крові по собі не залишивши. Прийшовши до тями, друг хлопчика вирішив, що йому просто привиділося чудовисько ікласте після падіння, відшукав хлопчика і нічого йому не розповів. У мовчанні вибрели вони на потрібну стежку та поспішили додому.Але приховав таємницю цього дня не тільки друг, а й сам хлопчик. Хлопчик, який зустрів у лісовій гущавині великого сірого вовка. Вовка із яскраво-синіми очима. Вовка, який провів його до галявини, де він зустрівся зі своїм другом.Мовчав хлопчик, бо знав — не простий це вовк був, а зачарований.Тільки ось чари зняти хлопчикові було не під силу.Надто сильною була лісова чаклунка.Настільки сильна, що хлопчик незабаром і думати про цю раптову зустріч забув.Поки не трапилася з його другом хвороба. Хвороба раптова, не описана ні в трактатах лікарських, ні в книгах наукових.Горіло тіло друга вогнем невидимим, чіплялися пальці за простирадла від поту вологі, рвалися хрипи майже передсмертні з його горла, миготіли яскраві сполохи в очах.Хлопчик бачив це все, але майже був готовий увірувати в те, що йому все це лише ввижається: від хвилювання, перевтоми, нестачі сну. Він вірив у це...Але ступив на поріг кімнати чоловік у темному балахоні, і куди тільки вся уявна віра поділася.Мовлення непроханого гостя було тихим і простим, скупим він був на балачки зайві, але прийшов із важливими звістками, за які хлопчик був готовий віддати навіть останню сорочку.Тільки ось за допомогу — а саме її прийшов запропонувати гість — не попросили ні золота, ні сорочки, ні визнання людського.За допомогу попросили допомоги.Хлопчик не смів відмовити.Другові хлопчика гість дав зілля заморське, прочитав над ним якісь заклинання невідомі, і майже зцілився той.Майже, бо хворобу отриману було неможливо вилікувати зовсім. Її можна було лише навчитися контролювати. Хворобу ту гість назвав лікантропією, говорив про неї, як про страшне прокляття, зняти яке могла тільки відьма, що його наслала.Але не дарма відьма була відьмою. Злою, страшною, люблячою біль і страждання інших людей. Зруйнувати прокляття можна було тільки вбивши її.Це і мав зробити наш хлопчик — такою була його ціна за порятунок друга.Не збирався хлопчик довго, нічого йому брати було з собою — не володів він мистецтвами бойовими, не вмів користуватися холодною зброєю. Взяв він лише торбинку з їжею, накинув на плечі червоний похідний плащ і вирішив, що найкраща його зброя — це розум.Гість пообіцяв приєднатися до нього надвечір.Хлопчик тільки всміхнувся, почувши такі слова: хто ж зможе знайти його посеред лісу, в темряві нічній. Тільки от помилявся він.Варто було мороку спуститися на землю, як поруч із хлопчиком матеріалізувалася істота. Той самий великий вовк із яскраво-синіми очима, який колись вивів його до друга.І зрозумів хлопчик, чому той незнайомець прийшов пропонувати (а насправді — просити) допомогу.Він і був тим вовком.Шлях їхній був довгий. Вдень хлопчик найчастіше йшов сам, доки його похмурий супутник відпочивав, зате вночі, якщо залишалися сили на дорогу, хлопчик завжди крокував поруч із вовком. Та й спав під його теплим боком.Вовк же завжди був напоготові: охороняв, стеріг, оберігав.Щоб ніхто не посмів зазіхнути на життя його людини.На п'ятий же день їхніх мандрів вовк раптово зупинився. Хлопчик вперто покрокував далі, але вовк не зрушив з місця, ніби натрапив на невидиму оку перешкоду, хоча в погляді ясно читалося бажання дістатися до кінця. І зрозумів хлопчик — чари відьмині не пускають вовка, далі шлях доведеться тримати самому. Кивнув він вовку на прощання і продовжив іти.Криве коріння дерев оббивало йому ноги, кущі рвали плащ своїми колючками, а низькі гілки раз у раз норовили відшмагати по обличчю.Але справлявся хлопчик. Терпів. Уперто крокував далі.І таки дістався до невеличкої хатинки. Хатинки перекошеної, перелатаної, ніби зійшовшої зі сторінок книжок міських легенд.Хатинки, безсумнівно, темної відьми.Та зустріла його на ґанку, не криючись і не ховаючись.Висока, худа, з довжелезними руками і неохайним білим волоссям, що розвівалося за вітром. Чорна дірява сукня висіла на ній мішком, і тим не менш, вона була по-своєму красива. Красива і небезпечна.В її очах горів голод — голод за чистим страхом, нескаламученим болем, справжньою людською щирістю. А ще голод за спробами її вбити, адже давненько вже до неї не заходили дурні люди, які вірять у свої сили.Знала відьма, навіщо прийшов до неї хлопчик, і вирішила обхитрити його.— Якщо відгадаєш три мої загадки, — сказала вона йому, — то зніму я своє прокляття. Якщо не зможеш дати відповідь бодай на одну з них, то бути тобі навіки моїм слугою, а твоєму другові і знайомому лісовому — блукати все життя у вовчій шкурі, аж до самої смерті.Хоч і страшно стало хлопчикові, та нічого було сказати проти. Погодився він на умови відьми. Підійшов ближче, сів на ґанок і кивнув.Посміхнулася відьма, розправила плечі й промовила свою першу загадку:— Що більше береш, то більше стає. Що це, хлопчику? — окинула його поглядом недобрим і посміхнулася ще ширше. — Можеш не поспішати, гарненько подумай. Дехто життя витрачав на пошуки відповіді, але так її й не знаходив.Насупився хлопчик, почувши таке, але відступати було нікуди.Йому не подобалося саме існування можливості залишитися тут навічно, у пошуках відповідей на безглузді загадки.
Що більше береш, то більше стає...
Тим більше стає, чим більше береш...
Хлопчик думав, чухав потилицю, насупив чоло, гриз губу. І не міг підшукати нічого підходящого.А потім раптово в грудях стало боляче і тепло одночасно. Прийшов до нього один дитячий спогад несподівано.Про те, як не стало поруч мами.І про те, як вони з батьком її проводжали.Туди, де немає світла, де панує холод, морок і тиша.— Що більше береш, то більше стає, — співуче промовила відьма, широко посміхаючись. — Що ж це таке?— Яма, — хрипко відповів хлопчик. — Яма стає більшою, що більше черпаєш із неї землі.Аж гаркнула відьма від несподіванки, тільки ось правильну відповідь дав хлопчик на першу загадку, розумнішим виявився, ніж вона очікувала.Але нічого, думала вона, наступна точно йому не під силу буде.— Друга загадка буде складнішою, хлопчику, — удавано-ласкаво звернулася до хлопчика відьма. — Будь уважним, не помилися...— Давай-но вже, — відрізав хлопчик і гордо підняв підборіддя, вдивляючись у темні очі навпроти.— У всіх це є, але ніхто не може це втратити, — розплилася відьма в усмішці. — Що ж це, хлопчику?Хлопчик затримав подих.
У всіх це є...
Гроші? Гроші є не в кожного, усі тільки хочуть розбагатіти й жити в достатку до кінця своїх днів.Здоров'я? Воно теж є не у всіх, інакше не було б стільки калік на цьому світі.Розум?! Але й розум дарований не кожному, інакше люди б жили в мирі та спокої, здорові й багаті, зумівши розподіляти все по справедливості.Ні, не мирські багатства мала на увазі відьма, не фізичні якості людини...Але що ж тоді?!Думав хлопчик довго. На ліс давно вже мали впасти нові сутінки, а його самого зморити втома, але не змикалися його повіки... Перебирав він у голові безліч варіантів, наче намистини на вервиці.І жоден йому не подобався.Думав хлопчик, думав... Не йшло йому на здогадку нічого підходящого, і вирішив він освіжити свою голову. Підійшов собі до дубової діжки, що стояла біля ґанку, нахилився над нею, побачив своє відображення в темній водиці й жахнувся.Сумнівів не було — витівки відьми, адже не міг він виглядати так, як той двійник на водній гладі.Бліда, немов у мерця шкіра. Сині, практично чорні синці під очима. Почервонілі повіки. І очі... Очі зі скляним байдужим поглядом.Напевно, так могла б виглядати темрява в людській подобі.Його особиста темрява.— У всіх це є, але ніхто не може це втратити, — пролунало майже над вухом. — Чи знаєш ти, хлопчику, що це?Хлопчик навіть не здригнувся, вражений своєю здогадкою.— Тінь, — відрубав він, повільно повертаючись до відьми. — Тінь є в кожного з нас — живого і мертвого, того, хто біжить і завмер. І ніхто, ніхто не може її втратити. Тінь живе в тобі, тінь живе біля тебе. Вічний безмовний супутник, який не потребує догляду і їжі, не нарікає і не тривожить. Ми ніколи не прагнемо її здобути, бо знаємо — тінь-то якраз і не втратиш.Зашипіла, заклекотала тихими прокльонами відьма, махнула рукою вбік, і загорілися кущі там, куди влучив сніп іскор.Але не злякало це хлопчика. Він дивився на оскаженілу відьму і розумів: його відповідь правильна. І залишилася лише одна загадка. Одна.І він зможе її розгадати. Зобов'язаний. Інакше не можна.Цього разу довго думала відьма. Розглядала свого гостя з усіх боків, примірялася, немов наскрізь намагалася побачити. І не могла.Зрештою вмостилася вона на ґанку, випрямила спину і зашепотіла:— Відповідай мені, хлопчику, якщо життя тобі дороге, якщо турбуєшся про своїх друзів, якщо хочеш розбити моє заклинання, на третє запитання. Але пам'ятай — помилка обійдеться тобі дуже дорого...Не кліпаючи дивився хлопчик на неї, чекав останньої загадки.Відьма вимовила її без тіні усмішки:— Які три речі неможливо приховати, хлопчику? Думай ду-у-уже добре, дуже!Хотів обуритися хлопчик, що загадала вона йому одразу три загадки в одній, але який сенс сперечатися з відьмою. Адже все виверне на свою користь. Та й не подобалася йому ця загадка, надто складною була.Тож попросив хлопчик на роздуми три дні. Відьма не хотіла погоджуватися, однак вибору в неї не було. Кивнула, махнула рукою мляво, йдучи у свою хатинку, відпустила, знаючи — не зможе не повернутися.Перший день хлопчик тинявся в гущавині навколо відьминого житла, розглядав усе навколо, ніби це могло б наштовхнути його на потрібні думки.Другий день проспав, аби відновити сили.А третій... Третій день хлопчик витратив на важкі роздуми.Як не гірко було визнавати, та тільки не було в нього відповіді на відьомське запитання.Багато речей можна було приховати. Особливо, якщо вмієш добре брехати.Можна прикинутися веселим, коли кішки тобі душу роздирають на шмаття. Або ж пустити сльозу, коли бажаєш веселитися і реготати на все горло. Можна здатися дурним, цим же демонструючи величину свого розуму. Або мудрувати, насправді залишаючись дурним і нікчемним.Усе в цьому світі можна приховати, варто лише докласти більше зусиль.Не знав хлопчик, як подивиться в очі своєму другові.Не знав він, як погляне на сірого вовка з хащі.Він ішов за перемогою, а зараз... Зараз майже здався.На заході третього дня притулився хлопчик біля великого дуба, уперся спиною в його могутній стовбур і прикрив очі. Йому хотілося плакати й вити від безвиході. Йому було соромно.Але навіть сором люди навчилися приховувати під маскою показної байдужості або ж святкування.У голові в хлопчика знову виник образ звіра, який прийшов просити про допомогу. Він навіть не знав, у якій личині йому більше подобався його супутник.
Людина-вовк...
Вовк-людина...
Два боки однієї монети.
Лікантроп.
Перевертень.
Той, хто змінює обличчя завдяки...
Схопився на ноги хлопчик, раптово відшукавши відповідь. Рвонув він щодуху до старої хатини, почав колотити кулаками в кволі дверцята і кликати відьму на все горло.Та відгукнулася швидко, вийшла у новому, світлому вбранні, окидаючи хлопчика незадоволеним поглядом, і поцікавилася, чи знайшов він відгадку.І кивнув хлопчик.— Ну тоді кажи ж, — оскалилася відьма, уже готуючись прийняти собі чергову душу на служіння.— Неможливо приховати сонце, неможливо приховати місяць, — випалив хлопчик, безстрашно вдивляючись в очі навпроти.Відьма схилила голову набік:— Три речі, хлопчику. Три. Інакше відгадка не буде повною, інакше відгадка не буде відгадкою.Хлопчик зковтнув, зачувши холод у відьомському голосі, але зціпив кулаки й велів собі не боятися.— Ти маєш рацію, відьмо. Неможливо приховати три речі. Дві з них у всіх однакові — сонце і місяць. А ось третя... Вона у всіх різна. Хоч і має одну назву, — відповів він. — У тебе, наприклад, не вийшло приховати власну вовчу шкуру. Хіба ж це не істина?З цими словами хлопчик замахнувся і вдарив припасеною ще в перший день гострою горобиновою палицею, на яку колись спирався, у розкішний вовчий хвіст, захований під довгою сукнею.Над лісом здійнялося протяжне виття.Відьма впала на коліна, вивергаючи страшні прокльони на адресу хлопчика, простягнула до нього свої довгі худі руки, звиваючись біля його ніг.Але не було в ньому ні краплі страху, ні краплі жалю за скоєне.Правильно він відповів на три загадки, зумів побачити в них навіть більше, ніж сам від себе очікував. І знав — йому винні.— Позбав вовків прокляття, як і обіцяла, — зажадав хлопчик, відступаючи на пів кроку від відьми, що агонізувала.І довелося підкоритися їй, стримати обіцянку вперше за добру сотню століть. Підняла вона обличчя до неба, тремтячи від болю й забруднюючи кров'ю біле вбрання, звернулася до світлих духів. І почули ті її, зійшли, оточили її щільним кільцем, позбавляючи її вовчу сутність від ран, і...***— Трясця твоїй матері! — простогнав Стайлз, прокинувшись від того, що приклався лобом об холодну підлогу. — Мені снився, чорт забирай, такий чудесний сон! Я, значить, тут увесь такий у червоному плащі, вона там уся така в повітрі, навколо купа привабливих чоловіків і жінок у білосніжних вбраннях, а позаду вже чувся тупіт вовчих лап... А бодай би тебе чорти побрали, гадський будильнику!— Сам винен, — почулося бурчання десь зверху.Ну ще б пак, де ж бути Дереку Гейлу, як не на ліжку? У той клятий момент, коли його, між іншим, найдорожча половина, не просто животіє на підлозі, а ще й намагається прийти до тями після неочікуваних обіймів із дерев'яною поверхнею. Хоч би голову не розбив!— Мені взагалі-то холодно, — протягнув Стайлз ображено, підтискаючи губи і намагаючись почухати п'ятою п'яту. — І в мене болить лоб. І я не додивився розпрекрасний сон. І мене звинувачує мій власний хлопець у всіх бідах.Згори донеслося сопіння, і за мить над Стайлзом навис Дерек. Точніше його половина. Верхня. Не те, щоб Стайлз був проти нижньої, але точно вже не зараз. Дерек окинув Стайлза ледачим поглядом і, схоже, переконавшись, що з ним усе гаразд, відкинувся назад на ліжко.— Не у всіх. Лише в одній — дірявій пам'яті. Як можна було забути вимкнути будильник на вихідний? І нащо було залишати телефон на підвіконні? — Дерек витримав майже театральну паузу, за яку Стайлз встиг замерзнути ще більше, все ще не рухаючись із місця. — Але трясця із цим всім. Як можна було примудритися уві сні намагатися дотягнутися до підвіконня, навіть не розплющивши очей?!Стайлз заворушився на підлозі, намагаючись залізти на свою законну половину ліжка, і забубнів під ніс:— Мені просто снився чудовий сон, нічого ти не розумієш! Вряди-годи вийшло поспати довше, і все одно обламали…Дерек згріб його в оберемок, щойно Стайлз забрався назад під ковдру, притиснув до себе і запитав кудись у маківку:— Що снилося хоч, сомнамбуло?Мабуть, добре, що Дерек просто не бачив у цей момент, як блиснули очі Стайлза.Недобре так блиснули.Як у людини, яка нарешті знайшла вільні вуха.Вуха, що особисто запропонували себе на розтерзання.Хех...— Ну, якщо коротко, то діло було так. В одному далекому-далекому царстві багато-багато років тому...