Work Text
— Увага всім патрулям: повідомлено про збройний напад на розі Даймонд-стріт та Саган-авеню. Орієнтир — червоні сходи за газетним кіоском.
Ксандра зітхнула. Знову. Знову це кляте місто не може спокійно заснути, бо кожну хвилину комусь кортить перевірити його на міцність, заразом трохи скоротивши населення.— Агов, Джулі? — пробурмотіла вона в рацію, перемкнувши канал. — Підскочиш на Даймонд? Я тільки-но вирвалася з Японського кварталу, й мені дуже-дуже впадло вертатися.До того ж вона щойно висадила напарника біля станції на Еллісон-стріт, але про це Ксандра змовчала. Не у всіх копів взагалі є напарники, тож нічого нити.— Не можу, сонце. В мене тут двійко придурків, яких потрібно оформити. Не встигаю.— Оке-е-ей.Цей день міг стати першим за місяць, коли вона повернеться додому чітко під кінець зміни, але вже точно не стане.
Ксандра перервала зв'язок та різким рухом повернула кермо, розгортаючи автівку через подвійну суцільну. Так, порушення ПДР, але кого гребе? Це ж Найт-сране-Сіті.На максимально дозволеній для копів швидкості вона помчала назад, через міст та довгою Капітола-стріт, понад річкою. Попри вечірню темряву, набережна освітлювалася достатньо, аби мутну воду можна було розгледіти навіть з правої полоси. А як опустити вікно, то й відчути її неперевершений аромат.
Колись дівчина ледь не оселилася в цьому районі — завадила непунктуальність рієлтора — а тепер щоразу радіє, що її оминуло це сумнівне задоволення. Краще вже бідніший Веллспрингс у Гейвуді, але зі свіжим повітрям та океанським бризом, що час від часу проривається зі сторони затоки. Хрін би з тими голографічними сакурами та яскравими фасадами.Орієнтир, про який казав диспетчер, одразу потрапив у око — газетна будка з розбитим вікном. Схоже, що винесли його нещодавно, бо журнали вільно тріпотіли на протязі, й ніхто не намагався їх порятувати. Але й без орієнтира проїхати повз місце злочину було б неможливо: тут вже зібралася половина патрулів Вестбрука, два десятки витріщак та… спецзагін "Макс-Так". А оце вже погано."Що тут сталося?""Когось вбили?""Багато жертв?""Психа затримано?"Запитання посипалися звідусіль, ледь встигла Ксандра вийти з машини. Але звідки їй знати? Сама ж лишень прибула.— Пропустіть, — попросила вона, підходячи до натовпу, що впритул притиснувся до жовтої стрічки. — Пропустіть, будь ласка!Прохання мало подіяло, довелося розштовхувати людей ліктями, та миритися з їхнім невдоволенням. Самі винні.
— Що тут сталося? — повторила Ксандра чиєсь запитання, не надто розраховуючи на відповідь.Коли маєш справу з кіберпсихами, складно відразу визначити, що сталося . Просто в один момент комусь рве дах, і людина — чи радше сказати кіборг? — влаштовує криваву баню. Нащо? Чому? Заради чого? Питання для науковців, а не поліціянтів.Замість відповіді макстаковець кивнув своїм моторошним шоломом на тіло, що переламаною лялькою лежало на сходах.
Звідси пошкоджень було не розгледіти, проте крові розлилося стільки, що вистачило б на трьох. Звісно, струменіла вона не з трупа, в хромованому тілі її, мабуть, майже й немає. Цівка стікала зверху, сходинка за сходинкою минаючи відстань з другого по перший поверх. Ксандра нервово ковтнула неіснуючу слину. В горлі пересохло. Вона звикла бачити жахіття на виїздах, але стільки крові не було на жодному.— Чергова жертва хрому, — прокоментував чоловік із “Макс-Так”.Дивно чути такі зауваження від напівлюдей, якими, по факту, є працівники спецпідрозділу. Дехто, стишуючи голос, стверджує, що до нього набирають колишніх кіберпсихів, і Ксандра ніколи не сміялася з подібних припущень. Може й так. Аж занадто ці машини для вбивства прокачані, щоб не схопити психоз. Та і хто зможе краще боротися з хромованими до зубів виродками, як не такі ж самі виродки?— Багато встиг накришити?— Прирізав продавчиню та покупця магазину наверху. Мабуть, не знайшов потрібного розміру, — похмуро пожартувала ще одна працівниця "Макс-Так". Коли вона встигла підійти?
Ксандра машинально всміхнулася. Напевно, варто проявити більше співчуття до загиблих, але після чотирнадцяти годин на ногах важкувато вичавити з себе емоції. Ксандрі за це завжди прикро і трохи соромно, але не сьогодні. Сьогодні її непокоїть інше. Щось у тому мертвому хромованому тілі?
Вона розвернулася, зробила кілька кроків до нього та зупинилася, помітивши жінку, що стояла одночасно і віддалік, і поряд із вбитим. Її поза недвозначно давала зрозуміти, що цей труп її рук справа. Не спецзагін — вона зупинила психа, а вже потім підкотили патрулі, як стерв'ятники на лев'ячу здобич.
Жінка з кимось коротко переговорила, і в її очах спалахнуло сповіщення про надходження коштів. Найманка. Незрозуміло тільки, хто може платити за знищення кіберпсихів. Чи не знищення, а…Ксандрі здалося, що тіло ворухнулося. Запізнілі конвульсії? Десь вона чула, що наскрізь хромовані люди вмирають повільно. Електроніка, якою нашпиговані їхні тіла, ще довго намагається реанімувати організм, не здається до останнього, аж поки не вигорить акумулятор.Всупереч здоровому глузду, вона підійшла ближче. Ще. І ще. Хлопець — а звідси вже було видно, що це саме хлопець — ворухнув металевим пальцем на лівій руці, здригнувся, відхаркнув згусток крові, але не прокинувся. Його пофарбоване в синій колір волосся розтріпалося, приховуючи половину обличчя.
Жінка, яка відправила його у глибокий нокаут, по-чоловічому брутально викурювала цигарку та дивно косилася вліво від себе, ніби когось там побачила. Спокійна, наче впевнена, що її супротивник більше не встане. Чомусь їй хотілося вірити.
Аж ось цю німу сцену порушив сигнал автівки, яка під'їхала впритул до поліційної загорожі. Двоє міцних чоловіків вивалилися з салону, діловито підійшли до розпластаного хлопця, підхопили його попід руки, так що голова відхилилася назад, звільнюючи лице від густих ультрамаринових пасом.Ксандра ледь втрималася на ногах, коли до неї надійшло усвідомлення. Вона знає цього хлопця!— Зачекайте! — вона кинулася до броньованої машини, в яку вже майже запхали кіберпсиха, знерухомивши важкими електронними браслетами. — Куди ви його везете?Один з чоловіків окинув її неприємним поглядом третьої версії оптики від “Кіроші”. Мабуть, цивільного він послав би подалі, та з копом вирішив не наживати собі зайвих клопотів.— До Реджини Джонс, — пробурмотав він та поспішно додав: — У неї є дозвіл, тож краще не лізьте.Все ще шокована Ксандра відступила, даючи авто виїхати на дорогу. Запізно прийшла думка, що вона могла б і собі сісти за кермо, щоб прослідкувати шлях до тієї Реджини. Але момент упущено. Доведеться копати самою.— Джулі? — знову промовила вона в рацію, на цей раз схвильовано.— Так, сонечко, у тебе проблеми?— Пробий для мене одну жінку. Реджина Джонс. Здається, вона була репортеркою.
Здається. Здається-здається. Ксандрі в голові почало паморочитися. Цілковиті припущення, асоціації, давні спогади. Чи не їде в неї дах через понаднормову роботу? Може, сама скоро стане кіберпсихічкою, хоча з імплантів має саму лише рацію та сканер в очах.Вона бачила його чи когось дуже схожого? Ні, неможливо. Вона не могла переплутати. Але чи міг він настільки змінитися за всього лише чотири роки? Чому б ні. Більш-менш майстерний ріпер перетворить тебе на машину за кілька тижнів, якщо є гроші. Але звідки вони в цього відмінника?
— Ксандро?
— Так, я тут.— Записуй адресу.
ДАЛІ БУДЕ...
P.S. читайте мій роман та збірку оповідань про його героїв, а також слідкуйте за процесом написання на авторському тг-каналі
----- CHAPTER BREAK -----
Кабукі. Перехрестя Саттер-стріт та Кеннеді-авеню. Начебто тут, якщо тільки Джулі не сплутала.
Їхати довелось недалеко, лишень через міст та направо, в район, непідконтрольний поліції. Соватися сюди завжди моторошно — можуть угнати службову автівку, пограбувати, а то й взагалі пришити за двійко дешевих імплантів. Місцеві давно змирилися з таким станом речей, а от Ксандра подібні ризики звикла оминати. Але сьогодні на це вже якось начхати.
Покружлявши кварталом, вона відшукала високу будівлю з синіми панорамними вікнами й неоновою вивіскою корпорації “Яйба”. Не без остраху припаркувавши машину — якщо пощастить, ще побачимося! — пройшла у хол за скляними дверима,
сіла в ліфт, завалений коробками з непотребом і набрала на панелі тринадцятий поверх. Трохи зловісно.
Платформа поповзла вверх, з шурхотінням минаючи занедбану шахту, та зупинилася, повільно прочиняючи двері у погано освітлений коридор. Тут дівчину зустріли старезні пошарпані стійки, мотлох та… автоматична турель.
От же ж!
Ксандра завмерла посеред платформи і майже попрощалася з життям. Ховатися за вузьку стінку ліфта сенсу немає, як і лягати на підлогу — шарнір турелі достатньо гнучкий, аби дістати її усюди. Аж ось дуло опустилося, а підозріливий помаранчевий вогник згас.
— Про візити краще попереджати, — прозвучав голос з-за перегородки. — Добре, що я побачила вас у камеру домофона. Ледь встигла деактивувати охорону.
З надр квартири вийшла жінка. Ксандра одразу впізнала її за високим чорним хвостом на маківці та пов’язкою на місці правого ока. Реджина Джонс. Точно. Вона ж неодноразово фігурувала у справах про крадіжки і вбивства. Фіксер. Місцева королева найманців-соло.
— А про турелі заведено попереджати червоними знаками, — за службовою звичкою прокоментувала Ксандра.
— Он як. Випишете мені штраф, пані… — вона опустила погляд на бейджик з ім’ям, — Лейт?
Ксандра швидко відчепила його разом із поліцейським значком. Краще не дратувати цю жінку присутністю закону.
— Я не при виконанні, а з приватною справою.
Здається, Реджину це трохи здивувало і водночас заспокоїло.
— Слухаю.
Вона махнула рукою, запрошуючи пройти до нетрів тринадцятого поверху.
Всупереч очікуванням Ксандри, це виявилася не квартира для проживання, хоча за бажання тут можна знайти місце для відпочинку. Наприклад, оті матраци під стінкою або солідне крісло мережника, що наче трон височіє посеред просторого приміщення. Панорамні вікна, графіті на стінах, коробки, коробки й коробки. Важко уявити, чим саме тут займаються люди, окрім як колупаються у дротах та процесорах, яких навколо теж вдосталь.
— То що? — нагадала Реджина, вставши біля вікна.
— До вас привезли одного… хлопця.
— Ти про кіберпсиха?
Ксандра мала бути готовою до прямих запитань, фіксери ж бо не славляться тактом. Але це слово її заскочило.
Псих? Граний кіборг-убивця, що порішав людей посеред вулиці?
Ні.
Ні-ні-ні.
— Він… Його звуть Джек. Джек Морґан.
— Отрі.
— Що?
— Я давала Ві завдання знешкодити Джека, але його прізвище Отрі. Не Морґан.
Ну звісно! Змінити прізвище — це ж типово для тих, хто вступає до банди. Було б дивно, якби вона знайшла його з тим, що дали батьки.
— Може й Отрі, — погодилася Ксандра під пильним поглядом лівого ока Реджини. — Головне, що це він. В нього синє волосся та досить багато хрому.
— Забагато, — криво всміхнулася фіксерка. — Твій коханий?
Ксандра не думала, що після років серед копів досі здатна знітитися від подібних запитань. Але це сталося. Вона відчула, як червоніє обличчя, та швидко відвернулася, наче просто захотіла підійти до вікна.
— Колишній.
Реджина гмикнула. Мабуть, тепер думає, що вона одна з тих дівчат, які без гідності бігають за тими, хто їх покинув. Хай собі думає. Їх з Джеком історія складніша за типові горе-романи в Найт-Сіті. І не якийсь там фіксерці про це судити.
— Ти хочеш його бачити? — здогадалася Реджина, перш ніж Ксандра озвучила мету свого візиту.
— Звісно, — відповіла вона та поспіхом додала: — Якщо, звісно, можна.
Насправді їй відверто насрати, чи можна. Якщо почує відмову, то почепить на місце значок, оголосить про розслідування та зробить запит на ордер. Але до цього не дійшло.
— Не тільки можна, але й треба. На моїй пам'яті ти перша, хто прийшов до наших, з дозволу сказати, пацієнтів, а їм точно знадобиться підтримка у реабілітації. Але… не зараз.
— Чому ні?
— По-перше, я не хочу відповідати за те, що він зробить, якщо побачить знайоме обличчя одразу після нападу. Зазвичай їх на якийсь час накриває почуттям провини, і краще, якщо на цей момент поряд буду лише я та спеціалісти. А по-друге… він все одно у наркотичній відключці. Не бачить і не чує.
— Тоді я можу хоча б на кілька хвилин до нього підійти. Яка різниця?
— Ми не знаємо, коли він прокинеться.
— Як прокинеться, то вкачаєте ще медикаментів. Він же поранений, а відчувати біль йому протипоказано.
Реджина дивилася одночасно з повагою та роздратуванням. Мабуть, на цей вечір в неї були інші плани, аніж проводити екскурсії до кіберпсихів, але й у Ксандри вони також були.
— А ти вперта, так?
— Так. Ще й коп.
— А оце вже аргумент, — погодилася Реджина. — Окей. Іди за мною.
Ксандра була впевнена, що пацієнтів — чи то піддослідних? — розмістили на цьому ж поверсі. Наприклад, за отими дверима. Чи тими. Тут їх дофіга. Але маршрут фіксерки привів їх назад до ліфта, а потім до мінус другого поверху.
— Зайдеш і вийдеш, — давала настанови Реджина, поки кабіна повзла униз з тим же жахливим скреготінням, що і до цього. — Не чіпай його. Нічого не кажи. Вони інколи прокидаються від знайомих голосів.
— Він же під наркотою, — зауважила Ксандра.
— Ага. Але спробуй втримати тим лайном людину з сімдесятьма кіло металу в тілі.
— Скількома?!
— Отож.
Від таких даних можна очманіти. Як він взагалі всадив у себе таку кількість імплантів та не поїхав дахом прямо у кріслі ріпера? Бісів фанатик технологій. Вона завжди знала, що до цього може дійти, але сподівалася, що йому банально не вистачить грошей. Що ж, він знайшов інший шлях їх заробити, аніж довга й нудна праця на корпорацію.
— Прямо по коридору й направо. Двері відчинені.
— Ти не підеш зі мною?
— Маю декілька нагальних справ, а ти маєш хвилин двадцять на це своє побачення. Потім повернуся або когось за тобою відправлю.
Ксандра кивнула та вийшла з кабіни.
— І не забувай, що я сказала, — кинула Реджина, поки стулки ліфта зачинялися.
Забудеш тут. В цьому місці навіть найдавніші жахливі спогади полізли у голову. Це вплив підземелля чи якась особлива аура підпільних медичних закладів? Скоріше і те, й інше. А ще — загальна занедбаність коридору. Наче локація з горору: брудні стіни, тьмяне освітлення люмінесцентних ламп, потрощені каталки та подряпані двері з мутними скляними віконцями. Ксандра не ризикнула в них заглядати — хтозна, що там можна побачити — і просто пройшла повз, швидкими кроками подолавши відстань до повороту. Майже одразу за ним наштовхнулася на подвійні двері, цього разу глухі, оббиті дешевим пластиком.
Ксандра зупинилася перед ними. Вдихнула. Намацала ручку. На видиху опустила її вниз, і двері з клацанням відчинилися всередину великої операційної.
Не довелося напрягатися, щоб уявити, як тут працює хірург і пара-трійка асистентів в таких же брудних халатах, як і все навколо. Але зараз в приміщенні лишився тільки сам пацієнт: прооперований, знерухомлений масивними скобами, ременями та кінською дозою препаратів. Їх підкачували одночасно до двох рук та шиї, на якій до вен був прямий доступ через імплантований катетер.
Ксандра очікувала побачити Джека пораненим, а побачила гірше — зламаним і попри пошкодження кібернізованого тіла надійно закованим, аби більше нікого не вбив. Це настільки контрастувало з його минулим виглядом, життям та поводженням, що не вкладалося в думках.
— Джеку… — вона миттю забула про настанови Реджини. — Що ти зробив із собою?
Звісно, не відповів. Довелося самою шукати пояснення.
Протези рук із пусковою системою? Для кримінальних розбірок. Без цього ніяк — просто вб'ють. Суцільне покриття шиї? Для захисту. В усіх охоронців "Арасаки" такі є, то чому б бандиту втриматися від корисної та в чомусь гарної іграшки? Нейроімплант, подовжений настільки, що залазить на лоба, — це управління усім, що впаяне в тіло. Мабуть, процесор там чималий. Шрами на ногах натякають на укріплені кістки та штучні голені для високих стрибків. Спину не розгледіти, але Ксандра могла би закластися, що знайде там якусь з нових версій "Сандевістана". Він завжди мріяв про таку круту цяцьку. Цей імплант нерідко купують на чорному ринку, тож саме він напевно й спровокував зрив.
Вона наблизилася, продовжуючи розглядати тіло, принаймні ті його частини, що не прикрили простирадлом та широкими ременями. Помітила сріблясті нігті. Дивне поліпшення, щось унікальне. Скоріше за все при потребі пластини висуваються, стаючи смертоносними кігтями. Не хотілося б відчути такі на власній шиї.
Обличчя Джек теж не лишив без заліза: трикутний датчик на кінці правої брови, пірсинг на вилиці та кільця в губі. З-під повік визирають хромові смужки — проводка очних імплантів. Трохи старомодно, зате понтово. Йому таке завжди подобалося.
Під поглядом Джек трохи засовався, ніби відчув Ксандрину присутність, але автоматика миттєво подала нову порцію наркотику. Насоси впорснули її у вени й погнали організмом, аж доки тіло не розслабилося у повній відключці.
Мабуть, нічого страшного не станеться, якщо вона тепер підійде? Ксандра кивнула самій собі, підсунула стілець ближче до койки та присіла на краєчок, готова будь-якої миті вскочити.
— Я вважала тебе мертвим, — прошепотіла вона. — Але глибоко в душі все одно сподівалася знайти.
Але не таким.
Не з наполовину хромованим тілом, не злочинцем, не… жертвою кіберпсихозу. Скільки її оточення обговорювало це явище, а вона жодного разу не намагалася уявити, що буде, якщо знайомий, колега чи сусід зірветься з котушок. Це здавалося історією з телевізора, міською страшилкою, містифікацією, проте не її реальністю.
Ксандра простягнула руку та поклала на Джекову. Та виявилася крижаною, наче під штучною шкірою є лише голий метал. Це дивно. Вона ніколи не торкалася кібернетичних протезів так обережно — хіба що на затриманнях чергових виродків, але там не було часу промацати їх будову.
Забувши попередження Реджини, вона обіруч обхопила його зап'ясток та розвернула внутрішнім боком до себе.
Їй необхідно знати.
Звісно. Нічого, крім пазів, що окреслюють висувні пластини прихованої зброї. Дивно було очікувати, що Джек залишить жахливі відмітини. Він же ненавидить шрами. Тим більше такі.
— Хотілося б вірити, що тепер тобі краще.
Притомному Джеку вона б таке не сказала. Він не має знати, що вона бачила рубці. Він розсердився б і… Що? Вбив би її? Все може бути.
Ксандра нахилися до постелі, притислася щокою до закривавленої долоні. Чия це кров? Мабуть, тих нещасних, що опинилися біля Джека у невдалий момент. Це жахливо. Настільки жахливо, що поки що неосяжно. Вона не намагатиметься приборкати почуття, наразі достатньо провини, що душить їй горло.
Це через неї він потрапив на вулиці, через неї вступив до банди. Через неї накачав тіло хромом та вбив двох людей. Чи не двох? Скільки перестрілок відбулося за його кримінальну кар'єру? Скільки невинних жертв потрапило у м'ясорубку вуличних розбірок, у яких він, Джек Морґан, брав участь?
За цими підрахунками Ксандра не помітила, як здійнялася його рука. Як Джек, наскільки вистачило довжини ременя, підняв долоню й схопив її за горлянку, випускаючи нігті.
— Ні, Джеку, — тільки й спромоглася вичавити вона.
Він навряд її зрозумів. Очі палали неоновим світлом, наче він без кінця набирав когось по аудіозв'язку, а губи стиснулися у страхітливій гримасі. Він випромінював лють. І по-справжньому збирався її прикінчити.
Цівка крові полилася за комір, а дихання припинилося через натиск. Ще трохи — і…
Її врятував той самий автомат із медикаментами. Не одразу, але тіло Джека обм'якло, а долоня потихеньку сповзла на ковдру.
Ксандра першим ділом відсунулася від ліжка, а вже потім взялася обмацувати пошкодження. Начебто не так погано, як їй здалося — все-таки Джек сильно ослаблений. З повними силами від би придушив її за секунду, двома пальцями переламав би хребет. Їй пощастило. Але рани варто промити, бо хто зна, чия кров застигла під його нігтями.
Все потрібне для обробки Ксандра знайшла тут же, в операційній: антисептик, тампони, клейкі пов'язки. Замість дзеркала прислужилася відполірована таця з нержавійки. Порядок. Так хоч не вхопить якесь зараження.
Закінчивши, Ксандра вийшла до коридору та зворотнім шляхом повернулася до ліфта. Не озиралася. До біса ті сентименти, вони призводять до непередбачених наслідків.
Реджину знайшла у дворі, з цигаркою та планшетом, на який та вивела Джекову картку з інформацією про імпланти. Навіть не вглядаючись, Ксандра могла сказати, що в нього лишилося не більш ніж половина органічного тіла.
— Я ж казала з ним не гратися, — прокоментувала Реджина пов'язку на шиї.
— Нічого страшного, — пробурмотіла Ксандра.
— Ну, в кожного, звісно, свої вподобання, але він міг тебе вбити.
Не вбив би. Чомусь саме ця впевнена думка прийшла до голови, але Ксандра не стала її озвучувати. Натомість спитала:
— Що далі?
— Гм-м… — Реджина вимкнула планшет та втупилася у протилежний бік вулиці, наче там було щось гідне споглядання. — Довга й клопітка терапія. Непрості рішення.
— Наприклад?
— Скоріше за все доведеться деактивувати деякі пристрої, щоб стабілізувати його психіку, та навчити жити з тим, що залишиться.
— Він не буде так жити, — зітхнула Ксандра. — Повір.
— Як?
— Без відібраних цяцьок.
Запитань Реджина не ставила. Все зрозуміла з тону та виразу. Мабуть, з такою діяльністю звикаєш до залежних від хрому, перестаєш дивуватися їх божевільній схибленості на технологіях.
— Тоді доведеться вигадати щось інше, — кивнула вона. — Може, якісь ліки або сеанси у мозкограї. Буде складно, але цікаво.
Ця завуальована обіцянка потішила. Ксандра трохи розслабилася та дозволила собі сподіватися на краще.
— Можна дещо спитати?
— Тільки якщо запитання не про те, чому я досі не вставила око на місце втраченого, — пожартувала Реджина.
— Ні, — Ксандра мимохіть усміхнулася. — Чому ти цим займаєшся?
Вона знала, що колишня репортерка правильно зчитає її тон та зрозуміє, що вона має на увазі.
— Хочу дати Найт-Сіті трохи більше надії, от і все.
Прозвучало фальшиво. Але копирсатися в душі жінки, яку тільки сьогодні зустріла, не входило в Ксандрині плани. Час вже вертатися додому й перетравлювати події з чаркою-другою віскі.
— Якщо він раптом захоче мене побачити, то… — вона витягла сріблясту візитку з нагрудної кишені. — Ось номер.
Реджина взяла її та кивнула.
— А як не захоче? Повідомити про успіхи?
— Не варто, — відказала Ксандра.
Якщо він вирішить ніколи з нею не перетинатися, то для неї кращим варіантом буде його забути.
Назавжди поховати спогади під асфальтом Найт-Сіті.
----- CHAPTER BREAK -----
Виклик надійшов під час патрулювання. Аби не відриватися від стеження за радіохвилями, Ксандра перемкнула його на автовідповідач та дочекалася, поки Реджина набере текстове повідомлення:
"Приїзди. Ти йому потрібна."
Невчасно. В обідню пору складно знайти когось на заміну. Але Ксандрі все-таки пощастило: Джулі покатається Японським кварталом замість неї. Тепер вона заборгувала їй не дрібницю, а повноцінний подарунок.
Підкотивши до вже знайомої висотки, Ксандра вже без остраху залишила машину та підійшла до вхідних дверей, де на неї чекала Реджина.
— Швидко ти. Ходімо. — Вона кинула спалену цигарку на асфальт і повела досередини.
Поки ліфт спускався до підвалу, Ксандра нервово стискала в руці знятий поліцейський значок.
— Він мене кликав? — спитала, аби не так сильно трясло.
— Так. Уві сні.
До неї не одразу дійшов сенс відповіді.
— Що? Ми ж домовлялися…
— Давай так, — обірвала Реджина. — Якщо є хоч якийсь шанс, що він хоче бачити знайому людину, то я його використаю. Занадто рідко хтось виявляє бажання возитися з кіберпсихами на реабілітації.
— Чому?
Ксандру справді це дивувало. Це ж чиїсь рідні, коханці, зрештою, друзі! Як можна відвернутися, махнути рукою на шанс зцілення?
— Бояться, — коротко і ємко пояснила Реджина.
Ксандра зрозуміла. Торкнулася пальцями відмітин на шиї — ті майже загоїлися, залишилися ледь помітні кірки, що відпадуть, відмітивши шкіру шрамами.
Вони пішли коридором, який в присутності господарки вже не здавався таким моторошним.
— Правила ті ж самі: близько не підходь.
— Він досі під препаратами?
Ця думка її налякала. За кілька тижнів під кайфом можна зловити залежність, а кіберпсих-наркоман звучить гірше, ніж просто кіберпсих. З іншого боку, хто сказав, що Джек не був вже залежним від якоїсь вуличної гидоти? Хіба в бандах не усі щось вживають на постійній основі?
— Час від часу. Коли починає нервувати.
Прозвучало, наче йдеться про тварину в зоопарку. Утримували Джека так само: як хижака, в кімнаті за броньованими дверима і мінімумом предметів. Щоб не вчинив самогубство, подумала Ксандра й одразу себе осадила: вбити себе він може власними нігтями, а це скоріше пересторога для тих, хто його доглядає.
Коли двері відчинилися, Джек різко повернув голову, зі злістю зиркнув на Реджину, а потім на дівчину, що зайшла разом з нею. Його обличчям ковзнули зневага й розчарування.
— Залишу вас на кілька хвилин, — пробурмотіла Джонс та тихенько зачинила двері.
Сам на сам. Це жорстоко.
— Привіт, Джеку, — вичавила Ксандра після довгої паузи. — А ти змінився.
Найтупіше, що можна сказати кіборгу з сімдесятьма кілограмами залізяччя.
Він відвів погляд.
— А ти — аніскільки. Все така ж зразкова служниця закону. Хіба що очі згасли.
Він завжди називав природні очі "тьмяними" та "неживими", навіть коли сам ходив з ними, в окулярах на сім діоптрій. Але ця його фраза явно мала на увазі щось інше. Більш особисте.
— Джеку, я…
Як це сказати? "Джеку, я випадково заклала тебе корпоратам, але мені дуже шкода"? Навряд він чекає саме цих слів.
— Як ти себе почуваєш? — натомість спитала вона. Наче нейтральне запитання, не має його зачепити.
— Жартуєш? — вишкірився він. — Як скажений пес на припоні.
— Вибач, — вирвалося на автоматі. Але ж питала вона не про те. — Тебе начебто поранили?
— Та мені похрін на ті подряпини.
Не дивно. В нього, мабуть, купа регуляторів болю, температури та серцебиття. Він буквально нічого не відчуває з таким хромом, навіть якщо в ньому проробили з десяток кульових отворів.
Ксандра підійшла ближче. Розгледіла під тонкою футболкою татуювання, що обрисами нагадувало символи “Кігтів тигра”, та намотані товстим шаром бинти, а на нозі — міцну металеву скобу, що прикувала Джека до стіни.
Він з викликом підняв на неї очі. Криво всміхнувся. Збирався, мабуть, якось вколоти, але, помітив на її шиї загоєні рани й раптом принишк.
— Це…
— Не зважай.
— Це я тебе так?
Чи згадав він той день? Навряд. Хіба що клаптики образів, які зуміли втриматися у мозку, накачаному наркотою.
— Неважливо, — суворо відповіла Ксандра. Для неї це справді немає ніякого значення. На службі траплялися й гірші поранення, а це просто… — Мені похрін на ті подряпини, — повторила вона його фразу.
Джек опустив очі. Що там Реджина казала про почуття провини? Потрібно швидко відвернути його від дурних думок.
— Взагалі-то я прийшла не просто так. Думала, що тобі знадобиться моя допомога.
Він знову всміхнувся. Якою ж неприємною стала його міміка з цим всім залізом!
— Нащо тобі це? Спочатку посприяла, щоб мене викинули на вулицю, а тепер прагнеш підставити плече бідолашному кіборгу-вбивці?
Він сказав це занадто спокійно. Вона очікувала іншого: що він кричатиме, проклинатиме, сипатиме звинуваченнями, — врешті-решт, вона саме на це заслуговує. А він наче змирився з власною долею. Зломлений та готовий здатися. Зірватися ще раз, аби нарешті пристрелили.
“Я не сприяла”, хотіла сказати вона, але передумала. Не час для виправдань.
— Я винна, Джеку. — На її очі почали навертатися сльози. — Але я тут не для того, щоб спокутувати гріхи. Я дійсно хочу допомогти.
Він мовчав. Ніби нічого й не чув. Яскраве синє волосся впало на обличчя, зрадливо приховавши емоції. Лишалося роздивлятися хром. Знову і знову, намагаючись звикнути й опанувати відразу, яку той викликав. Ні, це, звісно, не настільки жахливо, як тіло Девіда Мартінеза або Адама Смешера — бісових легенд Найт-Сіті, але… Нащо люди роблять таке із собою?
— Ти даси мені шанс? — спитала вона нетерпляче. На її пам’яті ця розмова найскладніша. Навіть допити серійників проводити легше.
Джек з зусиллям повернув голову, і Ксандра майже почула скрипіння механізмів всередині. Так розвертаються оті роботи на порозі Арасака-тауер.
Вона майже домоглася відповіді, аж двері розчахнулися, й у кімнаті з’явилася страшенно захекана Реджина.
— Вибачай. Я трохи запрацювалася і забула про час.
Насправді Ксандра могла б дати їй ще пів години, годину або цілий день, але тепер момент втрачено. Джек зіщулився на койці та знову відвернувся, явно не бажаючи продовжувати розмову. Реджина це помітила та насупилася. Мабуть, не такого результату очікувала від її візиту.
Вона махнула головою, закликаючи Ксандру вийти. Довелося коритися.
Крок. Ще крок. Поріг. Потихеньку відійти від дверей.
Вона намагалася ступати повільно, сподіваючись почути ще хоч слово від Джека. Одне-однісіньке. Будь ласка.
Почула.
— Так.
P.S. Чумби, дякую за прочитання та ваші відгуки! Ідея цього кросовера прийшла до мене спонтанно й трохи невчасно, але я все одно вирішила її втілити. Більша частина сюжету (що стосується минулого Джека та відносин із Ксандрою) тут канонічна, але це лише маленька частинка того, що ставалося у житті цих персонажів. Якщо вас зацікавила ця парочка, то запрошую читати мій роман
“Неон у титанових венах”
. Обіцяю, що оригінальний світ “Неону…” сподобається вам не менше за Найт-Сіті :)
А щоб не пропускати оновлення та унікальний контент, читайте авторський телеграм-канал:
t.me/NeonKansasCity