Archive of Our Own

Work Text

Я сиділа на ліжку в самоті до самого ранку,

«Вони прийдуть за мною», ридала я.

І я намагалася зберегти свої секрети глибоко всередині,

Мій розум ніби смертельно хворий.

Halsey ― Control

Брехня так правдива,

Але вовк у овечій шкурі ― це більше, ніж просто попередження.

Гей, паршива овечка, чи є в тебе душа?

Ні, сер, до речі, а що таке мораль?

Set It Off ― Wolf in Sheep's Clothing
― З нею все гаразд? ― я почула чийсь голос крізь дрімоту. Він був знайомий. Схожий на мамин.― Так, вже все добре, ― а ось другого ― чоловічого ― я не знала, ― ви вчасно її знайшли. Крововтрата була не настільки сильною. Нині життю вашої доньки нічого не загрожує.Я спробувала розліпити повіки, але чомусь навіть це здалося непосильною працею. Схоже, мені вкололи чималу таку заспокійливу дозу. Я прямо відчуваю, яким овочем стала завдяки седативному. Навіть руки підняти не можу.― Дякую, лікаре! ― мама радісно скрикує, і її голос луною розноситься в моїй голові. Навіщо так голосно?Мені все ж таки вдається хоча б розплющити очі. Одразу ж мене сліпить яскраве світло, від чого доводиться мружитися. Біла кімната, їдкий запах ліків і кілька трубочок, що йдуть від моїх рук, перев'язаних бинтами в районі передпліччя ― ось і все, що я бачу і відчуваю насамперед, як приходжу до тями. Схоже, мій план спрацював. Тепер залишилося лише пережити його наслідки.― Сонбьоль! ― мама помічає, що я прийшла до тями, і відразу ж кидається до мого ліжка. За нею одразу ж з'являється й стривожений батько. Молодшу сестру я бачу десь за їхніми спинами біля виходу з палати. Дрібна мерзотниця явно не рада моєму пробудженню. Втім, я її розумію. Я, мабуть, також... не рада.― Ти нарешті прийшла до тями. Як почуваєшся?― Бувало й краще, ― відповідаю я.Після ще цілої гори розпитувань батьків лікарі їх все ж таки виставили, сказавши, що мені потрібен спокій. О так, як же ви маєте рацію. Давно мріяла про таке, коли ніхто над душею не стоїть і не пиляє своїми нотаціями. Я зараз пацієнт ― на мене не наїдуть, боячись за моє здоров'я. Про те, що буде, коли мене випишуть з лікарні, я поки не хочу думати. Розбір польотів гарантовано. Але мені, якщо чесно, начхати. Я зробила те, що хотіла, і не має значення, хто і що подумає.Я лежала і тупо дивилася в стелю, насолоджуючись тишею. Яким же було моє здивування, коли я зрозуміла, що вже через тридцять хвилин мені стало нудно. Причому настільки, що я була готова порушувати всі бачені та небачені правила, аби хоч чимось себе зайняти. Крім того, мені хотілося курити. З учорашньої ночі жодної сигарети не в зубах не було. Фігово, звичайно, в дев'ятнадцять років мати залежність від нікотину, але я сама себе на це підсадила, так що тепер сама і страждаю, ну, ще й гаманець батька, у якого я часом позичаю кілька тисяч на нову пачку.Минуло ще кілька годин, і мені почало здаватися, що мене взагалі тут забули. Добре ще батьки, їм треба було піти на роботу, чому я, до речі, рада, бо їх товариства довго б не витримала, а вже присутності молодшої сестри й поготів. Цю дрібну тварюку я взагалі розірвала б, якби була вранці не такою млявою. Але щодо лікарів, то вони теж, мабуть, вирішили не приділяти уваги колишній суїцидниці. Вони не бояться, що я спробую повторити вчорашній експромт? Поверх, судячи з пейзажу за вікном, приблизно четвертий, а отже, шию зламати теоретично раз плюнути. Люстра в палаті є, та й простирадла довгі, а значить, і петлю спорудити нескладно. А ще... ах так, голки крапельниці, вони досить гострі. Адже можу закінчити розпочате. Ну ось! П'ять хвилин роздумів, і я вже, як мінімум, три способи відкинутися виявила. Їм серйозно настільки начхати?― Кретини... ― прошипіла крізь зуби я сама собі. Хотіла привернути увагу, а в результаті виявилася одна в палаті, що провоняла медикаментами. Що, коли вранці відвідали, та спитали як самопочуття, то це й усе? Час і честь знати, так? Хоча... більшого я, напевно, і не заслуговую. Ідіотка малолітня, яка вирішила влаштувати шоу на ніч глядя, довівши батьків ледь не до кондратія. ― Якщо ви вирішили мене так провчити, то навряд чи у вас щось вийде!― Гадаєшь? ― тишу несподівано розірвав чийсь м'який чоловічий голос. Я навіть підскочила на місці, через що голки в моєму передпліччі тільки сильніше вп'ялися в шкіру, змушуючи мене зашипіти від болючих відчуттів. Я повернула голову до виходу з палати, щоб помилуватись на порушника спокою і, до того ж, першу людину, що ризикнула мене потурбувати за бісових п'ять годин! ― А мені здається, що ти вже йдеш на поправку. Вже навіть розмірковуєш над своєю поведінкою.Зробивши пару кроків уперед, чоловік зупинився прямо перед моїм ліжком і з усмішкою на губах окинув мене задовільним поглядом. Він був досить високий, підтягнутий, що було помітно навіть незважаючи на інкубаторський білий лікарняний халат. На вигляд лікареві, а був він саме ним, судячи з нашивки на нагрудній кишені халата, з якого завбачливо стирчали кілька ручок, було до тридцяти років. На його спокійному обличчі маскою застигла привітна усмішка, а в очах майже нічого не читалося через відблиск стильних прямокутних окулярів у сріблястій оправі. Його волосся було коротко стрижене і зачесане назад. Колір звичний для всіх представників азіатського етносу ― вугільно-чорний. Він однозначно був симпатичним.«Хлопче, тобі б не лікарем працювати, а моделлю», ― з іронією подумала я, оцінково окидаючи лікаря поглядом, подумки вносячи чоловіка до списку «Ті, з ким я хотіла б провести ніч». Хоча навряд чи мені щось світить. Такі неприступні королі однозначно мають улюблених королев, чи парочку фавориток. Занадто гарний.― Я Чжан Ісін ― ваш лікар, ― висмикнув мене зі своїх вже далеко не зовсім пристойних думок лікар.«Китаєць? ― одразу ж збагнула я, все ще безсоромно витріщаючись на чоловіка, зависнувши на його чарівних ямочках на щоках і високих вилицях. ― Китаєць у мене вже був... післясмак розчарування досі горло палить, але я не проти наступити на граблі вдруге, коли вже така справа. Жаль, що не моєї ліги. Потрібно підвищувати свій рівень, а то тільки однолітки, що бухають, та слинява дітвора може на мене спокуситися, але точно не такий чоловік. Напевно, той ще ловелас».Лікар же, що помітив мою прострацію, не став мене турбувати і дав нагоду й надалі його розглядати. Чоловік узяв у руки папери, що лежали на тумбочці біля мого ліжка. Перегорнув, пробігся поглядом по очевидному, варто лише подивитись на мене, діагнозу, після чого цокнув язиком і склав руки навхрест.― Кан Сонбьоль, дев'ятнадцять років, усе життя попереду, ― повчально промовив Чжан. Можу заприсягтися, що скельця його окулярів якось по-недоброму блиснули. Воно й зрозуміло. Думаю, у всіх лікарів до самогубців ставлення одне ― огида. Вони давали клятву, що рятуватимуть життя від смертельних хвороб, нещасних випадків чи спроб убивств, а аж ніяк не бинтувати порізані бритвою руки підлітків. Їх можна було зрозуміти. ― Чому ж ти вирішила так передчасно зустрітися з предками?― Захотіла декого провчити, ― чесно зізналася я, хоча спочатку взагалі не збиралася навіть розмовляти з медперсоналом, не помічаючи їх, як і багатьох інших людей у моєму житті. Як комах, що незмінно копошаться, не вартих людської уваги. Але цей лікар явно відбив це моє бажання. Принаймні щодо нього самого. З рештою ― ще подивимося. Нехай здаюся дурною і сповненою юнацького максималізму, але чомусь мені здалося, що чесність цей красень оцінить.― Мені здається, але в провчанні когось суть у тому, щоб та людина опинилась у мінусі, ― підняв одну брову лікар і почав щось перевіряти в налаштуваннях крапельниці та катетера в моєму передпліччі, який трохи з'їхав через мої рухи. ― Але в твоєму випадку ти сама постраждала. Воно того хоч вартувало?Лікар Чжан трохи нахилився до мене, щоб перевірити трубки з голкою ще й на лівій руці, і миттю зазирнув мені у вічі. Не хочеться визнавати, але його питання і не менш промовистий погляд викликали в мене нехай і короткочасну, але все ж таки відчутну хвилю сорому.― Поки не знаю, ― так само чесно зізналася я, відвівши погляд і знизивши голос до напівшепоту, ― не бачила його ще.― Ну... у тебе ще буде час перевірити, ― впевнено промовив чоловік і випростався, роблячи якісь позначки у моїй карті хвороби... чи травми в цьому випадку. ― Ти тут мінімум на чотири дні, тож буде шанс ще перевірити. Якщо він прийде, звісно.Чому мені здається, що його остання фраза звучала з глузуванням? І взагалі... у сенсі чотири дні! Чому так довго!― Чому так довго? ― уже в голос я дублювала свої думки. ― Рани, звичайно, так швидко не заживуть, але пов'язки міняти я і вдома зможу.― Тут ти маєш рацію, ― Чжан усміхнувся, мабуть, уже передчуваючи мою реакцію на його наступні слова. ― Але ти самогубця, хай і невдала. Крім фізичного лікування тобі належить ще й психічне. Тож чекай незабаром мого колегу з відділу психіатрії. Думаю, йому ти будеш менш рада, ніж мені.Від слів лікаря я буквально задихнулася від обурення. Який ще психотерапевт? Та вони що, взагалі всі збожеволіли, трясця його матері! Я не хвора! Та й не якийсь сопливий підліток, який вирішив різати по венах через нерозділене кохання. Я усвідомлювала, що робила і не планувала вмирати. Мені не потрібен мозкоправ! Крім того... у сенсі буду рада менше, ніж йому? У мене що, блін, на лобі написано, що я його з першого погляду в ліжко затягти зібралася? Або це він сам такий проникливий. Тоді навіщо мені якийсь нахрін психолог, якщо звичайний терапевт, або хто він там, настільки добре в душу лізе!― Та як ти!.. ― випалила я, навіть не подумавши, чим, власне, закінчити фразу.― Не «ти», а «ви», ― відразу ж поправив мене Чжан, ще ширше посміхнувшись. Ось тільки від його посмішки чогось не по собі ставало. Був би жінкою, назвала б відьмою, а так просто біс... Твою ж, я навіть слова підібрати не можу. Так він мене розлютив. ― Вибору в тебе все одно немає. Тому будь хорошою дівчинкою і постарайся не наробити ще більше галасу.Театрально хлопнувши в долоні, змусивши мене знову здригнутися, лікар відкланявся і покинув палату, все ще гаденько посміхаючись.― Та пішов. пішли ВИ нахрен! ― вже вслід лікареві крикнула я, коли його спина зникла за дверима. Якби не катетери, що обмежують мої рухи по обидва боки, то я в нього ще щось навздогін запустила б.Я була зла, як собака, і мені хотілося вбивати, а ще... так, курити, ще сильніше, ніж раніше. А по можливості прямо тут у палаті, після чого підпалити її до чортової бабусі. Як я могла повестися на гарненьке личко? Упир! Козел! Лаялася я ще довго, і про себе, і вголос, приписуючи лікареві досить багато невтішних компліментів. Я навіть не підозрювала, що знаю стільки епітетів, причому матюкливих. Тому на титулі «презерватив в окулярах» я зрозуміла, що мені час зав'язувати спілкуватися з однією промовистою особистістю, від якої я й набралась таких метафоричних оборотів та вкрай художньої похабщини.Інші півдня я провела приблизно в тому ж режимі, що й до приходу пана «Для тебе я ― Ви». За весь час заглядали лише кілька медсестер, які приносили мені їжу, змінювали пов'язки і проводили мене до вбиральні. Коли катетер відкріплювали, я була готова кричати від радості, бо ці кляті голки, здавалося, пронизували не тільки мої руки, а й усе інше тіло. Від того їхнє повернення на законне місце супроводжувалося мало не потопом сліз з мого боку.І лише ближче до вечора стався черговий пам'ятний випадок і зустріч, яка змусила мене знову переглянути свою думку щодо суїциду, цього разу в позитивний бік. Бо розмова з мозокойоб... психотерапевтом відродила у мені лише яскраво виражене бажання випилятися, цього разу вже остаточно.― Доброго вечора, ― під покровом темряви після вечері в мою палату проповз ще один змій. ― Я До Кьонсу, ваш психотерапевт. Приємно познайомитись, Сонбьоль.Чоловік підійшов до мого ліжка. За його тоном, настроєм і текою у руці я зрозуміла, що розмова буде довгою, тому відразу прийняла сидяче положення, упершись спиною об подушку, і начепила на обличчя маску а-ля «Переконливо прошу, не здійсняти статевих актів у моїй голові». Але кандидат психіатричних наук До, як потім з'ясувалося, не прислухався до мого мовчазного бажання не ґвалтувати мій мозок на всіх шарах підсвідомості і з порога приступив до жорсткої розправи, якій навіть сама Камасутра позаздрить. Різниця була лише в тому, що після добротного сексу почуваєшся нехай і стомлено, але задоволено, а ось після розмови з лікарем я відчувала себе зґвалтованою та морально вбитою. Мінімум задоволення та максимум мук та страждань. Горіть ви в пеклі, мозкоправи!Кьонсу на вигляд був трохи молодший за Ісина, та й у його погляді було менше зневаги до мене, невдалої самогубці. Напевно, особливості професії. І не з такими психами стикався. Він був нижчим за доктора Чжана, але і його постать була більш ніж задовільною. Волосся коротке, але достатнє, щоб бути покладеним на проділ праворуч. Очі великі, як і губи. У цілому він мав зовнішність відповідну для лікаря його профілю.Чоловік, після мого небагатослівного кивка замість привітання, підсунув до ліжка стілець і вмостився, закинувши ногу на ногу і поклавши на коліно папку з документами. Дістав ручку і, черкнувши кілька разів щось на аркуші, поглянув на мене.― Ну що, поговоримо? ― м'яко вимовив До, намагаючись дивитися тільки мені в очі, а не на руки, що були помітною плямою, яка виділялась у всьому моєму лікарняному аутфіті. Якщо це техніка така ― дивлячись у вічі, створити передумови до довірливості, то можу сказати, що на мені це навряд чи спрацює. Бо прямого візуального контакту ніколи не любила. Він мене бентежив, смішив чи просто створював відчуття дискомфорту, залежно від ситуації. Очі ― дзеркало душі, а я ненавиджу, коли лізуть у мою душу.― Про що? Про те, чому порізала вени чи чому не довела справу до кінця? ― зіронізувала я, намагаючись вивести співрозмовника з рівноваги. Але, втім, моє питання його анітрохи не збентежило. Напевно встиг поспілкуватися за свою кар'єру з великою кількістю ще більш замкнутих людей, які заперечували будь-яку допомогу і намагалися перевести все на жарт, ставлячи тим самим моральний блок для лікаря. Я була такою. І я це знала. Але це не означало, що я не готова була відкритися. Готова. Але для цього йому треба було постаратися. Я хотіла це побачити. Вийде ― я все із задоволенням розповім. Не дарма ж все-таки рорізбрала татову бритву і примірялася, де краще різати. Хтось же має оцінити мої зусилля, зрештою!― Та ні... ― несподівано спокійно відрізав лікар і повів плечима, мовляв: «Я і так знаю, від чого підлітки намагаються на себе руки накласти, і ти мене навряд чи здивуєш». ― Цікаво лише, навіщо ти спектакль із кривавою ванною влаштувала. І чи не замерзла, поки чекала, що тебе здайдуть раніше, ніж вся кров вийде. Я ось той ще мерзляк, тому не наважився б... скільки ти там годин у ванній просиділа, поки твоя сестра тебе не знайшла? Дві, ніби... ну ось, вода б уже зовсім остигнула. Заради гарного шоу навіть на таке пішла. Будь впевнена, через пару днів тобі це ще відгукнеться, і ось тоді взагалі не чекай помилування з боку доктора Чжана, адже він ГРВЗшників і тому подібних пацієнтів не шанує теплими прийомами.Після таких слів я язик не те, що проковтнула, він у мене буквально виявився десь на рівні глибоких западин, бо що відповісти на таку заяву я просто не знала. А До тільки усміхався і вичікувально дивився на мене. Та що вони всі либлються? Не лікарня, а якась тортурна камера для песимістів прямо.― Я... ― язик все ж таки розв'язався, але ось слова все ще застрягли ще десь на затворах мозку, не бажаючи показуватися назовні і хоч якось формуватися в роздільну мову.― Сонбьоль, ― До тихо зітхнув і несподівано для мене поклав свою руку на мою долоню. Вона була теплою, на відміну від моєї вічно крижаної. Колись чула в дитинстві прикмету, що це показник доброго серця, але після жарту знайомого про холодні руки і бірки на нозі перестала вірити в прикмети. ― Розумію, що ти не хочеш про це говорити...«Але це важливо для тебе, інакше не зможеш потім нормально жити і бла-бла, ― з сарказмом думала я, не поспішаючи все ж таки виривати руку з «обіймів» несподіваної грілки. ― Ну розкажіть мені про біль, що накопичується, і замкнутість у собі. Про можливе щастя, якщо я поділюся своїми проблемами із професіоналом. Я це чула сто разів. Вистачить вже! Новенького нічого не вигадали, чи що?».― Та й я, якщо чесно, не особливо хочу слухати чергову сльозливу історію несформованого підлітка, який лише привертає до себе увагу, ― я навіть запнулась у власних думках від несподіваної відвертості лікаря і витріщилася на нього. На його обличчі привітної усмішки вже не було, а лише вимучений вираз, дорослої людини, що працювала на знос, якій мої проблеми не те, що до лампочки, а просто до, не побоюся цього слова, пізди. Я навіть перейнялася до нього якоюсь повагою. ― Але ти зрозумій, мені за це зарплатню платять, а мені ще за квартиру кредит погашати та собаку годувати. Тому прошу, відкинь свій уявний пофігізм та награну крутість і просто розкажи, що сталося. Мені до ночі твою карту заповнювати. А заввідділення за її порожні графи мене по голівці не погладить, а ось по дупі ― дуже навіть. І повір, у цьому випадку еротиці місця не буде. Тому припини ламатися і розказуй. Я слухаю.Я на секунду зависла, а потім, ледве стримавши регіт, усміхнулася. Ось це несподіванка, однак. Значить, навіть серед послідовників Гіпократа є звичайні жадібні та егоїстичні люди. Це радує. Менше почуваюся мерзотою у такому разі. Гаразд, справді заслужив почути мою історію.― Лікарю... ви просто не залишили мені вибору, ― реготнула я, готова вивалити на До інформацію, яку йому трохи пізніше доведеться філігранно переписувати в мою психологічну карту. Я йому вже співчуваю. ― Тоді слухаєте...

----- CHAPTER BREAK -----

Ми немов хворі тварини,

Граємо і прикидаємося,

Ти просто поїдаєш подібних до себе

Боюся, мені не вирватися живим,

Ні, цієї ночі я не засну

J2 feat. Keeley Bumford ― Animal (Epic Trailer Version)

Чорна сукня, під нею ― колготки.

Мої зуби пахнуть останньою викуреною цигаркою.

Вона актриса, але їй нічого не потрібне.

Гроші їй дають батьки, які мають траст-фонд на сході.

3OH!3 ― Don't Trust Me
― Так, так, я сьогодні буду. Тільки від родаків відв'яжуся, ― обіцяла я телефонному співрозмовнику, вже смакуючи майбутні веселощі. ― А якщо й не відв'яжусь, то просто втечу.― Так ти погана дівчинка, ― з явно вульгарною усмішкою муркоче хлопець у трубку, викликаючи у мене табун мурашок по спині. Так, тільки він міг завести мене навіть на відстані.― А ти ніби не знаєш, ― шепочу я, облизуючи обвітрені губи, що палають вогнем від бажання впитися ними в губи співрозмовника.― Як же мені не знати, ― регоче він. ― Адже я тебе такою зробив.Це справжня дурість, але навіть звичайна розмова з ним мене збуджувала. Секс по телефону ― скажете ви, гіпнотичне тяжіння ― відповім я. Взаємний потяг, не більше. Не кохання, лише сексуальна напруга. Його приглушений голос та легкий акцент... вже не можу дочекатися. Залишалося лише позбутися опіки батьків та звалити. Ця ніч обіцяє бути дуже цікавою.― Я хочу тебе, ― безсоромно зізнаюся я, на що чую смішок хлопця. Його це бавить. Мене теж, але, на жаль, терпінням мене природа не нагородила, що про нього не скажеш. Завжди любив дражнити мене.― Знаю, але... ми будемо не одні, ти ж пам'ятаєш? ― продовжує знущатися він, тільки більше підливаючи олії у вогонь.― Я чомусь впевнена, що ти зумієш знайти затишне містечко, щоб усамітнитися, ― на всі сто відсотків я впевнена у своїх словах. І він також. ― До того ж... не думаю, що після п'ятої пляшки комусь буде справа до двох зниклих людей.― Ти вмієш переконувати.― А як же. До зустрічі.Я перша відбиваю виклик, щоб не ляпнути ще щось. До призначеного часу ще півдня, так що не варто було розпалюватися раніше. До того ж я люблю, коли останнє слово за мною. А скинутий дзвінок ― це явно не те, що б його потурбувало чи образило. Лише моя маленька забаганка. Каприз, який мені прощається через різні обставини.Сьогодні ввечері справді намічалося дещо грандіозне, і я ніяк не могла цього пропустити. Один із друзів мого хлопця і, за сумісництвом, мій бро відзначав свій двадцять п'ятий день народження. Дата значна і символічна, а отже, і вечірка очікується запам'ятовуючою. Іменинник ніколи не гребував грандіозними святкуваннями, адже гроші дозволяли, а амбіції лише заохочували. Ось і сьогодні вечірка намічалася у досить класному будинку. Зняти котедж на один день ― для нього це не проблема. А для мене, як і для решти гостей, лише привід добре відтягнутися. Туса століття. Ну, як я можу пропустити подібне?Плани були грандіозними і стосувалися різних аспектів. У тому числі й мого бойфренда. Жарти жартами, але ми досить давно не мали змоги провести час разом, і я, в якомусь сенсі, почала сумувати. Точніше, не я, а моє тіло і не по ньому, а за його тілом, дотиками та поцілунками. Це було не кохання. Та й не було ніколи ним. А просто взаємовигідна угода. Мені зручно, та й йому. Йому потрібна дівчина для задоволення потреб, а мені хлопець. Але в моєму випадку важливу роль відіграв ще й факт репутації. У дев'ятнадцять років не мати хлопця ― просто соромно. Тому я і вчепилася за першу нагоду. І хто мені дорікне? І головне, у чому? Він використовує мене, а я його. Все взаємно, і жодних розбитих сердець.Але все ж таки наші відносини не були чисто з категорії «секс-дружба». Ми були саме парою і показували її подобу перед рештою. Нехай я його не любила, але й зрад не стерпіла б. Так, мені було б байдуже, якби він переспав з кимось іншим ― адже любові не було. Але була гордість. Зараз він мій, а отже, ніяка курка не має зазіхати на моє. Власництво в ньому, схоже, теж грало, бо варто тільки якомусь хлопцеві спробувати до мене підкотити, у мого ненаглядного зносило дах. У цьому ми схожі. До того ж я не хотіла псувати репутацію. А куди вже гірше за ту, що вже створила? Бунтарка, п'ю, курю, часто не ночую вдома, кладу величезний болт на навчання ― це все про мене. Але ось єдине, в чому мені не можна дорікнути, так це в блядстві. Не можу сказати, що ніколи не поглядала на інших хлопців, але особисто вішати на себе ще й тавро «лярва», до всіх інших на додачу, я якось не прагнула. Набридне ― розійдемося по-доброму і вже тоді намагатимуся спокушати когось ще, а поки що ― просто споглядаю і придивляюся.Час тягнувся болісно довго, але все ж і очікуванню настав кінець. Лише дві години до того, як я поїду на тусу століття. Готувалася я знатно і заздалегідь, щоб не впасти інтерфейсом у багнюку, як перед незнайомими людьми, так і перед друзями. Ну так... і перед ним також. А то, мабуть, ще не захоче мене. А це мені треба?Для подібного випадку в моїй шафі вже давно припадала пилом досить коротка, облягаюча чорна сукня. Маленька чорна сукня має бути в гардеробі кожної жінки ― це говорить головний модний закон, після «Диявол носить Прада» та «Сама мода ходить на шпильках». І якщо з першими двома я згодна, то щодо третього ― дуже навіть сумніваюся. Бо на підборах, а тим паче шпильках, ходити неможливо, на них можна лише граційно «плисти», або ж ущербно шкандибати. Саме другий варіант мій, що, втім, не скасувало того факту, що саме туфлі на платформі я вирішила сьогодні взути. Поверх сукні чорна шкіряна косуха, і я готова до бою. Було б і без неї непогано, але, на жаль, останній день січня на календарі, а я й так з голими ногами, прихованими лише за тілесними капронками.Одяг вибраний, але це далеко не все, чим я можу привернути увагу. Тому і себе привести до ладу не гріх. Волосся розпущене, але для цього я й його і стригла під каре, щоб потім лише надати йому легкості. Очі підведені, вії підфарбовані, патова помада на місці. І саме на неї я наголосила, адже очі явно не моя відмінна риса. А ось губи... Тому стійка помада насичено вишневого кольору ― мій вибір. Залишилося тільки взяти сумочку в зуби і проскочити повз батьків.Ах так, я ж хотіла спочатку спробувати відпроситись. Була не була, а раптом вийде.― І куди ж ти зібралася? ― оцінюючи мій зовнішній вигляд, запитала мама, сама чомусь уже одягнена на вихід.― На день народження друга, ― чесно зізналася я. Все одно вона не повірила б, що в такому прикиді я зібралася, припустимо, в бібліотеку.― А чи не пізно? ― справедливо помітила мама, поглядаючи на годинник ― стрілка хилилася до шостої вечора, але вечірка починалася о восьмій. Про афтерпаті, я думаю, мені навіть заїкатися не варто.― Ні, якраз, ― байдужість так і звенить в моєму голосі. Я знаю, що все одно потраплю туди, навіть якщо доведеться збігати з дому і вилазити надвір через вікно. Батьки колись хотіли поставити ґрати на мої вікна, але потім передумали, вирішивши, що це перебір. Їм гірше. ― А ти куди вирядилася?― Ми з батьком їдемо на вечерю з дуже важливими спонсорами, ― викарбувала мати, а я навіть не здивувалася такому розкладу. Фірма батька останнім часом процвітає і приходять нові фінанси із зовнішніх джерел, ось і сьогодні чергове «джерело» вирішило поспілкуватися з засновником фірми, в яку пізніше переведе свої гроші. Або не переведе. ― Тому ти нікуди не підеш.― В сенсі? ― я справді цього не зрозуміла. Як це взагалі пов'язане? ― От тільки не кажи, що мені доведеться тягнутися з вами і сидіти там застиглою лялькою та плескати очима для створення образу зразкової доньки, вихованої в ідеальній родині.― Ні, ― у кімнату зайшов батько, поправляючи на ходу краватку та запонки на манжетах нової сорочки. ― Ми всі знаємо, що з подібним завданням ти ніколи не справлялася. Тому ця тактика вже давно неприйнятна. Нашим бізнес-партнерам краще взагалі не знати про тебе.― Не хочете псувати репутацію? ― хмикнула я, склавши руки навхрест на грудях.― Просто сподіваємося, що коли ти візьмешся за голову, про тебе не буде чуток і поганої слави, ― легко знизала плечима мама і поправила краватку батька, що ніяк не піддавалась. ― Але вдома ти залишишся з іншої причини.― Тільки не кажіть мені, що... ― я вже готова була закипіти від люті, що несподівано навалила на голову. Не можуть вони так зробити, знаючи, що це те, що я ненавиджу найбільше!― Ми не можемо залишити Сонбі одну вдома, тобі доведеться залишитися з нею, ― підтверджуючи мої здогади, промовив батько.Сонбі ― моя молодша сестра... всього на три роки молодша. Їй шістнадцять. І я її ненавиджу.― Вона вже не маленька! Чому я маю бути нянькою?― Бо без неї ти втечеш, ― закономірно зауважує мама.― Це замкнене коло якесь!Ми сперечалися ще кілька хвилин. Я кричу, що не хочу сидіти з поганкою, але хто мене слухає? Мої плани та справи всім до дупи. Батьки захотіли втримати мене вдома ― вони це зроблять, приставивши мене до Сонбі, яка у свою чергу стане ланцюговою собакою для мене самої. І вона вже готова буде оголосити тривогу будь-якої миті, варто мені тільки спробувати драпанути. Геніально ж!Щодо Сонбі, то вона вже була тут як тут і кілька хвилин уважно стежила за нашою з батьками перепалкою, але сама не втручалася. Раділа, напевно. Бісить. Ну ось чому щоразу саме вона псує мені життя? Що я зробила? Ще з дитинства її існування приносило мені купу проблем. Зараз, коли вона стала «нестабільним» підлітком, їх побільшало. Я ще більш нестабільна, але увага все одно націлена лише на її персону, немов вона кришталева та розсипеться. Заздрість старшої сестри ― о так! І я цього навіть не заперечую. Я ненавиджу, коли моє присвоюється кимось. А Сонбі надто багато в мене забрала і ще забере, я впевнена. Починаючи з іграшок до батьківської уваги. Від мого велосипеда до моєї мрії стати моделлю. Я обламалася, а вона ― просувається зв'язками батька, вже у свої шістнадцять має велике портфоліо і кілька показових публікацій у журналах.Ну вже ні! Кращої ночі цього року вона в мене точно не забере! Не дозволю.― Добре, ― різко погоджуюсь я і під здивований погляд батьків і сестри віддаляюся до своєї кімнати. План втечі із Шоушенка в мене вже був продуманий. Головне дочекатися відходу батьків. А поки що хай думають, що я здалася. Для більшої достовірності я навіть одягла назад домашні штани та джемпер та відставила туфлі до шафи. Нехай вважають, що виграли. Але це не на довго.Батьки справді дуже скоро поїхали. І я навіть заради пристойності вийшла з ними попрощатися. Після чого знову пішла до своєї кімнати, кинувши сестрі щось на кшталт: «Якщо не хочеш отримати по шиї, то навіть не заходь до мене. Я все ще зла, що через тебе зламали мої плани». Насправді плани все ще були в силі, а ось злилася на Сонбі я і так. І жодного додаткового приводу мені не потрібно.Я замкнула свою кімнату зсередини, не забувши сховати ключ у штанях. Сукню ж з косухою і туфлями поклала в невеликий пакет, а сама почала писати повідомлення людині, яка мене точно витягне звідси.«Під'їдь через п'ять хвилин до мого будинку. Я планую втечу».Стисло, але цілком ясно для розуміння мого плану. Я підійшла до вікна і відчинила його навстіж. З вулиці подуло прохолодне повітря. Все ж таки зима. Але навіть якщо зрештою застуджуся, то особливо не сумуватиму. Воно того однозначно варте. Взявши пакет і натягнувши на ноги кросівки, що, на мою вдачу, стояли в моїй кімнаті, а не в передпокої, я видерлася на підвіконня. Саме в цей момент вечірню імлу розвіяло світло фар автомобіля, що тільки під'їхав. Давно знайома мені срібляста Honda Crosstour 2015 року випуску загальмувала недалеко від будинку, випускаючи назовні водія.Я посміхнулася і, востаннє обернувшись до дверей, випурхнула з вікна. Вітер дмухав у обличчя і, мабуть, моїй зачісці вже давно прийшов тотальний звіздець, але мене це мало хвилювало. Краще вже пожертвувати нею, аніж усім заходом цілком. До того ж, на момент, коли ми опинимося на місці, більшість гостей вже будуть під градусом. А в такій атмосфері на моє гніздо на голові буде всім начхати.Пробігши двір і вискочивши за хвіртку воріт, я виявилася навпроти автомобіля з водієм, що підпирав капот. Він відразу помітив мене і, відштовхнувшись від машини, зробив крок у мій бік. Мій зовнішній вигляд, схоже, потішив хлопця, від чого його губи розтяглися в трохи насмішкуватій усмішці. Ну, нічого, я можу собі дозволити пробачити його за цю маленьку слабкість. Зрештою, він ще не бачив мене в тій сукні. Вже тоді йому точно не до сміху буде.Я ж, у свою чергу, теж не погребувала розглянути його за ту коротку мить, поки ми все ще були далеко один від одного. Він виглядав як завжди чудово. Темні джинси і синювато-чорна куртка поверх сірої майки досить непогано контрастували з його світло-русявим волоссям, якого ніби й не торкався гребінець, але при цьому зовсім не псуючи, а тільки сильніше доповнюючи образ бунтаря. Блискучий погляд, як завжди, притягував, а приваблива усмішка на припухлих губах так і зовсім зносила дах. Все ж таки, якщо і вибирати хлопця для несерйозних стосунків, то тільки такого красеня.Я підбігла до нього, притискаючи до грудей пакет і без слів, трохи підвівшись навшпиньки, торкнулася його губ своїми. Хлопець усміхнувся у легкий поцілунок та обвив мою талію теплими руками. У машині працює обігрівач ― це однозначно добре, бо мене вже почало трохи трусити від прохолоди. Він спробував поглибити поцілунок, і я була б не проти, але час, на жаль, не чекає, тому треба було якнайшвидше звалювати від мого будинку, поки Сонбі не помітила чого. Тому я відсторонилася, притиснувши до бажаних губ вказівний палець.― Все потім, Лухан, ― прошепотіла я. ― Зараз треба поспішати.Хлопець неохоче випустив мене з обіймів і злегка цокнув язиком, висловлюючи своє невдоволення. Ну не чекав же він, що я розкладуся перед ним прямо тут ― на капоті нехай і дорогої, але все ж холодної машини?! Дивний який. А сам у штанях і куртці. Зовсім про моє здоров'я не думає. Але знов-таки я готова йому пробачити всі ці промахи. Все ж саме Лухан примчав визволяти мене з цього неприступного замку, що охороняється кровожерним драконом у вигляді моєї молодшої сестри.― Ми можемо і не їхати, ― знизав плечима хлопець, галантно відчиняючи переді мною дверцята заднього сидіння. ― Можемо і тут залишитися... в салоні тепло.― Заманливо, ― повела бровами я, відразу ж відчувши плюсову температуру і теплі потоки повітря, що вдарили в мене, варто було тільки відчинити двері. ― Але все ж таки іменинник образиться. А я не думаю, що тобі це потрібне. Втім, як і мені.― Коротше... як кажуть: «Жданиками годуєш», так, Бьоль? ― усміхнувся китаєць, примружившись ніби збираючись щось розгледіти в мені, крім очевидного стану повільного, але вірного замерзання.― Ну чому ж? ― награно здивувалася я. ― Просто наберись терпіння.Лухан повів плечима і посміхнувся, даючи зрозуміти, що приймає мої умови. Ми вже збиралися сісти в салон і поїхати кудись подалі від мого будинку, як сталася непередбачена і вкрай неприємна подія. Мене зловили.― Сонбьоль! ― голосний і до болю знайомий голос пронизав навколишню тишу і змусив мене скривитися від безсилої злості та образи. Ну от чому? Поспіши ми, вона б не встигла вхопити комету за хвіст, а в нашому випадку ― мене!Я повертаю голову і бачу Сонбі, що стоїть біля воріт. На її обличчі був трохи незадоволений вираз, а сама дівчина з якогось хера теж була одягнена в ошатну сукню.― Вирішила все ж таки втекти? ― спитала сестра, роблячи крок назустріч, ну дуже задовбаній мені і злегка здивованому Лухану. Він знав про мою молодшу сестру, але ніколи не бачився з нею особисто. Як і з моїми батьками. Та й вони зовсім не знають про його існування, чого вже там! ― А ти не забула, що я можу легко подзвонити батькам і обламати тобі всі веселощі?― Тобі й дзвонити нікуди не треба, ― вражено хлюпнула отрутою я. ― Ти мені їх псуєш з того моменту, як народилася. І що ж ти робитимеш? Зупинити навряд чи зможеш, а навіть якщо й зателефонуєш, то вони, в жодному разі, не зможуть так швидко примчати. І хто тоді мене зупинить?Сонбі вислухала мою полум'яну промову з кам'яним спокоєм, після чого гидко посміхнулася. Лу ж спостерігав за всією картиною, що розгорнулася, з якимось садистським задоволенням. Весело тобі, так? А ось я замерзла уже як собака, та й ця сучка зараз всі мізки винесе. Зупинити ― не зупинить, але настрій похере ще як.― Я й не збиралася тебе зупиняти, ― знизала плечима дівчина і відкинула копицю накрученого волосся за спину. Занадто пихато, надто пафосно, надто награно і надто «на камеру». Цьому її вчили у школі моделей? ― Я пропоную компроміс.― Це ще який? ― пирхаю я і звично стаю в оборонну позу, схрещуючи руки на грудях. Лу встає ззаду мене, чи цим рухом ніби підтримуючи мене, чи щоб зігріти, оскільки тремтіти від вітру я стала вже дуже очевидно.― Ти візьмеш мене з собою, ― легко відповіла Сонбі, після чого, віщуючи моє обурення, одразу ж додала, показово піднявши руку з телефоном: ― Або я наберу батьків. Це, звичайно, тебе не зупинить, але... головомийка буде знатною потім, ти ж знаєш. А якщо вони ще й зрозуміють, що ти мене кинула вдома одну, то можуть і зовсім послати когось розшукати тебе, а вже тоді ймовірність, що ваша вечірка раптово звернеться, ну дуже вже велика. Ти ж цього не хочеш?Я завмерла на місці, стримуючи гнів у кулаках. Треба було все ж таки все обдумати. Тягти цю курку з собою мені категорично не хотілося. Але вона мала рацію. Якщо батьки захочуть, то навіть з-під землі дістануть, а я не хочу, щоб з моєї вини все закінчилося, до ладу не розпочавшись. Мене тоді просто зненавидять. До того ж... чорт! Мені ж доведеться тоді доглядати цю малолітку там. Купа п'яних людей і море алкоголю, знос даху та відсування всіх правил і норм пристойності куди подалі ― так завжди гуляв нинішній іменинник. А сьогодні, в день свого двадцять п'ятого дня народження, й поготів. Якщо щось із нею трапиться ― з мене ж шкуру спустять. Але й альтернативи, як плюнути на все і залишитися вдома, я не бачу. Але, як ми вже з'ясували, на таку відверту тупість я нізащо не піду.― Ха, а ви точно сестри! Та хай тобі, Бьоль, не ламайся. Давай візьмемо з собою дитину. Нехай відірветься вперше у житті. Аж раптом потім не захоче і відстане від тебе.Останні слова хлопець прошепотів мені майже над вухом. Його дихання обпалило шию, трохи зігріваючи. У чомусь він мав рацію. Я сама тому приклад. Поганий, але все ж таки. Після першого свого подібного відриву я заприсяглася, що навіть під дулом пістолета більше не полізу в цей пекельний котел. І що, ви думаєте, сталося? Правильно. Вже через півроку я, знову напившись як свиня, зустрічала світанок на березі річки з напівоголеним Луханом в обіймах. Отже, можна суто теоретично спробувати відбити бажання сестрички брати участь у подібних заходах. Тільки не так, як було зі мною, а щоб точно. Щоб вона і носа туди не всунула більше. А якщо й сунула, то вже без мого протекторату та контролю. Бо хто, а ось контролер і правоохоронець із мене, ні дати ні взяти, хріновий.― Гаразд, ― нарешті здаюся я під натиском чи то безапеляційного погляду сестри, чи то хлопця, що притискався до мене, чи то холоду, чи то можливої перспективи відвадити Сонбі від мене і мого життя якнайдалі і якомога на довше. ― Але якщо куди влипнеш, то це твої проблеми.Сонбі радісно киває та підбігає до мене з Луханом. Така радісна та натхненна. Дівчинко, ти ще не знаєш, куди зібралася їхати. Це тобі не Діснейленд, а формений розсадник Содом та Гоморри. Ти ще скоро можеш пошкодувати, що це запропонувала мені. Та що просто висунулась із дому, коли я могла спокійно і без свідків поїхати. Але ж ні, тобі захотілося пригод на свою, до речі, досить плоску, п'яту точку. Ну тоді вже не ображайся, якщо розчаруєшся в дорослих розвагах.― Тоді, пані вперед, ― Лу відступає убік, пропускаючи Сонбі до автомобіля. Вона проходить повз мене, і я встигаю помітити дивний погляд, пущений нею кудись повз мене... кудись у бік мого хлопця.Сестра залазить на заднє сидіння перша, я ж сідаю поряд. Сіла б на переднє біля Лухана, але те, що я планую зараз зробити, думаю, легше буде провернути саме тут, та й зустрічних водіїв бентежити буду менше. Лухан же, провівши нас поглядом, зачинив дверцята автомобіля і сам сів за кермо. Хонда тачка хоч і японська, але кермо все ж таки на лівій стороні. Сонбі сідає ззаду Лу, а я праворуч. Навіть не знаю, чому. Невже хочу, щоб йому було краще мене видно в дзеркалі заднього виду? Чергова примха, яку я не встигла проконтролювати і пустила у вільне плавання.Лухан завів двигун і втиснув педаль газу, відпускаючи зчеплення. Хонда повільно рушила з місця, плавно вирулюючи на трасу. Я поки не поспішала з наступними діями, тому що не хотіла потім «літати» по всьому салону, попутно зіштовхуючись із Сонбі, коли машина увійде в поворот. Я чекала на пряме шосе. І коли це все ж таки сталося, я шаруджу пакетом, що раніше тримала на колінах, і витягую з нього одяг і взуття. Сонбі дивиться на мене з подивом, Лу ж ледве помітно посміхається, але з дороги очей не зводить, лише зрідка скидаючи погляд у дзеркало над собою.Я стягую з себе джемпер, а потім і штани. Залишаюся в одній білизні і усвідомлюю, що не так уже й холодно. Принаймні у салоні. Посмішка на обличчі Лухана стає ще ширшою, а обличчя Сонбі витягується до картини Мунка «Крик». Я дістаю сукню і натягую її, мучачись лише від незручностей із застібкою блискавки на спині. Я чортихаюсь і повертаюсь спиною до сестри.― Застебни! ― командую я. Сонбі відразу ж підкоряється, схоже, ще не вийшовши зі стану шоку.Сестричка явно не чекала такої витівки від мене. А що вона думала? Що я переодягнусь десь у вбиральні, коли приїдемо на місце? Ну вже ні. Мені це не вигідно. А ось у машині... Цілих два плюси. Перший ― відразу ж з'явлюся в котеджі у всій красі, а не в домашніх шмотках. І другий ― тільки сильніше розпалю Лухана, щоб з гачка сьогодні вже точно не зіскочив. А він, сволота, може. І той девіз, яким він раніше мені дорікнув у сімдесяти відсотках випадків, стосувався саме його витівок, коли я залишалася незадоволеною дурепою. Але колись і я міцно стисну його за яйця в цьому питанні. А ось фігурально чи ні ― це вже як карта ляже.― Ми майже на місці, ― повідомляє Лу, коли я вже одягаю косуху поверх сукні та взуваю туфлі, тим самим прирікаючи себе на пекельні муки найближчі пару годин. Рівно до того моменту, коли мені стане на все насрати, і я з диким вереском і задоволеним стогоном зніму їх і, можливо, навіть забуду в результаті десь у котеджі.― Подай, ― попросила я, красномовно кивнувши в бік бардачка. Лухан мене зрозумів без уточнень і, не відриваючи погляду від дороги, простяг руку до бардачка, з якого витяг пачку цигарок. Я ж сперлася об спинку сидіння перед собою і витягла одну цигарку з пачки. Хлопець спритно клацнув запальничкою, і я зробила першу затяжку під такий самий здивований погляд Сонбі. Вона знала, що я курю, але, напевно, не розраховувала, що я так відкрито це робитиму перед нею. Я тебе ще здивую, сестро. Причому явно не в хорошому розумінні.Після першої затяжки я не поспішаю випускати дим. Все ж таки всі вікна зачинені, а труїти сестру я поки не хочу, та й банально не комфортно, коли дим не зникає, а клубиться в одному місці. Навіть мені, яка курить, це ніколи до вподоби не було. Тому провітрювання просто необхідне. Я тягнуся до регулятора скла і десь до середини опускаю його. Туди ж, надвір, і видихаю дим. Встигаю затягнутися ще пару разів перед тим, як автомобіль робить поворот і зупиняється біля того самого котеджу, музика з якого грала вже на повну котушку. Цигарку я все ще тримаю між пальцями і тільки коли опиняюся зовні Хонди, кидаю на землю, розчавлюючи підбором. Сонбі вилазить слідом. Лу ж не поспішає і, говорячи, що припаркує машину, неквапливо від'їжджає від воріт, залишаючи нас із сестрою вдвох.― Ну що? Пішли, ― говорю я, вдихаючи прохолодне вечірнє повітря і смикаю плечима. Сонбі, схоже, ще холодніше. Адже вона, дурна, і зовсім з голими плечима. Дав Бог личико, але мозком обділив. Хоча, думаю, у нас це сімейне, адже я сама далеко не за погодою одягнена. Але сподіваюся, що іменинник не заощадив на зручностях гостей і в котеджі тепло.Сонбі киває, і ми удвох крокуємо у бік головного входу, біля якого вже купкувалася кілька людей. Декого я знала, когось бачила вперше. Кинувши деяким знайомим байдуже вітання, я увійшла всередину будівлі, звернувши увагу, як небезпечно і насторожено стала оглядатися сестра, варто було нам тільки переступити поріг будинку, набитого людьми. Різними. Незнайомими як їй, і навіть мені. Людьми, що веселяться на повну. А їх було справді багато.Ми пройшли далі. Сонбі від мене не відставала, вже, мабуть, пошкодувавши, що вплуталася у все це. Мені залишалося тільки задоволено посміхатися і додавати ходу, щоб сестра наздоганяла мене, а не рахувала ворон.Пробравшись ближче до центру головного залу, я почала озиратися. Мені треба було знайти в першу чергу іменинника і засвідчити своє прибуття, щоб він потім навіть не подумав мені дорікнути за ігнор. Навколо нас із сестрою купками юрмилися люди. П'яні та веселі. Їхні розпалені тіла, що зовсім не йшли у порівняння з вуличним холодом, танцювали під гучну музику, що била прямо по мізках. Було голосно, душно, багатолюдно. Одним словом ― неприємно. Але це поки що. Поки ти сам не увіллєшся у все це інше, відмінне від повсякденного життя. Один келих алкоголю і один божевільний танець на танцполі ― і тебе відносить так само, як і всіх інших. Гальма злітають, і ти йдеш у відрив. Я була не проти вже опинитися там, залишивши якийсь тимчасовий дискомфорт десь позаду, але все ж таки хоча б привітатися з господарем свята мені хотілося ще в тверезому стані.Я виглядала його високу постать по всій величезній кімнаті, питала у гостей, але багато хто вже не знав, де самі знаходяться, чого вже говорити про когось ще. Помічник мені не завадив би. І благо, він з'явився швидко. Лухан, незабаром розібравшись з автомобілем, також увійшов до будинку і безперешкодно вивудив нас із Сонбі серед натовпу.― Ти його ще не знайшла? ― запитав китаєць, перекрикуючи гуркітливу музику, від якої іноді хотілося прикрити вуха. Що, власне, сестра й робила, викликаючи в мене ще більше радості від переваги над нею. Я вже увійшла в цю течію, нехай вона і норовила збити мене зі шляху. Досить ніяково і мляво. Недовго і я пристосуюся, не вперше. А ось у її випадку, течія була жорстокою і жадала не просто викинути її на берег, а просто потопити. Але дівчисько поки вперто чинило опір і навіть поки не скаржилося.― Ні, ― хитнула головою я. ― Він як крізь землю провалився. Навіть ніхто з гостей не знає, де він.― Напевно вже затискає якусь кралю в одній із кімнат, ― припустив Лу, цілком собі однозначно посміхнувшись, тільки зараз спроможний повноцінно оцінити мій зовнішній вигляд. Натяк зрозумілий, хлопче, та й я обіцяла, але поки що...― Не переноси з хворої голови на здорову, ― відмахнулася я і, розвернувшись на підборах, підійшла до сходів, що ведуть на другий поверх, що є чимось на зразок навісного балкона для першого. Без поняття, як цей архітектурний прийом називається, але мені завжди подобалося щось схоже. Перебувати на верхньому ярусі і звідти дивитися, звісившись через перила, на натовп, що біснується внизу. Зверху я вже встигла побачити кілька столиків та м'яких диванів. Цілком можливо, що винуватця урочистостей треба шукати там. ― Він знає, що я ще не прибула, а значить, навіть не посміє відволіктися на таку дурість.Лухан пирхнув, але пішов за мною. Сонбі також задріботіла поруч. За весь той час, що ми знаходилися тут, вона зовсім ні слова не вимовила. Фантастика якась. Може, варто частіше її з собою брати? Бо вдома він так довго не мовчить.Опинившись нагорі і оглянувши весь простір, я насолоджувалася. Адже не помилилась. Той, хто мені був потрібен, справді був тут. Чоловік вальяжно сидів на одному з оксамитових диванів в оточенні кількох дівчат, при цьому попиваючи якийсь коктейль із довгастої склянки. Його зовнішній вигляд був, як завжди, бездоганний. Чудовий костюм кольору мокрого асфальту, що складався із штанів та жилетки. Чорна, атласна сорочка, розстебнута на верхній гудзик, і рукави якого відкатані приблизно на три чверті, відкриваючи вид на дорогий годинник на лівому передпліччі. Акуратно вкладене, як і завджи, темне волосся. Не сильно залачене, але й не стирчить на всі боки. Легка недбалість йому пасувала. Та що там... йому все пасувало.На моїх губах розквітла посмішка і я, забувши про своїх супутників, додала кроку, наближаючись до мого об'єкта інтересу. Він мене теж помітив, причому відразу. Іменинник теж посміхнувся мені і схвально окинув поглядом.― З днем старіння, ― кокетливо закусивши нижню губу, я трохи нахилилася до чоловіка, ― Шон.

----- CHAPTER BREAK -----

Не хочу відчувати твій же біль,

Коли ти клянешся, що це я у всьому винна,

Хіба не знаєш, що ми різні?

Ні, ми не схожі, ми не однакові.

Paramore ― Ignorance

Потрібні лише дві самотні люди,

Щоб поглумитися над любов'ю і перетворити її на зло,

Потрібна лише дрібка зла,

Щоб зпаскудити життя двох гарних людей

Marina And The Diamonds ― E.V.O.L.
Вчорашній день закінчився досить скомкано. Я, все ж таки піддавшись чарівності доктора До, почала розказувати йому свою історію, внаслідок якої і опинилася в лікарні з порізаними руками. Я мало що приховувала та говорила так, як є. Ще й щось вигадувати мені було просто ліньки.Я розповіла про те, як мала вирушити на круту вечірку мого друга разом зі своїм хлопцем, але батьки несподівано назначили мене нянькою сестри, а самі звалили на звану вечерю із спонсорами. Звичайно, це мене не зупинило, і я спробувала втекти. Тільки ось дрібна зараза мене впіймала і напросилася разом із нами, використовуючи шантаж. Вибору особливо не було, і я, зчепивши зуби, погодилася.На цьому моменті розповіді, між іншим, лікар посміявся, сказавши, що мене провели як дитину. Ну що ж, я не могла з ним не погодитися. Продовжила далі, не забувши згадати про мою витівку у машині. Але варто було мені тільки дійти до самої вечірки і зустрічі з винуватцем торжества, як До, показово позіхнувши і кинувши багатозначний погляд на годинник, сказав, що на сьогодні вистачить, і все інше я можу розповісти і на вечірньому сеансі, якщо, звичайно, сама того захочу. А чи захочу я? Ну, все залежить від настрою. Але в той момент, коли він на мої німі протести просто махнув рукою і пішов геть, напевно, заповнювати ту саму психологічну карту, я хотіла. Хотіла розповісти про те, що сталося далі. Адже... ну, якщо бути вже до кінця відвертою, то найвеселіше почалося саме тоді, після того, як я жартівливо привітала Шона і вирушила в пошуках алкогольних та інших супутніх пригод. Знайшла. Не сумнівайтеся.Доктор До пішов, а я, все ще схвильована, повинна була весь залишок вечора тримати все, що накопичилося в собі, стримуючи чи то злість, чи то образу. Ну так... зрада саме такий вплив має. Скільки там стадій прийняття у психології? П'ять?Так ось першу ― заперечення, я пройшла за перші секунд п'ять, коли віч-на-віч зіткнулася з чимось настільки неприємним. У моїй голові тоді було тільки дві думки: «Ну якого ж хріна?» і «Ні, у мене просто білочка! Я надто багато випила». На жаль, ні.Друга ж — гнів, була набагато затяжнішою. Приблизно до того моменту, як я повернулася додому і замкнулася у ванній кімнаті. Що було до цього ― попелище та розгром за моєю спиною, ось що.Третя ― торг. Здається, я її проскочила. Хоча... підозрюю, що вона полягала у виборі, як саме випилятися. Над утопленням я теж думала, але кривава ванна видалася в результаті мені ефектнішою. Як і все моє їбане життя! Суцільна феєрія.Четверта ― депресія. Не можу сказати, що в мене її не було, але... щось таке прослизнуло приблизно на першій годині відмокання у ванній з не настільки вже й сильно порізаними, якщо вже не лукавити зовсім, руками. Я ж не божевільна, щоб, напевно, різатися. На мене накотило лише тому, що я вже кляту годину стирчала, як правильно помітив Кьонсу, у холодній воді, а мене навіть ніхто не схопився. Ну зашибісь сімейка!Ну і п'ята ― прийняття. На ній зараз. Коли вже повністю усвідомила, з яким лайном довелося зіткнутися, і що повторно я в нього не наступлю, а лише перейду гордо.Ух, і жодні психологи не потрібні. Я сама який аналіз провела! Як прийде доктор До ― так йому й похвалюся, а заразом і закінчу цю кумедну історію, коли мене спробували втоптати в бруд, але я ж сука прудка, ― вивернулась і сама тицьнула кривдника носом у гній.Зараз же йшов другий день мого перебування у лікарні. Чому я, звісно, рада не була. Уся ця атмосфера мене пригнічувала, а самотність трохи давила. Медсестри були вкрай пофігістично налаштовані стосовно мене. Лікар же Чжан, що зайшов із самого ранку з криками: «Рота, підйом!» і відкрив штори, чим влаштував мені схід сонця вручну, змушуючи тим самим шипіти, наче вампір, мене все також дратував.― Ну ось і тобі не соромно так своїх батьків хвилювати? ― з певною зневажливістю запитав лікар.― На мій сором... ― почала я, дивлячись прямо у його лисячі очі,― мені ніколи не соромно.― Ех, ― зітхнув Чжан, болючо віддерши з моєї руки катетер. Спеціально, чи що? ― Ти знову втратила чудовий шанс промовчати. До тебе відвідувач.Лікар кивнув на двері, після чого сам зник, залишаючи за собою шлейф німого докору. Та й нехай думає, що хоче. Не його це справа. Мені ж стало цікаво інше. Хто ж там приперся до мене в лігво ні світло ні зоря? Навряд чи батьки. Вони не настільки вільні і не настільки мене люблять, щоб стирчати в лікарні вдень і вночі. Та й не вмираю я поки що, щоб відвідувати мене щодня. Просто уявляю, як вони зараз кайфують без мене. Мрія просто. Ну хрін з ними ― чистіше повітря. Принаймні у мене в палаті. Ось за це, до речі, дякую доктору Чжану. Віконце не тільки розшторив, а й відкрив на провітрювання. Хоч щось корисне зробив.Я повернула голову у бік дверей, чекаючи, коли все-таки увійде неквапливий відвідувач. Краще б не чекала, їй-бо! У палату ввійшла Сонбі власною персоною.― Ну твою ж... ну навіщо з самого ранку день псувати? ― закотила очі я.― Привіт, ― зробивши вигляд, що не почула мого невдоволення, сестра зробила пару кроків, зупиняючись біля мого ліжка. Але все ж таки на безпечній відстані. Якщо навіть і смикнуся, то вона встигне відскочити. Не дурепа все ж таки. Хоча ні... дурепа. Як взагалі прийшла після того, що зробила.― Доброго дня, Юдо, чого треба? ― ну не могла я не виразитись, вибачте. В іншому випадку, почала б кричати. А цього мені самій не дуже хотілося.― Ти... як ти почуваєшся? ― запинаючись, запитала Сонбі. Треба ж вона навіть сміє мені в очі дивитися. Смілива яка. Ну подивимося, якою вона стане, коли я вийду звідси і ніякі крапельниці не будуть мене стримувати від акту насильства по відношенню до її кущів, які я, ой з яким задоволенням, вирву під корінь.― Думаю, не помилюся, якщо промовчу, ― посміхнулася я, красномовно піднявши руки з трубочками та голками в них.― Я це... вибачитися хотіла за те, що... ну загалом за те, що сталося на вечірці.― Охрініти можна! ― розсміялася я. ― Ти мені що, на ногу наступила, щоб зараз прощення просити? Не думаю... Хоча, можливо, і наступила, людей було багато ― всяке може бути. Але знаєш... я готова пробачити тебе. За ногу, але не через те, що ти зробила!― Я можу все пояснити, ― Сонбі нервово смикала в руках невелику сумочку перед собою. Мені здавалося, що ще трохи і з неї сім потів зійде — так вона нервувала. Ось це одкровення! Невже совість прокинулася?― Та що тут пояснювати?! ― закипіла я, сердито подивившись на сестру. ― Ти вчинила по-скотському, знаєш? Таке не має жодного виправдання, щоб ти зараз там не спробувала мені втерти — не повірю! Жодному твоєму слову.― Але я... подумала...― Мені до дупи, що ти там подумала! ― вже заревіла я, відчуваючи, як клекоче лють у мене в грудях. Ще трохи, і я зірву собі голосові зв'язки від крику, або ж зойками викликаю Сатану. Лікаря Чжана, тобто. Якщо об'єктивно міркувати, то ще й з допомогою у вигляді сильнодіючих заспокійливих. Чорт! Не хочу знову ставати овочем. Тому я, скільки вистачило сил, стиснула долоні в кулаки, мабуть, до крові дряпаючи нігтями шкіру. Це все лише для того, щоб заспокоїтись. Трохи допомогло, бо наступну фразу я сказала вже спокійніше і тихіше. ― В'їхала? Тепер вали звідси.― Батьки переказали, що... хвилюються і не зляться на тебе, ― схоже, змирившись з тим, що її я слухати не збираюся, Сонбі перевела тему, яка, за ідеєю, повинна заспокоїти мене. Хрін там, сестричка. Про цунамі чула? Так ось, якоюсь дамбою його хрін ти зупиниш. А я вже була на гребені хвилі, якщо слідувати аналогії.― А ти передай їм... щоб вони користувались контрацептивами наступного разу, ― зі злістю посміхнулася, ― а то ще одну таку потвору у своїй сім'ї я не потерплю, а власноруч придушу ще в колисці.Сестра опустила голову і, мабуть, проковтнувши сльози, розвернулася. Слабачка, нездатна відстояти свою думку і свою правду, а якби постаралася... можливо, що я навіть її вислухала б.― Сука... ― плюнула їй услід я, коли Сонбі торкнулася долонею до ручки дверей, але так і завмерла.Її рука здригнулася, як і сама дівчина. Десь секунд п'ять вона ще простояла в завмерлому положенні, від чого мені навіть захотілося крикнути: «Ну, тобі допомогти з'їбатися, чи сама впораєшся?». Але сестра мене все ж таки випередила. Вона розвернулася всім корпусом на сто вісімдесят градусів і, упершись у мене скривдженим поглядом, попрямувала назад до мого ліжка, люто при цьому стукаючи підборами по кахельній підлозі.― Ну вже ні! Ти мене просто так не виженеш! ― вигукнула вона мені прямо в обличчя. ― Я прийшла по-людськи поговорити, порозумітися, вибачитися, а ти навіть слухати не хочеш, ще й ображаєш!― Ей ти! Що список, кого боятися, загубила? Так я тобі нага...― Завалися! ― так само люто, як я лише кілька хвилин тому, рикнула дівчина, активно махнувши руками і навіть тупнувши ногою. Як підлога тріщинами не пішла? Чудо. ― Я ж, дурна така, переживала! Думала, що ти через мене мало не вмерла! Вся... — вона почала схлипувати і запинатися, наче ось-ось розплачеться, — звелася, докоряючи собі, що взагалі змусила тебе мене з собою взяти на цю довбану вечірку! А ти! Ти! Жива і майже здорова, валяєшся тут, як імператриця, і навіть послухати мене не хочеш! Хоча я, між іншим, теж жертва! Ти хоч думала про те, що було зі мною після того, як ти звалила, перед цим прописавши мені в пику? Ти думала, що я відчула, коли, вже не стримуючи гніву, увірвалася у ванну і побачила тебе там непритомною у ванній з порізаними руками? Ти знаєш, як мені було! Але ти думала лише про себе! Сука ти егоїстична!― Сонбі, ― я почала розуміти, що вона занурюється в істерику. Сестра була реально на межі, приблизно, як я позавчора ввечері, коли готова була в буквальному значенні убити першого, хто під руку попадеться. Мені стало страшно.― Дослухай, будь ласка! ― тільки ось не звучало це як прохання. ― Я навіть... я навіть притягла сюди ― до лікарні, це, знаючи, що не можна, аби тобі передати. Адже знала, що тебе ламати буде, от і порушила правило! Але тобі похрін!Дівчина дістала щось невелике із сумочки і кинула прямо в мене. Я миттєво зреагувала, виставивши руки вперед і вдало спіймавши невелику коробочку в долоні. Я подивилася вниз на руки ― це була пачка цигарок із запальничкою всередині. Я підвела погляд назад на сестру. Вона вже без сорому ревіла. Великі краплі сліз цівками стікали по обличчю, розмазуючи її макіяж. Тіло її тремтіло.― Тоді подавись ними! ― насамкінець крикнула Сонбі і, розвернувшись, вилетіла з кімнати, попутно витираючи сльози з обличчя.Сонбі пішла, залишивши мене одну в кімнаті. Мені хотілося чи то лакати, чи сміятися ― настільки суперечливі почуття у мене викликали її слова.«Жертва... пф... теж мені!», ― згадуючи слова сестри, мене долали роздратування та образа. Одвічна, причому. Я не хотіла розбиратися в ситуації, ні, мені просто потрібно було звалити на когось провину. Кандидата було лише три. Але так уже вийшло, що на себе злитися я не могла з почуття власної гордості та правоти, а третій винуватець поки не з'являся мені на очі, щоб я могла як слід його зненавидіти. Сонбі була ідеальним кандидатом, і пофіг, що їй, можливо, теж перепало. Мене це мало хвилювало, втім, як завжди.Але дещо мене все ж таки не тішило. Нехай Сонбі мене звично розлютила, але й щось корисне вона теж зробила. Принесла цигарки. Мене почало ламати — у цьому вона мала рацію, а отже, час щось та й міняти.― Але тільки як? — замислилася я, поглядаючи на крапельницю і паралельно ховаючи поки що цигарки під подушку. ― Якщо запалю тут, то мало того, що запах залишиться, так ще й... ― я підняла голову вгору, несхвально зиркнувши на генератори диму. Промокнути до нитки я не хотіла та ще й підняти всю лікарню на ноги протипожежною сиреною. ― Треба якось пробратися на вулицю.Це був найвірніший вихід, але тільки не реальний. Принаймні я так думала. Рівно до того моменту, як по обіді одна з медсестер не зробила мені перев'язку.― Бекхьон! ― крикнула дівчина. ― Крапельницю забери. Лікар Чжан дозволив, а я поки що закінчу зі зміною пов'язок.― Що? ― я дивилася на медсестру, а потім і на хлопця, що вискочив, ніби чорт із табакерки. Він був дуже молодим, максимум роки на два-три старше за мене, але це лише мої припущення, адже на вигляд йому навіть вісімнадцять навряд чи даси. Він був середнього зросту, худенький, з вкрай тонкими й витонченими руками. «Йому б з такими долонями крем для рук рекламувати ― статок міг би сколотити», ― думала я, спостерігаючи, як медбрат безмовно від'єднує від мене трубочки і збирає крапельницю. Його обличчя теж було вкрай... андрогінним, чи що? Симпатичний хлопець. Чітко окреслені губи з маленькою ледь помітною родимкою над верхньою, м'які риси обличчя. Темно-карі очі зі злегка опущеними куточками та неясним мені блиском. І смоляне волосся, яке йому постійно лізло в очі, через що хлопець часто здував його або поправляв довгими, як у піаніста, пальцями. ― Мене що, виписують?― Ні, ― посміхнувся хлопець, коли медсестра вже покинула палату, залишивши мене з медбратом, бо той чомусь забарився, ― просто немає потреби в крапельниці. Тепер ти зможеш вільно пересуватися по кімнаті та лікарні.― Тобто я зможу спокійно поблукати коридорами? ― натхненно схопилася з місця я, але якась слабкість і атрофія після двох днів без руху дали про себе знати. Голова різко закружляла, а тіло наче голками проткнуло. ― Ай-яй...― Тихіше, не смикайся так, ― поблажливо посміхнувся Бекхьон ― так його, начебто, звуть, відразу кинувшись до мене й допомагаючи назад лягти. ― Не варто так різко вставати. Ти ще слабка. І... ні. Вільно блукати поки що не можна. Тільки у супроводі персоналу.― Що, бояться, що я щось із собою зроблю чи втечу? ― закочую очі, очікуючи чогось подібного.― Ну звичайно! ― ніби не помітивши мого сарказму, відповів Бекхьон з настільки наївним поглядом, що мені ледве вистачило сил не погладити його по голові, настільки милий і безневинний він мав вигляд. От такого брата собі в сім'ю я хотіла б. З радістю обміняла б бридку Сонбі на цього милого хлопця. Навіть не знаю, чому він мені так сподобався. Харизма, чи що? ― Твоя безпека понад усе.«Хм, я можу це використати», ― підступність звично заговорила в мені. Здається, я зрозуміла, чим мене зачепив Бекхьон. Він був надто добрим і наївним. Його можна було використати.― Тоді можна, щоб це був ти? ― якомога невинніше попросила я.― Я?― Так, лікарі дуже зайняті, ― я зкорчила засмучену моську, ― а медсестрам ніби на мене начхати. Ти єдиний, мені здається, небайдужий. А мені дуже погуляти хочеться, та й поспілкуватися з кимось. А то мені самотньо.Так, це було підло і навіть жорстоко. Але інакше я не могла. Комусь із лікарів я вже в довіру не вітрусь, а ось із молодшим медперсоналом ще щось може вийде. З медсестрами якшатися я не особливо хочу, а ось Бек виглядає як непогана кандидатура для обману. Якщо вийде, то зможу обвести його довкола пальця, і отримувати те, що захочу.― Буду радий, ― щиро посміхається хлопець, а мені вже ставало соромно від того, що я задумала. Медбрат простягає мені долоню для потиску. ― Мене звуть Бьон Бекхьон.― Кан Сонбьоль, ― стискаю я його руку. ― Я рада, що тут у мене з'явився друг.Експлуатувати Бекхьона я почала негайно. Акуратно, але все ж таки активно. Він навіть так і не зрозумів нічого. А може просто був сам не проти. Після того, як він прибрав крапельницю, я попросила його знову зайти до мене, щоб погуляти. Ніжки, скажімо так, розім'яти. Хлопець з радістю погодився і зі щенячим захопленням втік відносити крапельницю. Повернувся хвилин за десять.― Тобі допомогти встати? ― підійшовши до мене, поцікавився брюнет.― Ну, ризикни, ― хмикнула я, скидаючи ноги на підлогу. Все ж таки два дні безупинного лежання плюс заспокійливі, що надходили мені через трубочки, плюс втрата крові через мою витівку. Легка анемія і запаморочення в результаті слабкі і трохи тремтячі ноги на додачу.Бекхьон підскочив до мене і, спочатку подавши руку, а потім і підтримавши за талію, допоміг підвестися.― Давай спочатку пару кроків по палаті зробимо, щоб звикнути, ― притримуючи мене, запропонував хлопець.― Я ж не ноги зламала, правда? Нема потреби в такій обережності, ― відмахнулася я, зробивши перший впевнений крок.Ми вийшли з палати і, за вказівками Бека, неспішно попливли коридором у кінець нашого відділення і на вихід до загальних приміщень, у тому числі і до холу з лавками та диванчиками. Я ж вирішила вже сьогодні не втрачати чудового шансу і, заздалегідь, сховала в, як на зло, безкишеньковій медичній піжамі, пачку, принесену Сонбі. Мені коштувало великих зусиль не випустити її дорогою. Ото конфуз би тоді вийшов! Тепер треба було тільки підгадати момент і якось відволікти Бекхьона хвилин на п'ять.Ми йшли довгими коридорами повз палати, з яких раз у раз виглядав черговий пацієнт. Виглядало це жалюгідно. Втім, зараз я нічим не відрізнялася від них.― Ми можемо спуститися у внутрішній дворик? ― якщо я хотіла покурити, то треба було йти саме туди, а отже ― на вулицю.― Але це довго, ― задумався хлопець, весь цей час щось активно мені розповідаючи, чого, звичайно, я не слухала. ― Та й сходами спускатися тобі буде важко.― Хм... є ліфти в лікарні?― Так, але їх використовують для пацієнтів з проблемами пересування, ― миттєво відповів Бекхьон, ніби зовсім не розуміючи, куди я хилю.― А які, на твою думку, проблеми зараз у мене? ― я тихо реготнула. ― До того ж...Я кивнула у бік стіни, біля якої так вдало було «припарковано» кілька каталок та інвалідних візків. Бекхьон кинув туди погляд, після чого знову глянув на мене. Я виразно почула скрип шестерень у нього в голові, викликаний сумнівами.― Ну... гаразд, думаю, в твоєму випадку, можна, ― схвально кивнув він, а я вже була готова поцілувати хлопця. Що за наївняк, ну серйозно! Бекхьон... ще трохи і мені стане реально соромно тебе обдурювати.Він довів мене до однієї з колясок і, посадивши, як королеву, повіз з вітерцем до ліфта. Поки ми дісталися до виїзду на подвір'я, я помітила в холі кілька автоматів з газованою водою та всякими снеками та шоколадками. Помітила не дарма. Це стане у нагоді, щоб відтягнути час.Коли ми нарешті опинилися на вулиці, я скористалася першою приманкою для відволікання уваги Бекхьона.― Чорт... ― вкрай засмучено простягла я.― В чому справа? ― одразу ж злякався медбрат.― Я забула взяти хоч якийсь верхній одяг, а тут так холодно, ― для більшого ефекту я демонстративно обхопила плечі руками і затряслася. Могла ще для більшої достовірності навіть зубами постукати, але боялася переграти. Хоча, в принципі, і грати особливо не потрібно було. Справді, було холодно. Як і тієї ночі...― Точно! Як я міг не подумати? ― ляснув себе по лобі хлопець долонею, порахувавши це своїм проколом, що, звичайно, було не так. Тільки моя продумана тактика. Ти ж навіть не повинен був мене сюди привозити, тож даремно собі докоряєш. Але якщо це допоможе мені, то... гаразд. Докоряй, але трохи. ― Я зараз збігаю.Треба ж! Мені навіть не довелося йому цього пропонувати. Бекхьон справді дуже чуйно відчував бажання людей, нехай і не розумів їхньої справжньої причини. Він знав, що йому треба покинути мене ненадовго. Тільки якщо, на його думку, для того, щоб взяти мені куртку, то насправді... просто щоб дати мені можливість покурити, доки ніхто не бачить. Але все ж таки я хотіла перестрахуватися, трохи потягнувши час.― Слухай, ― я загальмувала хлопця вже тоді, коли він розвернувся і збирався побігти всередину. ― Якщо все одно будеш там, то... я бачила на другому поверсі автомат із шоколадками... можеш купити одну? Я тобі гроші поверну, як у палату повернемося.― Ну гаразд, мені не складно, ― повів плечима Бьон і, ще раз усміхнувшись, поскакав назад в білу будівлю.Хлопець зник, на короткий час залишивши мене наодинці. Я радісно стиснула кулачки, не забувши натхненно прошепотіти «Єс!», І дістала пачку цигарок. Навченими рухами я витягла одну сигарету, підпалила її кінчик і в блаженстві затягнулася, після чого з захопленням випустила першу цівку диму в трохи промерзле повітря.― Кайф... ― простягла я, міцно стискаючи фільтр невеликої паперової палички з тютюном та іншою отрутою в пальцях.― Мені здавалося, що в лікарні не можна палити, ― раптом звідкись з-за спини почувся чийсь незнайомий голос. Від несподіванки я навіть поперхнулася ще не випущеним димом і закашлялася.«Це ще що за чорт! ― у передчутті всього найгарнішого від зустрічі з незнайомцем за таких обставин, я обернулася. ― Тільки цього не вистачало».За мною стояв молодий хлопець, приблизно мого віку, ну... може, на рік старший. Він теж був одягнений у лікарняний одяг, тільки ще й з курткою, накинутою поверх неї та шапкою на голові. Ось, людина точно знала, куди йде ― на вулицю, а отже, і одягнувся відповідно. Власне кажучи, я не напнула курточку з тієї ж причини. Знала, куди прямую і заради чого.На його досить симпатичному обличчі читалася якась втома і лише нотка засудження. Ясно, йому все одно на мене і на куріння, просто вирішив дорікнути, раз видалася можливість. Я ненавмисно почала розглядати його обличчя. Досить незвичайне. Він випадково не китаєць? На корейця не дуже схожий. Чи це мені вже скрізь наші північні сусіди показуються?! Настільки високі вилиці та гострий овал обличчя. Вузькі акуратні губи, з природи піднятими вгору куточками. Великі очі з природними мішками... так, не так, як у мене. Від недосипання. Коли вони натуральні, це навіть мило. Ідеально рівні густі брови. Одним словом ― чи то мені так щастить, чи то ця лікарня справді заселена часто-густо симпатичними хлопцями.― А тобі є якась справа? ― все ж таки пересиливши свою обережну натуру, трохи агресивно запитала я.― Та ні, ― він мотнув головою, підібгавши губи, після чого зробив кілька кроків уперед, обігнув коляску, в якій я все ще сиділа, і порівнявся зі мною. Тільки зараз я помітила, що в нього весь цей час був невеликий альбом і олівець. Значить, ще й митець. ― Просто вважаю це дурним ― так власноруч губити своє здоров'я.Ну... в цьому він, звичайно, правий. Сказав би мені це хтось два роки тому, коли я вчепилася зубами у свою першу в житті цигарку. Причому не просто сказав, а й врізав, вибивши її з рота... бажано з тими самими зубами, щоб напевно зрозуміла. А зараз уже пізно опиратись. Я надто слабовільна, щоб кинути.― Ха, ― глузливо хмикнула я, після чого ще раз приклала сигарету до губ, всмоктуючи в себе всю гидоту, що вона в собі таїть. ― Ну, якщо ти тут, то своє здоров'я ти вже згубив.― Тут не посперечаєшся, ― абсолютно байдуже вимовив хлопець, навіть не повернувшись у мій бік. Він також дивився вперед, іноді жмурячись. ― Ми всі тут з однієї причини.― Мене Сонбьоль звуть, ― навіть для себе несподівано першою вирішила представитися я.― Кім Чонде, ― ух ти, який офіційний. Я навіть прізвища не сказала, ніби даючи зрозуміти, що ця розмова поодинока, але хлопець, схоже, з іншої категорії людей.Небагатослівний, однак. Промовивши своє ім'я, яке все ж таки розвіяло моє припущення про його національність, хлопець знову замовк. Він продовжував стояти поруч, якось досить вдало, між іншим. Бо прикривав мене від вітру. Я ж продовжила свою справу. Минуло хвилини зо дві, і я навіть якось забула про його існування, як раптом мені про себе нагадали.― Ось воно! ― різко заволав Чонде, навіть трохи підстрибнувши на місці. Та я й сама мало не підскочила. Вмудрився налякати вже вдруге за перші п'ять хвилин знайомства. Талант, що тут скажеш.Я повернулася до хлопця і побачила, як він, спочатку притиснувши альбом із олівцем пахвою, виставив обидві руки вперед, зробивши звичний жест «фотоапарат» вказівними та великими пальцями. А потім, примружившись, схопив свої папірці і почав щось черкати.― Натхнення накотило?! ― з якоюсь зневагою поцікавилася я, дивлячись рівно туди, на чому щойно фокусувався Кім, спробувавши зрозуміти, що він такого побачив, щоб захотіти це намалювати. А побачив він ось що: дерево, трохи притрушене снігом; лавочку під ним і стареньку, що читає книгу своїй онучці, яка, схоже, прийшла провідати родичку. Мила картина, але звичайна якась, щоб прямо ось так сильно нею надихнутися.― Ага, люблю подібну композицію, ― кивнув мені хлопець, який на очах змінив настрій з байдужого до натхненного. Ох вже ці творчі особистості, не зрозуміти мені вас, надто мінливі. ― Коли люди в оточенні своїх родичів. Це найживіші емоції.― Так... ― погодилася я, гордо цокнувши язиком, ― тільки родичі й негативні емоції можуть викликати.Чонде різко обернувся до мене. Його очі ковзнули від моєї маківки до п'ят і назад, після чого хлопець усміхнувся.― Так, можливо, але все одно вони справжнісінькі з усіх можливих.Я лише закотила очі, затягнулася востаннє і загасила сигарету об коляску, після чого викинула її в урну, що стояла поруч. Доказів потрібно позбавлятися. Невідомо через скільки повернеться Бекхьон. Благо на вулиці вітер був не слабкий, і дим одразу ж випарувався. Чого не скажеш про запах цигарок від мене. Одяг, благо не пропах, тому що я спеціально сіла за вітром, щоб дим не затримувався на мені. Але моє дихання — та ще проблема. Доведеться мовчати перед Бьоном... ну або відразу ж заїсти сигаретне амбре шоколадкою. Ось і вжиток їй знайшовся.― Тримай, ― коли я вже не очікувала подібного, мене знову гукнув Чонде. Я подивилася на нього. Хлопець простяг мені руку. І в ній, на мій щирий подив і удачу, була пачка жуйок. ― Медбрат зараз повернеться, і тобі влетить за таке свавілля.―Дякую, ― здивувалася я такій добродушності, але жуйку все ж таки прийняла, закинувши в рот одразу дві м'ятні подушечки. Те, що потрібно на морозі! Але вибору все одно не було. Хоч якесь, але прикриття. ― Слухай... а чим ти хворієш?Без поняття, навіщо цим поцікавилася. Від банальної нудьги? Щоб виявити хоч якусь участь, як подяку? Або просто від того, що до цього спілкувалася лише з лікарями, а зараз випав шанс і з таким самим, як і я, пацієнтом поговорити.Чонде ж моє запитання, схоже, трохи збентежило, бо він притих і кілька секунд просто мовчав, продовжуючи щось черкати в альбомі.― Знаєш... у в'язниці є такий звичай не питати про те, хто за що сидить, ― вкрай несподівану ти тему порушив, хлопче. Мені навіть цікаво стало.― Ну ми ж не в тюрмі, ― пирснувши в кулак, трохи засміялася я, дивуючись від такої дивної аналогії.― Так, але... ― він знову замовк, після чого трохи насупив брови і, повернувшись до мене, додав: ― Думаю, з лікарнею та сама петрушка. Не всі хочуть таке розповідати. Адже я не питаю, чим хворієш ти.― Ангіна, ― з розмаху скрикнула я і ще дужче заржала.Чонде ж лише посміхнувся і, кинувши на мене ще один поблажливий погляд, обернувся до предмета свого натхнення. Моя провокація, на жаль, не вдалася і витягти з нього щось своїм визнанням у відповідь я не змогла. Так, я, звичайно, збрехала і сказала перше, що спало на думку. Хоча... ось тут він несподівано мав рацію. Адже я могла сказати правду, в якій би він не зміг засумніватися. Адже в ангіні, оголошеній цілком здоровим голосом ще й у крику, можна сумніватися ще й як. Але сказати правду чомусь мені справді якось не захотілося. Адже раніше було все одно. Дивно це.Ми простояли так ще кілька хвилин, спостерігаючи за старенькою та дівчинкою біля неї. Бек нарешті повернувся, принісши мені верхній одяг та обіцяну шоколадку, навіть дві ― я, здається, вже люблю його. Медбрат коротко привітався з Кімом, якого, схоже, знав, після чого той незабаром пішов, кинувши наостанок лише щось на кшталт: «Ще побачимося, Кан Сонбьоль». Я ж задалася лише питанням, звідки він знає моє прізвище. Але й з цих роздумів вже дуже незабаром мене вивів Бекхьон, який повідомив, що настав час повертатися, оскільки доктор До вже прямо окропом пісяє, так прагне почути продовження моєї історії.Ну що ж... настав час продовжити йому бідному розправу. Адже мужик хороший. А таку дурню вислуховувати доведеться. Співчуваю, але все ж поспішаю, гублячи тапочки, бо нікому іншому вимовлятися поки не збираюся. Ось що означає заслужити мою довіру. Вчіться!

----- CHAPTER BREAK -----

Мені треба було прислухатися до своєї інтуїції,

Адже з самого початку мені здавалося, що ти темниш,

Твої очі порожні, таким було моє серце, коли ми зустрілися,

І ось ми знову тут, біля початку.

AViVA ― BRN

Все, що я подарувала тобі, пропало,

Розбилося, наче кинуте.

Мені здавалося, ми створили непідвладну небесам династію,

Мені здавалося, ми створили династію, якої ніколи не було,

Мені здавалося, ми створили навіки непорушну династію.

MIIA ― Dynasty
― Треба ж, хто нарешті зволив з'явитися! ― усміхнувшись на всю ширину своїх губ, Шон піднявся все ж на ноги і розставив руки в сторони.― Ну а як же, ― закотила очі я, після чого все ж таки впала в обійми друга, ― не могла ж я пропустити таку подію. Не кожен день старіють давні друзі.― По-твоєму, я старий? ― здивувався китаєць, різко відсторонивши мене на витягнуті руки і зазирнувши у вічі. Оцінювально так. Втім, як завжди.― Ні, ― трохи скривилася я. ― Не старий, а просто в похилому віці.― Не такою жорстокою я тебе вирощував, ― зітхнув хлопець і відпустив мене. ― Засмучуєш... стариганя.Ззаду ж до нас, нарешті, підійшли Лухан і Сонбі, що відстали від мене. Чесно сказати, я навіть забула ненадовго про їхню присутність. Втім, усі в моєму житті зникали, коли на горизонті з'являвся Шон.Сяо Чжань, або більш відомий у певних колах, ― Шон. Він справді був моїм давнім знайомим, з яким нас пов'язували досить міцні узи. Ще років десять тому, коли мій батько тільки-но почав розширювати свій бізнес, нам всією сім'єю довелося на рік з невеликим переїхати до Китаю. Батькові було простіше вести справи там у той час, а ми особливо й не заперечували. Саме там я з ним і познайомилася. Мені було дев'ять, а йому п'ятнадцять. Запитайте, що нас могло пов'язати? Доля, мабуть. А може, той самий батьківський бізнес. Так як саме, вже тоді не маленька фірма, що зараз перетворилася чи не на імперію, під керівництвом сімейства Сяо і стала першим партнером батька.Згадую зараз, як зовсім недавно тато упустив фразу, що трюк з гарненькою донечкою на ділових вечерях зі спонсорами не прокочував уже давно. Правильно. Саме на вечері з батьками Шона він не прокотив уперше, коли я закотила істерику через якусь дрібницю, зараз навіть і не згадаю яку. Мої батьки тоді, напевно, думали, що все ― кранти, і моя витівка порушить усі їхні плани на корені, але... ні. Батько Сяо Чжаня лише посміявся і наказним тоном покликав свого сина, довіривши мене йому зі словами: «Поки дорослі будуть розбиратися з важливими, але вкрай нудними справами, ти, Чжань, посидиш із Сонбьоль. Потоваришуйте там». І що б ви думали? Ми подружилися.У батьків з бізнесом все склалося, а ми з Шоном справді порозумілися, що чимало тішило, адже в Китаї друзів за весь рік я так і не знайшла. А Чжань, хай його спочатку і не спокушало спілкування з малоліткою, вже під кінець нашого перебування там сам до мене прив'язався, що тільки відірви та викинь. І саме він ревів, коли ми прощалися, повертаючись назад до Кореї, а не я. А дорослий хлопець же...Минуло кілька років, ми весь цей час спілкувалися переписками, дзвінками тощо. Це, звісно, не могло замінити справжнього спілкування, але хоч щось. Все ж таки повністю втрачати ці відносини мені не хотілося, та й йому теж. І ось через пару років, на моє п'ятнадцятиріччя, мені приходить СМС від цього хитруна зі словами: «Виглянь у вікно, подарунок уже прибув». Я визирнула... а потім піврайону чули мої крики, коли я наздоганяла цю, вже тоді повнолiтню дупу, по дворах.Він не просто приїхав в Корею просто напередодні мого дня народження, ні, все було цікавіше. Шон вирішив бунтувати проти волі батьків, тому що не хотів займатися їхнім сімейним бізнесом. І в результаті, скинувши всі свої справи на старшого брата, звалив до Кореї на ПМП. Ну і з того часу він тут і треться. Батьки, звичайно, зляться, але часом жалiють і шлють гроші, а він і не скаржиться, в принципі. Чжаню вдалося досягти бажаного, і зараз він один із найвідоміших діджеїв Сеула зі своїм власним нічним клубом. Тому зовсім не дивно, що на його ювілеї зібралося стільки народу. Я навіть не впевнена, що вiн сам знає всіх поголовно. Адже друзі друзів тут, напевно, теж затесалися. І навряд чи хтось заперечує. Зі мною он теж Сонбі приперлася, хоча її ніхто не кликав. Вона, до речі, той рік, що я пробула в Китаї з батьками, залишалася в Кореї у бабусі, яка вирішила, що внучці треба в перший клас піти в Сеулі, а не мотатися за кордон, мови якого вона не знає. Можливо, і правильно було. Тож Сонбі та Чжань були не знайомі.Що ж до заслуг пана «старечий ревматизм» Сяо, саме його стараннями я познайомилася з Луханом. Емігрантів із Китаю досить багато, і вони якось інтуїтивно збиралися до купок, утворюючи своє лобі. А оскільки я за блатом мала до нього доступ, то... коло спілкування Шона було мені відоме. Лу був студентом з обміну, який якось і познайомився у тому самому клубі з Шоном. Вони розмовляли і зрозуміли, що з одного міста. Так і почалося спілкування, а там і мене «братець» долучив. Ну а далі вже якось закрутилося.Минуло вже три роки, а Шон досі бухтить на нас за наші «нездорові» стосунки. Кажу ж ― занадто старий, щоб зрозуміти сучасну молодь. Консервативний жахливо.― Привіт, ― простяг руку для потиску Лухан, підійшовши до нас.― Привіт, щось ви трохи спізнилися, ― потиснувши долоню, відмітив Чжань, після чого повів рукою, вказуючи на диванчики, на які ми з Лу відразу ж посідали.― Так... з'явилася одна проблемка, ― скривилася я, закусивши наманікюрений нігтик на великому пальці, при цьому косячись на Сонбі, що все ще стояла за кілька метрів від нас і не знала, що їй взагалі робити.― Ти чого стоїш? Сідай, ― помітивши мої погляди, засміявся Лухан і махнув рукою моїй сестрі. ― Чжань, познайомся ― це Сонбі, молодша сестра Бьоль. Через неї ми трохи запізнилися. Дівча шантажем випросила дозвіл бути присутньою тут.― Здрастуйте, ― Сонбі зробила крок у наш бік і, глянувши на винуватця урочистості, трохи схилила голову у вітальному поклоні. ― Я Кан Сонбі. Вітаю з днем народження.― Народження! ― скрикнув Сяо Чжань і тицьнув у мене вказівним пальцем, від чого я трохи здивувалася. ― Не старіння, Бьоль, а НАРОДЖЕННЯ! Мені вже подобається твоя сестра більше за тебе. Сідай.Він усміхнувся їй і поплескав по дивану праворуч від себе. А зліва розташувалися ми з Лу. До речі, щодо нього... Хлопець протягом усієї нашої розмови водив долонею по моїй спині, так і намагаючись смикнути собачку блискавки. Ну вже ні, любий. Притримай коней. Я ще не напилася, щоб так легко пiдписатись на прилюдні ласки. Дала я йому це зрозуміти вкрай промовисто. Спочатку поклала руку хлопцеві на стегно, а потім перемістила до коліна, чіпко стиснувши колінну чашечку. Поки Чжань миленько спілкувався з сестрою, щось розпитуючи у дівчини, що трохи повеселішала, у нас з Луханом велася метальна боротьба. Він ледве чутно прошипів крізь зуби і витріщився на мене трохи скривдженим поглядом. Я лише підібгала губи і підморгнула йому. Нехай терпить.― Шон! ― перекрикуючи гучну музику, на другий поверх залетів ще один мій досить добрий знайомий, відволікаючи, як нас з Лу від німої дуелі, так і Шона з Сонбі. Хлопець підбіг до нашої компанії і швидко кивнув кожному на знак привітання, продовжив. ― Тебе звуть. Усі вимагають побачити тебе за пультом.Хлопець перед нами здавався засмученим. Воно й зрозуміло ― його з роботи щойно турнули, побажавши побачити іменинника. Ну от що за публіка? Діджей також був китайцем. Вік не визначений, як і стать. Ні, я, звичайно, жартую. Ми були з ним однолітками. Він був високим, таким же високим як Шон. Риси обличчя незвичайні та незабутні. Трохи смуглява шкіра, великі розкосі очі з дуже явними мішками, в яких наче білка горіхи сховала. Погляд примружений, хитрий. Губи тонкi, але дуже незвичайної форми, ніби він завжди посміхався, що саме сьогодні було не так. Волосся теж висвітлене, навіть ще сильніше, ніж у Лухана. У них ― китайців, що мода зараз така ― бути блондином? Чи я чогось не знаю?Хлопець був одягнений у справді клубний прикид. Яскрава майка з якимось абстрактним принтом, джинси із заниженою посадкою, масивні кросівки та незамінний атрибут у його професії ― навушники на шиї. Скажете, що ті, що на діджейському пульті приєднані до нього проводами і йому було просто безглуздо їх висмикувати звідти і бігти сюди з кабелем за спиною. Але річ була в іншому. У звичці. Яка бла дивною і часом викликала нерозуміння оточуючих. Навіть під час роботи діджея, коли одна пара навушників була на голові, він завжди примудрявся тягати другі на шиї, навіть не обов'язково підключені до чогось. Стиль такий ― ось і все виправдання.― Та що ж таке! ― пирхнув Шон і невдоволено стукнув кулаками по дивану. ― Тао, але я ж іменинник. Я не хочу працювати сьогодні.― Та я й не проти, ― розвів руками Хуан Цзитао із робочим псевдонімом Z.Tao. ― Ти мене призначив сьогодні стояти за пультом, але це публіка вимагає, не я.― Що, вже десь проштрафився, що тепер слухачі тебе женуть? ― вигукнув Лу, реготнувши. Тао лише закотив очі, проігнорувавши Лухана. Вони були трохи на ножах останнім часом. Сварка дрібна, але тривала вже якось довго і зрештою переросла на одвічну образу.― Гаразд! До біса! Відтягнусь востаннє, як молодий, так, Бьоль? ― все ж таки підвівшись, Шон глянув на мене, після чого ще сильніше підкотив рукави сорочки і пійшов донизу, під задоволений вереск натовпу, що шаленів.Тао ж плюхнувся на його місце, ліниво витягнувши ноги і закинувши голову назад. Втомився, мабуть. Воно і вірно, зараз Хуан, будучи таким самим студентом з обміну, як і Лу, працював удвічі сильніше. Вдень в універі, а ночами в клубах. Ще півтора роки тому Шон запримітив його, помітивши талант хлопця. І, скажімо так, з панського плеча, вирішив взяти юне обдарування собі під крильце. Зараз Тао працює у клубі Сяо, набирається практики і, відповідно, часто з'являється у нашій компанії.― Гаразд! ― я схопилася на ноги, попутно поправляючи коротку сукню. ― Іменинника привітала, тепер настав час і самій повеселитися. Пішли, Лу.Я підчепила хлопця за руку і, стягнувши його під невдоволене бурчання з дивана, повела до сходів, що спускалися на нижній поверх ― у гущавину подій. Пройшовши вже десь половину шляху до спуску, я все ж таки загальмувала, немов відчувши докірливий погляд на спині. Так дивитися могли лише двоє людей. Я обернулася. Ні, не Тао. Той, що все ще сидів на дивані із закинутою головою назад, рахував ворон і взагалі, схоже, абстрагувався від реального світу. А от Сонбі...― Пф... ― пирхнула я і, розвернувшись на підборах, повернулася на пару кроків до сестри, бо кричати було марно. З приходом Сяо Чжаня на місце діджея музика по котеджу розносилася ще гучнішими басами, і мене просто ризикували не почути. А я не папуга, щоб перекрикувати музику, та ще й повторюватися. ― Ти, ― я тицьнула в неї, ― роби, що хочеш. Можеш піти з нами вниз потанцювати. Можеш тут лишитися. Тільки не пий і постарайся не особливо привертати уваги, бо я не надто хочу відтягувати від тебе якогось п'яного бидлана, зрозуміла?Сестра проковтнула грудку в горлі і кивнула, мабуть, сприйнявши мої слова про п'яний контингент як щось само собою зрозуміле і належне обов'язково відбутися. Втім, не заперечую. Мало що. Вона все ж таки дівчинка симпатична, мало який придурок причепиться. А мені потім розбиратись.― Я можу за нею приглянути, ― несподівано подав голос, як мені навіть здалося, задрiмаший Хуан.― І що це за альтруїзм? ― недовірливо зиркнула я на китайця. Ні, я не боялася довірити йому соплячку. Я просто не вірила, що Тао піде на це добровільно та абсолютно безоплатно. Такі як він нічого не роблять просто так.― Мене вигнали з пульта, мені нудно, ― почав перераховувати Тао, перед цим різко прийнявши звичайне положення і повернувшись до мене. Сонбі з цікавістю спостерігала за хлопцем. З інтересом та невпевненістю. Вона, мабуть, теж не розуміла, навіщо йому напрошуватись бути нянькою у дівчини, чийого імені він досі, між іншим, не знає. ― А у вас плани... ― він багатозначно метнув погляд на Лу, що стояв за моєю спиною. ― А я дещо заборгував йому, тож валіть. А я за малякою нагляну.― Я не малявка, ― пробурчала собі щось під ніс сестра.Я ж задоволено усміхнулася і, трохи схиливши голову на знак вдячності, поспішила піти геть. Одна проблема вирішена. Вже добре.― Підемо танцювати? ― вже підходячи до сходів, спитав Лухан, поклавши руку мені на талію.― Ні, спочатку в бар, ― знаючи, про що кажу, ухвалила рішення. ― Мені треба розслабитися.Хлопець сперечатися не став. Тому коли ми спустилися, він слухняно пішов за мною до барної стійки, яку Шон завчасно встановив і викликав бармена. Я не була повнолітньою, щоб пити, але щось підказувало мені, що сьогодні, і особливо тут, ніхто мій паспорт питати не буде.― Джин-тонік, ― сказала я бармену, трохи нахилившись до нього, щоб він мене почув. Музика все ще била у вуха. Але незабаром я звикну.― Текіла, ― сказав після мене Лухан, сідаючи на барний стілець.Бармен кивнув і почав готувати нам випивку. Замовлення Лу було виконано швидше, тому що не вимагало особливих хитрощів, лише відкрий, налий, та лайм із сіллю подай. А ось для мого ж пійла необхідно було змішати джин з тоніком, не забувши додати той самий лайм і лід.Почекавши мене буквально з хвилину, Лу підняв стопку, коли я взяла свою в руку. Ми зіштовхнули скляні стаканчики, дзвін яких почути були не здатні через навколишній шум, після чого перекинули алкоголь у себе. Китаєць швидко злизав сіль з пальця і відкусив лайм, скривившись, я ж не поспішала з'їдати скибочку цитрусового відразу і смакувала його кислинку, поки бармен, ведений нашими жестами, повторював замовлення.Так ми осушили ще два стоси, ні словом не обмовившись. Ритуал такий був ― мовчати, поки не досягнемо певної кондиції?! Коли ми її все ж таки досягли, я зрозуміла на четвертій стопці, коли Лу злизував сіль уже не зі своїх пальців, а з мого оголеного плеча, адже косуху я зняла відразу, як тільки опинилася на другому поверсі і там її залишила під наглядом Сонбі.― Ходімо, ― розпливлась у розслабленій посмішці я, вставши з-за стійки і схопивши свого хлопця за руку. Він уже дивився на мене осоловілим поглядом і напівп'яно посміхався.Залишивши бар, ми попрямували до танцполу. Головний майданчик був наповнений купою людей. Їхні тіла звивалися і скакали під ритмічну електромузику. А балом заправляв сам Шон, по вигляду якого вже не можна було сказати, що він засмучений позаплановою роботою. Він ловив кайф від цього: від навушників, що трохи передавлюють вуха; плавного ковзання пальців пластинками; гулу натовпу; і почуття справжньої ейфорії, коли саме під твій ритм відтягується весь цей маленький світ, коли саме напрям твоєї руки хитає натовп і ставить біт. Це почуття п'янило не менше, ніж випитий нами з Лу на пару алкоголь.Ми з ним влилися до загального потоку досить швидко, і я навіть не помітила, як почала рухатися в загальному ритмі. Я танцювала, широко посміхаючись, закидаючи голову назад і піднімаючи руки нагору. Я кружляла навколо своєї осі і принадно виляла стегнами, на які з жаром опускалися долоні мого хлопця та тимчасового партнера по танцю. Я пливла в його руках, обвиваючи шию долонями і стискаючи плечі. Він розвертав мене і, продовжуючи рухатися в такт, обвив руками талію, уткнувшись носом у голу шию. Я вигиналася назад на його рухи, впиваючись пальцями у його волосся.Танцювали ми порівняно недовго, але здавалося, ніби вічність. Я зрозуміла, що настав час це завершувати і підходити до наступного етапу, коли відчула злегка вологі поцілунки на шиї і плечах. Руки ж Лухана з талії стали опускатися нижче, так і намагаючись проникнути мені під сукню.― Не тут, ― все ще залишаючись у здоровому розумi, нехай вiн і трохи похитнувся від атмосфери і кількості випитого джин-тоніка, я шльопнула хлопця по руках і розвернулася до нього обличчям. ― Але ти маєш рацію ― пора.Лухан не став нічого відповідати, він просто перехопив мою долоню і мало не бігом вивів мене з натовпу, потягнувши на той самий злощасний другий поверх, де розташовувалися спальні кімнати. Піднявшись нагору, я лише краєм ока встигла помітити Сонбі, що вже на повну теревенила з Тао. Сестра посміхалася та попивала коктейль. На вигляд ― мохіто. Сподіваюся, безалкогольне, в іншому випадку Шон ризикує втратити свого найперспективнішого протеже у вкрай швидкому порядку.Як мені здалося, вони нас не помітили, тож нас із Лу ніхто не затримав. Звернувши з верхнього ярусу до коридорів, що відокремлювали кілька кімнат, ми ввалилися в першу, але одразу ж обламалися. Вона виявилася зайнятою, що стало ясно навіть при повній темряві. Очами не видно, зате чути чудово.― Чорт! ― чортихнувся хлопець і, смикнувши мене назад, зачинив кімнату, з якої долинали солодкі стогони. Мені залишалося лише передчуваюче посміхнутися і прискорити крок, постаравшись при цьому не навернутися на підборах, бо ноги вже почали зрадницьки підводити.Але мучитися, на щастя, нам довелося недовго, і вже друга кімната виявилася цілком у нашому розпорядженні. Ввалившись усередину, ні я, ні вiн світло вмикати теж не стали. Безглузда розтрата часу та електрики. Ми не закохана парочка, щоб милуватися одне одним під час процесу. Отже, таке благо цивілізації, як світло, нам було зовсім ні до чого.― Нарешті, ― гаркнув хлопець, скинувши з себе куртку і відразу притягнувши мене до себе.Я його не бачила, але відчула відразу. Його губи відразу ж накрили мої, а язик без зволікання проник у мій рот, чому я чинити опір не стала. Він справді класно цілувався, то навіщо тоді втрачати момент? Грати в недоторкану мені набридло вже після другого нашого побачення, тому цей номер не прокотив би. А ось погана і зухвала Сонбьоль Лу однозначно подобалася. Тому і я зволікати не стала. Обвив його шию руками, запустила пальці у волосся. Руки хлопця вже давно блукали по моєму тілу, постійно піднiмаючи і без того коротку сукню. Від стегна до живота і до грудей, він зупинявся на шиї і злегка натискав, змушуючи мене рвано дихати йому в губи. Це не було насильством, це був стимул, мотивація рухатися далі.Продовжуючи цілуватися, ми просунулися далі, упершись у якийсь стіл чи комод. Лухан мене підхопив і посадив на предмет, якого ніхто з нас не бачив. Розірвавши поцілунок, я відразу потяглася до його майки, допомагаючи стягнути з підкачаного тіла. Нігті пройшлися по грудях і опустилися нижче на живіт, виразно відчуваючи прес. Я закусила нижню губу і відразу була знову атакована. Його губи пройшлися шиєю, а рука пірнула в декольте. Лямка сукні з одного плеча благополучно спала, поки хлопець стискав мої груди. Мої ж руки самі знайшли мету, вчепившись у неї щосили. Ляснув пояс його джинсів, і я притягла хлопця ще ближче.Друга рука Лухана вже встигла ковзнути під моє плаття, задерши його поділ мало не до живота. Пальці просунулися далі, коли губи цілували ключиці і опускалися вологою доріжкою до декольте. Я вперше застогнала, закинувши голову назад, коли відчула його пальці внизу навіть крізь білизну.― Ну ж бо... ― прошипіла, ніби охриплим голосом я, ще дужче смикнувши блискавку ширинки джинсів.Але бажаному і, до того ж, надто близькому щастю не судилося відбутися. Позаду Лу зі стуком відчинилися двері, і нам обом по очах, мов ножем, різануло світло.― Сонбьоль, ти ту... Ой! ― скрикнула та, кого я очікувала побачити тут найменше. ― Вибачте! Я не хотіла заважати.Завмерши на місці, я виглянула через голу спину Лухана, який уже встиг охрестити мою молодшу сестру всією можливою китайською лайкою, деяку з якої я навіть не змогла перекласти. Хлопець зітхнув і уперся чолом мені в плече, я ж кинула вкрай принизливий погляд на Сонбі, яка стояла біля самих дверей і вся червона, немов стиглий помідор, прикривала обличчя руками. Чи то, щоб не порушити свою дитячу психіку від побаченої картини, чи то щоб не бентежити нас з хлопцем. Хоча куди вже нас бентежити бiльше?!― Твою ж... ― прогарчала я, підхоплюючись із, як все ж таки виявилося, письмового стала, з якого ми тільки якимось дивом примудрилися не зіштовхнути комп'ютерний монітор. Вставши міцно на ноги, я обсмикнула сукню і повернула лямки на місце. Заклала переднє пасмо волосся за вухо і вийшла вперед, закривши Лухана собою. Нехай він і стояв спиною до Сонбі, мені якось не хотілося, щоб вона на нього вирячилася. Як я вже говорила раніше ― моє і тільки моє. ― Що тобі потрібно, окаянна?― Тебе Шон шукав, а я... я бачила, як ви пішли сюди, ось і зголосилася знайти, ― скоромовкою почала виправдовуватися Сонбі, все ще прикриваючи обличчя руками. Лу за цей час встиг теж трохи привести себе до ладу: застебнути ширинку і накинути майку. Єдине, що він приховати не зможе, то це сліди яскраво-вишневої помади на шиї та ключицях. Ну а що? Куди дістала, туди цілувала.― От придурок, ― пирхнула я, роблячи нетверді кроки у бік виходу з кімнати. ― Адже знав, навіщо ми сюди пішли, і все одно відправив дитину. Я його ще прозвітую за передчасний теоретичний курс статевого виховання моєї сестри. А поки що... він іменинник, йому, козлу, сьогодні все можна.Скинувши шлейф розчарування та незадоволеності, я послала Лухану повітряний поцілунок, а Сонбі ще один злісний погляд, і покинула кімнату, вирушивши на пошуки найпідступнішого з усіх відомих мені обломщиків.Я спустилася вниз і поплелася крізь натовп до діджеївського пульта. Шона там уже не було, як і Тао. Музика лунала сама по собі просто з колонок. Обидва ухиляються вiд роботи... треба ж.― Але в такому разі... де він, чорт забирай?Я почала озиратися в пошуках іменинника. Я гадки не мала, що хотів від мене Чжань, але коли вже покликав, то хоч міг сказати Сонбі, де мені потім його шукати. А то влаштував мені квест на вже нетверезу голову. Робити мені нема чого, як шукати його по всьому будинку.Я вирішила, що просто так його не знайду, тож вирішила питати гостей, чи не бачили ті господаря свята. Чомусь я навіть не здивувалася, коли вже п'ята людина поспіль лише повела плечима і продовжила танцювати чи пити. Але здаватися поки що було зарано. Я знову піднялася на другий поверх і пройшла до тих диванчиків, на яких раніше і відпочивав Сяо. Виявити його там я все ж таки не зуміла, але зате знайшла Тао. Не те, щоб його присутність мене особливо втішила, але він міг знати, куди подівся Шон.― Тао! ― крикнула я хлопцеві, вже ледве пересуваючи ногами через підбори, які при належному рівні сп'яніння та втоми перетворювалися на справжнє знаряддя тортур.Китаєць одразу мене помітив і обернувся. Але, крім Хуана, свою увагу на мене звернула ще одна людина, яку я до цього зовсім не помітила. Хлопець сидів з Хуаном на дивані, до мене спиною і лише зараз, коли він обернувся, я впiзнала в ньому ще одного знайомого. Тільки ось... якого біса він тут забув?«Та не може...»― Сонбьоль! ― першим зреагував саме раніше мною непомічений гість свята, а ніяк не Тао, якого я й покликала. ― Вітаннячка. Не знав, що ти будеш тут.― І тобі того ж, ― відмахнулася від колишнього друга я. ― Як тебе сюди взагалі занесло, Чонін?― Він мій друг, в універі познайомилися, ― у нашу розмову вклинився китаєць, який підвівся з місця і підійшов до мене. ― Я й покликав.― Який тісний світ...Особливого захоплення я не зазнала, дізнавшись таку інформацію. Кім Чонін мій колишній найкращий друг. Як із розряду «найкращих» він перейшов у «колишніх кращих» історія замовчує, бо ті роки були вкрай мінливі для мене, і змінила тоді я далеко не лише стиль та погляди на життя, а й коло спілкування. Власне, з Чоніна на мою улюблену трійцю китайців. Тому було досить іронічно дізнатися, що Кім знайомий із Тао. Збіг?!Хлопець, схоже, був радий мене бачити. Я частково поділяла його захоплення. Але все ж таки почасти, бо друга складова мого настрою зараз шалено кричала про роздратування, втому і статеву незадоволеність, що все ще засмучувала. Зустрілася б я з ним за інших обставин, то навіть усміхнулася б, а так... Просто окинула старого знайомого непроникливим поглядом і на тому все. Чонін виглядав так само, як і три роки тому і раніше. Високий, широкоплечий. Зі смаглявою шкірою, що зараз було не особливо помітно через тьмяне освітлення зміненого черговим ілюмісцентним спалахом диско-вогнів.Великі темні очі, пухкі губи та мила посмішка. Досі не доганяю, чому хлопця поряд зі мною, у школі вважали людиною другого гатунку. Так, зізнаюся, у школі я була далеко не красунею, і лише з недавніх пір, як почала за собою стежити, заради Лухана, звичайно ж, на моє обличчя, та й тіло стало не соромно дивитися. Але ось Чонін ― він завжди був привабливим. То в чому ж була проблема? Не в мені ж? Можливо... Тоді запитання у відповідь вже особисто мені самій три роки тому від мене теперішньої ― якого біса я з ним не замутила, залишивши наші стосунки на стадії споконвічної френзони? Ідіотка, їй-богу. А зараз уже пізно.― Ти Шона не бачив? ― відкинувши такi недоречні думки про минуле, звернулася я до Хуана з питанням, що спочатку привело мене до нього.― А в чому справа? ― посерйознів хлопець.― Та без поняття, ― розвела руками, намагаючись не помічати Чоніна, що уважно мене оглядав. Ну, гаразд, дивися ― адже давно не бачилися, тому дозволяю трохи повтикати за колишні заслуги. ― Сказав Сонбі знайти мене... вона знайшла, в самий, блядь, невідповідний момент, а Сяо Чжань як крізь землю провалився! Ось і тиняюся вже хвилин десять по залі, шукаючи його.― Ні, не бачив, ― знизав плечима Тао. Чонін теж мотнув головою, підтверджуючи, що теж ні сном ні духом про місцезнаходження Сяо.― Чорт...Я вже зібралася розвернутися і піти на друге коло, як раптом Тао порівнявся зі мною, а Чонін підвівся з дивана.― Давай разом пошукаємо, ― запропонував Хуан.Я вдячно кивнула. Помічники мені справді не завадять на стадії його пошуку. А як знайдемо... було б непогано, щоб кожен із них ще й врізав Шону за те, що той так просто змився, змусивши нас вештатися по всьому будинку. Ех, мрії-мрії.Ми пройшли коридором, прямуючи до кімнат. Я подумала, що, можливо, поки я шукала внизу, Шон піднявся нагору і зараз чекає на мене там разом із Сонбі і Луханом. А якщо все не так, то хоч би цих двох зможу підключити до пошуку. Бо нема чого відлинювати.Ми перевіряли про всяк випадок кімнату за кімнатою, лише одну залишивши не вiдкритою.― Не варто, ― попереджувально сказала я, перехопив долоню Чоніна, який збирається відчинити двері кімнати, в яку ми спочатку завалилися з Луханом. Після такої несвоєчасної і вкрай нетактовної появи Сонбі я на власній шкурі відчула, що це таке, коли заважають у подібний момент. Тому й не збиралася псувати малину тим двом. Не монстр же я. ― Ти не захочеш побачити те, що там.Підморгнувши колишньому другові, я пішла далі. Кім, здається, мене зрозумів, тому не став щось питати і одразу ж додав кроку, порівнюючись зі мною. Тао ж йшов трохи попереду і заздалегідь перевіряв кімнати, які дійсно, за якимось неймовірним збігом обставин, були порожніми. Після четвертої він наблизився до тієї, в якій я залишила незадоволеного Лухана і збентежену Сонбі.Хуан, перебуваючи метрів за п'ять від нас з Чоніном, відчинив двері і заглянув усередину. Він стояв у профіль, і я могла бачити вираз його обличчя. Отож... воно в нього якось підозріло змінилося. Від колишньої втоми та байдужості нічого не залишилося. Його очі розширились, а губи скривилися. Чи то переляк, чи то огида ― чорт його зрозуміє.― Що там? ― запитала я, підходячи до друга, на якого мій голос справив ефект сильнодіючого протверезного засобу. Він швидко зачинив двері і обернувся в мій бік.― Нічого. Шона там немає, давай ще пошукаємо.― Та ну тебе, ― хмикнула я, ― не дарма ж тебе так перекосило.Поки хлопець не встиг усвідомити мою прудкість, я підбігла до нього і відчинила двері, заскочивши у кімнату. Заскочити-то заскочила, але там же і застигла з виразом, що нічим не відрізнявся від того, що був у Тао хвилину тому.У кімнаті все ще не горіли люстри або світильники, але світло, що просочилося з коридору, цілком було здатне освітлити більшу частину простору. Краще б не освітлювало, от блядь, серйозно! Мої очі відразу ж змінили слайд коридору на гостьову кімнату й натрапили на щонайменше огидну картину.Ліжко, до якого ми так з Лу і не дісталися, зараз не стояло особняком. На ньому виднілися два силуети. Чоловічий та жіночий. Перший зверху над другим, буквально наглухо втиснутим у ліжко. Руки дівчини були закинуті вгору, ноги трохи підігнуті в колінах, а ось гола спина хлопця виднілася горою над усім цим неподобством. Його коліно призовно розводило ноги дівчини під ним, а руки чіпко тримали передпліччя нижнього тіла. Голова ж падала кудись у район шиї.У застиглому стані я простояла не більше трьох секунд, адже привів мене в себе Чонін, що заглянув у кімнату, i видав щось на кшталт: «Йоб..!», і Тао, відчайдушно зашипівший на слова друга.― Якого, нахуй, бiса! ― заревіла я, перериваючи те, що постало перед моїми очима.Секунда, і два погляди з того боку спрямовуються на мене. Чоловічий незадоволений, жіночий переляканий. Лухан дивився з непроникною зневагою, а Сонбі з благаючою виною. В моїх очах тут же потемніло.Абзац.

----- CHAPTER BREAK -----

Ти голосно кричиш, але я не чую жодного твого слова,

Я голосно розмовляю, але мало говорю;

Ти мене засуджуєш, але всі твої кулі відскакують від мене,

Ти збиваєш мене з ніг, але я встаю знову.

David Guetta ft. Sia ― Titanium

Я відчуваю, як світ розколовся

У їх пролитих сльозах.

Чи маю я себе знищити,

Чи маю зруйнувати себе?

Amaranthe ― Electroheart
Блядь. Так, так просто і вкрай нехудожньо я зустріла прихід нового ранку. Давно мені мама говорила не молоти язиком марно, а то боком вилізе, але ж ні! Потрібно було дожити майже до двадцяти років, щоб знову танцювати на цих граблях. Ось хто мене вчора ввечері за язик потягнув під час розмови з... стоп, як його там звали?! Чонде, начебто. Ось із ним, так. Сказала якусь маячню, аби вразити і що в результаті?..― Ангіна... ну вітаю, тепер ти офіційно хвора, ― констатував доктор Чжан, витягнувши з моїх тремтячих і палаючих губ градусник, після того як ще хвилину тому неприємним голоском із горезвісним «Скажи а-а-а-а» заглядав мені в горло, ніби мою душу сподівався там розгледіти. Так ось її там немає. ― Тепер приводів затриматись у нашому закладі в тебе з'явилося на один більше.― Але... ― звідкись, ніби з печери, долинув мій голос. Я навіть на мить осіклася, почувши цей, немов прокурений тридцятьма роками стажу куріння, голосок дев'ятнадцятирічної дівчини.― Ніяких «але», ― обірвав мої зародки обурення лікар ще на корені, коли я намагалася видавити з себе друге слово або хоча б звук, ― доведеться ще тиждень так точно у нас повалятися. Може, й розуму наберешся. А поки що ― мовчи. І так з горлом проблеми, погiршувати все спробами обматюкати мене не потрібно ― лише довгостроковий тур країною пігулок та інгаляторів собі забезпечиш. Перекладати тебе з цієї палати не буду, але якийсь карантин оголошу. Тож не дивуйся появі чумних лікарів.Чоловік усміхнувся, а я навіть гикнула від його жарту... чи ні? Тому вилупилася на Чжана і спробувала щось прокряхтіти, на ходу згадавши образ людей у воронячих масках на картинках із підручників історії за чотирнадцяте століття.― Кого?― Та медичні маски доведеться персоналу та відвідувачам носити, ― реготнув лікар, поправляючи окуляри на носі і ховаючи градусник у кишеню халата, ― заразна ж хвороба. А якщо будеш виходити назовні, то й тобі доведеться вдягати. Бекхьон незабаром принесе набір нових масок. Не боїсь, ніхто кровопускання тобі не робитиме.Ще сильніше посміхнувся Чжан Ісін і навіть скуйовдив моє волосся. Дивно, однак. Особливо згадуючи слова Кьонсу про те, що інфекційка та доктор Чжан вже давно у розлученні і кожне їхнє перетинання закінчувалося для пацієнта плачевно. Ну, якщо не для хворого, то для його психіки так точно. А з огляду на рід діяльності доктора До, я схильна йому вірити... До речі, про нього... невже наші «сеанси» тепер відкладуться через мої передсмертні хрипи? Ну нi! Я тільки до найцікавішого дійшла! Він повинен дізнатися, що я зробила після того, як застала цю дрібну повію з моїм хлопцем в одному ліжку... колишнім хлопцем... кобелем. Ось так правильніше.Але дізнатися про лікаря До мене так і не дозволили, оскільки Чжан кулею вилетів з моєї палати, розвіваючи халатом, наче Супермен плащем. Я навіть рота розкрити не встигла, як він зник, залишивши мене віч-на-віч з запаленим горлом, температурою під тридцять дев'ять і критичним нездужанням.Після відходу лікаря я просто лежала і дивилась в стелю, борючись з періодичними нападами кашлю і запамороченням. Не знаю, скільки пройшло часу, до телефону з годинником я фізично дістатись не могла, а по сонцю я, на жаль, час вираховувати не вмію. Більш-менш зорієнтуватися в просторі та тимчасовому континуумі я змогла, коли до моєї палати нарешті хтось прийшов і, судячи з візка з їжею, привезеною загальним вантажем з ліками до мого ліжка, був уже обід, а значить ― опівдні.― Привіт, ― почула я спочатку голос, перш ніж побачила його власника. ― Як самопочуття?― Як у побитого собаки, ― прокашлявшись, пояснила я, окинувши поглядом того, хто прийшов. Не скажу, що я була рада, але те, що це виявився саме Бекхьон, а не медсестри, що гордовито пирхають на мене, мене чомусь все ж трохи порадувало. На хлопці справді була біла медична маска, що приховала нижню половину його обличчя, від чого його очі здавались ще більш примруженими та хитрішими. Хоча за голосом, звичайно, було ясно, що Бек відчував зовсім інші емоції.― Це я винен, ― зітхнув медбрат і поклав біля мене на тумбочку кілька обіцяних масок, після чого і тацю з їжею мені на коліна переставив, коли я підвелася і вперлася спиною в подушку.― Це ще чому? ― скинула брови я, знову заплющивши очі і схопившись за горло. Так і хотілося запитати ще: «Це ж не ти мені бацили передав, або як там це називається при ангіні?», але голосу на продовження фрази вже не вистачило, і я замовкла, чекаючи відповіді Бьона.― Ти ж кілька годин у холодній воді провела, а я тебе ще й на вулицю потім у холод без куртки вивів, ось і захворіла, ― заключив хлопець, і я не могла з ним посперечатися, а лише додати, що ще однією причиною у скарбничку можна додати куріння, яке сильніше порушило розгоряння хвороби, але... гадаю, Беку про це знати необов'язково.― Нічого, я сама винна, ― прохрипіла я, чомусь бажаючи запевнити Бекхьона в його невинності. Все ж таки на вулицю хотіла потрапити саме я ще й не під найкращим приводом. За що боролася, як то кажуть.Бекхьон трохи невпевнено кивнув, приймаючи мою версію, хоча було видно, що до кінця вона його не переконала.Я ж вирішила на цьому більше не зациклюватись і перевела погляд на тацю у себе на колінах. Було цілком очікувано, що мені на обід подали теплу, не надто гарячу і легку для ковтання їжу, бо щось інше мої запалені мигдалики не приймуть, змусивши мене ледве не викашлювати її назад.Я спробувала міцніше стиснути ложку в тремтячих пальцях і, зачерпнувши трохи супу і подувши на рідину, відправила її в рот.― Не гаряче? ― одразу заметушився Бьон, підтягнувши стілець до мого ліжка, і сів на нього. ― Мені подути?― Пфх... ― я мало не подавилася від слів медбрата, захлинаючись чи то в бульйоні, чи то в сміху. Витерла з підборіддя пролиту рідину і знову глянула на збентеженого Бека. ― Я ж не маленька. Все в порядку.Весь час обіду Бьон провів у моїй палаті. Мені навіть стало цікаво, невже в нього немає іншої роботи? В принципі, мені було все одно, але від його уважного погляду мені шматок у горло не ліз... Ну, він, звичайно, і так не ліз через ангіну, через що мені й приготували рідкий супчик і м'яку кашу. Але це мало що змінювало. Схоже, я мала необережність особисто прикріпити до себе липучку.Думка, що це просто частина його роботи, мені чомусь на думку не спадала. Напевно, висока температура усьому виною.Коли я доїла, хлопець радісно кивнув, похваливши мій апетит, який навіть хвороба не зуміла потіснити. Після цього Бекхьон забрав тацю з порожнім посудом і підсунув мені пластикову склянку з ліками. Я неохоче підчепила пігулку нігтями і закинула до рота. Пігулка була далеко не цукеркою, від чого я навіть скривилася і неприємно чмокнула губами, бажаючи якнайшвидше розсмакувати цю гіркоту.― Відпочивай поки, ― зручніше перехопивши тацю, промовив Бьон. ― Ближче до вечора в тебе відвідувачі. Лікар Чжан просив поменше говорити, щоб не напружувати горло. Побережи себе.Я кивнула Беку, після чого медбрат пішов, знову залишивши мене на самоті на болючі кілька годин. Мені б прогулятися, але відчуваю, що сьогодні я й піднятися на ноги не зможу через слабкість. Заспокійливі мені більше не кололи через їхню непотрібність. Я і так буянити не буду ― сил просто немає для подібного. Пов'язки на моїх руках продовжували міняти кілька разів на день, і за ті короткі моменти, коли мої передпліччя виявлялися не обмотаними бинтами, я встигла побачити, що рани стали потроху затягуватися. Ще три дні тому середньої глибини борозни зараз нагадували щось середнє між порізом об гілку та «подарунком» від кішки. Гоїться, як на собаці ― ось точно. Мама з дитинства дивувалась моїй досить швидкій регенерації, і зараз вона мене теж не підвела.«Цікаво, хто ж сьогодні прийде до мене? У мене не так багато людей, яким на мене не начхати».Питання було справді насущним, і над його роздумом я і провела час, що залишився, бо нічого іншого робити мені не хотілося. Я навіть спробувала подивитись телевізор, але вже через десять хвилин зрозуміла, що балаканина з екрану вкрай дратує, а голова і так поболювала ще з самого ранку. Тиша ― це благо. Тому не варто нею нехтувати, коли з'являється така можливість.Мої міркування привели мене до не найкращих висновків. Прийти могли або батьки, або знову Сонбі, що ще гірше. Звичайно, було б непогано, якби й Лухан зволив притягнути до лікарні свою худу зрадницьку дупу ― все ж таки для нього, здебільшого, я всю цю виставу розіграла. Але так я думала ще вчора, сьогодні ж ставлення до цієї думки набагато неоднозначнiше. Якби він прийшов, мені б хотілося: спочатку покричати на нього, а з цією чортовою ангіною це навряд чи вийде; потім врізати йому, але знову ж таки слабкість така, що навіть пульт від телевізора тримати складно, а через запаморочення і температуру ще й промахнутися можу; та й насамкінець ― якось не дуже хочеться, щоб він побачив мене в такому вигляді. Я свою слабкість уже показала, потрапивши сюди, тепер же треба довести до його дурної голівки просту, але вкрай зрозумілу навіть для останнього імбіцила істину ― він мені більше не потрiбен. Зрадив ― нехай гуляє лісом, а мені й так норм. Не страждаю, не мучусь, а лише ненавиджу і хочу прибити. А мій справжній стан трохи псував усі ці плани, тож ні ― нехай приходить, але тільки не сьогодні.День, що залишився, пролетів непомітно хоча б тому, що після обіду мені вдалося задрімати і розліпила повіки тільки ближче до приходу тих самих відвідувачів. Які все ж таки зуміли мене здивувати.― Ну, привіт, сестричко, як почуваєшся? ― з незмінною білою маскою на обличчі поцікавився, наче маленький ураганчик, що увірвався в палату, Тао й гуркнув авоську з апельсинами на тумбочку біля узголів'я мого ліжка. Апельсини... серйозно, Хуане?― Бувало й краще, ― прохрипіла я, проте помічаючи, що після сну голос став трохи чистішим, та й біль у горлі вже не настільки сильно різав мене зсередини.За Тао до палати зайшов і другий відвідувач. Ним виявився, на мій подив, Чонін. І якщо Хуана я ще очікувала побачити, оскільки ми ніби як друзі, то з Кімом наші стосунки вже кілька років такими не були, і та зустріч три дні тому на дні народження Шона навряд чи могла щось змінити. Хоча, заради чесності хочу сказати, що розумію, чому він з'явився. Все ж таки саме на його плечі був звалений вантаж під назвою «неадекватна Сонбьоль» тієї ночі. Якби не він, то я навіть не знаю, як би добиралася додому. Отже, його перебування тут було цілком закономірним і навіть у якомусь сенсі приємним.― Лікар сказав, що ти ще й ангіну примудрилася підхопити, ― похитав Чонін головою, підтягуючи ще один стілець до мого ліжка. ― Треба тепліше одягатися, а то вирядилася тоді, наче липень на подвір'ї. Не дивно, що захворіла.Він правий. А що я ще можу сказати з цього приводу? Тому лише зітхаю, веду плечима і киваю, визнаючи свою недалекість у цьому питанні. Занадто багато факторів підштовхнуло розвиток хвороби. І якось так сталося, що їх всi створила я особисто.― Як руки? ― перевiв тему Цзитао на більш болісну частину питання.― Вже краще, ― натягнуто посміхнулася я, ― адже я різала не сильно.Хлопці одночасно зітхнули та переглянулись. Я прямо фізично відчула напругу, яка на той момент виникла в палаті. Атмосфера така, що хоч ножем ріж ― хiба не іронія? Мені навіть здалося, що вони зараз взаємно заліплять мені ляпас ― таким несхвальним і засуджуючим поглядом вони на мене зиркнули.― Навіщо ти взагалі це зробила? ― трохи підвищивши голос, спитав китаєць. Ну от, такої реакції я й чекала. Вони не могли довго грати співчуття, час і для праведного гніву мав наступити. Жаль, що так рано. ― Дурна, чи що, зовсім?― Саме так! ― почав ще й Чонін підтакувати, хмурячи при цьому брови. ― Через таку хрiнь вени різати! Сонбьоль, я тебе не впізнаю. Навіщо ж себе калічити через чуже блядство?― Я ж... кгхм, ― я кашлянула в кулак, після чого продовжила, бажаючи себе хоч якось виправдати. Якщо брати до уваги мій стан, то говорити багато я не зможу, а отже, відповідати треба коротко і по суті. Тому я й ляпнула перше, що мені здалося найпоказовішим у цій ситуації, що доводить, що я діяла обдумано і не хотіла вбивати себе насправді: — Поперек порізала. Це не смертельно.― Ну, заїбись! ― матюкнувся Тао, схопившись на ноги і скуйовдживши своє волосся ― він завжди так робив, коли хвилювався або шаленів. Просто влаштовував «вибух на макаронній фабриці» у себе на голові. Натомість тоді його зовнішній вигляд цілком відповідав внутрішньому стану. Тільки ось у моєму випадку це не тішило, адже, судячи з його бурхливої реакції, підкріпленої гордовитим сміхом Чоніна, я ляпнула якусь фігню. Причому формену.― Я зараз з вікна вистрибну, але тут всього четвертий поверх ― максимум ногу зламаю ― це ж не смертельно, вірно? ― зіронізував Тао, знову сівши на стілець.― Я розумію, що ти вчинила так на емоціях, але... ― включив довірчо-раціональний режим Кім, ― але ти хоча б думала про те, що все могло закінчитися справді погано? Не знайди тебе Сонбі або зроби вона це пізніше, невідомо, чи врятували б тебе.― Не називай ім'я цієї тварюки, ― прошипіла я крізь щільно стислі зуби і відвернулася від хлопців.― Ні, ― мотнув головою Хуан і ще більше підвищив голос. Він уже майже кричав, а я навіть тону голосу підвищити не могла через ангіну. Це не чесно. За такого розкладу я здавалася апріорі у програші. Тао душив мене своїм голосом, його гучністю. Я не могла його перекричати, отже, мої слова спочатку менш значущі, ніж його. Мій «голос» просто не буде почутим. ― Ми назвемо і поговоримо про неї, хочеш ти цього чи ні. Тому що це важливо! Тому що після вчорашнього візиту до тебе вона довго не могла заспокоїтись і продовжувала звинувачувати себе у всьому!― А ви... я подивлюся, ― я посміхнулася, ― потоваришували.― Аякже, ― ні краплі не зніяковів Тао. ― Це мені довелося заспокоювати твою сестру і довозити до дому, коли ти поїхала, залишивши її в натовпі п'яних людей, які не знали, де самі перебувають. Довелося з нею спілкуватися, вибач уже.Останні слова хлопець виплюнув із сарказмом, що, звичайно ж, не залишилося для мене непоміченим. Але мене більше інше зацікавило.― Довіз? На машині? ― якомога скоріше постаралася донести свою думку.― Уяви собі, ― хмикнув Хуан, закинувши ногу на ногу і відкинувшись на стільці. Мені здається, чи він уявив собі щось явно зайве? Герой теж мені знайшовся. ― Я не пив, бо був на роботі, а машину Шон позичив.― Тц, ― цокнула язиком я, нахмурившись. ― Зрадник, а мені сказав, що вона в ремонті.― Ти себе хоч тоді бачила? ― після тривалого мовчання вклинився в розмову Чонін. ― Ти була п'яна і зла, як собака. У такому стані ти розбилася б на першому повороті.Тут, звісно, я не могла не погодитись. Все ж таки лють тоді настільки сильно застелила мені очі, що я й світла білого не бачила. Гнала б як божевільна, не вписуючись у повороти. Вбилася б, це точно. Так що Сяо Чжань мене буквально врятував, відволiкши від автомобіля і переклавши на плечі Кіма, який розумно вирішив викликати таксі. До речі, щодо Сяо...― А... де Шон? ― це питання зацікавило мене з самого початку, як тільки хлопці переступили поріг моєї палати, але я так і не наважувалася його поставити, зайнята роздумами на іншi теми та уявними прокльонами сестри.― Він повернувся до Китаю, ― відповідь Тао мене вразила. У сенсі повернувся? Коли? Чому так несподівано? І чому навіть про це нічого не сказав? ― Незадовго до його дня народження, Чжаню зателефонував батько, в компанії якісь серйозні проблеми, і навіть допомога їхнього блудного молодшого сина могла стати в нагоді. Ця вечірка була влаштована не лише на честь його дня народження, а й як прощальна. Він про це хотів оголосити наприкінці вечора, але ти злилася трохи раніше, зіпсувавши настрій усім гостям своєю істерикою.Подумати тільки. І навіть словом заздалегідь не обмовився, а зараз просто звалив, коли мені потрібна моральна підтримка! Друг, теж мені!Поговоривши ще трохи і пошматувавши мені нерви заодно, хлопці пішли. Не знаю навіть, чи я рада їхній появі. Приємно, звичайно, що хоч комусь до мене є справа, але ось те, з яким засудженням вони на мене дивилися, паралельно захищаючи Сонбі ― це вже ні в які ворота! Я не хотіла слухати виправдання, я просто хотіла, щоб, коли мій голос прийде в норму і я зможу вже нормально говорити, ці двоє зрадників постали переді мною і отримали по заслугах. Моє серце не було розбите, знищено мою гордість.Навіщо, запитаєте, я стільки часу була вірною Лухану, хоча між нами й не було жодного кохання? З принципу, через совість... так, вона в мене часом є. Через честь та гордість. Я ще не настільки впала, щоб податись у зрадниці, але, як виявилося, це стосувалося тільки мене. Недооцінила ж я худобну чоловічу натуру. Так само, як і свою сестру. Дитина-дитиною, квіточка-ромашка і не розтлінна персона ― та хрін там плавав! За першої ж зручної нагоди стрибнула в ліжко до мого хлопця. Не знаю, хто там був провокатором, це мало що змінить. Потрібно своєю головою думати, а не тим, що між ногами, і це зараз їх обох стосується.Після візиту Тао та Чоніна я була зла і засмучена. Якось неприємно було усвідомлювати, що чи не єдині люди, яким була до мене справа, прийшли, щоб відчитати мене. Крім того, ще й перебували на боці Сонбі. Спасибі хоч Лухана не захищаєте, а то б я їм взагалі в обличчя плюнула за таку чоловічу солідарність.Чому, незважаючи на всю видиму турботу, мені здається, що мене засуджують абсолютно всi. Від «друзів» до лікарів; від батьків, що відмахуються i не з'являються в лікарні вже два дні, до сестри, що влаштувала істерику; від Чжаня, який звалився назад до Китаю, до Лухана, який досі не з'явився. Чому всі засуджували і звинувачували мене, немов це я спала з хлопцем сестри? Невже так складно увійти в моє становище і зрозуміти, чому я пішла на таку дурницю?Чорт, це сильно дратувало. Я реально не розумію, чому в результаті жертвою виставили Сонбі, а я ж, у свою чергу, відхопила роль істерички, що поїхала дахом! Не хотілося про це думати, тому що здавалося, що поміркуй я більше в цьому напрямку і сама почну вірити в цю нісенітницю ― що я сама винна у всьому.Так пройшов день, що залишився: у запереченні, самокопанні та підсумковому висновку, що всі навколо козли, які зовсім не розуміють мене. Не знаю, як і чому, але ближче до вечора мій стан почав налагоджуватися. Чи не агресивність на весь навколишній світ дала мені палива для життєдіяльності?! Цілком можливо, адже навіть доктор Чжан, який прийшов провідати мене, зробив висновок, що мені стало краще і тепер я можу хоча б ходити. Чим я одразу й скористалася. Покликавши з глибин Пекла, або ж простими словами ― ординаторської, свого вірного слугу, я виповзла з палати, попередньо скосплеївши Гульчетай.― Мені обов'язково було її одягати? ― обурювалася я, поправляючи незручну маску на обличчі. Все ж таки я не айдол ― не звикла їх носити.― Якщо не хочеш заразити півлікарні, ― посміхнувся Бек, ніби на зло мені стягуючи свою маску.― А якщо хочу? ― саркастично хмикнула я, намагаючись ігнорувати скрипучість свого голосу.Бекхьон же вміло ігнорував мою отруту, яку я не припиняла випльовувати, і так само посміхнувся, чарівно нахмуривши ніс. Непробивний, чи що?Чому я почала поводитися ще агресивніше, було цілком ясно, принаймні, мені. Злилася я буквально на всіх, у тому числі і до скреготу зубів доброзичливого Бьона.Вийшла я з палати у супроводі Бека. Цього разу поверх моєї лікарняної піжами було накинуто «бабусину» накидку, яку медбрат невідомо звідки витяг.― На вулицю, як розумієш, я тебе не випущу, ― прямо заявив Бьон, змусивши мене нервово стиснути пачку з цигарками в кишені. Ні, не варто випробовувати долю та погiршувати становище. Все ж таки я хочу якнайшвидше покинути стіни лікарні, а ускладнення ангіни, викликані нікотиновою ломкою, у цьому явно не помічники.Тому, розтиснувши пальці на пачці, я перехопила мобільний телефон у кишені та витягла назовні. Якщо вже одну залежність я не зможу «підгодувати», то другу більш ніж. Я ніколи не була сильно вже прив'язана до телефону, або інтернету в цілому, але якщо все одно вдіяти нічого, то хоч на просторах мережі задовольню свою потребу в новинах і спілкуванні. Якщо вже в реалі у мене з цим проблеми.Ми спустилися з Бьоном до головного холу, де зараз було майже порожньо. Що не дивно, був уже вечір. Лише нудьгуюча на ресепшені медсестра, що побачила Бекхьона і помахала йому, кілька відвідувачів, які вирішили разом з пацієнтами пройтися по залу, та прибиральниця, що наполегливо натирала підлогу, яка за весь день настраждалася від брудних черевиків незліченної кількості людей. Все ж таки лютий: сніг, бруд. А бахiли надягають вже тільки коли піднімаються нагору до відділень, от і виходить, що перший поверх найважчий для охоронців чистоти.― Я хочу посидіти, ― кивнула я Бьону на м'які стільці, розташовані в «живому» куточку. Може мені здавалося, що поблизу живих рослин мені полегшає. Як фізично, так і морально.Коли я у супроводі цуценя Бьона підійшла до призначеного місця, то, правду кажучи, зовсім не здивувалася, коли побачила сидячого біля одного з фікусів мого вчорашнього знайомого. Чонде сидів до мене спиною і щось активно виводив простим олівцем на папері. Якщо вже пейзажистом не став, то хоч натюрморт нехай помалює. Адже горщик з рослиною вважається за натюрморт? Чи це також частина пейзажу?«Ніколи не шарила в мистецтві», ― уклала я і, навіть не вітаючись з Кімом, сіла на сусідню лавку, одразу ж занурившись у нетрі інтернету. Хлопець, схоже, теж мене не помітив, будучи повністю захоплений малюванням. Бекхьон відійшов від мене, зачепившись язиком з кимось із персоналу. У мене справді іноді складалося відчуття, що у цього хлопця електровіник у дупі і позитивометр невпинно шкалює.Увійшовши до мережі, я без задоволення виявила, що мені ніхто не писав весь цей час. Ніхто з хлопців або з уявних подружок, так, вони типу у мене є, які любили потеревенити за моєю спиною. Ну, мабуть. Я потрібна тільки, коли язик для пліток свербить, через що, власне, я і розірвала всі зв'язки з цими курками, що колись особисто приписали мені кілька додаткових «подвигів».Але саме сьогодні, після мозковиносу від Тао і Чоніна, я була б рада навіть одній СМС-цi від когось із колишніх подружок. Навіть із змістом на кшталт: «Шкода, що не довела справу до кінця», або «Така ідіотка, навіть убитися нормально не можеш!». Навіть це було б краще за таку байдужість з боку оточуючих.Сонбі, Цзитао, Чонін? Не смішіть! Їм теж до мене немає справи. Сестра просто хоче виправдати свій скотарський вчинок, Тао ― на когось визвіритись через те, що виявився в це все втягнутий. Ну а Кім... досі не збагну, що він тут забув? Ностальгія по минулим часах шандарахнула?!― Сонбьоль, привіт, ― голосний голос, що несподівано пролунав звідкись збоку, змусив мене мало не на місці підстрибнути.Я повертаю голову й одразу зіштовхуюсь із умиротвореним Чонде, що махає мені рукою, із затиснутим між пальцями олівцем.― Привіт, ― посилено хрипіла я, даючи зрозуміти, що моя ангіна на розмови не налаштована.Кім тямуще посміхнувся і, кинувши беземоційне «Одужуй», опустив голову до альбому, геть-чисто забуваючи про моє існування.На кілька хвилин мене знову накриває тиша, і якщо не вдавати із себе залізну леді, то я цьому навіть якось і не рада. Але «радіти» мені залишалося недовго.― Чен-Чен! ― тишу холу розірвав чийсь пронизливий вереск, що змусив нас з Чонде одночасно підняти голови, залишивши свої справи.В наш бік буквально летів невідомий мені хлопець, розмахуючи руками і захоплено усміхаючись. «Жах», ― миттєво подумала я. «Бля!», ― мовчазно зобразило емоцію обличчя Чонде, через що я навіть ледве стримала посмішку. За хлопцем, що біснувався, з'явився ще один, куди спокійніше крокуючи по холу і паралельно зітхаючий, несхвально мотаючи головою.Той, хто підбіг, був досить високим і статним. Білий халат, накинутий поверх ділового костюма з недбало розстебнутою на верхній гудзик сорочкою, чудово контрастував з темно-бордовим волоссям. На рівному носі красувалися квадратні хіпстерські окуляри, що ховали схвильований погляд темних очей. У чоловіка, а інакше називати новоприбулого я не можу, адже на вигляд він був однолітком Шона, були мужні риси обличчя. Особливо лінія щелепи та підборіддя. Губи середнього розміру, але з чіткими контурами та явною западинкою над верхньою.Він миттю опинився біля Чонде і згріб того в оберемок, щось невиразно бурмочучи.― Чунмьон-хьон, ти занадто емоційний, ― фиркнув Кім й відсунув від себе чоловіка, але навіть незважаючи на свої слова та дії, він, схоже, був радий цій людині. Це було помітно по погляду хлопця.― Давно тебе не бачив, ― до нас підійшов другий хлопець і відтяг від Чонде друга.Він був нижчим за їх обох. І, як мені здалося, молодшим. Принаймні риси його обличчя саме про це кричали, вони були вкрай... милими?! Округле обличчя, трохи пухнасті щічки, підібгані тонкі губи і відмінні від інших хлопців, що були поруч, очі з одинарним віком. Втім, це не робило їх менше, а ніби навпаки, візуально збільшувало. Волосся хлопця було чорне і злегка скуйовджене. Рівний проділ розділяв хвилястий чубчик, відкриваючи високий лоб. З одягу на ньому була чорна сорочка з підкатаними на три чверті рукавами і темні джинси зі злегка порваними колінами. На ногах чорно-білі найківські кросівки.― Ти теж, хьон, але чомусь не рвешся обійматися, ― жартівливо обурився Кім, а я лише прифігіла від усвідомлення, що «підліток», що стоїть переді мною, був хьоном для Кіма. ― Брат у лікарні лежить, а ти, Мінсоку, навіть не навідуєшся.― Ти знаєш, що я не міг, ― розвів руки вбік, як виявилося, старший брат Чонде.― Я теж... ― подав голос Чунмьон, що весь цей час, навіть незважаючи на протести друга, намагався того обійняти. ― Займався твоїми справами весь цей час. Навіть зараз із галереї примчав, як тільки з'явилася можливість.Точно. Адже Чонде художник. І схоже, не просто любитель, якщо йдеться про галерею. Цей чоловік, мабуть, його менеджер, чи як це у них називається. Ось чому й такий офіційний вигляд. А кольорове волосся все ж таки якийсь показник творчої особистості, значить.Вони ще якийсь час обговорювали щось своє, через що вже через п'ять хвилин мені відверто набридло їх слухати. Крім того, мене неймовірно почало душити дивне почуття усередині. Чонде зі своїм другом і братом поводилися так, як жоден мій друг не став поводитися зі мною. Вони розмовляли, жартували, сміялися. Сидіти поряд з ними з кожною хвилиною ставало все некомфортніше просто через те, що я почала мимоволі заздрити такій ідилії, якої ніколи не буде в моїх стосунках з кимось. Причому з моєї вини. Я активно відштовхувала від себе людей, і в результаті багато хто з них переставав боротися і йшов. Хочу таку ж підтримку, а не лише докори. Хочу розуміння, а не зневагу у погляді. Хочу співчуття, а не спроб виправдатись!Я сама не помітила, як мої думки торкнулися чогось глибоко в душі. Очі защипали, викликаючи лише злість. Я сильніше стиснула телефон і відвернулася від трійці по сусідству. Аж тошно на них дивитись і чути їхні веселі голоси. Як там казав Чонде? Тільки в оточенні близьких людина відчуває найщиріші емоції?! У його випадку так, схоже, і відбувається, а мені залишається малодушно заздрити і жаліти себе. А я ненавиджу жалість!Екран телефону, що спалахнув, збив мене з думки і вгамував грозу, що почалася в душі, відволікаючи мене. Мазнувши пальцем по дисплею, я виявила два вхідні повідомлення. Причому надісланих від різних людей. Пробігшись очима по іменах адресатів, я підібгала губи і вибрала менше з двох лих.

«Що ж ти, дрібна тварюка, собі дозволяєш? Я не вчив тебе такого! Особливо доводити старших до інфаркту! Я тільки зараз звільнився від справ та побачив новини від Тао! Бьоль, ти просто ідіотка. От повернуся з Китаю і прилюдно випорю тебе! Радуйся, що не можу поки подзвонити, бо ти б оглухла від моїх криків. Тож готуйся!»

Я мимоволі посміхнулася. Треба ж. Все ж таки Чжань не забув про мене, а просто був зайнятий. Слова про порку, звичайно, не надто надихали, але все ж давали зрозуміти, що йому не все одно. Але все-таки... міг і щось хороше написати, а не лише погрожувати публічним приниженням. Сяо як завжди. «Тактичний» до скрегота зубів.Його повідомлення викликало у мене подвійні відчуття, в результаті зберігши колишній настрій. Але чомусь я була впевнена, що друге повідомлення такого добра мені не надасть, остаточно скотивши мій стан саморуйнування та моральну деградацію до пікової точки.

«Я дізнався про те, що сталося, і маю сказати, що ти просто хвора, Бьоль. Я, звичайно, знав, що в тобі є щось таке, але не думав, що настільки. Першим бажанням було забути тебе, як страшний сон, і видалити з контактів, але якщо я частково причетний до цього психозу, то, будучи адекватною людиною, зобов'язаний щось зробити і відреагувати. Я думаю, нам потрібно обговорити те, що сталося, і розійтися по-людськи. Тому я тебе навідаю незабаром, коли ти перебісишся. Знаючи тебе, на це піде кілька днів»

Чорт... так, виходить? Психоз?! Адекватна людина?! От козел! Лухан, здається, навіть не усвідомлював, як саме мене поранив. І це дратувало найбільше. Я сподівалася, що мій вчинок змусить його задуматися, постраждати, відчути провину. А зрештою, що? Він просто визнав, що я ненормальна, з якою треба порвати усі зв'язки! Та блядь, навіть у Сонбі було більше каяття!Мене почало відчутно трясти, а сльози, які так і не зірвалися з вій, остаточно висохли. Я вже не сумувала. О ні! Тепер я злилася. А щебетання трьох хлопців під боком лише погіршувало ситуацію. Ідилія! Заздрість хорошим стосункам? Та до біса все! Не потрібно мені взагалі жодних стосунків, якщо справи такі! Ненавиджу! Усіх! Лухана, Сонбі, батьків, Шона, Тао, Чоніна і навіть цих трьох! Мати твою, чому всі люди такі сволоти та виродки?Лють кипіла в мені вулканом, і мені відчайдушно хотілося її хоч кудись виплеснути. Я різко встала на ноги і щосили шпурнула телефон об підлогу, розбиваючи екран. На тлі лікарняної тиші ця дія мала в прямому сенсі оглушальний ефект. Хлопці, що розмовляли поруч, замовкли і здивовано перевели на мене погляди. Бекхьон, що весь цей час спокійно стояв осторонь, і зовсім округлив очі і тут же підбіг до мене. Пацієнти, що хиталися поруч, зашушукалися. А мені було начхати на все і всіх.― Ненавиджу! ― закричала я на всю силу свого хворого горла і, вириваючись із хватки медбрата, який намагався мене заспокоїти, почала топтати телефон ногами. ― Як же я ненавиджу!Я кричала і попутно заливала викривлене від злості обличчя гарячими сльозами образи. Я задихалася і билася в уявних конвульсіях, не даючи Бекхьону посадити мене на місце або хоча б заспокоїти. Він щось казав мені, намагався перехопити руки, але я не давалася, повністю занурена у свою істерику, яка остаточно вирвалася з-під контролю.Переді мною вже мелькали медперсонал та пацієнти. Занепокоєні обличчя Чонде та його друзів, які явно не розуміли, що взагалі сталося і від чого я увійшла в стан берсерка. Не знаю, скільки б ще це все тривало, якби хтось із лікарів, що примчали на шум, не вжив кардинальних заходів. У моє горло щось боляче встромилося, після чого по організму поширилося щось холодне, що несло за собою спокій і слабкість. Я обм'якла в руках Бьона і ще кількох медсестер і перед тим, як знепритомніти, зуміла розглянути, хто ж вколов мені заспокійливе. Серйозне обличчя доктора Чжана було останнім, що я встигла вхопити, занурюючись у пітьму.

----- CHAPTER BREAK -----

Навіть якщо я почуваюся нещасливою

І це сумний фінал

Шоу має тривати

Sunmi ― Heroine

Кров ще видно, хоч простирадла і випрані.

Думка про зраду не залишає, навіть уві сні.

Діти в депресії, навіть коли гарно вбрані.

І сироп залишається сиропом, навіть у непроливайці.

Melanie Martinez ― Sippy Cup
Ці два немигаючі погляди продовжували дивитися на мене, а я ж просто зрушити з місця не могла. Та картина, що постала переді мною, просто вибивала ґрунт з-під ніг. Як так: мій хлопець зраджує мені з моєю сестрою? У сенсі моя молодша сестра настільки охуіла, що полізла в штани до Лухана? Я могла чекати будь-чого, але тільки не цього.― Бля... ― заволав китаєць і, відпустивши Сонбі, став на ноги. ― Вриватися невчасно, схоже, у вас сімейне.― Бьоль... це... не те... ― сестра теж схопилася з ліжка і тут же підбігла до мене, вчепившись у зап'ястя. Я дивилася на неї очманілим поглядом, лише краєм свідомості чіпляючись за її стан і зовнішній вигляд: комір сукні був надірваний, на очах розмазана туш, так само, як і помада. Я дивилася і не бачила, помічаючи лише відверто нудьгуючий і роздратований вигляд Лухана за її спиною. ― Я не...Я не встигла помітити, як і проконтролювати. Моє тіло само рушило, а рука, що миттєво вирвалася з хватки сестри, заліпила тій дзвінкий ляпас, що пролунав луною по порожній кімнаті.― Бьоль! ― одразу ж скрикнув Тао і підбіг до мене, вчасно перехопивши за талію.― Ах ти сука! ― на всю силу своєї горлянки почала кричати я на перелякану Сонбі, яка в шоці навіть палаючу і почервонілу щоку не прикрила. ― Та як ти могла? Ненавиджу, сволото! Кобель, а ти повія! Тварини!Раніше випитий алкоголь остаточно вдарив у голову, і я без розбору почала махати руками і ногами, намагаючись дістати ненависну дівчину, оскільки до Лу було занадто далеко, але, бачить Бог, якби не Тао і Чонін, що підскочив, я б і йому з радістю видряпала б очі. Він лише байдуже стояв, накидаючи поверх оголеного торса майку.― Сонбьоль, заспокойся, ― говорив мені на вухо Кім, поки я, захоплена люттю, тільки сильніше виривалася, і таки змогла ще раз потрапити по остовпілій Сонбі.― Сестра... ― сльози вже без жодної сором'язливості текли по її щоках, і дівчина тремтячими пальцями намагалася вчепитися за мене, але я лише розлючено смикалася.А коли змогла вивільнити одну руку, то одразу вчепилася нею в патли цієї курки. Та лише болісно скрикнула і спробувала відійти. Я ж щосили тягла це кляте фарбоване волосся, сподіваючись відірвати разом зі скальпом. Несподівано я відчула ослаблення. Тао, відпустивши мене, переключив свою увагу на Сонбі, намагаючись відчепити дівчину від мене. Чонін ще сильніше перехопив мене за пояс і став відтягувати до виходу з кімнати.В голові стояв гул, а в очах спалах та чиїсь силуети. Музику з першого поверху люто перекривали чиїсь крики та сміх. Тільки пізніше я усвідомлюю, що кричали ми з сестрою: вона від болю, а я від злості і божевілля. Сміявся ж Лухан, який явно побачив у всій цій картині щось кумедне.― Ходімо звідси, ― з розлюченістю перехоплюючи мої руки, що тягнуться до ревущої Сонбі, Чонін випихав мене з кімнати.Останнім, що я зуміла розглянути, було те, як Тао із замахом б'є кулаком по обличчю Лу, а потім ховає за своєю спиною мою сестру. Я не знаю, що це означало, та й знати не хочу.― Тихіше, тихіше, ― заспокійливо казав Кім, тримаючи мене ззаду за плечі. Він провадив мене далі від тієї кімнати.І ось ми вже на балконі, сходах, унизу. Я йшла, беземоційно витріщаючись вперед, не усвідомлюючи, що відбувається навколо. Музика вже не досягала моїх вух, а в голові була порожнеча.― Сонбьоль! ― голос Сяо Чжаня вивів мене з трансу, і я, миттєво прокинувшись, скидаю долоні Чоніна з плечей. ― Що трапилося?Поглядом вишукавши Сяо, я мимоволі посміхнулася і, перехопивши чиюсь склянку прямо з рук власника, осушила до дна. Очі Шона відразу округлилися, і хлопець рвонув у наш з Чоніним бік.― Бьоль, що таке? ― уже куди емоційніше став питати іменинник, намагаючись схопити мене за руки, але я лише смикано відбивалася і реготала собі під ніс, цим доводячи свій зовнішній вигляд до цiлком скаженого. Це було зрозуміло з реакції оточуючих. Навіть п'яні гості почали дивитись на мене, як на божевільну.― Та нічого! ― різко відштовхнувши його руку, а потім і самого Чжаня, скрикнула я, змусивши людей, які перебували поруч, звернути на мене увагу. ― Просто мене кинули! Ти уявляєш? Поки я тебе шукала, мій хлопець трахав мою сестру! Все просто чудово!Я не чула свого голосу, але, здається, я кричала, причому в перервах зі сміхом та ревом. Сяо Чжань багатозначно окинув мене поглядом, після чого подивився на Чоніна, який все ще стояв за моєю спиною. Той кивнув, підтверджуючи мої слова.― Тому я звалюю звідси нахуй, ― я зрушила з місця і, зробивши буквально пару кроків, мало не навернулася на цих чортових підборах. Щось пробурчавши собі під ніс, я стягла їх зі своїх ніг і відштовхнула убік. ― Дай мені ключі від тачки.Я стояла вже за кілька метрів від застиглих хлопців. Я підняла руку вгору, ніби показуючи, що зловлю ключі. Шон лише мотнув головою і поважно пройшов до мене.― Ні, не дам, ― різко відрізав Сяо, коли Чонін підняв кинуті мною туфлі.― Але чому-у-у-у? ― простягла я, зкорчивши нiби замучене обличчя. Шон ніколи не міг протистояти моєму скиглінню.― По-перше, ― піднявши вказівний палець вгору, вимовляє суворо Сяо, ― ти п'яна, і за кермо тобі просто не можна. По-друге, у тебе немає прав, а моїх уроків керування замало буде.― Ну... Шон... ― проскулила я, вчепившись у жилетку іменинника. ― Ти ж мене любиш. То дай тачку!― Правильно, ― посміхнувшись, хлопець гидливо скинув мої тремтячі долоні з себе. ― І якби не було третього чинника, я б забив на все і дав би тобі мою малу, але... вона в ремонті.Давши мені такий відворот-поворот, Сяо більше ніяк не реагував на мої обурення та відвертий протест у вигляді невиразного бурмотiння та спроб вдарити його. Він спокійно перехоплював мої кулаки, що били його в груди, а сам, повернувши голову, про щось переговорювався з куди більш схвильованим Чоніном.У своїй істериці, що знову підкралася з нізвідки, я майже не чула їхню розмову, фокусуючи увагу лише на губах, що ворушилися. Слова з рота Чжаня виривалися впевнено і швидко, Кім же мямлив, нервово підтискав губи, часом не знаючи, що сказати.― Відвези її додому, таксі я викличу, ― останнє, що вимовляє Сяо і, навіть не подивившись на мене, розвертається і йде вглиб натовпу.Я сіпаюся з місця, намагаючись перехопити хлопця, що вислизає, який ось так просто вирішив позбутися мене, скинувши на Кіма. Але дістати китайця мені так і не вдалося. Чонін смикає мене і, ігноруючи всі протести, тягне до виходу з котеджу.― Відпусти, придурок!Свіже нічне повітря відразу остуджує голову, і я припиняю чинити опір, лише морозно трусячись від холоду, який без куртки, яка так і залишилася на дивані на другому поверсі, став куди активніше атакувати моє тіло. Туфлі ж Чонін все ще ніс у руках, а я болісно стрибала в одних капронках по нерівному покриттю. Весь шлях до дороги ми з Кімом мовчали, думаючи кожен про своє. Чонін грубо тягнув мене за руку, не зменшуючи темпу. Я ж волочився за ним ніби брудна собачка на повідку, тупо витріщаючись собі під ноги, явно поранені.Болю я не відчувала і судити так могла лише по роздертих на стопах колготках, що відкривали огляд на подряпини на ногах зі свіжою кров'ю, що зараз змішалася з пилом і брудом. Як би інфекцію не занести ― варто було б думати мені, але, як на зло, моя голова продовжувала заповнюватися абсолютно іншими думками. Куди дурнішими і приземленішими. Стійкими образами в голові стояла картина зради сестри та зради хлопця. Минуло від сили двадцять хвилин з того моменту, як я застала їх, але було таке вiдчуття, ніби це було вчора, позавчора чи ще раніше. Від того і лють миттєво замінилася апатією і навіть якимось сумом. Я крокувала, дряпаючи п'яти об асфальт, і навіть не помічала рідкісних сліз, що зрошуали мої щоки і спадали униз, змішуючись із брудом під ногами.― Зачекаємо тут, ― зупинившись, Кім повернувся до мене. ― Взути туфлі?Хлопець окинув мене прозорим поглядом, затримавшись лише на ушкоджених ногах і пальцях, що піджались від холоду. Я тільки заперечливо хитнула головою і ще більше стиснулася, обійнявши себе за плечі. Бракувало ще сильніше ноги покалічити або натерти на цих підборах.Ми чекали таксі мовчки, тупцюючи біля паркувки з автомобілями. Чонін дивився в далечінь, визираючи заповітний автомобіль, а я байдуже окидала місцевість поглядом. Як так вийшло, що мої очі завмерли саме на чортовому Crosstour, я не знаю, але чомусь навіть цьому не здивувалася. Лухан залишив автомобіль на стоянці з явним бажанням напитися і не повертатися додому власною машиною. Напевно, розраховував, що забере завтра вранці, або що ще простіше ― викличе водія, і той його довезе, як пасажира. Хонда мозолила очі, а бажання розхерачити лобове скло або проткнути шини постійно змушувало мене стискати кулаки в безсиллі. Нехай свідомість і в хмелі, але все ж таки почуття самозбереження лідирувало, і я не зрушувала з місця.Хотілося, звичайно, зірватися і з розбігу шандарахнути автомобіль по шинах, капоту, подряпати шибки і відбити дзеркало заднього виду. Але власний стан ці бажання зводило на «ні», і я, дивлячись на свої ноги, лише зітхала, уявляючи, як буде боляче, якщо я заряджу ногою по покришці. Кому тоді ще гірше буде: Хондi чи мені? Ну вже точно не Лухану, який знову лише порже.Тому я мовчала, стояла на місці і пронизливо вирячалася на машину, сподіваючись, що мій погляд до біса розплавить скло, підріже гальма, зламає трансмісію або до бiса підірве двигун. Мені хотілося вірити, що мені це було під силу. Хоч би щось у цьому чортовому світі, коли я така безсила і не здатна навіть впевнено відповісти або помститися за зраду.І ось таксі нарешті приїхало. Чонін відчинив переді мною дверцята, пропускаючи на заднє сидіння. Туфлі знову перекочували до мене. Хлопець сів на переднє. Водій увімкнув тиху розслаблюючу музику, а Кім назвав адресу. Я сиділа, плавно гойдаючись у такт руху автомобіля, міцно стискаючи туфлі за підбори, немов вони були єдиним і останнім оплотом нормальності у цьому світі.До дому ми доїхали, як мені здалося, набагато швидше, ніж Лухан віз нас із Сонбі. Може, він спеціально їхав повільніше чи петляв. Цей прохвіст на все здатний, і тепер я це розумію. За поїздку я кілька разів мало не заснула, але бугорки, що вчасно попалися на дорозі, або ямки не давали мені зануритися в сон, чому я була невимовно рада. Спати я не хотіла. Морально. Нехай фізично мене вже й морило, але морально... я не хотіла ще спати. Та й... надто багато проблем я доставила, не хочу, щоб Чоніну ще довелося мене сплячу витягувати з таксі і тягнути до будинку.Дім... ось ще одна проблема. Я полізла в сумочку, яка все ще на щастя тіпалася у мене на плечі, в пошуках телефону. Вимкнено. А значить, батьки вже напевно обірвали його, але щоразу чули лише «Абонент недоступний». А вдома мене не виявилося, як і Сонбі... Так, «тепле» на мене чекає вітання.― Приїхали, ― вимовляє чоловік, коли машина остаточно гальмує навпроти мого двору. Я виглядаю мигцем у вікно і бачу, що світло в будинку горить, а значить, батьки все ж таки вдома. А отже, легко проскочити не вийде. Це, звичайно, було проблемою ще й тому, що я залишила Сонбі в тому алкопритоні. Втім, зараз мені байдуже. Отв'яжусь якось. Мені теж хрiново, не хочу думати ще й про ту шкуру чи батьківські нотації.― Виходь, ― спокійно сказав Кім, діставаючи, мабуть, гаманець.Я не стала суперечити йому і відразу вибралася з салону, все ж напнувши на себе туфлі ― додому краще повертатися в більш-менш пристойному вигляді, а не так, ніби мене десь за рогом зґвалтували. Хех, а насправді ж до сексу справа так і не дійшла, але, добре, не в мене однієї. Тут я вчасно обламала гріхопадіння Сонбі, хоча я все одно її ніколи не пробачу за подібне.― Ти в порядку? ― запитав Чонін, коли за ним зачинилися дверцята таксі, і автомобіль зрушив з місця, вирушивши у своїх справах.― А що ти хочеш почути? ― гордо хмикаю, скидаючи руки Кіма, який намагалась мені допомогти втримати рівновагу на підборах. ― Що мені розбили серце? Що мені боляче? Що, Чонін?― Та ні, ― якось байдуже знизує плечима хлопець, більше не намагаючись мене притримати, а натомість засуває руки в кишені. ― Просто бачу, що ти замерзла, ось і питаю.― А більше тебе, значить, у моєму стані нічого не хвилює? ― невідомо, чому я так розлютилася, але факт у тому, що це питання я буквально викрикнула Кіму, що здивувався. Він явно не очікував, що моя меланхолія та апатія так різко зміниться на лють та гнів. Я, зізнатися, теж нічого подібного від себе не чекала. Тому й обсмикнула себе одразу, знову відвернувшись від хлопця. ― Так, замерзла, але нічого. Вже майже вдома, тож...Я завмерла перед вхідними воротами, які були призовно відчинені. Чонін не почав йти далі і застиг у парі кроків за моєю спиною.― Дякую, що провів до дому, ― змазано подякувала я і, ще раз зіщулившись від холоду, штовхнула стулку воріт.― Бьоль, ― голос Кіма, що досі мовчав, здався мені занадто гучним. Я обернулася. ― Не роби дурниць.Кинувши цю нічого для мене не значну фразу, Чонін розвернувся і почав йти у бік свого будинку. Я досі пам'ятала, що він живе всього за кілька кварталів від мене. Все ж таки дивно, що ми більше майже не перетиналися, хоч і живемо так близько один вiд одного.Я зітхаю, більше не знаючи, як реагувати на його прохання? Наказ? Пораду? Проводжу хлопця ще кілька секунд прозорим поглядом і заходжу на подвір'я. Шкандибаючи, добираюся до вхідних дверей і невпевнено натискаю на ручку. Відкрито. Значить, мене все ж таки чекають. Точніше, не мене, а нас.Намагаюся, як можна тихіше увійти в будинок з надією непомітно прокрастися до себе в кімнату, але вже на момент позбавлення від взуття, що набило оскому, видаю себе з головою, оступаясь на підборах і з гуркотом чіпляючись за вішалку. Хоч не впала, і за це дякую, але шуму наробила, а це вже погано.У передпокій тут же вбігають скуйовджені батьки, застаючи мене в самому розпалі нерівної боротьби з підолом і рукавами маминого пальто, яке і вберегло мене ще п'ять секунд тому від повного падіння плашмя на підлогу.― Кан Сонбьоль! ― одразу ж грізно гарчить батько, а я без особливого задоволення згадую про головний біль, що ненадовго відступив, i який тепер був готовий з новою силою вдарити мені по мізках. ― Де ти була? Скільки годин бачила? Де Сонбі?Батько одразу вивалив на мене всі питання, на які я, зі зрозумілих причин, не могла відповісти. На перше, бо не хотіла, на друге, бо було насрати, а на третє просто не знала, що відповісти, щоб тут же не бути прибитою і одразу ж закопаною.Я закотила очі і випросталася, скинувши нарешті туфлі. Батькам, схоже, така відповідь не сподобалася, і в гру вже вступила мама зі своїми повчаннями.― Де твоя сестра? ― крикнула вона, зробивши крок у мій бік. В її очах уже горів праведний вогонь та невдоволення. Мені здавалося, що ось-ось і жінка мене вдарить. Мій погляд зачепився на долонях матері, якi нервово стискались. Ще один поштовх, і вона, не роздумуючи, заліпить мені ляпас. Може, так воно навіть краще ― менше розмов, лише покарання, яке закриє тему. Але мені чомусь все ж таки не хотілося, щоб мене били.А чому мене взагалі хтось має право бити? Чому, навіть коли очевидно, що мені й так дісталося, я все одно винна, зате Сонбі невинна овечка, про яку всі дбають? Чому навіть бачачи мій стан, батьки навіть не поцікавилися, що зі мною? Чи не погано мені? Чому з порога вони завалюють мене питаннями про цю шавку?Мене знову накрила лють та образа. Та скільки ж можна? Скільки можна нехтувати мною?Слухати цього я більше не хотіла і просто не могла, бо відчувала, що зірвусь, а цього мені точно не хотілося. Тому більше не стою на місці, байдуже витріщаючись на розлючених батьків. Ні, я роблю крок уперед.― Гей, ти куди? ― обурюється мама, коли я легко просочуюсь між ними з батьком, лише злегка зачепивши її плече. ― Ми не закінчили!― Ви, може, ні, а я так! ― вигукую я, повернувши до них голову. ― Шукаєте цю тварюку ― так дзвоніть їй, а не мені мозок їбіть!Висловивши все, що хотіла, але набагато коротше, ніж можна було, я розвертаюсь і йду геть, залишивши батьків щось невдоволено кричати за моєю спиною. Але мені було начхати. Я грюкнула дверима і зникла у своїй кімнаті, зі спокійною душею клацнувши замком. Нехай хоч вибивають ― я їм не відкрию.Опинившись у своїй цитаделі, я насамперед зняла з себе сумку, відкинувши її кудись у дальній кут кімнати, після чого потопала у ванну кімнату, що з'єднує наші спальні з Сонбі. Пальці приємно потопали в довговорсному килимі, відчуваючи бодай якесь розслаблення. Ну і пофіг, що килим мажеться від не до кінця засохлої крові і прилипшого до колготок бруду. Це проблема майбутньої мене, теперiшня ж поки що бажала лише відчути кайф, закопавшись виснаженими ступнями в м'який бархатистий ворс.Увійшовши у ванну кімнату, я відразу ж окинула своє відображення скептичним поглядом, помічаючи справді хворобливий вигляд на своєму обличчі. І річ була далеко не в алкоголі. Випитий джин-тонік вже давно вивітрився з організму і голови заодно, залишивши за собою лише ледь вловиму гіркоту на душі. Гіркота нарівні з почуттям зради та розчарування. Як вам такий коктейль, га? Так, знаю, бармен із мене ніякий... але що є, те є.― Ненавиджу, ― прошепотіла я сама собі, упершись руками об раковину, тільки недавно віддраєну до блиску однією зі служниць, які по забаганцi матері приходили двічі на тиждень. Сьогодні, схоже, був один із цих днів.Я підняла стомлений погляд на своє відображення і ще міцніше стиснула гладкий мармур. Хотілося вдарити кулаком щосили по цьому змученому обличчю навпроти, щоб більше не бачити цих очей, у які так любив заглядати Лу перед особливо пристрасним поцілунком. Цей ніс, який завжди, ще з самого дитинства, Сонбі називала жартівливо «горобцем» через його мініатюрний розмір і якусь від цього безглуздість. Цих губ, які жадібно зминали губи Лухана, коли йому тільки хотілося. Ці вуха, які споконвічно викликали заздрість у сестри, адже їй теж хотілося таку форму, через що вона навіть випросила у батьків дозвіл на пластику після вісімнадцяти років. Це волосся, в яке з розлюченістю заривалися довгі пальці Ханя, в той час, як він сам із задоволеним стоном входив в моє податливе всім його ласкам тіло.Те, що мені завжди так подобалося в собі, зараз викликало лише огиду і служило нагадуванням цього злощасного вечора, коли мене зрадили і розтоптали гордість. Абсолютно всім було начхати на мене, але я подібне не дуже вже люблю. Сьогодні я була головною героїнею дня і негідно ось так просто забивати на це болт. «Шоу має продовжуватисяв», ― як говорили великі Queen. Я ще їм покажу, хто тут головна зірка.Несподівано гримнувша в голові думка про те, що мені повинні діставатися всі лаври і увага всіх цих бовдурів у результаті має бути звернена до мене, застала мене зненацька.― Він ще в мене дізнається, з ким зв'язався, ― посміхаюся я, починаючи самозабутньо нишпоритися в тумбочці під умивальником і на верхніх полицях. Я згрібала різні шампуні, гелі, мила, маску для волосся сестри, яка мене завжди дратувала своїм нудотно-солодкуватим карамельним запахом. Я шукала щось конкретне. Те, що мало стати цвяхом програми і привести мене до необхідної мети ― звернути на себе увагу, змусивши нарешті оточуючих помітити і мої страждання і біль.Не знайшовши нічого підходящого біля умивальника, я рвонула в інший бік кімнати до ванної. Біля неї так само стояла шафка з лазневим приладдям. Принагідно заткнувши білу ванну пробкою і провернувши кран з гарячою водою, продовжую пошуки.― Ось воно! ― не змогла стримати радісного вереску, коли на поличці серед мочалок, масажерів та морської солі з Індії, мені вдалося відрити стару бритву, якою я користувалася до того, як перейшла на епіляцію в салоні. ― Так і знала, що не варто викидати.Я на автоматі вирубила воду, яка вже займала дві третини ванної кімнати, і сіла на край. Моя мета одна ― розібрати бритву. Та це зовсім не обов'язково, адже можна і так полоснути кількома лезами по руці. Але мені чомусь хотілося досягти більшої кінематографічності, чи що. Провозившись кілька хвилин, паралельно порізавши кілька пальців, мені все ж таки вдалося розібрати цей пекельний прилад. Навіть здається, я остаточно зламала пластиковий корпус, і відновленню він не підлягає. Зате тепер три прямокутні з зубчастими краями леза лежали в моїй відкритій долоні.Вставши на ноги і відклавши майбутню зброю смерті, я почала стягувати з себе одяг. Чи справжнє, чи липове самогубство, але лізти у ванну у сукні за тисячу доларів я поки що не маю наміру.Облягаюча тканина, яка раніше так вдало підкреслювала всі переваги моєї фігури, зараз, ніби на зло мені, важко піддавалася, без особливого бажання стягуючись з тіла. Наче знак, що мені варто припинити все це безумство. А я й не божевільна. Принаймні, не настільки, щоб коритися вказівкам чортового шматка тканини. Тому я продовжувала, і вже менше, ніж за хвилину, сукня полетіла в кошик для прання. За ним і колготки, хоча, якщо судити за їхнім станом, місце їм знайдеться хіба що у відрі для сміття.Залишившись в одній білизні, я знову подивилась у дзеркало. Ну, і що йому не вистачало? Груди невеликі, але є на відміну від плоских рівнин Сонбі. Зайвої ваги вже давно в мене не спостерігалося, від того й живіт був пласким. Так, дупа трохи підкачала, але все ж таки ми всі неідеальні. Он, у того ж Лухана ляхи повні, але я ж не гидую. Але якщо так, то в чому тоді проблема?― Ой, ну тільки не заїжджене «він побачив її багатий внутрішній світ», а ти бездуховна тварина, ― навіщось у голос озвучила свої домисли. Напевно, так легше переконати себе в їхньому безглуздi. ― За три роки наших відносин єдиний «внутрішній світ» у мені, що його цікавив, розташовувався між ніг. Тому не думаю, що в Сонбі він зумів за день знайомства розглянути щось більше. А може, він нас переплутав? Та ні, дурiсть.Я ще кілька хвилин розглядала себе, відзначаючи раніше не помічені деталі. Наприклад, засос на шиї. Адже сто разів просила так не робити, але власнi почуття та бажання показати всім, що я тільки його, перемагали в результаті, і Хань залишав свої мітки на найпомітніших місцях. Йому радість, а мені геморой від того, як їх ховати. Волосся недостатньо довге, щоб цілком приховати, ось у хід і йшли шарфики, та потужні чокери, що ще більше бавило Лухана. І тепер я розумію чому. Він бачив їх у ролі нашийника, який, як ніщо інше, добре показував мою роль у наших відносинах. Слухняний песик... Але більше так не буде. Сьогодні я готова вкусити.Я зітхнула і зняла спідню білизну, навіть з якоюсь акуратисткою скрупульозністю склавши її на тумбочку. Так, ніби справді збиралася просто прийняти ванну, а не на емоціях покінчити життя самогубством. Нехай і це я не планувала. Але виглядати мало так.Я підійшла до ванної кімнати і опустила руку у воду, перевіряючи її температуру. Годиться. Перекинувши одну за одною ноги в гладкий білий піддон, я повністю поринула у воду. Нирнула з головою і пробула там кілька секунд, які тривали довше за моїми відчуттями. Вода заглушала все: звуки та навіть почуття. Було тепло та комфортно. Я обхопила коліна руками і тільки після цього виринула, знову вдихаючи лікувальний кисень. Світу повернувся звук, а мені почуття. Я все ще була зла, а батьки вирішили все ж таки добитися моєї уваги і зараз наполегливо лупили в двері моєї кімнати. Але увійти вони не зможуть. Єдиний вхід через ванну, але я не впевнена, що вони здогадаються, що я тут.Саму кімнату я не закривала з метою безпеки. Та й просто безглуздо це було б. Якщо я хотіла, щоб мене в результаті знайшли, то мусила залишити якусь лазівку. Тому двері, що вели до кімнати сестри, не були замкненими, а лише прикритими. У нас з нею була давня домовленість зумовленим чином показувати, що ванна зайнята ― ставити ручку у певне положення. І закривати не доводилося, але й страху, що сестра ввiйде, поки ти ніжишся в приємно пахнучій піні, теж не було.Ось і зараз я лише правильно провернула ручку, щоб Сонбі зрозуміла, що я тут, і не зайшла раніше. Але і це довго тривати не буде, правда? Через якийсь час вона зрозуміє, що я надто довго перебуваю всередині, і тоді... А мені чомусь хотілося, щоб виявила мене саме сестра.― Фух... пора, ― все ще сумніваючись, я потяглася до леза. Ні, я не сумнівалася, робити мені це чи ні. Я хвилювалася через інше. Біль. Я й так уже надто багато його відчула сьогодні, хай і морально. Чи не стане його збільшення критичним для мене? А що, якщо навпаки ― фізичний біль перекриє душевний?! Тоді це лише плюс. Не варто сумніватися. Не зараз, коли я вже на півдорозі до мети. ― І як це краще робити тоді?Сильніше стиснувши блискучий і гострий метал у руці, я почала примірятись, простягнувши ліву руку вперед. Чула, що якщо різати вздовж, то площа зрізу вени буде більшою, а отже, це більш смертельно. Поперек ― куди безпечніше і можна легко перекрити такий поріз. Але так зазвичай роблять дилетанти. Ну що ж... буду не зовсім дилетантом, а скоріше аматором. Використовую не найефективніший спосіб досягнення своєї мети, при цьому не особливо ризикуючи здоров'ям.― Зараз чи ніколи, ― з такими словами я щурусь і різко чиркаю залишками бритви по руці, прямо на стику передпліччя і кисті. Нехай лезо і не таке гостре, як при покупці, але і його вистачає, щоб подряпати тонку шкіру. Добре так подряпати. ― Твою матір!Вимовляю я буквально крізь зуби, тому що це дійство справді виявилося набагато болючішим, ніж я вважала. Я міцніше стискаю зуби, пригнічуючи цим хворобливий крик. Звичайно, закричи я, біль полегшився б ― це відома істина, але зараз мені не можна було подавати і звуку, інакше батьки примчать раніше часу.Біль бив по мізках, а рука відразу оніміла, поки друга з лезом почала тремтіти. Я мало не випустила його у воду, паралельно порізавши ще й тіло. Але вчасно справилася з собою і міцніше стиснула холодний метал.Примружені від болю до цього очi розкрилися, і я поглянула на ліву руку. Поріз був один, тонкий, рівний. І з нього неквапливо стікала кров, по краплині падаючи у воду, забарвлюючи її в рожевий відтінок. Вона має стекти більше, інакше все марно. А для цього...― Ну давай... ― з риком у голосі, я абияк переклала лезо з однієї долоні в другу. Пораненою рукою, звичайно, було важко щось робити, але виходу у мене особливо не було, тому що я хотіла барвистішого видовища.Пальці не слухалися, але я впевнено провела другу смугу вже на правій руці, після чого ще раз глибоко вдихнувши, намагаючись якось заглушити біль, відкинула закривавлене лезо на підлогу. Руки ж я поставила на край ванної, щоб кров стікала у воду.Я сиділа в теплій воді з порізаними руками і в тиші вслухалася в цокання годинника в кімнаті Сонбі. Ні, я не намагалася зрозуміти, скільки пройшло часу відколи я опинилася тут, я просто намагалася хоч чимось відволікти себе і зайняти. Що завгодно, аби не фокусуватися на ниючих передпліччях.«Боже... чим я займаюся?», ― думка розпеченою кувалдою била мені по мізках, але вона була вкрай безглуздою, адже вже все відбулося і залишалося тільки чекати на результат, а не журитися над необдуманими рішеннями.Втім, час минав, і через якийсь його проміжок я вже перестала вслухатися в цокання годинника, що злилося для мене в одну суцільну какофонію. Єдине, що я відчувала і на що могла звернути увагу, виявилася вода, яка, підкоряючись законам фізики, мала властивість остигати. І ось зараз я почала це відчувати дуже чітко.Закинута назад голова знову набула звичайного положення, і я опустила погляд на воду. Колір був не особливо червоним, але вже не блідо-рожевим. Кров затемнила воду настільки, що тепер моє тіло видно лише контурами. Скільки ж тоді минуло часу, чорт забирай?Не встигла я про це більше замислитись, як з боку кімнати Сонбі почувся гомін. Невже вона таки повернулася? І року не минуло, а ось година цілком можливо, бо я вже почала замерзати. Знову. Схоже, моя основна мета сьогоднішнього дня ― це відчувати щоразу холод. І неважливо, від чого він виходитиме: від лютневого повітря, підступної зради чи охололої води.― Бьоль... ― голос сестри вивів мене з трансу, і я почала розуміти, що вже не бачу ванну кімнату в її первозданному вигляді. З якого часу у мене в очах пливе? ― Ти тут?Я вперто мовчала. Вона й так знає відповідь. Вона бачить ручку, тож і питає. Тому й відповідати я не маю наміру.Пройшло ще кілька хвилин, хоча точно сказати я не можу. Сонбі відійшла від дверей і пішла у своїх справах, вирiшивши, що відповідати я їй не збираюся. Вода почала здаватися вже просто крижаною. Зуби почали потроху відстукувати тільки їм відомий ритм, поки я вже подумки посилала сигнали сестрі. Які, втім, все ж таки дійшли.― Бьоль? Ти там уже півгодини і до цього ще дві була, ти в порядку? ― ага, так от скільки я тут стирчу. Тепер цілком ясно, чому вода встигла охолонути і відморозити мені все, що тільки можна. ― Я можу вiйти?Цього разу я хотіла відповісти щось типу: «Так, блядь, і витягни мене звідси, я собі вже всю дупу відморозила!», але просто не змогла. Губи не розсувалися, а язик ніби у вузол зв'язало. В очах почало безпосередньо каламутніти, а коли я спробувала підвестися, то руки легко зісковзнули з країв, і я тільки назад плюхнулася в піддон, виплескавши воду на підлогу.Схоже, мої невдалі рухи тіла і спроби видертися з ванної створили шум, що привернув увагу зовні.― Сонбьоль! В чому справа? Сестро, що з тобою? ― Сонбі вже почала лупити кулаками у двері, хоча тi й не були замкненi. Та зайди ти вже, твою матір! Невже так боїшся побачити мене, в чому мати народила? Я ось зараз боюся вмерти від втрати крові ― це куди більший страх, вірно?!І все ж мої думки якось дійшли до сестри, і вона відчинила двері. Я цього особливо не бачу, але чую, як двері вдаряються об стіну, а після ще більш відмітний звук ― крик Сонбі.― Бьоль! Мамо, тато! Сюди! ― сестра кричить, що є сили і підбігає до мене. ― Сестра, Боже! Що ж ти... Мамо!Її обличчя майорить переді мною, а я й слова вимовити не можу. Відчуваю, як свідомість плавно і неквапливо покидає мене. Але все ж таки дещо перед непритомністю я встигаю зробити і тим самим ще сильніше збентежити перелякану до смерті сестру.Я посміхаюсь.

----- CHAPTER BREAK -----

Я ніколи не потраплю до раю, бо не знаю як.

Давай піднімемо келих

Або два

За все те, що я втратила через тебе.

LP ― Lost on You

Щоранку я прокидаюся, і настає ця мить блаженства,

Коли я згадую.

Я встаю і мирюся з власним вибором, але, як же я хочу,

Щоб ми могли повернутися в минуле і знайти те, що втратили,

Повернутись до того, з чого все починалося.

Melanie C ― Weak
Минуло вже два дні з того часу, коли я вперше і востаннє навідувалася до лікарні до сестри. Батьки казали, що вчора її стан погіршився. Спочатку виявилася ангіна, що зовсім не дивно, враховуючи все, що сталося, що, як на зло, було пов'язане з холодом. А потім вона знову зірвалася.Мама з татом їздили вранці до лікарні і, повернувшись, повідомили мені одне — Сонбьоль ще якийсь час пробуде там.― Спочатку планувалося, що вона там пробуде два-три дні, поки не заживуть порізи, ― зітхаючи, сповістила мене мама, коли я тільки-но повернулася додому після школи і насамперед запитала, що з сестрою і чи скоро її випишуть, ― але потім з'явилася ця ангіна!Голос мами зривався, і я чудово розуміла, чому. Вона себе звинувачувала. До того ж, у всьому.Що не догледiла за Бьоль ще кілька років тому, дозволивши їй спілкуватися з поганою компанією. Я ж її оточення таким поганим назвати не можу, крім одного суб'єкта, але про це пізніше. Сестра змінилася сама, і цьому посприяли не те щоб нові знайомства та оточення, а скоріше, вона сама. Її бажання виділитися. Я завжди підозрювала, що Сонбьоль має якусь образу на батьків через мене. Ось воно в результаті і вилилося в такий підлітковий бунт. Я справді не можу їй дорікати в цьому.Звинувачувала себе, що допустила, щоб ми із сестрою взагалі поїхали на ту вечірку. Що ж до цього, то я теж скоро відхоплю по перше число, але поки що батькам не до цього, але мене вже попередили, мовляв, коли все покращиться, то на нас чекає серйозна розмова. І мені не страшно, та я навіть рада буду отримати покарання. Бо свій внесок у весь цей дурдом теж зробила.Звинувачувала, що не надала особливого значення стану сестри, коли та повернулася додому без мене. Мама відчувала злість на те, що її не послухалися, але в той же час сильно переживала за мене.«Вона хоча б додому повернулася, ― схлипувала мати, сидячи під палатою Бьоль тієї ночі, коли її тільки забрала швидка, а в цей момент оглядав лікар. ― А ти взагалі була невідомо де вночі! Я не знала, що робити!».Тато її заспокоював і розмовляв із лікарями. Саме він мене набирав, коли Бьоль повернулася додому. Я це з'ясувати змогла куди пізніше, бо мобiльний розрядився, і додзвонитися до мене батьки так і не змогли, що тільки підвищувало їхнє хвилювання. Як я взагалі тоді додумалася попросити телефон у Тао і зателефонувати додому? У будь-якому разі, якби не це, то мама з татом, мабуть, національну гвардію підняли б на мої пошуки.Коли ж я повернулася додому, то не стала розповідати їм причин, чому сестра мене кинула в якомусь невідомому місці. Бракувало їх ще й цим хвилювати. Але незабаром, коли Сонбьоль випишуть, нам доведеться все обговорити і щось відповісти батькам щодо цього трагічного випадку. До того ж, бажано, щоб наші свідчення збігалися.Я хотіла про це поговорити ще при першому відвідуванні сестри у лікарні, але, схоже, вона ще не готова до цієї розмови. І я не звинувачувала її, правда. Те, що вона побачила... я б сама після такого не захотіла говорити, а лише вбити на місці.Що ж до мене, то так, я зірвалася тоді, накричала на неї, чого не варто було робити. Вона вважала мене винною, а я лише підтвердила цю думку своєю істерикою. Мені варто було бути стриманіше і все ж таки спробувати все пояснити, але я не змогла, а зараз...― Нам сказали, що її стан... психічний, сильно погіршився, ― сказав тато, помітивши, що мама говорити вже не може. ― Невідомо, що це спричинило, але у неї стався нервовий зрив. Лікар До повідомив, що ще якийсь час вона пробуде під заспокійливими, а потім ще залишиться у лікарні під наглядом.― Нас до неї сьогодні не пустили, ― заговорила мама, промокнувши до цього очі хусткою, ― сказали, що краще поки не турбувати, поки не стало зрозуміло, що викликало таку реакцію. Зараз вона...Мама не домовила, підібгавши губи і відвернувшись, але я зрозуміла, що вона хотіла сказати. Сонбьоль стала овочом, нехай не насправді, але все-таки опинившись прикутою до ліжка. Вона не була дієздатна, і навіть не факт, що сестра зрозуміла б, що до неї хтось прийшов. Впала в кому при свідомості ось як би я охарактеризувала її стан.― А коли можна буде? ― несміливо запитала я, боячись викликати своїм питанням ще більші емоції мами, яка, схоже, ледве стримувала сльози.― Можливо, за кілька днів, ― повів плечима тато.― Я зможу піти? ― не знаю, як виглядало моє питання з боку, але батьки буквально на секунду звернули на мене запитальний погляд. Ну вірно, адже вони не знають головної причини потрапляння Сонбьоль до лікарні і моєї безпосередньої ролі в цьому. Але мені здавалося, що я повинна була поставити це питання. Мені не хотілося, щоб моя поява знову все тільки погiршила.― Так, звичайно, ― кивнула мені мама. ― Можливо, саме тебе вона буде радіша бачити, ніж нас із батьком.«Дуже в цьому сумніваюся», ― зітхаю я, після чого обнадійливо посміхаюся батьками і йду до своєї кімнати. Посмішка відразу ж сповзає з мого обличчя, варто мені тільки обернутися до мами з татом спиною.Батьки не знали, а отже, не розуміли. У їхньому випадку незнання ― це благо. Я теж хотіла б не знати... забути... не зробити. Якби була можливість повернутися в минуле і все змінити, то я б зі шкіри вилізла, але не дозволила б собі поїхати на ту вечірку. Бо це була помилка, про яку я зараз дуже шкодую. Напевно так, як ніколи раніше.Я увійшла до своєї кімнати і на автоматі скинула сумку з плеча. Повернувшись зі школи, я навіть не спромоглася переодягнутися і досі була в шкільній формі. Мене так схвилювало таке раннє перебування батьків вдома, що на перевдягання мені було якось байдуже. Зараз я відчула себе вкрай виснажено. Чи то фізично, чи морально від таких новин.Тому просто завалилася на ліжко, розкинувши руки убік. Очі мимоволі заплющились, і я спробувала абстрагуватися від усього. Що було дуже важко, особливо під акомпанемент із батьківських розмов за стіною.― Любий, що ж нам робити? Їй все гірше, ― схлипувала мама, голос якої мені чомусь здавався голоснішим за належне. Особливо з огляду на те, що вона знаходилася в іншій кімнаті.― Все буде добре, ― а ось голос тата був куди тихіше. У мене навіть склалося враження, що мій мозок спеціально регулював гучність почутої розмови. Слова мами ― нервові, схвильовані, сповнені песимізму та невпевненості, я чула добре, навіть відмінно. А ось татовi ― заспокійливi і вселяючi надію нібито під водою. Нечітко і ледве розбірливо. Мій розум не хотів вірити в краще і дозволяти мені розслабитись. Я мала переживати, звинувачувати себе і всіляко накручувати. І зараз абсолютно все довкола сприяло цьому. ― З нею працюють найкращі лікарі. Ми маємо їм довіритися!Правильно... довірити все професіоналам. А що нам ще залишається? Думати про те, що сталося, і ненавидіти себе за це? То я вже це роблю стільки днів. Цілком вдало, між іншим. Причому настільки, що навіть дивитися на своє відображення гидко. Так само, як і згадувати той вечір.Пройшло всього нічого, тільки чотири дні, але досі варто мені тільки заплющити очі, в голові з'являється образ того дня. Вiн настільки живий й реальний, що я відразу розплющувала очі, аби прогнати його. Такою мірою мені ставало гидко.Ось і зараз сталося те саме. Лухан, що навис наді мною: його трохи п'яний погляд і голос, що шепоче — все це давало мені привід і зовсім перестати заплющувати очі колись, крім сну. Хоча б кошмари не снилися на цьому тлі, та й то добре. Хоча... і спокійний сон останнім часом досить нечастий мій гість. А ось безсоння ніби оселилося в голові з постійною пропискою.― Ні, ― розплющую очі і сильно стискаю долоні в кулаки. ― Не хочу його бачити. То чому тоді?Мій розум був гарним жартівником. Підступним, правда, але все ж таки вмілим. Якщо не образ Ханя, то Сонбьоль. Спочатку шокованої і розлюченої, а потім ― безмовної та холодної, що втратила свідомість від недокрів'я та переохолодження. Це було найстрашнішим кошмаром, що стався наяву лише кілька днів тому.Не встигла я до ладу подумати про це і остаточно відкинути ці думки, як мене перебив власний телефон, сповістивши про нове повідомлення. Раніше звук СМС, що прийшла, здавався мені кумедний, а зараз викликав тільки роздратування, але телефон я все ж взяла в руки з думкою, що приберу цей звук відразу як прочитаю повідомлення.― Тао? Треба ж, ― я дійсно здивувалася, побачивши повідомлення від цього хлопця, з яким бачилася всього один раз у житті. Ще тоді ― на вечірці, ми обмінялися номерами «про всяк випадок». Хто ж знав, що це справді може стати в нагоді.Текст був дуже коротким, але змістовним. Хуан хотів зустрітися, причому якнайшвидше. За його словами, він уже під моїм будинком, і мені навіть не варто було виглядати у вікно, щоби переконатися в цьому. Думка, звідки він знає мою адресу, була відкинута одразу ж, бо саме він довіз мене до дому тієї ночі, та й він, як-не-як, друг Бьоль ― йому належить знати, де вона живе.«Друг-другом, але я щось не помітила їх особливої близькості, як із тим самим Сяо Чжанем. Мені здається, що я ніколи не зрозумію свою сестру», ― сумно подумала я, встаючи з ліжка. Переодягатися сенсу не було, тому я вирішила вийти на вулицю в чому була, тобто у шкільній формі.Поклавши телефон у кишеню піджака, я вийшла з кімнати, рушивши до виходу з дому. Батьків на заваді мені пощастило не зустріти. Тому я вирішила вислизнути тишком-нишком. Не думаю, що розмова займе надто багато часу, тому навряд чи мене встигнуть схопитися, а якщо що, то телефон із собою і гучність дзвінка на максимум ― бо більше змушувати батьків хвилюватись я не хочу.Проскочивши вітальню, я кілька разів озирнулася і прочинила вхідні двері, випурхнувши назовні. Я навіть куртку не стала надягати, лише швидко заскочиши в оксфорди. Опинившись на вулиці, я відразу засунула руки в кишені і спустилася сходами з ґанку. Тао, як і писав, уже стояв за брамою. Я швидко подолала відстань і, навіть не рипнувши хвірткою, опинилася зовні.― Привіт, ― привіталася я, поправляючи пасма, що вилізли з-за вітру.― Привіт, тобі не холодно? ― кивнув мені китаєць, окинувши вивчаючим поглядом.― Ну, ми ж ненадовго, ― я відмахнулась, ― я вискочила, не сказавши батькам, тож довго поговорити не вийде. Що трапилося?― Хотів просто спитати, як ти? ― сказав Тао, спершись спиною об кам'яну стіну позаду себе.― А що зі мною могло статися? ― скинула брову я, не до кінця розуміючи такого інтересу малознайомої мені людини. Ми, звичайно, добре розговорилися тоді. Навіть більше, можу сказати, що Хуан мені сподобався як людина. Він здався мені кумедним та цікавим. Залишившись зі мною, щоб не напружувати сестру, він був надто балакучий і не виявляв якоїсь неприязні. Мені було комфортно говорити з ним. Та й після... коли все сталося, саме він підставив своє плече. ― Краще я вже спитаю... як рука?Звернула я увагу на руку Тао не дарма. Не знаю вже, з якою силою він тоді вдарив Лухана, але бинт на кистi зараз говорить багато про що.― Та все нормально, ― посміхнувся китаєць. ― Я повинен був це зробити, інакше просто совість би замучила. Просто... я тебе чого запитав. Я був учора з Чоніном у Сонбьоль, вона обмовилася, що ти приходила і...— Так... ми не змогли порозумітися, вона накинулася на мене зі звинуваченнями, і я зірвалася, — зітхнувши, я так само притулилася спиною до холодної стіни, злегка простягнувши вперед ноги і втупившись поглядом у носки туфлiв. ― А... що вона ще казала?― Та особливо нічого... хорошого, ― метнувши голою, засмутився Тао. Йому, схоже, теж було холодно, бо руки він почав ховати в кишенях куртки. ― Вона ще на взводі. Я не знаю, скільки треба часу, щоб вона заспокоїлася і була готова вислухати тебе. Вчора вона була спокійніша, ніж я думав, але все ж не настільки, щоб слухати нас з Кімом. Тому ми особливо не промивали їй мізки з приводу того вечора, лише пожурили за порізані вени.Тільки після цих слів хлопця я дещо зрозуміла. Чорт, не хочеться бути гінцем, але все ж таки навіть погані новини варто доносити. Сподіваюся, за це мене не обезголовлять.― Тао... адже ти не в курсі, що вчора трапилося? ― акуратно запитала я, помітивши, як запитливо піднялися брови хлопця.― Ти про що? Про її ангіну? Так це закономірно з її звичкою так одягатися, та й це було зручно ― вона сильно не обурювалася через хворе горло.― Ні, ― я хитнула головою, остаточно переконавшись у своїх здогадах ― він не знав про її вчорашній зрив. ― У Сонбьоль учора трапився рецидив. Нервовий зрив. Схоже, після того, як ви пішли, щось ще сталося або на неї просто накотило, але вона зірвалася. І серйозно. Нині вона під заспокійливими. Лікарі кажуть, що це вже серйозно, і тепер її відпускати додому небезпечно. Вона може зашкодити собі знову. Їй призначили інтенсивне лікування.― Що? ― Хуан різко повернувся до мене. На обличчі справді було здивування і виразно читався переляк. Він не чекав такого, як, втім, усі ми. ― Коли ми йшли, вона була порядку. Що трапилося?― Неясно поки, ― знизала я плечима. ― Вона просто ні з того ні з сього розлютилася, розбирала свій телефон об підлогу, почала топтати його ногами і кричати, що ненавидить.― Кого?― Вона прямо не говорила, але я думаю, відповідь очевидна... ― сумно посміхнулася я.Мене. Мене вона ненавидить. А ще Лухана. І я навіть не візьмуся припускати, кого більше. Нехай їй боляче від зради хлопця, але чомусь мені здається, що зрада сестри все ж таки болючіша. Принаймні для мене було б саме так. Як би мені хотілося їй пояснити все! Якби вийшло це зробити ще тоді, то, можливо, нічого з цього не сталося б, і її стан не погіршився.― Ти... ще підеш до неї? ― недовго помовчавши, ніби обмірковуючи все почуте, спитав мене Цзитао.― Так, але не зараз. Поки що до неї нікого не пускають. Думаю... днi за три.― Може, мені піти з тобою? ― пропозиція була несподіваною і, чесно сказати, привабливою, але я все ж таки не спокусилася, бо розуміла, що це моя справа і моя проблема. Не хочу вплутувати ще когось. Тао мені все-таки допоміг.― Ні, ― хитнула головою, ― я зобов'язана сама це зробити, інакше просто не пробачу себе.― Тоді можу побажати лише удачі.Мій телефон задзвонив, перш ніж я встигла хоч щось відповісти хлопцеві. Діставши його, я очікувано побачила на визначнику номер мами.― Мені вже час, мама дзвонить, ― злегка винувато я підняла погляд на Тао, він лише кивнув, ― до зустрічі.Махнувши рукою на прощання, я зникла за воротами. «До зустрічі», що вирвалося у мене за звичкою, вже через секунду здалося мені зайвим. Не знаю, чи зустрінемося ми ще з ним, але... якщо так, то дуже сподіваюся, що не за таких сумних обставин.

----- CHAPTER BREAK -----

Це танець з дияволом,

Танго, в якому заплітаються ноги.

Це танець з дияволом,

Спроба отримати відстрочку до завтра.

Katy Perry ― Dance with the Devil

Біжу через паркування,

Він гнався за мною і не думав зупинятися.

«Я вибрав тебе, я вибрав».

Схопив мене за руку, повалив на землю,

Зірвав слова прямо в мене з рота,

«Я тебе вибрав, ти моя».

Melanie Martinez ― Tag, you're it
Батьки знову збиралися на якусь важливу вечерю зі спонсорами, залишаючи нас із Бьоль самих удома. Можу посперечатися, що сестра запреться у себе в кімнаті і весь вечір старанно зображатиме, що мене не існує. Мені в принципі це не особливо заважало, або якось зачіпало, бо вже звикла до подібного ставлення за стільки років, але все ж таки... Якось неприємно. Неприязнь Бьоль, незважаючи на здогади оточуючих, була мені цілком зрозуміла. Напевно, тому я так і не прагнула лізти сестрі в душу, оскільки це було марно, вона б тільки сильніше загострила роги і вперлася б ними з посиленою хваткою.Сонбьоль не та людина, до якої легко знайти підхід, і я, на жаль, у цьому ганебно провалилася. Для сестри я була не більше, ніж дратівливим фактором та більмом у оці. Стан звичного нейтралітету під гаслом «Ти до мене не лізеш, і я відповідаю тим же» зі змінним успіхом набував рис холодної війни, а то й зовсім збройного протистояння. Бьоль не любила перешкод на своєму шляху, якою, на її думку, часом виступала я. Вона воліла їх усувати, ну або в крайньому випадку абстрагуватися. Так як перше каралося з боку батьків, та й просто засуджувалось суспільством, то сестра обирала друге, вміло зображуючи мою відсутність у будь-якому з усіх можливих верств реальності.Але сьогодні явно щось пійшло не за планом, як батьків, які вирішили залишити сестру доглядати мене, що, звичайно ж, мені не потрібно, так і самої Сонбьоль.― Ти куди так вирядилася? ― голос матері я почула навіть через стіну. Його інтонація ж не віщувала нічого доброго.Сестра почала щось відповідати у своїй звичній різкій манері, а я встала з-за столу і вийшла з кімнати. Здається, назрівав серйозний скандал. І тут я, звичайно, не прогадала.Опинившись у вітальні, я насамперед звернула увагу на Бьоль, а точніше на її зовнішній вигляд. Схоже, сестра кудись збиралася, а зараз їй оголосили про незавидну роль няньки цього вечора. Вона мені, звичайно, була не потрібна, але іншого стоп-крана для дочки сьогодні батьки придумати не зуміли. І я це розуміла, тому й не стала чинити опір, коли мама повідала мені про мою посаду агента під прикриттям. Я погодилася, але сказала, що все ж таки це жорстоко. І не помилилась і тут. Саме сьогодні цей нагляд за молодшою сестрою був Сонбьоль як кістка в горлі.Вона стояла посеред кімнати в гарній сукні, туфлях, із зачіскою та макіяжем. Навіть дурню було ясно, що вона кудись зібралася. І від цього було подвійно дивно, коли дівчина просто здалася і, кинувши на мене ненависний погляд, помчала до себе.Батьків ця сцена, схоже, переконала, і вони зі спокійною душею вирушили по своїм справам. А ось я не повірила. Бьоль не буде Бьоль, якщо щось не вигадає.І навіть у цьому я не помилилася. Сестра вирішила втекти через вікно, але я вчасно збагнула, що до чого. Тому, тільки побачивши автомобіль, що під'їхав до наших воріт, все зрозуміла. Моє передчуття не обдурило, і я підготувалася до такого повороту, заздалегідь зібравшись. Не можу сказати, що надто сильно хотіла поїхати разом із сестрою на, мабуть, вечірку, але я не хотіла залишатися вдома самою. Егоїстичне бажання підштовхнуло мене до вибору, про який я, можливо, ще пошкодую, але зараз мені просто хотілося провести час із сестрою, нехай вона й не буде в захваті від такої компанії. А раптом вийде налагодити стосунки? Раптом вона побачить мене у звичній їй обстановці і зрозуміє, що я теж можу веселитися, а не тільки бути тягарем і кимось, кого було б соромно показати друзям?Вже дуже давно я хочу налагодити з нею стосунки, але Бьоль активно цьому перешкоджає, вважаючи, що я недостойна бути біля неї. Невже у всьому винні її внутрішні комплекси та заздрість? Адже у дитинстві все було добре. Навіть більше ― ми товаришували. У нас були спільні друзі. Той же Чонін. Будучи однокласником сестри, він часто заходив до нас і не гидував спілкуватися зі мною ― на три роки їх із Бьоль молодшою. А потім все якось різко обірвалося. Сестра почала віддалятися, шукати нові інтереси та друзів. Воно й зрозуміло, у принципі, у всіх підлітків так. Але я ще залишалася дитиною і не розуміла, чому сестричка більше не хоче зі мною дружити. Чому більше не приходить Чонін, і чому Бьоль називає мене прилипалою та малявкою.Після повернення з Китаю все погіршилося. А останньою краплею напевно стало те, що я, на думку сестри, відібрала її мрію стати моделлю. Та нічого я не відбирала, так само, як і батьки не сприяли моїй розкрутці. Справа була в найбільшій причині ― таланті. Якого у Сонбьоль зроду не було, а в мене виявився. Я, та й інші, бачили, що вона цього хотіла, але також всі бачили, що в неї не виходило. І з цим нічого вдіяти неможливо.А я по дурості і дитячій незрозумілості замість того, щоб підтримати сестру і допомогти знайти їй більш підходящі заняття, вирішила сама поринути у світ, тоді модельного бізнесу, який ще не цікавив мене. Я щиро хотіла її порадувати, можливо навіть показати, що не в неї однієї не виходить... А воно взяло і вийшло, так що мене відразу взяли в модельне агентство. Бьоль це зачепило, причому серйозно, що і стало відправною точкою її ворожості, заснованої на заздрості.Я швидко вилетіла з кімнати, взулась в туфлі на невисоких підборах і, навіть не глянувши на себе в дзеркало, покинула хату. Двері я замкнула на ключ і відразу побігла, наскільки це було можливо на підборах, до воріт.Бьоль вже стояла там обійнявшись з якимсь хлопцем. Я, звичайно, припускала, що в неї хтось є, але все ж таки не очікувала побачити іноземця. Мені довелося зруйнувати їхню ідилію і буквально шантажем змусити сестру взяти мене з собою. Звичайно, спочатку вона чинила опір і не хотіла, але Лухан, як я потім з'ясувала, чомусь переконав сестру. Не знаю, навіщо, але я була вдячна цьому хлопцю.Коли ми сідали в далеко не найдешевшу машину Лухана, я лише встигла запитати себе: звідки у студента з обміну з Китаю є гроші на такий автомобіль? Сонбьоль беззаперечно запхала мене на заднє сидіння, а сама сіла поруч, що здалося мені дивним. Я думала, що вона сама сяде поруч з водієм, відтіснивши мене назад, але у сестри були інші плани. І вже невдовзі я зрозуміла, які саме.― Чого вилупилася? Застебни! ― рикнула Сонбьоль, повернувшись до мене спиною, після того, як стягнула з себе домашній одяг, а зараз намагалася натягнути сукню з незручною блискавкою на спині. Складнощів додавав ще й факт того, що ми все ще були в салоні автомобіля.Коли Бьоль почала роздягатися, я трохи зависла і з подивом дивилася на сестру, яка явно була задоволена моїм шоком. Хоча... думаю, щонайбільше сестру радувала реакція Лухана, який раз у раз кидав погляд на дзеркало заднього виду і посміхався. Якщо їхні стосунки такого роду, то все гірше, ніж я передбачала.Тремтячими руками я потяглася до блискавки і, перехопивши собачку, застебнула сукню. Злити Бьоль не хотілося, тому я зробила це безшумно і не сперечаючись. Але навіть на цьому сюрпризи не закінчилися, і незабаром сестра закурила. Прямо у салоні! Вона ж неповнолітня! І Лухан їй навіть нічого не сказав, а навпаки тільки підказав, де знайти пачку.― Чорт... думала, що якщо не покурю в найближчу годину, то почнеться ломка, ― відверто сказала Бьоль чи то мені, чи то своєму хлопцю, чи то, як виявилося, довгоочікуваній сигареті марки «Dunhill» ― теж не найдешевшої, між іншим. Звідки я знаю? Батько палить такі... І часто скаржиться, що вони швидко закінчуються. Тепер ясно, куди вони пропадають. Хоча цього разу Бьоль стрільнула цигарок у Лухана.Коли ж ми приїхали на місце, то мені залишалося тільки дивуватися пишноті котеджу, що постав перед нами. Моїх супутників начебто це зовсім не здивувало і навіть не збентежило. Лухан погнав машину на стоянку, а Бьоль, докуривши цигарку, скомандувала йти до входу.Я не відстаючи попленталася за старшою сестрою, яка, навіть незважаючи на більш високі підбори, крокувала куди швидше за мене, через що мені доводилося наздоганяти її кульгавою ходою.«Модель, теж мені», ― мабуть, це б подумала Бьоль, якби вона бачила мене. Так, правда. Модель, але на підборах я ходити не особливо поки що вмію. Тому подіуми далеко не мій пілотаж. У студії перед фотографом мені набагато комфортніше.Коли ми переступили поріг будинку, то я зрозуміла, що вже починаю шкодувати про те, що напросилася поїхати сюди. Натовп людей, галаслива музика, річки алкоголю і парочки, що забилися по кутках безсоромно цілуючись. Якщо щось трапиться, Бьоль навіть не зрозуміє і не встигне допомогти.Поблукавши ще кілька хвилин першим поверхом, ми зіткнулися з Луханом. Перекинувшись із ним парою фраз, сестра робить висновок:― Пішли нагору, іменинник точно там, ― керує вона, киваючи мені на верхній ярус із балконом. Вона ж, схоже, почувається у своїй тарілці, коли мені залишається лише боязко пригинати плечі і сподіватися, що зможу піти звідси до настання ночі і без пригод.Сонбьоль впевнено крокує сходами, а я мишкою прослизаю за нею, намагаючись ігнорувати кинуті в наш бік погляди. Не завжди тверезі та споконвічно зацікавлені. Опинившись нагорі, сестра одразу ж знаходить винуватця урочистості і, ніби забувши про нас із Ханем, одразу ж кидається до нього.«То це і є той самий Сяо Чжань, з яким вони познайомилися ще в Китаї? ― спостерігаючи за розмовою сестри з високим статним чоловіком, здогадуюсь я. ― Все-таки я здаюсь тут зайвою. Не варто було приїжджати».Я була в якійсь прострації, чому навіть не помітила, що їхня увага переключилася в результаті на мене. А Лухан, який також до цього привітався з Шоном, посміхався, махаючи мені рукою.― Здрастуйте, я Кан Сонбі. Вітаю з днем народження, ― підійшовши ближче, я змогла краще розглянути іменинника, який теж зацікавлено на мене поглядав, відриваючи погляд від склянки з коньяком.Наступна реакція чоловіка на мої слова знатно мене здивувала та й присутніх теж. Він спочатку скинув брову, а потім вказав на сестру пальцем, що було не зовсім культурно, але все ж його наступні слова мені втішили, а ось Сонбьоль напевно розлютили.― Народження! ― скрикнув Чжань. ― Не старіння, Бьоль, а НАРОДЖЕННЯ! Мені вже подобається твоя сестра більше за тебе. Сідай.Я кивнула і сіла поряд із ним. Сестра з Луханом теж посідали на диван. Мені було трохи некомфортно, тому що я виявилася відокремлена від сестри, яку, втім, це не збентежило. Рівно, як і не бентежили цілком однозначні натяки Лухана. Вже не знаю, що вони там собі думали, але навіть з вишки... гірки... мого досвіду було помітно, що хлопець неоднозначно лапав її з певною метою. Не дивитися на них я намагалася щосили, і ось тут мені, на диво, на допомогу прийшов Шон, явно зацікавлений у новій знайомій.― Сонбі, ти ще в школі вчишся, так? ― поцікавився китаєць, привертаючи мою увагу, коли я вже була готова дірку в сумці на колінах пропалити своїм поглядом.― Ну так, ― згідно кивнула.― А чому ти тоді не поїхала до Китаю разом із батьками та сестрою? Давно хотів дізнатися, але з Бьоль щось витягнути складно, ― добродушно посміхнувся Сяо, роблячи ще один ковток бурштинового на колір алкоголю.― Я ще маленькою була. Лише до першого класу мала піти. Бабуся запротестувала.― А шкода, ― розвів руками блондин, ― так би познайомилися раніше.Я ніяково усміхнулася, розуміючи, що, можливо, перше враження про цю людину в мене було хибним. Ще кілька хвилин Шон розпитував мене про щось, сам розповідав про себе і просто не давав нудьгувати. Я трохи розслабилася, навіть забувши про сестру. Але ідилія не могла тривати вічно. Ось і в моєму випадку її перервали.― Шон! ― до нас біг захеканий хлопець, зi світлим волоссям, навушниками на шиї і злегка роздратованим виглядом. ― Вони вимагають тебе!Поки господар свята перемовлявся з тим, хто прийшов, я кинула погляд на другу половину дивана. Бьоль теж почала говорити з блондином, Лухан же повернувся до мене. Його губи розпливлися в посмішці, після чого хлопець обернувся до знайомого і теж щось йому сказав. Щось уїдливе.― Ні хвилини спокою... ― пробурчав Чжань, піднімаючись на ноги, ― добре, розiмну кісточки наостанок. А ви, дітлахи, веселіться.Вийшовши з «м'якої» секції, Шон, який ще й виявився дуже високим, дав п'ять діджею і втік, спустившись на перший поверх. Китаєць, що прийшов, плюхнувся на його місце.― Ходімо! ― почула я голос Бьоль, яка відчайдушно намагалася стягнути свого хлопця з дивана. ― Я хочу веселитися.Дівчина встала на ноги і, чіпко вхопившись за лікоть Ханя, продефілювала до сходів. Я навіть сказати нічого не встигла. Просто розгубилася. Вона мене так просто залишить? Одну? У невідомому місці? А, ні, схоже, відповідальність, чи мої мисленні паси, вчасно вплинули на сестру і вона, повернувшись, подивилась до мене.― Сиди тут, не пий і не привертай уваги, ― дала коротку установку сестра. ― Тут контингент різний, не хочу потім тебе рятувати з лап обдовбаних збоченців.― Я за малявкою догляну, ― подав голос хлопець, що досі мовчав.Я здивовано обернула до нього голову. Втім, сестра теж здивувалася лише скинувши брову. Він же лише плечима повів.― Я не малявка, ― пирхнула я, демонстративно відвертаючись від хлопця, який усміхнувся на таку відповідь.― Тоді за курткою моєю ще придивися, раз такий добряк, ― усміхнулася Бьоль, стягуючи з себе косуху і кидаючи її мені на коліна, ― тоді чао.Сестра спокійно пішла, тягнучи за собою Лухана. Вже уявляю, як вони збираються розважатися, але ось що чекає на мене, я поки не знала. Тому перевела запитуючий погляд на хлопця, що сидить поруч. Погляд він уловив відразу ж і негайно відреагував.― Якщо вже нам доведеться коротати якийсь час разом, то давай хоча б познайомимося, ― дружелюбно сказав він, ― мене звати Хуан Цзитао, дев'ятнадцять років, студент з обміну з Китаю. Навчаюся на факультеті міжнародних відносин разом із Луханом, але він на старшому курсі. Захоплююсь музикою, хочу стати діджеєм. Шон мій наставник у цій справі. Сценічний псевдонім Z. Tao. Можеш звати просто Тао. А що розкажеш про себе?Я, чесно кажучи, прифігiла від такої безлічі інформації, що вивалив на мене новий знайомий. Коли він тільки кинув байдуже «посиджу з малявкою», я вже подумала, що хлопець відразу ж після відходу сестри і Ханя заігнорує мене на рівні Бьоль, а то й вище. Залізе в телефон або ж покличе когось із знайомих, але ні. Тао цілком відкрито дав зрозуміти, що не проти поспілкуватися, коли випала нам така доля ― бути зайвими для своїх друзів. Я так розумію, факт, що його зігнали з діджейського пульта, хлопця не радував, як і мене те, що Сонбьоль навіть не спромоглася спробувати поспілкуватися зі мною, поки є така можливість.Ні, натомість сестра дала мені вкрай зухвале повчання, збагрила куртку, яку я досі нервово стискаю в руках, і звалила вниз. Чи то в бар, чи то на танцювальний майданчик, чи обтискатися з Луханом. А швидше за все: і перше, і друге, і третє. І цілком можливо, що в такій послідовності, а то й зовсім одночасно. Так і представила картину, як злегка напідпитку Бьоль з келихом мартіні в руках витанцьовує на майданчику паралельно притискаючись до свого хлопця всіма можливими місцями. Мене навіть пересмикнуло. Тому я струснула головою і перевела свою увагу на несподівано дружелюбно налаштованого співрозмовника.― Ну... ― згадуючи всю тираду хлопця, я намагалася підлаштувати свою відповідь під нього, але чомусь нічого, окрім «Сонбі, шістнадцять років. Дурепа» в голову не йшло. Самокритика, так... ― Я молодша сестра Сонбьоль ― Сонбі. Мені шістнадцять років. Зараз навчаюсь у школі. Захоплююсь малюванням. Займаюсь у модельному агентстві і іноді знімаюся для журналів. Хочу вступити до Університету Ханянг на спеціальність дизайну або ЗМІ.― Хм, ― Тао схвально кивнув, і ще сильніше повернувся до мене, ― модель і в дизайнери чи журналісти? А чому ж не на подіум?― Я не думаю, що це вийде за межі хобі, хоча багато хто й каже, що в мене є перспективи, ― знизала плечима я, намагаючись хоч якось обґрунтувати свою відповідь. Не можу ж я сказати, що не хочу професійно зв'язуватися з модельним бізнесом тільки через те, що боюся, що в такому разі сестра від мене взагалі зречеться і зненавидить.― Не хочеш змішувати хобі та кар'єру? Може, воно й правильно, ― якось надто легко погодився Хуан, хоча сам, начебто, навіть не проти працювати діджеєм на повну ставку і за контрактом.Ми ще певний час поговорили. Тао розпитував мене про всякі дрібниці, при цьому не ліз у душу. Сам щось розповідав. Про його роботу, про уроки Шона, про життя в Китаї, про знайомство з Бьоль. Я ж відповідала на його запитання та мимоволі захоплювалася його рівнем корейської мови. Я китайську теж вивчаю, бо за статусом належить. Все ж таки я дочка успішного бізнесмена, а не продавця в продуктовому. Мало хто до нас навідається. Не можна впасти обличчям у багнюку. Але все одно мої знання були набагато нижчими, ніж у Тао, та й Сонбьоль, якщо вже говорити на чистоту. Так як вона прожила з батьками в Китаї якийсь час, та й вивчала китайську раніше, то й зараз вона говорить нею вільно. Тому не дивно, що зараз її найближчими друзями є хлопці саме з цієї країни.Але під час ділових візитів чи ось таких вечерь із спонсорами, як сьогодні, якщо їм потрібен представник молоді чи просто хтось для розваги дітей гостей, батьки звуть мене, бо Сонбьоль у цій ролі вже давно провалилася. Чи це мені подобається? Ні, звичайно. Але словники та підручники з китайської я продовжую вивчати про всяк випадок.Час минав, і я зуміла остаточно розслабитися і захоплено говорила з Тао. Сміялася з його жартів і дивувалась історіям, у яких побував хлопець. Він же був зовсім розкутим.― Слухай, хочеш чогось випити? ― клацнув пальцями Хуан, коли повз нас проходив хтось із гостей із затиснутим між пальцями келихом з коктейлем.― Мені ж не можна, я неповнолітня, ― відразу замотала головою я, паралельно згадавши слова сестри, яка, втім, сама, напевно, вже встигла пригубити не одну чарочку чогось міцного.― Ну... ― хмикнув собі під ніс китаєць, ніби оцінюючи мене поглядом, ― по-перше, тут ніхто паспорт не питатиме. По-друге, я ж тобі не пропоную алкоголь, може, взагалі йшлося про колу. І по-третє, я, як би, теж неповнолітній. То що... що будеш? Спрайт, кола? Мінералочка?Від слів хлопця та від його тону я просто не зуміла стримати сміху і розсміялася в голос, тільки й встигнувши прикрити рот долонькою. Тао теж усміхнувся і відкинувся назад на диван. А потім покликав когось із офіціантів. Так, вони тут теж були, що я навіть не одразу вловила.― Принеси нам... ти любиш мохіто? ― обернувся до мене Цзитао. Я кивнула. ― Два безалкогольні мохіто.Офіціант кивнув і пішов до бару.Минуло ще десь півгодини в наших бесідах та розпиванні прохолодного напою, який навіть у лютому здавався до місця, бо всередині приміщення було справді спекотно, навіть незважаючи на кондиціонери. Я потягувала через трубочку напій та спостерігала за людьми внизу. Мій погляд майже відразу впав на танцюючих Сонбьоль із Луханом. Здається їм було весело. А ще за п'ять хвилин ця парочка прослизнула на другий поверх і зникла в житловій частині будинку. Не знаю, чи звернула сестра на мене увагу, але я за їх маршрутом простежила, відзначивши ноги Бьоль, що підкошувались, і надто напружений вигляд Ханя. Схоже, точку кипіння було досягнуто. Хоча, звідки мені знати, що саме їм знадобилося в тій частині будинку. Якщо що, то я не наївна, просто не хочу здаватися надмірно зіпсованою.Через п'ять хвилин до нас піднявся ще й Шон. Начебто Пилип iз конопель вискочив і одразу ж накинувся з запитаннями.― Де твоя сестра? Не бачила? ― захекавшись, питав чоловік, окидаючи нас з Тао пронизливими поглядами.― Бачила, вона туди пішла... ― почала говорити я, показуючи Сяо напрям, але той швидко перервав мене на півслові.― Сама знайди, будь ласка, скажи, щоб підійшла до мене, ― протараторивши прохання, яке звучало більше як наказ, Шон втік, принагідно вичіпляючи з натовпу когось із гостей. Не знаю, який смажений півень його в дупу клюнув, але Сяо Чжань виглядав вкрай нервовим і заведеним.― На тобі, та помилуйся, ― пирхнув Тао, втім, не встаючи з насидженого місця. ― Що ж йому так закортіло?― Не знаю, ― підводячись, розвела руки вбік. ― Але гаразд, покличу Бьоль.― Ти знаєш де вона?― Так, бачила, як вони з Луханом шастали тут, ― киваю я, ― думаю, знайду.Вставши з місця і поправивши сукню, я переклала шкірянку сестри на диван. Тао виразно кивнув, мовляв, наглядить за річчю, а я вибралася із зони диванчиків і пішла у бік кімнат. Опинившись у темному коридорі, який був підсвічений чомусь лише мерехтливими лампами з основного залу, я озираюсь. Природно, я гадки не мала, куди пішли ці двоє, а перевіряти все теж не варіант. Але іншого вибору в мене особливо не було.Я обережно, з цілком виправданим побоюванням, підходила по черзі до дверей кімнат і смикала за ручку. Деякі з них були завбачливо закриті. Декуди я не ризикнула зайти, почувши характерні звуки по той бік. А деякi зовсім виявились порожніми.― Вони ж не могли крізь землю провалитися? ― невдоволено буркнула собі під ніс, підходячи вже до останніх дверей. Якщо закон підлості існує, а він існує, то Бьоль з Ханем точно опиняться у цій кімнаті.Тільки варто мені було підійти до кімнати і покласти долоню на ручку, як мій слух вловив знайомий голос, який точно лунав по бік дверей.― Ну давай! ― крикнула з надривом Бьоль.Голос сестри, який я впізнала відразу, спонукав мене різко смикнути ручку дверей і ввалитися в кімнату, без попереднiх роздумiв на тему «Що я могла своїм приходом перервати?» і «Що мені доведеться побачити в такому разі?».― Бьоль, ти тут? Ой! ― картина постала передi мною цілком очікувана, якби я раніше подумала. Зараз же думати мені вже було пізно, тому я тільки спалахнула і прикрила обличчя руками, не до кінця розуміючи, навіщо це роблю: щоб не збентежити сестру з хлопцем, або щоб нічого зайвого не побачити.Відчинивши двері, я стала свідком однозначної сцени. У дальньому кутку кімнати й знаходилися ті, кого я шукала, тільки цей вигляд був явно не призначений для сторонніх очей. Сонбьоль сиділа на письмовому столі і обвивала руками шию Лухана, що навис над нею. Хлопець уже був без футболки, а на Сонбьоль якось дивно виглядала сукня. Хоча, сильно розгледіти я не змогла, бо темно, бо далеко, бо соромно. Я відразу закричала.― Вибачте, я не хотіла заважати!Бьоль щось невиразно прогарчала і, легко відштовхнувши від себе Ханя, стала на ноги. Поправила сукню і, вийшовши вперед, прикривши цим хлопця, невдоволено промовила:― Що тобі треба?Мені нічого... власне, але ось Шону треба. Ну коли йому треба, то й шукав би він її сам, а не посилав мене! Особливо знаючи, чим вони тут збиралися займатися. А він уже знав, повірте мені! Та й я знала... але тіло смикнулося раніше, ніж мозок забив на сполох.― Тебе Шон шукав... ― почала виправдовуватися я, щось бубнячи собі під ніс, але, загалом, це не завадило сестрі мене зрозуміти і смачно вилаятися. Як на мене, так і на Сяо Чжаня. Вона, схоже, теж розцінила його прохання пошукати її як щось погане.Я лише посміхнулася на її слова і провела сестру поглядом, коли та покидала кімнату. Попередньо ще раз подивившись на мене, як на продукт життєдіяльності організму, і пославши Лухану повітряний поцілунок.Вона пішла, а я лишилась у кімнаті. Стояла як бовван і не знала, що далі робити. Коли ж почувся якийсь шелест з глибини кімнати, то я повернулася, зупинивши погляд на Хані, який уже встиг начепити футболку. Він виглядав розпатланим. Втім, як і Сонбьоль. Все ж таки я дурепа.― Пробач, я правда не х-хотіла, ― трохи заїкнувшись на кінці речення, подивилася я на хлопця, який теж пропалював мене поглядом. Тільки здавався він трохи не таким, як у сестри. Бьоль дивилася однозначно ― з ненавистю, ну, або хоча б, зневагою. У погляді Лухана було щось інше. ― Просто почула голос Сонбьоль, ось і увірвалася до кімнати, навіть не постукавши.― Ха, ― реготав Лухан. ― Повір, навіть якби ти постукала, то навряд чи щось змінилося б. Якщо Бьоль понесло, то мало що її загальмує. Повір мені.Останню фразу хлопець сказав із недвозначною усмішкою на обличчі. Так, зрозуміла я, що ти маєш на увазі, не потрібно ще більше натяків. Так само, як і таких хтивих поглядів. Ах, то ось що це за погляд був... Чорт. Я не Сонбьоль, щоб дивитися на мене так!― Що робила весь цей час? ― коли я вже хотіла злиняти, несподівано спитав хлопець і якось байдуже опустився п'ятою точкою на ліжко позаду себе. ― Розважалася з Тао?― Що ти маєш на увазі під «розважалася»? ― ну не могла я не спитати цього, адже погляд китайця, який з кожною секундою ніби все сильніше каламутнів, натякав далеко не на порядне і безневинне тлумачення цього слова.― А ти що? ― усміхнувся мені хлопець, невинно піднявши брову, ніби це я, а не він, кидаю вульгарні натяки.― Я піду, ― зітхнувши і зрозумівши, що ловити мені тут нічого, я вирішила теж піти з кімнати. На пошуки Сонбьоль, Шона, Тао, зрештою. Аби не залишатися наодинці з цим хлопцем. Не знаю чому, але перше враження про нього, яке було дуже гарним, тануло з кожною хвилиною, проведеною в його компанії. Чи то виною всьому загальна обстановка, чи моя знервованість, чи факт, що я щойно посприяла облому його зляганню з моєю сестрою. Не знаю, але Лухан почав мене відверто напружувати.― Стривай, ― хлопець різко схопився з місця і схопив мене за руку. Я повернулася до нього і незрозуміло дивилася на губи, що скривилися в посмішці.― Що ти хочеш? ― не роздумуючи, спитала я, бажаючи, якнайшвидше покинути кімнату, а то й зовсім це місце. Опинитися вдома, у своїй кімнаті під теплою ковдрою або у вітальні на дивані з мамою під теплим пледом та фільмом на широкій плазмі. Цей вечір мені вже набрид. Як атмосферою, так і людьми. Дурепа, що змусила Бьоль взяти з собою. Яка ж я дурепа!― А що, не ясно?! ― прошепотів китаєць, від чого по моїй спині пробігла перша зграя мурашок. І якщо хтось подумав, що від передчуття, інтересу чи чогось гіршого, то ні, я вас розчарую. Мені стало страшно. І цей страх, схоже, одразу ж позначився в моїх очах. Лухан лише сильніше посміхнувся і спокусливо облизав пересохлі й досі червоні від поцілунків Бьоль губи.― Ні! ― спробувала вирвати руку з хватки хлопця, але той тримав міцно. Мої спроби його тільки веселили. Хоча... ось секунда, і усмішка з лиця сповзла, а на її місці з'явилася куди більш загрозлива гримаса.― Ти дуже не вчасно прийшла, Сонбі, ― рикнув Хань, наблизившись до мене ще ближче, чому я стиснулася в клубочок, розуміючи, що не можу й поворухнутися, щоб втiкти. Нехай він і не був качком чи громилою, але на тлі шістнадцятирічної невисокої школярки навіть Лу здавався горою. Горою, що нависла на мене і придавила своєю тінню. Я боялася навіть пискнути. ― Перервала нас на найцікавішому, знаєш. А я тільки розпалився! Та так, що тепер не знаю, що робити, коли Бьоль пішла.Спочатку я не зрозуміла, що він мав на увазі, але вже за секунду все зрозуміла. Дивитися в очі Лухану було нестерпно і страшно, тому я опустила погляд униз, хоча це і було небезпечно, так само, як і повертатися до дикого звіра спиною. А хлопець тепер був ніким іншим, як збудженим до краю хижаком. Я відвела очі вниз і поки погляд ковзав до підлоги та власних туфель, я виявила причину таких слів Ханя.«Твою ж матір!», ― тільки й встигла я подумати, коли в поле мого зору потрапили штани хлопця з недвозначно випираючим горбком в районі паху.― Так, вiрно, ― посміхнувся він і різко підняв мою голову за підборіддя. ― Ти все правильно зрозуміла. І що мені накажеш із цим робити? Якщо твоєї сестри немає, то відпрацьовуватимеш ти!Я не встигла нічого відповісти, або навіть збагнути, як була смикнута щосили. Лухан відступив, і я, не маючи більше перешкод у вигляді хлопця, що стояв переді мною, полетіла просто на ліжко. В цей же час я почула стукіт дверей. Цей мерзотник закрив їх, зануривши кімнату в непроглядну темряву. Впавши на живіт, я відразу спробувала перевернутися, але китаєць швидко навалився ззаду і, перехопивши мої руки, різко підняв їх над головою.― Відпусти! ― намагалася кричати я, але це мало допомагало, Хань вже перевернув мене обличчям до себе і міцно зафіксував кисті своїми руками.― Заткнися! ― випустивши одну руку, хлопець ляснув мене по обличчю, від чого я втратила координацію або взагалі усвідомлення реальності на кілька секунд.А коли прийшла до тями, то відчула, як його коліно розводить мені ноги. Від такого повороту на мене взагалі накотила істерика. Я почала намагатися вирватися, але це мало допомагало, все ж сили в мені набагато менше, ніж у старшого мене років на шість хлопця. Це було безглуздо!Усвідомлення, що зараз може статися непоправне, боляче пульсувало в моєму мозку. Мене ж зараз у прямому розумінні зґвалтують, якщо ніхто не допоможе! Та хто? Музику чути навіть звідси, всі люди п'яні, Бьоль навряд чи сюди повернеться. Шукати мене ніхто не буде. А якщо сюди і зайде ще хтось із гостей, то... Все може лише погіршитися. Алкоголь творить із людьми страшні речі. І боюся, як би вони не спонукали когось замість допомоги мені ― жертві, допомогти насильникові. Ні! Я не хочу про це думати!Мені ще ніколи в житті не було так страшно. Сльози відразу бризнули з очей, будь-яка спроба вирватися нахабно припинялася, поки губи хлопця вже почали досліджувати мою шию і опускатися нижче. Коліно ж ще наполегливіше давило на промежину.Коли я вже почала втрачати відчуття реальності, сподіваючись лише на те, що знепритомнію, а прокинуся у себе вдома з усвідомленням, що це був просто кошмарний сон, музика стала голоснішою. Я різко розплющила очі і побачила світло, яке влилося в кімнату з коридору. Першим, що я почула, був крик Бьоль.«Я врятована, — ось, що подумала я, коли сестра почала матюкатися і бігти в нашу з Луханом сторону. Але мені все одно було на її думки з цього приводу. Я могла думати лише про одне: ― Я врятована, дякую, Боже!»

----- CHAPTER BREAK -----

Я ходитиму навколо,

Намагаючись сказати хоч щось.

Але коли настає вирішальний момент,

Слова застряють у горлі.

Тому що це так нормально ― вірити у щось,

Katy Perry ― It's Okay to Believe

Де зараз моє серце?

У пастці, в глибині очей незнайомця.

О, як я хочу повернутися

До наївної віри в усе...

Evanescence ― Field of Innocence
Ну ось, минув ще тиждень з моменту, як за сестрою був встановлений особливий контроль. За словами батьків, Бьоль вже перестали напихати заспокійливими, і зараз вона просто перебуває під наглядом.«Ми вранці ходили до неї, ― розповідала ввечері мама, ― вона... їй стало ніби на все начхати».Як далі пояснив батько, Сонбьоль стала вкрай апатичною та нетовариською. Якщо спочатку це можна було списати на побічні ефекти ліків, то зараз стало ясно, що вона просто замкнулася в собі і більше ні з ким не бажає спілкуватися. Батьків вона вміло ігнорувала, коли ті приходили ― родичам все ж таки незабаром було надано відвідування. До персоналу лікарні Бьоль теж не виявляла жодного інтересу. Як було відомо з самого початку, сестра спілкувалася тільки зі своїм лікарем Чжан Ісіном, психотерапевтом До Кьонсу і одним з медбратів ― Бьон Бекхьоном. Тільки ці троє раніше були удостоєні хоч якоюсь увагою сестри. Зараз із неї й слова не міг витягти навіть психотерапевт.Батьки консультувалися з доктором До, він розповів про те, як розмовляв з нею у перші дні перебування Сонбьоль у лікарні. За його словами, вона була відкрита із ним. Що ж до предмета самих сеансів, то, як би батьки не просили, доктор До був непохитний. «Це лікарська таємниця, я не маю права розголошувати особисту інформацію свого пацієнта», ― ось, що говорив він. І навіть протести матері під гаслом «Ми ж її батьки!» не бралися до уваги. Чому я насправді була дуже рада. Нехай егоїстично, але мені дуже не хотілося, щоб батьки дізналися про те, що сталося того клятого вечора. Точніше, головну його деталь, яка й призвела Бьоль до такого результату. Чомусь я впевнена на всі сто відсотків, що те, що розповіла сестра лікареві, не збігатиметься з моєю версією.Вона не знає всієї історії і дізнаватися не захотіла, коли я прийшла до неї з повинною, хоч і була сама жертвою. Вона зробила свої висновки і затаврувала мене повією, що спробувала переспати з її хлопцем. Він, звичайно, теж кобель на її думку, але я в очах сестри впала і зовсім на саме дно. Не хочу щоб батьки почули цю версію. Тим більше, з вуст третьої особи.І ні, я не боялася, що сестрі повірять, і вже тоді весь батьківський гнів перейде на мене. Мені було страшно, що повірять саме мені. У такому разі Бьоль із жертви перетвориться на наклепницю і просто безвідповідальну сестру, яка потягла молодшу туди, де її мало не зґвалтували. Якщо все спливе, то вона може просто втратити підтримку, яка зараз їй так необхідна. Я ж можу поки що перебитися, відбрiхуючись перед батьками, мовляв, нічого не знаю і гадки не маю, як все дійшло до такого.Лікар До сказав, що у сестри депресія, викликана пережитим нервовим потрясінням, а потім і зривом. Витягти людину з такого апатичного та замкнутого стану досить непросто. І стане можливим лише тоді, коли сам пацієнт цього захоче, коли зрозуміє, що йому необхідна допомога. Бьоль же, очевидно, поки що цього не хотіла і не розуміла. Вона лише впевнено ігнорувала всі потуги фахівців достукатися до неї і повільно руйнувала себе зсередини від своїх переживань.Як сказав лікар, Сонбьоль потрібен був струс, сплеск, вибух нових емоцій. Бажано, позитивних. Тільки коли вона, нехай і насильно, але буде вирвана з фрустрації та стану заперечення, можна буде почати працювати.Схоже, саме з метою такого емоційного вибуху доктор До через батьків передав, що хоче поговорити зі мною особисто. Я розумію, навіщо ― бо він все знає, нехай тільки й зi слів Сонбьоль. Тепер йому потрібно скласти повну картину події, щоб зрозуміти, як далі діяти. А для цього якраз і потрібна я.Мені йти до психотерапевта відверто не хотілося, але я розуміла, що без моїх шматочків пазла картинка не складеться.Тому, зібравши всю волю в кулак і підготувавши себе до майбутньої розмови, в якій мені й доведеться розкрити душу, у понеділок після школи я відразу ж поїхала прямим автобусом до лікарні, і з кожною відміряною хвилиною моя впевненість танула. Цілий день роздумів і настанов котився до біса з кожним метром, що наближав мене до лікарні. Опинившись уже у дворі медичного закладу, почала відчувати, як підкошуються коліна.«Тобі нема чого боятися, Сонбі, ― наставляла себе, намагаючись розмірено дихати, ― пам'ятай: це все заради сестри. Якщо знадобиться, то розповім усе до найдрібніших подробиць, аби це допомогло Бьоль».Давши собі установку не відступати, я міцніше стиснула ручку шкільної сумки на плечі і попрямувала до входу лікарні. Її хол, як і минулого разу, зустрів мене ідеальною білизною стін та підлог. Сучасний мінімалістичний стиль, як ніщо інше, вписувався в інтер'єр такої презентабельної клініки. У повітрі стояв легкий запах ліків, який, на диво, не дратував, як завжди, а навіть якось заспокоював. Повітря тут взагалі було вкрай незвичайним. У холі воно здавалося статичним і просто чистим, від чого дихати хотілося на повні груди. Чим далі просуваєшся вглиб лікарні, тим сильнішим стає запах медикаментів. Але на всіх поверхах він різний: десь насичений, десь гіркий, а десь і зовсім приємний. Такий, як у м'ятних пастилок. У дитячому відділенні аромат і зовсім був ненав'язливим і, ніби спеціально розбавлявся іншими запахами: квітковими або ванільними. Дивно, як серед усього цього раю для нюху не знайшлося місця для аромату тягучого та гарячого шоколаду.Втім, це я вже замріялася. Що, загалом, зовсім непогано. Все ж таки мені вдалося відволіктися і навіть трохи розслабитися. З трохи піднятим настроєм я вирушила до стійки реєстрації, розглядаючи обстановку і людей навколо. Час був пообідній, але до вечері ще кілька годин було, тому багато пацієнтів, яким було дозволено спокійно пересуватися територією лікарні, зараз спокійно прогулювалися коридорами, сиділи на м'яких диванчиках у холі, або, як отой хлопець, малювали в зоні зелених насаджень. Кілька стареньких з кросвордами, група чоловіків, серед яких були і рідні пацієнтів лікарні, що грали в доміно, і жінка, що тихо сидить у куточку і читає книгу. Я навіть у певному захопленні прикрила очі. Людей було небагато, але я їх виразно чула, і на тлі загальної тиші приглушені голоси людей, стукіт домiношних кісток по столу та тихе перегортання сторінок здавались просто музикою для вух. Скажете, дивно. Але я справді заспокоїлася і підійшла до реєстратури вже зі щирою усмішкою на обличчі.― Доброго дня, ― першою привіталася я з медсестрою, яка досі щось виглядала в паперах у руках.― Чим можу допомогти?― У мене повинен бути призначений прийом у доктора До Кьонсу, ― вирішивши, що буде правильніше саме так сформулювати думку, сказала я. Не думаю, що лікар дійсно офіційно записав мене на сеанс, але подібні слова все ж таки викликають більше довіри, ніж якби я просто прийшла зі словами: «Я хочу побачити того й того. Він мене знає». У крайньому випадку, медсестра могла просто зателефонувати йому, і доктор До вже сам усе підтвердив би.― Ваше ім'я? ― спитала дівчина, а я лише цокнула язиком, мовляв, не прокотило без зайвих допитів.― Кан Сонбі, ― відповіла я, після чого вже менш переконливо додала: ― Я не впевнена, що офіційно записана. У мене сестра проходить лікування, і лікар попросив мене прийти.Кивнувши моїм словам, медсестра все одно опустила погляд на монітор комп'ютера, де знаходилась вся необхідна інформація.― Ні, все правильно, ви записані, ― поінформувала мене дівчина. ― Можете пройти. Його кабінет номер «705», на шостому поверсі. Ідіть за вказівником до психотерапевтичного відділення і не заблукаєте.― Дякую, ― кивнувши, я пішла.«Все ж записав... ― злегка скрушно мотнувши головою, подумала я, прямуючи до ліфта, тому що дертися на шостий поверх пішки мені не хотілося, а в цій лікарні, наскільки я пам'ятаю, є ліфти для звичайних відвідувачів, ― а значить, він налаштований на серйозну розмову. Ось так трохи, і я сама стану пацієнткою цієї установи».І не те щоб мене це сильно лякало, адже був у мене вже в дитинстві досвід спілкування з психологами, але все ж таки тут все куди серйозніше.Я підходжу до ліфта і сміливо натискаю кнопку. Кабіна, схоже, була лише на кількох поверхах зверху, бо приїхала досить швидко. Стулки блискучого сталевого ліфта покірно відчинилися, і я увійшла всередину. Пам'ятаючи слова медсестри, потяглася до цифри 6 на панелі управління. Але, не встигнувши натиснути на неї, я зависла.― Зачекайте! ― гучний голос звідкись із холу привернув мою увагу. Схоже, хтось поспішав потрапити на верхні поверхи, але міг не встигнути у ліфт. Притримати його? Ну гаразд, мені нескладно.― Давайте! ― так само відповідаю я, затискаючи кнопку затримки кабінки, благо, такі з'явилися, бо раніше, ще в моєму дитинстві, коли комусь треба було притримати двері, доводилося робити це рукою, ногою, попою, та чим завгодно, при цьому ризикуючи бути трішки приплюснутим.Людина, яка, схоже, бігла на всіх парах до ліфта, нарешті досягла своєї мети і, захекавшись, застрибнула в кабінку. Я відразу ж відпустила кнопку і стулки дверей зімкнулися.― Дякую, ― зігнувшись навпіл, намагався віддихатися хлопець, після чого він підняв на мене голову. ― Ти?Чи існує закон підлості чи щось ще підліше? Я не фаталіст і не вірю в долю, або ж у якісь її ознаки. Сталося і сталося. Збіг, не більше. Але ось зараз, коли ця людина підняла голову і подивилася на мене ― я була готова повірити мало не в лихий рок. Я відразу затримала подих, очі злякано розширилися, а серце, здається, почало набирати обертів, вистукуючи ритм страху та ненависті.― Лухан, ― промовила я ім'я хлопця навпроти так, наче з'їла кислий льодяник. Серце лунко забилося в грудях, і я зробила крок назад. «Усього шостий поверх, ліфт доїде швидше, ніж він встигне щось зробити», ― думала одна частина моєї свідомості. Раціональна частина, яка оперувала фактами та здоровим глуздом. «Але я не здивуюся, якщо ліфт застрягне, замкнувши нас у маленькій кабінці на невизначений термін», а це вже пораненим птахом билася в голові друга частина. Та, що відповідає за страх і готова бачити лише найгірший результат. ― Що ти тут робиш?― Думаю, ― посміхнувся Хань, явно помітивши рівень мого страху, що підскочив. Як там кажуть? Не показуйте собаці свій страх ― він його вчує і нападе. Лухан, звичайно, той ще кобель, але все ж не пес. Собак я люблю ― вони вірні тварини, чого про китайця навпроти я сказати більше не могла. Втім, це не завадило йому відчути напруження, що повисло між нами. Я ж міцніше вчепилася нігтями в сумку, готуючись при першій нагоді обрушити град ударів на цю русяву голову, ― те саме, що й ти. Мене покликав доктор До. Схоже, ситуація погіршується.― Козел, ― буркнула собі під ніс я, з ненавистю подивившись на хлопця, який почував себе, на відміну від мене, вкрай розслаблено. Він трохи сперся спиною об стінку кабінки і засунув руки в кишені джинсів. Що, з одного боку, мало мене заспокоїти, адже так він ніби показував, що не збирається розпускати руки. Але з іншого... думка, що зараз він витягне з кишені ніж і приставить мені до горла, так і пульсувала з надривом у голові. І чорт з тим, що Лухан такого ніколи не робив при мені і був викритий у зовсім іншому злочині, але... хах, як то кажуть: «Таланлива людина талановита у всьому». От і від нього можна було чекати будь-чого.― Як поживаєш, Сонбі? ― зі сміхом питає Хань, поки я подумки проклинала цей чортовий ліфт, який, здається, їде вже цілу вічність.― Та як ти взагалі смієш мене про щось питати? ― не витримую і починаю кип'ятитися. Занадто хочеться висловити цьому виродку все в обличчя, але щось мене ще стримує. Інстинкт самозбереження, або просто небажання розпорошуватися на таку людину. ― Маєш бути взагалі вдячний, що я на тебе заяви за домагання та спробу зґвалтування не написала.― Зґвалтування? ― перебільшено здивовано охає Лухан і хапається за серце. Оскар йому, панове! Роль свою відіграв чудово. ― Та хто ж на таку, як ти?― Правильно, ― отруйно посміхаюся, перш ніж він закінчує свою промову, в якій явно хотів виставити мене нікому не потрібним шматком плоті, на яку навіть гієна не подивиться. У такому разі, ти гірший за гієну будеш. ― Тільки такі виродки, як ти.― Навіть так... ― цокнув язиком Хань і простежив за моїм поглядом. А спрямований він був на показник поверху, на якому ми зараз знаходимося. Четвертий. Ще два, і мої муки закінчаться. Хоча ні. Вони лише почнуться. Цю сутичку в ліфті можна вважати першим раундом, другий, якщо вірити словам Ханя, мав бути в кабінеті самого доктора До. Але туди треба було доїхати. ― Тоді ти маєш бути вдячна, що я не накатав заяви на твого друга за побиття.Я зневажливо окинула Лухана поглядом, краще вдивляючись в обличчя хлопця. До цього я намагалася взагалі на нього особливо не дивитись і не стикатися поглядом. Зараз же відчула якесь задоволення, коли помітила розбиту губу, яка більше, ніж за тиждень, ще не до кінця зажила. На його вродливих губах ця ранка виглядала якось сторонньо, але при цьому особисто мене захоплювала. Тоді я була в такому шоці, що навіть не особливо зрозуміла, що трапилося після того, як сестра вдарила мене, і її відвів Чонін, якого я до цього не бачила. Я пам'ятаю, що Тао його вдарив, але сильно не вдивлялася, паніка тоді вже хвилею накрила мене, і очухалась я вже в салоні машини поряд з Хуаном.― Шкода, що не вийшло підрехтувати твою мордочку сильніше, заслужив все ж таки, ― не стримавши жовчі, я буквально в обличчя Ханю виплюнула своє бажання. А воно було абсолютно зрозумілим. Я не хотіла бачити сестру на лікарняному ліжку з порізаними руками та поламаною психікою, мені хотілося побачити на ній побитого Лухана. Втім, я розумію, що будь удар Тао сильнішим, то йому б це так легко з рук не зійшло. А вже кому, але точно не йому, я хотіла проблем. Так що задовольнятимуся тим, що є.― От же сучка, ― прошипів Хань, відштовхнувшись від стіни і зробивши крок у мій бік. Я тут же прикусила язик і прокляла себе за свою нестримність. ― Тобі не здається, що ти занадто багато собі дозволяєш?Хлопець підійшов впритул до мене, але поки що не робив жодних фізичних зазiхань. Лише зло дивився мені в очі і хмурив брови. Його темно-карі очі дивилися наче в душу, виймаючи її з тіла. Будь він коханою людиною ― у цих очах можна було б потонути. Втім, що я і зробила, тільки без будь-якого позитивного ейфоричного ефекту. Під його поглядом я почала задихатися прямо як під товщею води. Холодної та темної. Навіть не торкаючись мене, цей хлопець зумів налякати мене до чортиків.― А? Сонбі? ― куди голосніше повторив запитання Лу, витягнувши руку з кишені і притиснувши нею моє плече до стіни, в яку я й так утиснулася настільки, наскільки це взагалі можливо.Відповісти чи навіть пікнути я не встигла. Пікнуло дещо інше. Ліфт. Ми приїхали. Звук прибуття, а потім і відчинення дверей, оживив мене. Я різко повернула голову в той бік, уже готуючись відштовхнути Лухана від себе і вибігти назовні відразу, як двері повністю відчиняться. Але зробити це мені так було і не судилося. Як тільки стулки розкрилися, відкриваючи огляд на коридор, я ще дужче заціпеніла, остаточно зрісшись зі стіною. Навпроти ліфта стояла Сонбьоль.Вона була не одна. Праворуч від неї стояв молодий хлопець у лікарняній формі. Мабуть, медбрат. Він тримав сестру під лікоть за руку. Сама ж Бьоль безбарвно дивилася вперед. Я не бачила її всього кілька днів, але як вона змінилася за цей час. І, на жаль, у гірший бік.Сестра ніколи не відрізнялася смаглявістю шкіри, Бьоль завжди була блідою, але зараз ця блідість здавалася і зовсім трупною. Обличчя змарніло, очі запалі і тьмяні. Під ними темні кола, а губи ніби прозорі та сухі. Ніякої косметики, лише природна хворобливiсть робила із Сонбьоль подобу привида. Її волосся, зазвичай доглянуте і блискуче, зараз виглядало сухим і ламким, більше нагадуючи жухлу солому. Укладки і зроду не було. Локони, що заплуталися ковтунами, опускалися на плечі так, ніби їх уже кілька днів не торкався хоча б гребінець.На Бьоль була одягнена лікарняна піжама бежевого кольору, яка висіла на ній наче на вішалці. Вона справді схудла. Болісно схудла. Руки, що безвольно висiли уздовж тіла, здавались тонкими. Манікюр на нігтях зліз, деякі з них були зламані.Не хочу цього визнавати, але сестра виглядала жалюгiдно. Хоча, хто точно зараз виглядає жалюгiдно, то це я притиснута до стіни ліфта хлопцем, який нещодавно мало не зґвалтував мене.Першу секунду Сонбьоль дивилася тупо на нас, ніби не бачила, але вже через дві в її очах щось спалахнуло, і погляд став набагато осмисленішим.― Сестра... ― боязко простягла я і сміливо скинула руку Лухана зі свого плеча, вискакуючи з ліфта.Та лише незрозуміло дивилася на мене немигаючим поглядом, який раз у раз вона переводила на хлопця, що все ще стояв усередині кабінки. На її обличчі зовсім недовго пробула розгубленість, яка миттєво змінилася на щось інше. На щось, що мені зовсім не сподобалися, і те, що не віщувало нічого доброго.― Та як... ― осиплим голосом промовила Бьоль, різко вирвавши руку з долоні медбрата, який і зовсім не зрозумів, що сталося, і зараз лише очманіло дивився на нас, мабуть, вирішуючи, чи варто втручатися. Варто ― я це зрозуміла майже відразу, помітивши в очах Сонбьоль колишню ненависть, яку вона блискавками метала в мене ще за попередньої нашої зустрічі. Тільки якщо тоді до всього іншого додавалася уїдливість і почуття переваги, то зараз ― крім злості, що спалює все на своєму шляху, в цьому погляді нічого не було. І це страшенно лякало. Так, в'яла, хвороблива і ніби ледь жива дівчина лякала мене зараз куди більше здорової Бьоль, яка била мене по обличчю того вечора. Тоді була лише злість від зради. Зараз же схоже ще й дещиця безумства. ―Та як ви взагалі посміли прийти сюди? Ще й удвох!Останні слова вона вже кричить, незважаючи на явний хрип у горлі, що ще не одужало до кінця. Різко смикається, і я відчуваю, що ще секунда, і сестра б вдарила мене, але медбрат все ж таки встигає зреагувати і перехопити її руки.― Сонбьоль, заспокойся! ― кричить хлопець, заламуючи їй кисті за спиною, поки я шалено дивлюся на все це, не знаючи, як реагувати і що казати. Знову! Чорт забирай, знову я не можу нічого сказати чи пояснити!― Бек, відпусти мене! ― вже на всю горлянку кричить сестра, намагаючись вирватися, що через її стан у неї не надто й виходить.Я боязко відступаю назад, стикаючись спиною з грудьми Лухана, що підійшов ззаду. Я повертаюсь і благально дивлюся на нього. Ну, хоча б зараз не будь ти козлом! Хіба не бачиш, що з нею відбувається? Але що зрештою я бачу? Такий самий, як і в мене, страх? Збентеження? Хоча б байдужість? Ні. Гидливість.Лухан спокійно відсуває мене від себе і проходить повз сестру, яка бентежиться, яка при першій нагоді намагається вдарити і його. Але той ніяк не реагує і лише кидає беземоційне: «Психичка», прямуючи далі коридором до кабінету психотерапевта, від якого, схоже, і йшла Бьоль.― Виродок! Сука! ― в істериці б'ється Сонбьоль. По її щоках уже течуть доріжки сліз, а я лише на задвірках розуму усвідомлюю, що до нас уже біжить бригада санітарів, які миттєво скрутять тендітну дівчину і знову обколять її транквілізаторами.Мені стає відверто погано, буквально до нудоти та головного болю. Я мовчки осідаю на підлогу, упираючись спиною об двері ліфта, що закрився, і притискаю коліна до грудей. Криків Бьоль вже не чути. Тільки тупіт людей та переговори лікарів. Але я нічого не чую. Я просто намагаюся не заплакати.

----- CHAPTER BREAK -----

Я навіть не можу рушити з місця.

Нічого не почуто, нічого не сказано,

Не можу навіть говорити про це.

Я відповідаю за все, що в моєму житті ―

Не хочу думати про це.

Таке почуття, ніби я божеволію, так...

Rihanna ― Disturbia

Ти змушуєш мене бажати смерті,

Я ніколи не буду достатньо хорошою для тебе,

Ти змушуєш мене бажати смерті,

І все, що ти любиш, згорить на світлі.

The Pretty Reckless ― Make Me Wanna Die
Все, що сталося, далі було, як у тумані. Я опинилася в якійсь прострації і не усвідомлювала, що відбувається навколо. Сестра кричала, Тао з Чоніном за її спиною намагалися втримати її. Лухан був спокійний, як удав.«Вона ж подумає, що ми...», ― різка думка вдарила в голову, і я почала розуміти, чому Бьоль психує. І те, що я зрозуміла мені зовсім не сподобалося.― Сестра... ― я роблю крок у бік Сонбьоль. Сказати нічого не можу, але розумію, що треба.― Тварюка! ― кричить сестра і, вирвавшись із захоплення хлопців, заряджає мені по обличчю.Біль миттєво пронизує все тіло, і я остаточно впадало в ступор. Усвідомлення того, що трапилося, приходить повільно, і кінцевий висновок пропалює мозок тільки в той момент, коли сестра вже покидає кімнату, а Тао, що стоїть поруч, замахується на Лухана.«Він ледь мене не зґвалтував, а Бьоль подумала, що я спокусила її хлопця...», ― невтішний висновок із цієї ситуації приходить паралельно з ударом Хуана. Це мене протверезило.― Тао, стій! ― кричу і намагаюся зупинити хлопця від другого удару. Я хапаю його за талію і намагаюся відтягнути від Ханя, що, звичайно ж, дуже складно, враховуючи нашу різницю у зростi, вазі та силі.― Виродок! ― гарчить Цзитао, поки його опонент нерухомо стоїть на місці і розглядає забруднені в кров із розбитої губи пальці. Здається, йому зовсім начхати на те, що його вдарили. Він навіть усміхається. ― Про що ти взагалі думав? Вона ж неповнолітня, до того ж сестра Бьоль! Лу, ти вже вкрай охренів!Слова хлопця дають зрозуміти лише одне ― він правильно зрозумів ситуацію. На відміну від Бьоль. Тао зрозумів, що я жертва.― Давай... давай підемо звідси, ― інстинктивно притулившись до спини хлопця, шепочу я, не помітивши навіть, коли почала плакати. ― Будь ласка...Звідки в мене взялася ця довіра до ледь знайомої людини, я не знаю. Але він був єдиним, на кого я могла зараз покластися. Чи то його слова, чи то дії, але щось у Тао викликало довіру. Я відчувала, що він мене більше не дасть образити. Це дивно, але буквально на мить я відчула, ніби я зовсім маленька дівчинка, закрита від усіх бід і негараздів широкою спиною старшого брата, якого в мене ніколи не було. Була лише сестра, яка вже давно перестала мене захищати.― Ходімо, ― зітхає Тао і повертається до мене. Після цього, притримуючи за плечі, починає виводити з кімнати.Насамкінець я лише раз оглядаюсь і бачу те, від чого по спині біжать мурашки. Наші з Луханом погляди стикаються, і на його губах я читаю загрозливе: «Ми ще зустрінемося». Цілком ймовірно, що хлопець говорив щось інше, але мій розум змушував бачити лише це і боязко підтискати плечі.Опинившись зовні кімнати, Цзитао відразу прискорює крок і буквально тягне мене до головного холу. Я тільки намагаюся встигати за ним і сподіваюся на те, що не заплутаюся у власних ногах, які все ще тряслися чи то від страху, чи то від огиди, і не розпластаюся в коридорі. Одного погляду на мого супутника було достатньо, щоб зрозуміти, які почуття долали його. Нехай Тао і зупинився, нехай пішов, але на його обличчі все ще відображалася агресивна злоба і обурення.Мені було складно зрозуміти, чому ж його так сильно зачепило те, що сталося. Навряд чи просто через мене ― ми знайомі всього пару годин. Через сестру? Можливо. Вони все ж таки друзі, і його могло обурити таке ставлення до подруги. Те, що її зрадили. Чи вся справа в їхніх і без того натягнутих стосунках із Луханом? Блискавки між ними пролітали ще під час вітання на балконі, тому цілком можливо, що вчинок Ханя по відношенню до мене просто став останньою краплею. Також не заперечую того факту, що Хуан просто хороша людина, яку сам факт цiєї події розгнівав до глибини душі. Все може бути, але суті це не змінювало. Тао був дуже злий.І я це виразно бачила і відчувала через надмірно міцно стиснуту долоню. Було навіть трохи боляче, але я стійко терпіла, не сміючи промовити і слова. Боячись чи викликати нову хвилю гніву, тільки цього разу вже спрямовану на мене, чи просто не бажаючи показувати ще більшу слабкість. Волю їй я вже дала одного разу, малодушно притиснувшись до міцної спини, нити ще й через надто стиснуту руку було б уже верхом хисткості характеру, який вже давно став недозволеною розкішшю. Не важливо, що відбувається, не важливо, що кажуть ― треба залишатися сильною, хоча б в очах оточуючих.Хто мене цього навчив? Хто вбив цю просту на словах і майже нездійсненну насправді істину? Теоретично, батько, пояснивши, що при моєму становищі в суспільстві бути слабочкою просто недоцільно і безглуздо ― зжеруть і не подавляться. А ось практику ж виклала сама Бьоль, доводячи мене буквально до сліз раз-по-раз, поки я не стала давати їй відсіч і показувати, що теж чогось варта.― Шон! ― поки я витала у своїх думках ― єдине, що могло відволікти мене від страшної реальності, Тао вже вивів мене до балкона і зараз кликав іменинника, який знаходився внизу.Китаєць почув крик свого протеже і підняв голову. На його обличчі читалася втома. Здається, Чжань уже в курсі.Смикнувши мене за руку, Хуан почав спускатися сходами. І вже менше, ніж за хвилину ми стояли навпроти господаря свята, який зацікавлено окидав нас поглядом.― Шон, позич мені тачку, ― перекрикуючи музику, каже Тао, поки я сором'язливо ховаюсь у нього за спиною, підозрюючи, що Бьоль вже всім розтрубила про те, що її сестра повія. ― Відвезу Сонбі додому і повернуся.― І що ж вам усім потрібне моє маля? ― невдоволено забурчав Сяо, але все одно поліз у кишеню, з якої витяг ключі, які одразу кинув у руки Хуана.― Що, Бьоль теж просила? ― iм'я сестри змусило мене здригнутися і перевести погляд на Тао, який говорив.― Просила?! ― посміхнувся Сяо. ― Ти що, її не знаєш? Не просила, а вимагала. Але я сказав, що вона у ремонті.― Розумно, ― підкинувши в руці ключі, хмикнув Цзитао.― А як вона тоді?.. ― ризикнула вклинитися в розмову я. Сонбьоль я в залі не бачила, а отже, котедж вона покинула, але як? Я хвилювалася за сестру.― На таксі, Чонін викликав і поїхав з нею, ― не давши мені закінчити, сказав Чжань, перевівши на мене засуджуючий погляд. ― Що ж у вас, друзi, сталося? Мені здавалося, що ти, Сонбі, не така, щоб...― Про те, що сталося, ― не давши Шону вимовити того, що про мене зараз напевно всі думають, спокійно викарбував Тао, ― краще спитай у Лухана. Йому є, що розповісти про свою худобну натуру. Пішли!Остання фраза була вже адресована мені, що я зрозуміла не одразу, а лише тоді, коли відчула, як мене тягнуть у бік виходу. Судячи з брови Чжаня, що злетіла вгору, слова Тао мали інтригуючу дію. Сяо явно замислився над переосмисленням усієї ситуації. Але до чого він зрештою прийшов у своїх роздумах, мені дізнатися було не дано, бо один ривок, і я вже в холі, ще один ― на ганку, ще ― на стоянці біля білого автомобіля. У марках я особливо не розумілась, але, судячи з емблеми над номером, це був Порш.Поки ми підходили до стоянки, я вже почала замерзати, обдувана холодним нічним повітрям. Тільки зараз я згадала про косуху сестри, яка так і залишилася лежати десь на дивані на балконі. Зараз вона була б саме в тему, але повертатися за нею я не стала б через банальний страх зіткнутися з Луханом, який був все ще всередині.Холод сковував, плутав волосся і змушував у несамовитості розтирати і дихати на долоні, намагаючись хоч трохи зігрітися. Але, на щастя, мерзнути довелося недовго. Опинившись біля автомобіля, Тао одразу ж зняв сигналізацію і відчинив двері, впускаючи мене на переднє сидіння, ближче до грiлки, яку ввімкнув одразу, щойно сам сів у салон.Тао завів двигун і акуратно вирулив зі стоянки. Перші кілька хвилин дороги ми провели у повній тиші. Хлопець зосереджено керував машиною, не відриваючи погляду від дороги. Я ж не могла відірватися від, безперечно, важливого заняття ― дивилася у вікно і намагалася розчинитися, настільки незручно ставало з кожною секундою.― Візьми дзеркальце в бардачку, ― голос хлопця пролунав надто голосно, і я навіть трохи підстрибнула на місці. Повернулась до нього та зіткнулася поглядами. Тао вже не здавався розгніваним. А просто якимось меланхолійним.― Навiщо? ― не зрозумівши його пропозиції, питаю. Хуан слабо посміхається і киває трохи нагору на дзеркало заднього виду.До нього, звичайно, далеко, та й повертати його до себе я б не стала. Тому просто трохи підводжуся на місці і нахиляюся до сидіння водія, намагаючись вичепити поглядом своє відображення. У мене це виходить, і я відразу входжу в ступор або сором. Не знаю, що виявилося сильніше, але вже за секунду я з тихим вереском відвертаюся від Тао і відкриваю бардачок.Невелике дзеркальце лягає у долоню, ще раз показуючи мені наслідки недавніх подій. Те, що волосся в повному безладді ― це було зрозуміло вже давно. До того ж, вітер теж доклав чимало старань, щоби «підправити» мою зачіску. Але ось той кошмар, що красувався, не побоюсь цього слова, на обличчі... З цим точно щось треба робити.― Приведи себе в порядок, не думаю, що твої батьки будуть у захваті, з'явись ти вдома в такому вигляді, ― сухо констатує Хуан і знову повертається до дороги, поки я намагаюся стерти з лиця косметику, що потекла. Я ж у такому вигляді через весь будинок йшла! Стояла перед Шоном та купою інших людей!Туш потекла від сліз, одна вія відклеїлася, тіні були присутні лише на одному повіцi. В порядку були тільки губи, тому що я не робила на них акценту і лише пройшлася по них лише один раз напівпрозорим блиском. Зараз же його, очевидно, не було ― з'їла, коли від хвилювання та страху кусала губи. Але ще одним подарунком були мітки на шиї. Розуміння того, чому вони вишневого кольору, змушувало мало не плакати. Колір помади Бьоль. Вона навіть не встигла зійти з губ Лухана, як він поліз до мене! Було гидко і бридко! Тішило лише одне ― далі він не встиг зайти. Бо, якби поцілував, то я зараз би знову розплакалася, в істериці відтираючи губи від невидимих слідів його володіння моїм тілом. А так, я просто беззвучно схлипувала і відтирала шию та обличчя вологими серветками.― Він... ― несподівано заговорив Тао, стиснувши міцніше кермо, від чого я навіть почула скрип. ― Він нічого не встиг зробити?Не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, що мав на увазі хлопець і про кого він говорив. Відповідати мені не хотілося. Мені взагалі навіть думати про це не хотілося. Але якщо це запитує той чоловік, що допоміг мені, то я, мабуть, відповім.― Ні, ― шморгнувши носом, вимовляю і ховаю дзеркало назад у бардачок, а серветки в сумочку. Відновити макіяж мені не вдалося, але хоча б катастрофічні наслідки сліз усунути вийшло — і то добре. Адже головне прошмигнути повз батьків, щоб ті нічого не запідозрили. ― Не встиг.― Добре, ― видихає Хуан, а я не особливо розумію, що взагалі хорошого він бачить у цій ситуації. ― В іншому випадку, покидав би він котедж уже не своїм ходом.― Ти б його побив? ― злякавшись такої перспективи, нехай і успішно минулої, питаю я, затамувавши подих. ― А якби самому дісталося! Бійка ― це не вихід.― Ну, по-перше, мені нічого не загрожувало б, ― усміхнувся Тао, навіть не повертаючи до мене голови, ― оскільки я вивчаю бойові мистецтва. Було б бажання, і я його на інвалідний візок міг посадити. А по-друге... вихід, коли відбувається таке. Чи ти вважаєш, що те, що сталося ―нормально?Останні слова китаєць прогарчав, міцно стискаючи зуби. Він настільки сильно тримав кермо, що навіть кісточки побіліли. А я помітила ще кров на них. Його чи Лухана ― не важливо. Суть одна ― бив він сильно.― Ні, ні, звичайно! ― почала протестувати я. Та яка б людина вважала це нормальним? Або ж... Тао все ж таки розглядав варіант того, що я не безневинна овечка, а провокатор, і саме мої дії спонукали Ханя до подібного? Та не може бути того! Мені здавалося, що він правильно все зрозумів. Хоча, я чудово розумію, як вся ця ситуація виглядала збоку. Тут і не таке подумаєш.― Тоді чому навіть не чинила опір? ― резонне питання, Тао. Дуже, але навіть на нього була відповідь.― Я злякалась...Ще хоч якось пояснювати хлопцеві свою поведінку я не стала. Лише відвернулася назад до вікна і притулилася до скла щокою. Хотілося знову заплакати, та я трималася. Не хочу, щоб мене вважали легкодоступною дівчиною... Тому що я цього не заслужила, чорт забирай! Було прикро до глибини душі. Особливо від розуміння, що так подумали всi. А мені й доводити чи переконувати когось не хотілося. А що я їм скажу? Те, що я навіть не цілувалася ще жодного разу всерйоз, не кажучи вже про більше? Дорослу досвідчену жінку спроба зґвалтування може вибити з колії та налякати до чортиків. Що тоді про мене казати! Мені здалося, що я тоді вмирала. Морально так точно, так сильно скував мене страх. Можете засуджувати, але на той момент я навіть пальцем не могла поворухнути для захисту власної честі, думаючи над тим, що дійсно краще померти, ніж бути такою зганьбленою.Думки мої знову обірвалися. На цей раз дзвінком телефону. Мабуть, мене вже почали шукати. Витягнувши стільниковий із сумочки, я тільки переконалася у своїх словах. Дзвонив батько. Набравши більше повітря в легені і приготувавшись почути полум'яну промову, я прийняла виклик.― Алло, тату, ― намагаючись нічим не видавати свого хвилювання, вiдповiла, відзначивши про себе, що Тао трохи прикрутив грiлку, начебто, щоб створити ще більшу тишу.― Сонбі, ти де? ― на диво, спокійно спитав батько. Хоча, я даремно дивуюсь. Тато завжди вмів утримувати ситуацію під контролем. Напевно, тому дзвонив саме він, а не мати, яка вже закотила б істерику і завалила б мене купою питань.― Я їду додому, ― брехати сенсу не було.― Як скоро будеш?Я повернула голову на Тао, той, схоже, почувши питання мого батька по той бік трубки, відпустив кермо правою рукою і двічі стиснув-розтиснув відкриту долоню.― Через десять хвилин, ― так розшифрувавши жестикуляцію водія, відповідаю. Цзитао киває, ніби показуючи, що я вірно його зрозуміла. ― Я вже під'їжджаю. Сестра... Бьоль уже вдома?― Так, замкнулася в своїй кімнаті і не впускає нас, де ти, вона теж не казала.У її репертуарі. Накрутила не лише себе, а й маму з татом. Втім, у цьому випадку, я думаю, справа була навіть не зовсім у цьому. Вона хотіла, щоби мене не знайшли. Вона сподівалася, що я не повернуся додому, що десь загублюсь і більше ніколи не потраплю їй на очі.― Що у вас сталося? ― не в брову, а в око, так, тату? Ну, що я можу йому відповісти? Тому лише мовчу у слухавку. Батько, схоже, це розуміє і закінчує розмову лише однією лякаючою фразою: ― Гаразд, як приїдеш, поговоримо.Він відключає дзвінок, а я не знаю, радіти мені чи сумувати. З одного боку ― розмови не обминути, з іншого ― у мене все ще є час. Якісь десять хвилин, але є. На що я їх витрачу? На обмірковування того, що ж казати батькам? Чи над рішенням конфлікту з сестрою? Ні, все згодом. Зараз я хочу просто відпочити та спустошити голову. Бо передчуття, що вся ця ситуація матиме довгострокові наслідки, мене не залишало. Тому було безглуздо зараз собі ламати голову, якщо ще все було попереду. Нерви не залізні, їм теж потрібен відпочинок. Ось я й спробувала відпочити. Тао, схоже, це зрозумів, і більше ні слова не сказав до кінця поїздки.Вдома ми опинилися, за моїми відчуттями, швидше за належне. Автомобіль плавно почав гальмувати біля воріт мого будинку. Цілком заглушивши мотор, Тао скинув руки з керма і повернувся до мене. Я ж дивилася на нього, але насправдi вдивлялася в світло, що горіло майже у всьому будинку. У вітальні, кухні, кімнаті сестри і навіть у нашій спільній ванній. Весь будинок був на вухах. Не спав ніхто. Батьки ж чекали на мене.― Дякую, що підвіз, ― намагаюся посміхнутися і трохи схиляю голову. Все ж, якби не Тао, то я навіть не знаю, де зараз була б і що робила, ― я, мабуть, піду.― Стривай, ― вимовляє Хуан і перехоплює мою руку, коли я вже збираюся повернутися і відчинити двері. Я завмираю і повертаюсь до хлопця. Він щось хоче сказати, але чомусь зволікає. ― Я... пробач, що трохи грубо поводився. Не думай, що я вважав, що це ти спокусила Лухана. І думки такої не було. Просто це все якось занадто. Нерви, сама розумієш.― Нічого... ― вже куди щиріше посміхаюся я, переконавшись, що хоча б Тао мені вірив. ― Я все розумію. Дякую.― Тоді йди, ― хлопець відпускає моє передпліччя і додає: ― Номер мій у тебе є, якщо що ― дзвони. Я теж, якщо щось дізнаюся, то зв'яжуся з тобою. Мені здається, сьогоднішня подія так швидко не закінчиться. Вона матиме наслідки.Мені не залишається нічого, крім як кивнути і відчинити двері. Тао правий. Я сама про це думала. Це далеко не кінець усієї історії, на жаль. А, можливо, лише початок. Я вилазжу з салону і помічаю, що вхідні двері прочиняються. На вулицю виглядає батько, який, мабуть, помітив автомобіль, що припаркувався біля нашого будинку.― Їдь швидше, там мій батько, ― я пригинаюсь і кажу в відкрите вiкно. ― Якщо зупинить, то доведеться пояснюватися.Тао киває і без питань стискає педаль газу. Машина зривається з місця раніше, ніж тато підбігає до дороги. Я лише ледь помітно махаю рукою, розуміючи, що мене зараз очiкує. Але батько все ж таки ще не біситься. Він холоднокровно окидає мене поглядом і вимовляє:― Ходімо в дiм, на вулиці холодно.Я покірно підкоряюся і плетуся за батьком. Вдома мене зустрічає куди більш сполошена і емоційна мати.― Хто це був? Де ти була? Що з Сонбьоль? ― гора запитань вивалилася на мою голову відразу, варто було мені тільки переступити поріг будинку. ― Що сталося? Куди ви їздили? Сонбі, відповідай!― Люба, спокійніше, ― тато спробував відчепити від мене емоційну маму, розуміючи, що під таким натиском я навряд чи щось розповім, бо банально не знатиму, з чого почати. ― Давай по порядку. Дівчатка вже вдома, живі та здорові. Не варто так перейматися. Правда, Сонбі?Я кивнула. Ну правда ж. Ми обидві тут, отже, вже якась частина проблеми відпала. Але як мені не хотілося щось пояснювати!― Так... хто це був? Хто тебе підвіз? ― схоже, батько вирішив, що варто почати з найневиннішого питання. Я також так вважала. Жаль, що на таксі не спишеш.― Друг, ― невиразно відповідаю, бачачи, як змінюється вираз обличчя батьків, ― тато, мам, це зараз не так важливо, повірте. Просто він мене підвіз, бо Бьоль... Не важливо, коротше!Після такої моєї короткої відповіді була ледь не істерика матері. Її явно не влаштовували мої слова. Втім, я її розуміла. Спочатку Бьоль, яка не захотіла нічого пояснювати і просто втекла до своєї кімнати, тепер ще й я. Мама хвилювалася за нас.― Все добре, мамо, правда, ― я підійшла до неї і обняла, намагаючись надати голосу якомога більше впевненості та ніжності. ― Нічого не сталося. Ми були на дні народження друга Бьоль. Вона хотіла туди поїхати, але ви змусили її залишитися вдома зі мною. Сестра намагалася втекти, але я зупинила її.― І вона тебе з собою взяла? ― вже куди спокійніше питала мама, поки я погладжувала її по спині.― Так... не звинувачуйте її. Вона не хотіла. Я... я її змусила. Шантажем. Їй довелося.― І що ж там трапилося, що в результаті вона тебе покинула? ― батькам, звичайно, не сподобалася новина про те, що не тільки Сонбьоль, але ще й я не послухалася їхнього наказу, але головним все ж таки зараз було з'ясувати, що ж спричинило нинiшню ситуацію. Що їм відповідати, я не знала. Але не правду ― це точно. Принаймні не зараз.― Не знаю... все було добре, а потім її щось дуже розлютило, і вона поїхала без мене, ― нахабно збрехала я, бо було надто соромно називати справжню причину зриву сестри. Все надто нестійке. Нам із нею необхідно було розібратися спочатку самим, а потім уже вплутувати батьків.― Це все? ― з недовірою спитала мама.Я невпевнено кивнула і, буркнувши щось про те, що вже пізно та краще піти спати, і договорити завтра, зуміла вирватися на волю. У кімнату я увійшла, позбавлена будь-яких сил, як фізичних, так і моральних. Але все ж таки завалюватися спати мені було не можна. Я повинна була хоча б спробувати порозумітися перед сестрою. Інакше... просто побоювалася, що вона мене придушить уві сні.Скинувши сумку і вибравшись із сукні, я одягла піжаму і побрела до сестри. Знала, що двері вона не відчинить, тож вирішувала піти через ванну. Вже її Бьоль не закриє ― бо договір такий. Підійшовши вже до самих дверей, я помітила, як повернена ручка. Значить, сестра всередині. Притиснувши вухо до дверей, я почала вслухатися ― справді чути слабкий плескіт води. Все ж таки доведеться почекати. Не буду ж я вриватися всередину, коли людина приймає ванну.Я вирішила зачекати. Але час минав, а сестра, схоже, не покидала кімнати. Плескiт я більше не чула, але й ручка залишалася в колишньому положенні. Десь за півгодини мені стало тривожно.― Сонбьоль, ти там? ― постукавши у двері, спитала я. Відповіддю мені служила тиша. Вона, звичайно, могла мене цілеспрямовано ігнорувати, але все ж таки. Скільки вона там? І головне: що робить? Погані здогади стали все міцніше поселятися у моїй голові. Песимістка чи ні, але сьогоднішній день однозначно вбив якусь позитивну частину моєї душі. Тож тепер мені ввижалося лише погане. А навіть якщо все і не так, то перевірити все ж таки варто. Ну, зайду я, і що? Побачу, що все гаразд ― так і вийду, навіть нічого не помітивши. Після сьогоднішнього вечора подібна витівка вже не здається чимось страшним. Тому я збираюся з духом і відчиняю двері. ― Бьоль!Та картина, що постала переді мною, буквально вибиває ґрунт з-під ніг. Сестра справді була там. У ванні. У криваво-червоній воді. Її руки були розташовані на краях ванни. Декілька горизонтальних борозен штрихами обрамляли передпліччя. Сонбьоль, здається, знепритомніла.― А-а-а! ― не стримавшись, закричала я. ― Мам, тату! Боже, Бьоль!

----- CHAPTER BREAK -----

Відпусти мене,

Я не хочу бути твоїм героєм,

Я не хочу бути твоїм «великим хлопчиком»,

Я просто хочу боротися з усіма поспіль.

Цей твій маскарад.

Я не хочу брати участі у твоєму параді.

Кожен заслуговує на шанс

Крокувати поряд з тим, з ким захоче.

Family Of The Year ― Hero

Мені не потрібний парашут.

Ти зловиш мене,

Ти зловиш, якщо я впаду

Вниз, вниз, вниз.

Cheryl Cole ― Parachute
Чонде, ти мене слухаєш? ― Чунмьон щось невтомно щебетав, поки Мінсок меланхолійно розглядав краєвид з вікна палати, в якій ось уже другий місяць лежить його молодший брат. Тобто я.Всю тираду сонбе я прослухав, але не через те, що його слова про нову виставку в галереї мене не цікавили. Ні, мистецтво завжди було чимось важливим для мене, тим, що довго утримувало мою увагу, часом змушуючи абстрагуватись від навколишнього світу. Але сьогодні щось явно пішло не так. Мої думки текли бурхливою річкою, але зовсім в іншому руслі. Я не міг зосередитись на розповідях Чунмьона, не здатний був вловити суть розмови з братом, коли той розповідав, як там батьки та справи вдома. Щоразу потік моїх думок тікав в інший бік.― І про що ж ти думаєш? ― обурився Чунмьон, поставивши руки в боки. Він не любив, коли його ігнорували, особливо коли його розпирало від емоцій.― Чи не про неї часом? ― кивнувши на вікно перед собою, хьон склав руки навхрест.Я підвівся з місця і підійшов до брата. Той дивився на внутрішній двір лікарні. Сьогодні йшов дрібний сніг, тож на вулиці було зовсім небагато пацієнтів. Лише кілька людей похилого віку, які розуміють, що будь-який снігопад для них може стати останнім, тому вони воліли милуватися цим дивом природи на власні очі, а не через запотіле скло задушливої палати. Також на вулиці були діти ― ті ж ще не встигли за свій маленький вік надивитися на сніг і раділи його випаданню щиро і наївно, ловлячи сніжинки язиком і запускаючи сніжки один в одного.Але серед усієї цього різношерстного за віком натовпу практично не було молодих чи дорослих людей. Лише персонал, що супроводжував пацієнтів.Тільки Мінсок вказував не на всіх них, а на молоду дівчину, яка якось там опинилася, на якій була накинута куртка з хутряним капюшоном і забавна шапка з великим помпоном. З нею на лавці сидів один із медбратів ― Бьон Бекхьон, з яким я встиг трохи потоваришувати за час перебування тут.― Не думав, що їй дозволять виходити, ― насупившись, кажу кудись у повітря, ніж комусь із моїх відвідувачів.Чунмьон, який зацікавився нашими з Мінсоком словами, теж підходить до вікна і вдивляється людей на вулиці.― О, це ж та дівчина, що тоді... Чонде, а що тоді взагалі було? ― вимовляє сонбе, після чого знімає окуляри, протирає їх і знову надягає, ще ближче притуляючись до вікна. ― Це був нервовий зрив?― Типу того, ― розмито відповідаю, але лише тому, що сам мало що знаю. Розмова з Бекхьоном дала мало інформації. Я зрозумів лише те, що Сонбьоль має проблеми з психікою на ґрунті сильного потрясіння. Схоже, руки вона різала з тієї ж причини, але зараз все стало набагато гірше. Той зрив, наступна апатія, підкріплена сильнодіючими седативними та транквілізаторами, це все було тільки початком. Потрапивши до лікарні через фізичні ушкодження, дівчина в результаті стала пацієнтом психотерапевтичного відділення з діагнозом у вигляді депресії, неконтрольованої агресії, нав'язливих думок та підозр на суїцидальні нахили. Я чув, що вчора в неї знову стався рецидив. Причину я не знаю, тому що чутки по лікарні мали властивість бути неповними, недостовірними, а іноді й переробленими. У подробиці краще не вдаватися, інакше можна такої дурнi наслухатись, що заздалегідь людину поховаєш. Тому я знав лише факти, які гуляли між медперсоналом. Чутки ж, що розносили лікарняні пліткарки, я ігнорував. ― Учора сталося щось подібне. Тому я здивований, що вона спокійно гуляє, хай і під наглядом, а не валяється овочем під заспокійливими.― Ти такий жорстокий! ― охнув Мінсок.― Ні, ― я хитнув головою і надто сильно задер фіранку на вікні. Після цього повернувся до свого ліжка. Довго дивитися на неї мені не хотілося. Чи мало того, що я і так постійно думаю про цю дівчину?! Ні, достатньо, особливо з огляду на те, яке враження вона на мене справила при нашій другій зустрічі... А вже при першій ― я її зненавидів. За третьої ж пожалiв. Нині я просто не розумію, що відчуваю. Вона мені неприємна з певної причини, але при цьому викинути з голови її не можу. ― Я просто реаліст. Якщо в неї не все з головою гаразд, потрібно лікуватися.― Ти ж казав, що вона різала вени? ― згадавши те, що я сказав того дня, коли ця дівчина закотила істерику переді мною та Чунмьоном із Мінсоком, перепитав сонбе. ― А це, чи знаєш, не від хорошого життя роблять.― Не сперечаюся, ― нехай слова мої і цілком дружелюбні, але тон, здається, почав трохи гірчити. Отрутою, схоже. ― Але ви все одно розумієте, чому я її за подібне зневажаю.Хлопці переглянулися, але нічого не сказали, вирішивши тактовно промовчати. Воно й правильно. Вони знали, як я ставлюся до самогубців, хай навіть невдачливих. Я їх зневажаю. Усією душею. Мені ніколи не зрозуміти прагнення особисто розпрощатися із життям. Такі люди слабкі та егоїстичні. Вони не думають про своїх друзів, рідних, коханих. Вони знаходять найпростіший спосіб порятунку вiд проблем, навіть не замислюючись про те, як боляче буде тим, хто їх любив.Життя не завжди буває прекрасне, але я все ж таки люблю його у всіх проявах. Жити, займатися улюбленою справою, спілкуватися з близькими людьми, просто дихати ― не кожен на це здатний. Є люди, які позбавлені всіх принад життя. Тим більше, у лікарні. Тут таких повно. Інваліди, люди з хронічними захворюваннями, що обмежують їхню життєдіяльність, смертельно хворі. Всі вони позбавлені того, що є у цих слабаків, які так просто ставлять крапку і прощаються з тим, чого в інших більше ніколи не буде. Повноцінного життя.Занадто грубо? Занадто нетактовно? Можливо, але це моя думка, яка навряд чи щось змінить. Я хочу жити, щоб там не сталося. А вона, ця дурепа, прагне померти у такому юному віці. Чому мені їй співпереживати?Посидівши в палаті ще кілька хвилин, хлопці попрощалися та пішли у своїх справах. Я їх, звичайно ж, не звинувачував. Нема чого їм днями стирчати зі мною і тухнути з нудьги. У Мінсока була підготовка до захисту докторської, а у Чунмьона ― вічна тяганина і галас в галереї. А як інакше?! Художники ― люди чутливі, поки все організуєш, можна збожеволіти, до таких крайнощів, часом нервозність творців доходить. Я сам художник і говорю це з особистого досвіду. Тож я просто не мав права їх тут затримувати.Крім того, мені й так було не надто нудно. Нехай палата і була одиночною, але до мене часто заходив медперсонал, лікарі. Та й із деякими пацієнтами я непогано спілкувався. З розуму від самотності я поки не сходив, та й, у крайньому випадку, живе спілкування з людьми мені завжди могли замінити альбомний аркуш та олівець. Занурюючись у творчість, я втрачав відлік часу і не помічав, як пролітають однакові сірі зимові дні.Я чекав на весну. Більше, ніж будь-коли до цього. Цього року вона обіцяла стати особливою. Від зими та холодів я відверто втомився. Хотілося побачити яскраве сонце, промені якого ніжно пестили б обличчя і пускали зайчики по палаті. Насолодитися чистим повітрям, в якому стояла б свіжість, не горезвісна морозна, а свіжість природи, що відроджується. Зафіксувати, як у пам'яті, так і на полотні, образи перших квітів, що розпустилися, і листків, що пробираються з бруньок. Я щиро любив цю пору року, мабуть, навіть більше літа, адже навесні все цвіло. Для художника це один із найкращих часів. Бо такого буйства фарб у жодну іншу пору року не зустрінеш. Тут тобі і зелений від трави та листя, і червоний, синій, фіолетовий, рожевий ― від квітів, і жовтий від яскравого сонця. Навіть залишки білого у вигляді снігу, що не розтанув, і сірий ― сльоти. Зима ж вся була в білих і сірих тонах, літо ― зелених, а осінь ― червоних та помаранчевих. Буйство фарб, як і самої природи, саме в березні починало грати всією палітрою. Тому я чекав першого березня з таким нетерпінням, відраховуючи дні останніх тижнів до кінця холодного лютого.― Кім Чонде, ― до палати зайшла одна з медсестер, відірвавши мене від приємних роздумів, ― час обстеження. Лікар уже чекає.Я вдячно киваю, адже справді забув про те, що настав час йти на обстеження, і встаю з ліжка. Виходжу в коридор і йду давно вивченим маршрутом. Мені не особливо подобалося, що йти до необхідного кабінету слід було майже через всю лікарню, але якщо так, то нічого не поробиш.― Чонде! ― низький голос несподівано гукнув мене, тому я навіть здригнувся.Повернувшись на джерело звуку, я побачив очікувану картину. За кілька метрів від мене стояло двоє хлопців, підпираючи спинами стіну. Один із них, той, що покликав мене, махав рукою, другий же меланхолійно вирячився в стелю.― Привіт, ― усміхнувся я у відповідь. ― Чаньоль, Сехуне, як справи?― Та помаленьку, ― реготнув високий брюнет, коли я все ж таки підійшов до них. ― Але гастрит все ж таки спокою не дає. Але ж жити можна.― Я думав, що тебе вже виписали, ― чесно зізнався, адже не бачив Пака дня три і вже встиг подумати, що того все ж таки виписали.― Та де там, ― відмахнувся хлопець, ― боюся, щоб ще на місяць тут затриматися доведеться. Загострення, кажуть, якесь.― Просто не треба було всякої погані їсти, ― вперше заговорив Сехун з явним бажанням підколоти старшого. ― Ти ж, навіть тут, умудрявся знаходити і хом'ячити якусь шкідливу їжу. Про передачу матері зі смаженою курочкою я взагалі мовчу. У тебе ж гастрит, хьон, ти чим думав взагалі?― Тим самим, чим і ти, коли в лютому на морозі морозиво жер, ― без краплі злості відповів другові Чаньоль. ― Не тобі мені дорікати.― Пневмонію від морозива не заробляють, придурок, ― а ось О, здається, не міг стримати бурхливих емоцій. Хоча, звичайно, в чомусь він мав рацію.Мені ж лише залишалося похитати головою і подумати над тим, як ми взагалі втрьох примудрилися познайомитись. Адже кожен з нас лежав у різних відділеннях і з різних причин. Я стирчав у лікарні вже другий місяць і пробуду тут ще ― це точно.Чаньоль без кількох днів місяць, бо сам собі погiршував становище, і лікарі його вже й виписати б раді, так ні, що не день, то знову знайшов десь якусь шкідливу хрiнь, а потім мучиться від болів у животі. Як би його гастрит до виразки не дiйшов. Хоча мені чомусь здається, що Чан навмисно гальмує виписку. Йому, що, в кайф стирчати тут?! Не знаю. Як на мене, це, звичайно, дико, але чи мало ― він хлопець дивний.Щодо Сехуна, то його перебування в клініці поки що обмежувалося трьома тижнями. Але оскільки він справді лікувався та слухав лікарів, то виписка не за горами. Навіть за найгострішої пневмонії більше місяця тримати пацієнта в лікарні ніхто не буде. А Сехун уже йшов на поправку.От думав я і розумів, що, загалом, усвідомлюю, як так сталося, що ми зіткнулися. І це при тому, що не були знайомими раніше. Якось так сталося, що зараз лікарня була забита старими, та дітьми. Першими із споконвічної ясної причини, а другими ― із сезонної. Пенсіонери бували тут, в принципі, часто, а дітлахи через застуду, ангіну, або ж запалення легень. Зима, як-не-як. Молодих людей було небагато. Дорослих ― за тридцять, достатньо, а таких як ми ― що кіт наплакав. От ми якось і здибалися.Мене саме знайшов Чаньоль. Я спокійно сидів у холі і малював медсестру за стійкою реєстратури ― руку на портрети набивав, що, між іншим, складно при моделі, що рухається, і тут підскакує допитливий вухатий хлопець з найбанальнішою фразою: «Малюєш?». Я тоді завмер, повернувся до нього, оцінив ступінь жарту і серйозно сказав: «У шахи граю, не бачиш, чи що?!». Цей вираз обличчя треба було бачити! Хлопець серйозно питав, хай і дурість, на рівні питання «Ти вдома?», коли дзвониш на домашній телефон. Але все ж таки серйозно, а я йому на тих же щах видав таке. Чаньоль конкретно завис і ще десь з хвилину тупо на мене вирячався, кліпаючи очима. Потім сів поруч, кілька разів перевів погляд з мене на малюнок, а потім і на дівчину, яка стала мимовільною моделлю для нього. Хмикнув собі під ніс, почухав потилицю і видав: «І як? Хто виграє?».Моя реакція після цієї фрази, я думаю, була вкрай очікуваною. Я засміявся, причому так голосно, що привернув до нас двох зайву увагу. Навіть та сама медсестра, що, сама того не знаючи, позувала мені, обернулася до нас і, зашипівши, приклала палець до губ, ніби закликаючи до тиші. Але заспокоїтись я вже не міг і сміявся ще досить довго. Чаньоль, усвідомивши ситуацію, теж підтримав мене. Коротше, з холу ми потім тікали, бо до нас уже назустріч йшла дуже розлюченого вигляду старенька, явно незадоволена поведінкою молоді. І з того часу якось зародилося наше з ним спілкування. Хлопець він був дуже своєрідний, але веселий та цікавий.Сехун підключився трохи пізніше, і, знову-таки, з ініціативи Пака. Той просто побачив його одного разу в коридорі, коли ми ходили на пару, і потягнув мене знайомитися. О явно жарт гумору не зрозумів і спробував від нас втекти. Але... від Чаньоля спробуй ще втекти з його зростом. Сехун, звичайно, теж не коротун, але все ж трохи нижче буде. Я ж навіть намагатися не став і пригальмував, чекаючи, коли «добувач» притягне «жертву». Притяг, хто б сумнівався. Переговори вже поклали на мене, бо Чана хлопець спочатку побоювався, що не дивно, бо побачиш, як на тебе така шафа біжить ― будь-хто б злякався. У результаті спільними зусиллями ми змогли довести О свою нешкідливість і в цілому дружелюбність, і він неохоче, але все ж таки познайомився з нами. А зараз його від Чаньоля бульдозером не відірвеш. Здається, навіть після виписки ці двоє продовжать спілкуватися, що, звичайно, дуже непогано.Одним словом, весело. Тільки ще одного суб'єкта не вистачало для повних веселощів. Так, того медбрата ― Бекхьона. Він теж із тим ще прибабахом і вкрай дивним поглядом на свою роботу. Бо він вважав, що медперсоналу потрібно не просто дбати про пацієнтів за обов'язком служби, а й дружити з ними. Я цього не відразу зрозумів, а коли вже виявився втягнутим у цю «дружбу», чинити опір було пізно. Я відверто побоювався моментів, коли ці троє збиралися разом і звали мене.«Чотири вершники апокаліпсису!» ― так нас назвав Бьон, не помічаючи певної іронії.«Чур я «голод»!», ― запевняв Чаньоль, попутно жуючи щось, що явно не входило до його дієти, і щось, на що Бекхьон чомусь заплющував очі.«Я чомусь навіть не сумнівався», ― пирхав Сехун і люб'язно брав на себе роль «війни», бо саме він міг розпалювати баталію на порожньому місці. Запальний хлопець. А якщо й спокійний, то дивиться на тебе таким поглядом, ніби готовий подумки препарувати.«Тоді... ― постукуючи пальцем по губі, розмірковував Бекхьон, ― я ― «чума»!». На наше запитання «чому?», хлопець єхидно посміхнувся, а вже за секунду нагадував Сехуну, що настав час уколів. Чумний лікар ― о так! Ось він хто.«У такому разі... я «смерть», ― закінчував подібну нісенітницю я, моментально змусивши всю трійку замовкнути. ― А що? Підходить».Хлопці тоді замовкли і більше не порушували цього питання. А жаль. Я любив пожартувати з них і підчепити на ті теми, що були доступні тільки мені. Але хлопці не ображалися, і це найголовніше.― Ти куди зараз? ― вирвавши мене зі спогадів, запитав Пак, який тільки-но зумів закрити суперечку з Сехуном. Судячи з задоволеного того, Чаньоль поступився молодшому, або ж сказав щось типу: «Добре-добре, ти маєш рацію, тільки заткнися, я тобі навіть шоколадку куплю».― На обстеження, ― кивнувши у бік лівого крила лікарні, відповідаю.― Далеко ж тебе ганяють, ― зітхнувши, вимовляє Сехун трохи співчутливо.― Так, а я що, проти?! ― посміююся.― Стоп! ― Чаньоль завмирає, піднімаючи вказівний палець вгору. Він оглядається, після чого визирає з вікна. Його погляд спрямований саме туди, де знаходиться кабінет, куди я йду. ― Це ж... відділення...― Так, те саме, ― киваю і розводжу руки вбік, досі не розуміючи, як так сталося, що той кабінет знаходиться в крилі психіатричного відділення.― Вона там лежить, так? ― цокнувши язиком, підтвердив здогади Чаньоля Сехун, одразу збагнувши, куди хилить хьон.Так, ці двоє, звичайно, теж знали про Кан Сонбьоль. Причин тому було дві: вона молода, як і ми; про неї шепотілась вся лікарня. Звичайно, те, що відбувається за стінами психіатричного відділення, там залишалося. Всі розуміли, що люди з протеклим горищем здатні на всяке і дивуватися не варто нічому. Але Сонбьоль не була такою спочатку. Вона потрапила до лікарні зовсім з іншої причини, яка нехай і є наслідком певних психічних проблем. Але ці два зриви, прямо на публіці, буквально ні з того ні з сього, на думку оточуючих, звичайно ж... Певний інтерес у людей все це викликало, як і сама дівчина.― Ага, ― слабо киваю, сподіваючись, що тема далі не зайде, бо я й так сьогодні надто часто повертався до образу тієї дівчини.― Тоді не затримуватимемо, йди, ― салютує мені Чаньоль, і я спокійно видихаю.Усміхаюся у відповідь і продовжую йти до призначеного місця. Добре, я не спізнювався і до цього, а отже, і зараз можна було не поспішати. Вже дійшовши до необхідного крила, я повертаю в коридор, який провів би мене до сходів на третій поверх. Іти залишилося зовсім недалеко.Іду повз палати на другому поверсі і прикидаю, що це все ще терапевтичне відділення. Здається, я ніколи не зрозумію, що було в голові того, хто зводив цей будинок. Ну чи хоча б розподіляв площу на відділення. Втім, маючи під рукою покажчики, яких у коридорах було повно, заблукати було вкрай складно.Мої думки, зав'язані на архітектурній дилемі, перервалися мною ж. Я помітив трохи відчинені двері в кінці коридору. Вони не були відчинені навстіж, ніби це було зроблено спеціально. Був зовсім невеликий просвіт, як той, що виникає за сильного вітру.«Хто б у здоровому глузді в таку холодину відкривав би вікно?», ― думка, що промайнула в голові, моментально відгукнулася в серці тривогою. Здоровий розум, терапевтичне відділення, зверху психотерапевтичне... Припущення, навіяне цілим днем роздумів про цю персону, випливло раніше, ніж я це усвідомив.Я зробив твердий крок у бік палати. Перед тим, як заглянути всередину, мій погляд упав на табличку біля дверей. «Кан Сонбьоль» ― хто б сумнівався?! Якщо ви вважаєте, що художники і, загалом, творчі люди, не мають надчутливої інтуїції та передчуття, то ви помиляєтеся. Я вгадав, навіть особливо не напружуючи звивини. Хоча, лукавити не буду, вгадав не я особисто, а моє серце, яке ще тривожне відбивало ритм, ніж раніше.Відкинувши з нізвідки з'явившийся страх, я прочинив двері ще більше і заглянув у кімнату. Простора, світла. З великим вікном майже на всю стіну... Вікном, на підвіконні якого стояла бліда, наче в трансі, дівчина. Бьоль трималася худими руками за раму. Її волосся нещадно смикав вітер із відкритого вікна. Обличчя я не бачив, тому що стояла вона спиною до виходу, але, судячи з розслаблених плечей, вона не відчувала дискомфорту чи страху. Вона просто стояла за крок від приблизно шестиметрової прірви і чогось чекала.Я знав, що вікна її палати виходять у внутрішній двір, так само, як і моєї, через що я часом бачив її за тонкою завісою. Нас поділяло кілька поверхів і ціле подвір'я, але навіть при цьому я часом вихоплював її тьмяний силует. Не думаю, що дівчина бачила мене. Я навіть не певен, що вона мене взагалі пам'ятає. Але раз по той бік двір, то... Значить... її ж мав хтось побачити ззовні?!― Стій! ― різкий крик вирвався з горла, і я зробив невпевнений крок у бік палати.Вона ніяк не відреагувала, лише неоднозначно повела плечима. Ну, що за дурепа!― Кан Сонбьоль, стій! ― повторював я те саме, але, думаю, це цілком нормально, коли людина не знає, що сказати, щоб запобігти суїциду. Можливо, і не суїцид, адже висота не така велика, але шмякнеться вона, у будь-якому випадку, добре. Треба було щось сказати. Відволікти увагу, потягнути час. Може, ще хтось помітить і прибіжить на допомогу. ― Не стрибай!Вона знову не реагує. Принаймні спочатку мені так здається. Але насправді дівчина чує мене. Вона трохи повертає голову у мій бік. Складно не помітити її згаслого погляду та виснаженого обличчя. Її губи злегка відкриваються, і вона каже:― Звідки?.. ― питання, яке поставило б будь-кого у глухий кут, не знай він контексту. От і я не знав, але, на щастя, вона майже відразу зробила уточнення: ― Звідки ти знаєш моє повне ім'я?Ну вірно, адже вона його не говорила. Назвала лише ім'я, опустивши прізвище. Невже на порозі смерті її найбільше цікавило саме це?! Чорт забирай, та вона дивніша, ніж я думав.― Ну... ― заглиблюватись у подробиці я не хотів, та й недоречно це було, хоча... міг потягнути час. Але все ж таки мені здавалося, що краще відповідати коротко і чітко. Не варто було її злити або виводити на нудьгу ― від цього вона могла зірватися. В обох сенсах цього слова. ― На табличці біля палати написано ім'я пацієнта.Бьоль мовчить, дивлячись на мене впівоборот, я ж намагаюся обережно і невагомо зробити крок у її бік. Вона не відповідає на мої слова. Дурні, якщо так подумати, але... може, прокотить? Киває і знову обертається до вікна. Це дає мені можливість наблизитись ще ближче. Якщо встигну, то зможу схопити її і повернути назад до кімнати.― Ти що тут робиш? ― її холодний голос, мабуть, навіть холодніший за повітря, що різкими поривами вривався в кімнату, здається занадто несподіваним. Як і загалом слова. Я не думав, що вона знову заговорить. Хай зараз вона не дивилася на мене, але зверталася точно до мене.― Ішов на обстеження, ― ковтнувши грудку в горлі і зробивши ще один крок, вимовляю.― Так і йди далі, ― спокійно каже Сонбьоль. Її тон такий буденний, ніби вона не з вікна стрибати зібралася, а чай попити надумала. Він здавався настільки звичайним та нормальним, що в даній ситуації це було... так, ненормально! ― Навіщо зайшов до мене?― Так... я й піду, ― намагаючись говорити якомога спокійніше, я наближався до дівчини. Нині нас поділяло близько трьох метрів. Здавалося, що її взагалі не турбує те, що їй хтось може перешкодити. ― Але тільки тоді, коли ти злізеш звідти.Сонбьоль завмерла... Ще більше, ніж раніше. Потім обернулася і глянула на мене вкрай приголомшеним поглядом. І тут я зрозумів.― Що?― лише одне її слово, і руки в мерзлякуватому страху відпускають раму вікна.Я зриваюся з місця в ту ж мить і під оглушливий крик Бьоль, хапаю її спочатку за руку, а потім і за талію. Тягну щосили на себе, і її легке тіло підкоряється. Дівчина падає на мене, і ми обоє завалюємося в палату. Я якось встигаю вивернутись так, що падаю на спину, а Сонбьоль на мене. Злегка вдаряюсь потилицею, але це не так страшно. Мої руки замикаються десь у неї за спиною, а її уривчасте дихання обпалює шию. Їй було страшно. До одуру, причому.В цей же момент до палати увірвалося кілька людей. Це були лікарі та медперсонал, схоже, крик Бьоль привернув їхню увагу, або ж таки її побачили з вулиці і примчали сюди.― Що трапилося? ― я виразно чув голос доктора До.― Господи, ви не поранені? ― колишній лікар дівчини ― Чжан Ісін. Я не звертав на них уваги, а вона й поготів.― Все добре, ― щось невиразно шепнув я їй, перемістивши одну руку зі спини на волосся Сонбьоль.Вона, здається, схлипнула і стиснулася ще дужче. Я спробував прийняти сидяче положення, і тоді дівчина повністю повисла на мені, втискаючись в тіло. Вона тремтіла. А вже за мить всю палату оглушив плач. Ні, не істеричний, як минулі двс рази, а просто... плач полегшення. Вона зрозуміла, що намагалася зробити і чого не сталося.― Я так злякалася, ― кричала вона кудись у район моїх грудей, поки лікарі здивовано дивилися на нас, зовсім не розуміючи, що відбувається. ― Що... що я намагалася зробити? Я взагалі не розумію!― Вже все добре, ти цього не зробила, все гаразд, ― заспокійливо шепотів я, розуміючи, що те, що сталося, просто так не пройде.У Бьоль щось знову переклинило, тільки цього разу без її відома. Її саму повело до вікна, вона просто не усвідомлювала, що робить. Невже їй настільки набридло це життя? Це так... ні. Саме зараз я не відчував огиди. Адже, зрештою, вона злякалася, вона усвідомила, що робить, і дала мені шанс врятувати себе. Вона не бездумний самогубець, вона просто нескінченно самотня людина, яка просто не бачить всієї краси життя. Вона просто заплуталася.Я посміхнувся і заплющив очі, впустивши голову їй на плече. Тепер я, здається, зрозумів, що мене так тягнуло до неї і не дозволяло викинути з голови. Ми були надто схожими, хай і зовсім різними. Ми обидва не бачили сенсу у житті, але кожен по-своєму вирішував цю проблему. Вона кардинально, а я... з надією наївного дурня. Хотілося вірити, що ця надія перейшла сьогодні і їй. Нехай ці сльози і відчайдушний крик страху саме її й означать ― надію, як новий ступінь у її житті. Адже... їй ще було що втрачати.

----- CHAPTER BREAK -----

Я на самому дні, але все ще дихаю.

Смішно, як ти піклуєшся.

А пекло все ще піді мною?

Чи я вже в ньому?

Hedley ― Brave New World

Я співаю з серцевим болем отриманих травм,

По венах тече те послання, яке хочу донести,

Ділюсь вивченим уроком,

Бачу красу через...

Біль!

Imagine Dragons ― Believer
Я повернув голову до вікна. Судячи з кольору неба, світати почне години за дві. Можна було ще спокійно спати, але заснути більше я не міг. Ні, безсоння мене ніколи не мучило. Тут справа була в іншому. Слабкість і нездужання останні місяці стали моїми одвічними друзями, але сьогодні вночі мене наздогнав ще й біль голови, що не дає заснути. Я повертався в ліжку, намагався задрімати, але молот, що бив ніби по ковадлу, не заспокоювався, розриваючи черепну коробку буквально на маленькі шматочки.Невеселі думки, які не вдавалося викинути з голови весь вечір, теж оптимізму картині не додавали. Слова лікаря все ще чітко спливали в пам'яті, і мені хотілося буквально вити, затикати вуха, але це все було марно, адже те, що всередині голови, ніяким криком не заглушиш. Так само, як і затиканням вух. Навіть якби я пробив барабанні перетинки, нічого б не змінилося. Ці слова лунали в голові, і я сам був провокатором. Але перестати вже не міг. Тому й хотілося впасти в благоговійне забуття хоча б на кілька годин і не думати ні про що, але ніяк не виходило. Скроні стискало, а думки наполегливо пробивали мою оборону.― Твою ж матір... ― крізь зчеплені зуби вилаявся і підвів голову з подушки. Все одно це було марно.Приймаю сидяче положення, опускаючи ступні на холодну кахельну підлогу. Намацую в темряві капці і взуваюся. Піднімаюсь на ноги і підходжу до вікна. Так, як я й думав. Небо поки затягнуте важкими хмарами, але вже видно якийсь просвіт. Ще трохи, і сонце вирішить з'явитися. Надворі було якось мерзлякувато навіть на вигляд. Вітер ганяв гілки дерев з боку в бік. А сніг замість пухнастої перини, що покривала землю, здавався просто сірим шматком бруду, розкиданого то тут, то там.Тягнуся до телефону. Яскраве світло від екрану на секунду засліплює, змушуючи мружитися. На годиннику четверта ранку. Здається, навіть якщо й пощастить заснути, то сенсу в цьому більше не буде. Тому мені залишається лише дочекатися ранку і звично вирушить на процедури. Сон вислизнув остаточно, що аж ніяк не тішило.Роблю кілька кіл по палаті просто щоб розім'яти кінцівки і наважуюсь на нічну, майже ранкову прогулянку. Думаю, якщо мене побачать десь у коридорах медсестри, то в захваті вони не будуть, але залишатися в палаті мені чомусь не хотілося. Здавалося, ніби все повітря з неї потроху викачували хвилину за хвилиною, і я починав задихатися. Чи то від парової установки, головною метою якої було оновлювати повітря в кімнаті та розпорошувати приємний аромат, чи то від банальної ізольованості. Мені просто захотілося вийти назовні. Знаючи медсестер на моєму поверсі, вони могли цілком не чергувати, а вирішувати кросворди в ординаторській або прямо там за стійками. За бажання я міг прослизнути непоміченим. А бажання було. Навіяне цілою низкою причин. Від нудьги і бажання якнайшвидше скоротати ніч, до дурманливих розум поганих думок, які зможе розвіяти тільки прогулянка по порожніх коридорах.Тож думати я довго не став. Лише накинув поверх лікарняної піжами вовняний кардиган і вийшов із палати, міцно прикривши двері, щоб їх не відчинило від вітру. У коридорі, як і очікувалося, було темно. Деякі з палат було відкрито. З деяких все ще лилося тьмяне світло, що походить від телевізорів або ноутбуків. Але здебільшого було темно і тихо. Хіба що хропіння чулося подекуди.Притримуючись за бік, який не те що болів, а лише нив, що було лише побічним ефектом терапії та загальної слабкості організму, я почав просуватися коридором. Чим ближче я опинявся до приймального відділення, тим світліше довкола ставало. Саме біля медсестерської вахти були джерела світла. Щоб вийти назовні, мені необхідно було проскочити повз пост. Тому я притулився до стінки і акуратно став пересуватися, визираючи за кут.― Знову відлиняють, ― полегшено зітхнувши, висунувся повністю, оглядаючи порожні місця чергових медсестер. Вони, мабуть, знову в кімнатці сидять — чаї ганяють. Але мені це було на руку, тому я, не видаючи ні звуку, навшпиньки, пройшов повз небезпечну зону і знову зник у темряві поверху.Опинившись на сходовому майданчику, я почав спускатися вниз. Шлях, обраний нехай і заздалегідь, але все ж таки досить спонтанно, лежав до головного холу. Я любив там перебувати. Тільки там із усіх можливих і доступних мені у лікарні місць. Запитайте, чому? Все дуже просто. Там було просторо. Ні, у мене не було клаустрофобії, але все ж таки палата трохи стискала мене. Я не міг виходити назовні так часто, як хотілося б. Надвір з-за холодів і снігу взагалі висувати ніс бажання не було ні найменшого. Тому єдине, що залишалося ― хол. Крім того, в цьому місці, на відміну від решти поверхів, не так сильно пахло медикаментами і стерильною чистотою. Там ще залишалися нотки вулиці та бруду у повітрі. Комусь приємний аромат скрипучої від блиску чистоти, а мені ж куди ближче був запах вологої після дощу землі і листя, що підгнило.Внизу зрештою був прямий допуск до виходу з лікарні. Не до ілюзорної свободи у внутрішньому дворику, який у будь-якому випадку був оточений декількаповерховими склепіннями стін з невиразними однотипними сірими фасадами. А справжньої волі. Переступи поріг, і ти зовні. А там... здається, що й хвороб немає. Там ти не пацієнт у лікарняному халаті з безглуздими каченятами. Там за тобою не слідує душок медикаментів і подих чиєїсь смерті поблизу. Там ти здоровий.Ступивши на першу сходинку сходів, струшую головою, намагаючись вибити ці думки, які навряд чи кращі від тих, від яких я, власне, і втік з палати. Хоча, чому я дивуюсь? Поки буду тут, не зможу думати про щось інше. Мені нема на що відволіктися, нічим себе зайняти. Усі шляхи зводяться все одно до одного ― до страшних слів у медкартці. До того, що зветься діагнозом для когось. Когось, у кого, наприклад, ГРЗ чи грип, у моєму випадку діагноз ― не зовсім те слово. Вирок. Звучить куди вірніше.Спускаюся вниз, міцніше тримаючись за поручні, щоб ненароком не навернутись у темряві, та й просто від слабкості не впасти з ніг. Тут теж пусто. Чергують тільки по відділеннях, у головній же приймальні тихо. Хоча за стійкою все ж таки хтось ошивається. Ну і правильно, чи мало кого зараз під ранок можуть привезти. Проте мене не помітили, чому я був щиро радий. Опинившись унизу, я одразу пішов до улюбленого місця біля рослин. Там не було квітів, але навіть ледве вловимий запах зелені нагадував мені про вулицю, весну, в принципі, життя за стінами клініки.― Добре, ― муркнувши собі під ніс, я сів на одне з крісел і простяг ноги вперед. Погляд мій кинувся до скляних двостулкових електронних дверей, які впускали та випускали людей у та з лікарні. З вулиці просочувалося ледь помітне світло ліхтаря, бо вже справді почало потроху світлішати. ― Зараз би помалювати, але темно. У мене і так зі здоров'ям проблеми, не хочу ще й зір псувати.Не встиг я додумати до кінця думку, або вмовити себе в її доцільності, що набагато вірогідніше, як мене відволік звук, що пролунав зовні приміщення. Спочатку я почув виття медичної сирени, а потім і гальмування карети швидкої допомоги на вулиці. На тлі всієї тиші ці звуки були чутні, напевно, всій клініці.Гул сирени затих, а зверху почали летіти лікарі, не зважаючи на мене. Світло в залі спалахнуло, і той миттєво наповнився людьми. Я тільки й встигав, що незрозуміло моргати. Підвівшись на ноги, пройшов ближче до входу, щоб зрозуміти, що відбувається. Було очевидно, що когось привезли, але все ж таки. Якийсь садистський інтерес у мені зародився. Мені було цікаво, що там, раз стільки лікарів та медсестер рвонули на вулицю в одних халатиках.Я більше не боявся бути поміченим ― зараз абсолютно всім було не до мене, і навіть впізнай мене хтось на місці злочину, навряд чи я понесу хоч якесь покарання. Максимум роздратований крик: «Вали до себе, ми зайняті!». Але я б все одно не пішов, тому тільки ближче підбирався до входу, через який ось-ось повинні привести або принести нового жителя лікарні.Побачене могло мене, звичайно, розчарувати, або ж, навпаки, здивувати. Я не знав, напевно. Може, це жертва серйозної аварії, а може, і бабуся, що просто схопила інфаркт. Але все ж таки, я не очікував побачити те, що постало перед моїми очима в результаті.― Розступіться! ― кричав один із лікарів, який, схоже, сьогодні чергував. Чжан Ісін перший вбіг у приміщення і однією командою розігнав медперсонал із порога. ― Кров для переливання. Друга група, резус-фактор негативний. Підготуйте палату.За лікарем, що чітко виконував вої обов'язки, в хол справді в'їхала каталка з людиною на ній. Мені було погано видно через натовп медсестер, які вже отримували завдання від лікаря. Мої ноги рвонули з місця самі, коли в поле зору потрапили кілька людей, які вбігли до лікарні за санітарами, що штовхали каталку. Жінка, що плаче, зблідлий чоловік і розгублена дівчинка-підліток, яка намагалася заспокоїти матір, але, здається, тільки сама заражалася від неї панікою.«Нещасний випадок? Це родичі постраждалого?», ― щось подібне думалося мені, коли ноги, не слухаючись розуму, набрали розгін і довели мене до місця, що розділяло мене з тим, що відбувалося за кілька метрів.Думати більше чи припускати не зміг. Прикусив би язик ― говори це вголос, а так ― лише думка обірвалася на півслові. Повз мене пролетіла каталка з постраждалим, але й цих секунд вистачило, щоб я все побачив і зрозумів. А ще розлютився.«Суїцидниця...», ― саме це слово спливло в моїй голові відразу ж, коли мій погляд упав на бліду молоду непритомну дівчину. Її руки були в крові і абияк перебинтовані ― перша допомога в кареті швидкої допомоги. Її обличчя було білішим за простирадло, під яким було її тіло, очевидно, оголене. Волосся мокре і розпатлане. Схоже, дівчина намагалася звести рахунки із життям у ванній. Хоча це досить дивно. Тут або топитися, або вени різати. Що за комбо із двох методів?! Попахує показухою. Схоже, її знайшли родичі, і в чому вона була, лікарі так і відвезли, лише прикривши наготу. Крові вона втратила багато, що добре було ясно з блідості ― з неї ніби все життя викачали. А ще, здається, вона сильно замерзла. Якщо довго у ванній відмокала, то не дивно.― Як же безглуздо... ― вимовляю собі під ніс, коли каталка з самогубцею-недоучкою проїжджає повз. За нею тут же біжать ті самі родичі. Батько, мати, сестра, мабуть.Їхній вигляд мало чим був кращим від насвідомої дурепи. Вони боялися, їм було дико страшно та боляче. Ось тому я їх і ненавиджу... самогубців. Вони не думають про інших, про тих, кого залишать позаду, про тих, хто знайде їхнє бездиханне тіло, і, можливо, це стане найгіршим спогадом цієї людини в житті. Вони не думають ні про кого, лише про себе та свій біль, навіть не замислюючись, що своїм вчинком змушують страждати інших.Перебувати там я більше не хотів, але й повертатися до палати теж, я не знав, що робити і куди йти. Натовп швидко зник, сховавшись за поворотами великої клініки. Лише гул вдалині, та сльозливі вигуки тієї бідної жінки давали зрозуміти, що цієї ночі, майже вранці, щось сталося.― Бьоль! Сонбьоль! ― кричала вона, а я чомусь подумки запам'ятовував ім'я, яке зненавидів майже відразу.Не годиться дівчині з таким гарним ім'ям чинити так. Вона хотіла піти гарно? Але спіткнулася на порозі. Її врятують, я це знав, та й хотів, правду кажучи. Я нікому не бажаю смерті. Навіть ненависть і відверта зневага не змусить мене захотіти подібного до хоча б однієї людини на Землі. Життя ― найдорожче, що має людина. Нехай ця людина дурна і зарозуміла, жадібна і лицемірна, зла і егоїстична. Не знаю, які з цих якостей були притаманні тій дівчині, та й чому, власне, вона пішла на такий крок, але навіть вона не заслужила смерті, нехай так до цього й прагнула.― Тц! ― голосно цикнув я від розчарування і, повернувшись, пішов назад до сходів.Сонце вже почало підніматися, скоро почнуть шастати довкола люди. Свій шанс посидіти та абстрагуватися я пропустив. Я лише сильніше переконався в, і так давно прийнятому мною рішенні, і тільки засмутився. Щоб не сталося, я не уподібнюся до неї, цієї Сонбьоль, нікому з них. Як би боляче не було, як би не хотілося якнайшвидше закінчити муки ― я не здамся так просто. І це не спрага до сили, і навіть не банальний оптимізм. Я просто надто впертий, щоб добровільно викидати білий прапор. Якщо й програю, а я програю, у чому навіть не сумніваюся, то лише з гідністю. З почуттям виконаного обов'язку та розумінням, що я боровся до кінця.Так, так простіше, так легко. Причому було б не тільки мені, а й моїм батькам, хьону. Їм не довелося б викидати нечувані гроші на безглузде лікування, яке лише відтягує неминуче. Адже вони знають, що нічого не вийде. І я знаю. Ми всі розуміємо, що я приречений. А ось вона ― ні. То хай живе.Я повернувся до палати і спробував знову заснути, але нічого не виходило. Обличчя цієї дівчини, як і думки про побачене, не виходило з голови. Я не думаю, що справа саме в ній. Я не вірю в долю чи якісь знаки. Якби на її місці був хтось інший, я б, мабуть, також зараз думав про цю людину. Я просто не міг упокоритися.Повороти з боку в бік плодів не принесли, і ближче до шостої ранку я зрозумів, що сон безповоротно втрачено. Тому просто підвівся і знову покинув палату. Я не знав, куди її відвезли, в якому відділенні помістили, але судячи з того, що при прийомі та оформленні був присутній доктор Чжан, вона може бути у нього у відділенні. Я пішов туди, не знаючи, що саме хочу зробити: просто подивитися, чи все з нею в порядку, переконатися у своїй неприязні до неї чи, побачивши, що вона прийшла до тями, сказати, яка ж вона дурепа безмозка. Я не знав. Я лише йшов, притримуючи бік і намагаючись не звертати увагу на голову, що гуде, і нудоту. Здається, безсонна ніч разом із моїм колишнім станом і зовсім призвела до кумедних наслідків. Але мені не звикати. Головне не знепритомніти, як бувало часто ще вдома. Чи думав я коли-небудь, що втрачатиму свідомість від болю? Ні звичайно.― Знайшов, ― здивувавшись удачі, я застиг біля повороту в коридор. У його кінці біля однієї з палат сиділи ті самі люди, що були з дівчиною, доктор Чжан щось казав їм.Мати, мабуть, слухала напіввуха― здається, на неї остаточно навалилася апатія і стан неприйняття. Батько ж намагався вникнути у промови лікаря, але було помітно, що йому самому погано, і чоловік ледве тримається, щоб не надіслати все на веселі літери. Дівчинка-підліток спокійно сиділа під палатою, простягнувши ноги вперед. Вона звісила голову, через що її довге світле волосся закривало обличчя. Я не бачив обличчя і тому не міг сказати, що вона відчуває у цей момент. Здалеку здавалося, що вона взагалi заснула. Що, звичайно, було не так.Ще кілька хвилин розмови, і лікар кличе батьків, і ті зриваються з місця. Дівчинка теж підскакує, але її тримає в облозі батько і, мабуть, каже залишитися поряд з палатою. Дорослі йдуть напевно для вирішення якихось питань щодо перебування доньки в клініці. Я ж висовуюсь з-за рогу і йду до палати. Дівчина мене не бачить відразу ― вона знову опускає засмучено голову вниз. Моя присутність стає їй очевидною лише тоді, коли моя тінь падає на неї. Дівчинка злякано скидає голову.― Пробач, не хотів тебе лякати, ― примирливо виставляю руки вперед і посміхаюся. Дівчинка зітхає і трохи розслабляється. Схоже, саме несподіванка спричинила таку реакцію, нiж переляк. ― Я... був у холі, коли твою... сестру, так? Привезли. Хотів дізнатися, чи все гаразд.Дівчинка не відповідала, і я розумів чому. Вона була в певному шоці від того, що трапилося. А тут ще і я ― невідома людина.― Можна я присяду? ― запитую, мало на що сподіваючись, але вона слабо киває.Я мовчки киваю у відповідь і сідаю поряд. Поки стояв, встиг зазирнути до палати. З цього ракурсу було мало що видно, але ліжко з дівчиною на ній, мені на очі все ж таки попалося. Здебільшого я побачив лише руки, перемотані бинтами. До них була приєднана крапельниця. Говорити ще щось я не став. Дівчинка була не налаштована на розмову. Тому я просто вирішив посидіти поряд. Не знаю чому, але мені чомусь здавалося, що так я їй допомагаю. Було почуття, що сидіти на самоті і тиші під палатою з родичкою, яка побувала однією ногою на тому світі, — це ще те задоволення. І, здається, я мав рацію у своїх здогадах, бо дівчинка заговорила.― Її звуть Кан Сонбьоль, вона моя старша сестра, ― тихо промовила дівчинка, шморгаючи носом.― Адже все гаразд? Її встигли врятувати, не переживай, ― я знав, що мої слова навряд чи чимось допоможуть, але й просто промовчати не міг. ― Найстрашніше позаду.― Не думаю, ― якось надто впевнено відповіла дівчинка, подивившись на мене холодним поглядом, від якого мені стало не по собі. ― Все тільки починається. Я знаю її характер. Вона просто так це не залишить.― Спробує знову? ― нахмуривши брови, поставив я запитання, яке саме напрошувалось після слів сестри невдалої самогубці.― Ні, ― хитнула та головою, ― вона не самовбивця... вона просто... надто мстива.На цьому наш діалог було завершено, оскільки до палати повернулися батьки дівчат і лікар, який шикнув на мене, мовляв, шляюсь у таку рань лікарнею, і відправив до себе в палату. Я сперечатися не став. Лише вклонився батькам дівчини, підбадьорливо посміхнувся до молодшої сестри і пішов до себе.Поки йшов, то слова дівчинки не виходили з голови. Що означає, що вона мстива?! Як це пов'язано із спробою самогубства? І чи самогубства взагалi? Тепер я вже не знав, що саме відчуваю щодо цієї ситуації. Якщо захочу розібратися, то доведеться придивитися краще. Бо щось, але все ж таки зачепило мене в цій історії.― Кан Сонбьоль, ― сказав вголос її ім'я, зачинивши за собою двері до своєї палати. ― За дещо я тобі все ж таки вдячний. Думки про тебе відволiкли мене від своїх проблем.

----- CHAPTER BREAK -----

Чіпляючись за лікування,

Я прикриваю щільніше двері,

Намагаючись знайти дихання знову.

Мене мучить біль

Linkin Park ― Breaking The Habit

Нав'язлива ідея чи психоз?

Зараз я під владою неврозу.

Нескінченна любовна історія...

Ти ніколи не могла мене контролювати

Panic! At The Disco ― Far Too Young to Die
Минуло лише кілька днів з того злощасного випадку, коли Кан Сонбьоль мало не попрощалася із життям... знову. Хто ж знав, що цього разу все виявиться всерйоз, до того ж ще й без її власного усвідомлення. Дівчина не розуміла, що робила. Так само, як і я не розумів, навіщо переступив поріг її палати і в результаті врятував від падіння з вікна. Поверх четвертий ― можливо, й не розбилася б, але інвалідом стала б. Я там з'явився надто вчасно. Навіть можу сказати, що це був знак долі.У той момент, коли вона, щось невиразно бурмочучи і ридаючи, обіймала мене за плечі і притискалася всім тілом, я щось зрозумів, щось переосмислив у своєму ставленні до цієї дівчини. Неприязнь, що з'явилася при першій зустрічі, пішла, роздратування від другої ― пропало. Залишилися лише жалість і бажання допомогти. Я не вважав себе альтруїстом, але прямо в той момент, коли саме моя рука зуміла стягнути її з підвіконня і сховати від страшної долі коржика на асфальті, я зрозумів, що не можу залишити Сонбьоль ось так. Я її не знав від слова зовсім, але якийсь зв'язок відчув, і, схоже, вона теж, раз потім лікарям і санітарам було так складно відтягнути її від мене. Дівчину відвели, а мені ж допомогли підвестися і похвалили за сміливість та гуманізм.Слухати подібне було дивно, так як я і не збирався її рятувати, тіло рушило само, а мозок включився лише тоді, коли її волосся, сколихнуте різким рухом вітру, вдарило мені по обличчю, а руки обтяжіли від ваги її тіла. Мені не здавалося, що я вчинив героїчно. Мені просто пощастило опинитися там саме в той момент. Мені пощастило, що я знав її хоча б віддалено, щоб відволікти ненадовго. Мені пощастило, що вона сама хотіла жити, раз так злякалася в момент, коли руки здригнулися, а пальці зісковзнули з рами вікна.Вона більше не була в моїх очах дурною егоїстичною суїцидницею. Ця дівчина, Кан Сонбьоль, була просто пацієнткою лікарні, як і я. Але тільки якщо моя недуга була фізичною, то її психічною. Щось дуже надломило її, і її психіка дала збій. Я більше не міг звинувачувати її у суїцидальних поривах. Просто тому, що побачив спрагу до життя в ту коротку мить, коли вона повернулася до мене перед тим, як похитнутися і полетіти вниз.Протягом минулих днів я не бачив її більше ні в лікарні, ні в коридорах, ні на вулиці. Навіть у палату заглядав, там було пусто.«Її перевели в психіатричне відділення», ― заявив мені Бекхьон, коли застав мене біля палати, тепер уже зовсім порожньої.Психіатричне ― вже остаточно. Шостий поверх ― ще вище. Мені стало ніяково, але відповідати медбрату я більше нічого не став, лише подякував за інформацію і зник під його схвильований співчутливий погляд.Чутки ж продовжували ходити. Дівчина опинилася тепер уже під повною опікою відділення мозкоправів, і, як мені здалося, я більше її не побачу.― Ти чув? ― якось загадково заговорив Чаньоль, прокручуючи в долоні паличку від згризеного чупа-чупса.― Про що? ― зітхаюсь і сідаю поруч із Паком, спираючись спиною на притихлого Сехуна.― Лікарі не можуть налагодити з нею контакт, ― відповідає на запитання Чаньоль, поки я байдуже дістаю альбом та олівець. Перший вирушає на коліна, другий у зуби. Звичка, якої ніколи не позбудуся. Згризаю трохи фарби з дерева і підношу грифель до чистого аркуша паперу. Роблю перший прочерк, відчуваючи, як за спиною ворушиться О. Настрій ні до біса, але я все ж таки питаю:― Звідки знаєш?― Бекхьон розповів, ― легко знизує плечима Йоль. ― Сказав, що вона не підпускає до себе ні родичів, ні лікарів, з якими раніше ладнала, ні навіть його самого, адже вони встигли потоваришувати. Здається, у неї дах поїхав остаточно.Я сильніше за покладене тисну на грифель, і той ламається, залишаючи корявий чорний прочерк на обличчі, що почало вимальовуватися. Піднімаю погляд на Пака, той теж дивиться на мене. Його голос звучав трохи зневажливо? Чи мені здалося?! Втім, це не так важливо. Очі його говорять зовсім про інше. У них я теж бачу співчуття, таке ж, як у Бьона. Вони, здається, справді порозумілися, раз навіть переймають один від одного звички. Хоча, можливо, це я просто впливаю на людей так, що їм не залишається нічого іншого, як дивитися зі жалістю.― Мені її шкода, ― чесно вимовляю і знову опускаю погляд униз. На альбомі вже лежить підточений олівець та гумка. Повертаю голову і тихо вимовляю: ― Дякую, Сехуне.Він був небагатослівним часом, але завжди вчасно приходив на допомогу, навіть у такій справі, як підточування олівця.Починаю плавно стирати зайву потворну лінію, паралельно стираючи вже готові контури овалу обличчя.― Гей, ну навіщо стираєш?! Я непогано, начебто, виходив, ― усміхнувся Чаньоль, схоже, бажаючи змінити тему. Тільки навряд чи це вийде. Адже вони, як і я, як і Сех, знали, що малював я не його. Пак ловить мою мовчазну відповідь і зітхає, більше нічого не кажучи.― Вона тебе чимось зачепила, так?! ― несподівано подає голос позаду Сехун, потягаючись, ніби його руки затекли від незручної пози. ― Чонде, ти сам не свій з тієї ночі, як її сюди привезли.― Не утрируй, ― фиркаю і здуваю шматочки гумки з листка. Прокручую олівець у пальцях і знову ставлю відлікову точку. ― Тоді ж була й інша подія, що вибила мені ґрунт з-під ніг.― Ти й до цього знав свій діагноз, ― якось грубувато промовив Чаньоль і різко вирвав альбом із моїх рук. ― А ось це ― вже ненормально. Чонде, що з тобою?Йоль мав рацію, і сторінки скетч-бука, що швидко промайнули, були цьому лише на підтвердження. Одні портрети. Однієї людини. Я не міг малювати щось інше останні три дні, хоч би як старався, ось і зараз, немов за звичкою, почав вимальовувати обличчя Бьоль, яку не бачив весь цей час. Здавалося, що пам'ять не пам'ятала деталей її зовнішності, але руки немов за звичкою малювали. Пак рикнув і хлопнув скетч-бук мені на коліна знову. Після чого зітхнув і швидко шепнув: «Пробач, перегнув».А чи перегнув, ось у чому питання? Сехун ще якийсь час подивився на нас, а потім знову відвернувся, дивлячись в екран телефону. Я більше не ризикнув відкривати альбом.― Я хочу її врятувати, ― не знаю, навіщо, не знаю, як, але я хочу цього, то хай хлопці теж знають, а то ще надумають собі чогось зайвого. ― Мені здається, що я повинен.― Ти їй нічого не повинен, ― буркнув Чаньоль, човгаючи лікарняними тапочками по кахельній підлозі. Він більше не здавався роздратованим, а просто... упокореним?! Не знаю чому, але мені чомусь здавалося, що ці двоє теж переживали. За Сонбьоль, за мене, навіть не знаю. Що її, що мене вони знали не так довго, але я виразно відчував це. Це було схоже на короткочасну прихильність людини до персонажа фільму або книги. Ти не знаєш його історію цілком, ти спостерігаєш за його життям з призначеного автором моменту, але певний ступінь співпереживання все одно є. Тобі здається, що ти знаєш його все життя, тобі важливі його думки, сумні його переживання і страшні його муки та біль. Тільки ось... ми з Сонбьоль не були героями вигаданої історії, за ходом якої стежили Пак та О. Ми були просто ходячими трупами, що випадково забрели у їхнє життя, додавши трохи екстриму та драми. У будь-якому випадку навіть такі почуття були мені приємні. ― І так врятував тоді, коли не дав стрибнути.― Вона не хотіла стрибати, ― озвався Сехун.― Саме так, ― я кивнув головою назад. ― Вона не хотіла. Знаєте... я часто думаю останнім часом, що буде тим, що я зроблю під кінець? Це буде добра справа, погана? Чи я просто нічого не встигну?― Заткнися, ― гарикнув на мене Чаньоль, але я не хотів мовчати.Я просто намагався пояснити свою позицію, хай вони не хотіли її приймати. Пак шумно видихнув і закопався пальцями у хвилясте волосся. Хоч вуха не закрив, та й то добре. Йому настільки була неприємна ця тема?― Ось тому мені хочеться, щоб останньою справою був добрий вчинок, правильний. Тож хочу їй допомогти.― Гарний вчинок... ― простягнув Сехун у мене за спиною і тицьнув ледве відчутно ліктем у бік. ― Краще б тоді гроші за свої картини пожертвував на благодійність.― Я не настільки успішний художник, ― реготнувши, я знову розкрив альбом, відчувши новий приплив сил. ― Картини... вони будуть завжди, а от людське життя швидкоплинне. Її зокрема.― Чортовий альтруїст, ― скривився Пак і ляснув мене по спині. Не знаю чому, але цей рух розрядив атмосферу, і ми всі втрьох засміялися. Нехай трохи награно, але все ж таки. Схоже, вони ухвалили мій вибір. У будь-якому разі чим ще мені було займатися, а так хоч людині допоможу.Але довго радіти нам не дали. Гальмуючи і дрифтуючи на поворотах, в коридор вбіг захеканий Бьон Бекхьон. Його шлях пролягав рівно до нас, це було видно відразу, а ще... так, він просто почав кричати ще з іншої частини коридору. Здається, я зрозумів, чому цього дурника не взяли в лікарі... Таким якщо й носити білий халат, то тільки в стінах моргу ― там його викидони навряд чи кого потривожать. Подумав і здригнувся, ні, дурня. Бьон був надто світлою людиною для роботи патологоанатома. Він би там зачах, як квітка у темній комірчині. Тут ― нагорі, з метушливими пацієнтами, лікарями, що бурчать, і балакучими медсестрами ― тут йому і місце. Нехай виносити медичні судна і не було його покликанням, але веселити людей і заряджати їх позитивом ― це так, це він міг. А в лікарні часом цього не вистачало.― Кім Чонде! ― кричав хлопець, уже підбігаючи до нашої трійці, яка ніби чисто з принципу не стала йти йому назустріч навіть у момент, коли побачили хлопця та почули його крики. ― Чонде... тебе там...― Віднови дихання, потім говори, ― порадив я, коли Бек опинився за метр від нас і сперся однією рукою об стінку. Це ж з якого поверху він біг? З шостої? Шостого... ― Що трапилося?― Тебе лікар До кличе до себе в кабінет, ― відхекавшись, як маленький, але жвавий песик, сповістив нас Бьон, картинно струсивши піт з чола.― Психотерапевт? ― запитально скинув брову вгору Сехун. Я вже почав розуміти, що погане передчуття з самого ранку почало себе виправдовувати. ― А ти, Бьоне, нічого не поплутав?― Я можу тільки поплутати твої вітаміни з послаблюючим, а в таких справах я не дурень, ― водночас жартівливо і загрозливо промовив хлопець і кивнув мені у бік ліфта. ― Просив терміново тебе привести, тому я й летів сходами, бо там лежачого на каталці занесли, я б не втиснувся.Я знизав плечима, підвівся з місця і, передавши альбом з олівцем в руки Паку, що все ще не вдуплявся, поплівся до ліфта. Бьон потягся за мною, періодично охаючи і хапаючись за бік, що колов від бігу. Артист теж мені. Я мимоволі посміхнувся, але лише на мить. Коли ж дверцята ліфта перед нами відчинилися, і ми ступили в кабіну, мій настрій змінився. Я повернувся до медбрата і серйозно запитав:― Це через Кан?― Так, ― невесело кивнув він, натискаючи на необхідну кнопку. ― Все погано. Якщо ідея доктора До не прогорить, то її відправлять вже у справжню психлікарню, а ти ж здогадуєшся, які там умови.― І що він задумав? ― спробувавши не малювати в голові картини того, як же буде Сонбьоль у реальному психушці, що було дуже складно, адже ― я художник, я так бачу, причому завжди і скрізь, я відволікся наступним питанням.― А ось це в нього вже спитаєш. Там її батьки теж.Щось ще питати сенсу не було, адже я розумів, що Бек навряд чи знав більше мого, він все ж таки не лікар, а лише медбрат. Його справа була доставити мене до кабінету доктора До, але не більше. Ліфт зупинився, і ми, не гальмуючи, вийшли в коридор, після чого впевненими кроками пройшли до кабінету лікаря. Бекхьон заходити не став, пославшись на інші доручення. Я не став його відмовляти, тож хлопець побажав мені удачі і побіг у своїх справах.― Зберися, Чонде... все гаразд, ― налаштовував себе перед тим, як постукати у двері кабінету психотерапевта.Коли все ж таки зважився, то почув негайне «Увійдіть» з того боку. Натиснув на ручку і зайшов усередину. Як і сказав Бекхьон, у кабінеті зараз, окрім самого доктора До, були батьки дівчини. Вони сиділи на стільцях навпроти робочого столу лікаря, той же був на ногах: стояв навпроти вікна, що займало майже всю стіну, і дивився вниз. Шостий поверх.― Проходь, Чонде, сідай, ― повернувшись до мене, посміхнувся До Кьонсу, що я швидко прочитав у нього на нашивці на нагрудній кишені.Я коротко вклонився мовчазному чоловікові та жінці і пройшов углиб кабінету, після чого сів на стілець, розташований праворуч від місць батьків Сонбьоль. Ті одразу ж повернулися до мене, окидаючи порожнім поглядом. Які ж вони змучені! Того першого дня навіть частки тієї втоми, що зараз оволоділа кожною складочкою та зморшкою їхнього обличчя, не було. Страх тоді, дика втома зараз. Вони були спокійні і розслаблені, але було видно, як їм набридло все, що відбувається. Вічні прогулянки до лікарні та назад. Виписані рахунки за лікування і вид напівбожевільної дочки, що замкнулася в собі.Доктор До теж сів на місце, склавши руки перед собою в замок.― Чонде, я хотів з тобою дещо обговорити, але для початку пан і пані Кан хотіли тобі дещо сказати, ― зрозумівши, що ні батьки Бьоль, ні тим більше, досі не розуміючий, що тут роблю, я, не почнуть розмову, підштовхнув бесіду до її початку сам психотерапевт.Я повернувся до чоловіка з жінкою і пильно подивився на них. Жінка нервово кусала губи і смикала кільце на пальці, чоловік же здавався спокійнішим. Тому я навіть не здивувався, що зрештою заговорив саме він.― Ми хотіли подякувати тобі за те, що ти врятував нашу дочку і вибачитися за те, що вона завдала проблем, ― впевнено сказав батько, поки мати лагідно схилила голову переді мною.Я навіть відповісти що-небудь не встиг, як жінка схопила мене за долоню і підвела погляд угору, заглядаючи мало не в саму душу.― Велике тобі спасибі, я просто не знаю, як ще тобі дякувати за те, що врятував Бьоль! ― схлипуючи, мямлила пані Кан, поки я відчував, як невидимий мені раніше камінь падає з душі. Чомусь мені раніше здавалося, що на дівчину всім начхати. Ну, не так щоб сильно, але щось таке приходило в мою голову, зараз же я бачу, що нічого подібного не було. Її батьки дико переживали. ― Якщо тобі щось знадобиться, то ми все зробимо, тільки попроси. Ми тобі до кінця життя будемо завдячувати!«Тоді... вам недовго залишилося ходити в боржниках», ― похмуро подумав я, але виду не подав, не варто псувати людям хоч якусь радість.― Ну, що ви, не варто, ― перехопивши долоні жінки, вимовив втішним тоном. ― Так би вчинив кожен на моєму місці, мені просто пощастило опинитися там першим.― Як би там не було, ви, молодий чоловік, справжній герой, ― запевнив мене чоловік, я ж перевів погляд на лікаря, який мовчав і лише спостерігав. Той ледь помітно посміхався. Приємно було бачити небайдужість на обличчі людини, яка зобов'язує лікувати людські душі.Наступні кілька хвилин ми з мертвої точки так і не зрушили. Батьки Сонбьоль продовжували мені дякувати, а я відмовлявся, мовляв, нічого такого не зробив. У результаті першим здався сам доктор До і пригальмував все це дійство, яке почало навіть мені набридати.― Я думаю, Чонде вже зрозумів, як ви йому вдячні, ― заявив лікар, привертаючи увагу до себе, ― зараз нам варто перейти до більш важливого питання на даний момент.Слова психотерапевта подіяли, і пара трохи заспокоїлася. Жінка відпустила мої руки, і ми всі втрьох стали уважно слухати доктора До.― Чонде, я покликав тебе, бо вважаю, що ти наш останній шанс.― Я? ― ткнувши на себе вказівним пальцем, з недовірою перепитую.― Так, ― кивнув До Кьонсу. ― Ні мене, ні медперсонал, ні навіть батьків вона бачити не хоче, і будь-який наш візит закінчувався тим, що дівчина впадала в істерику і проганяла нас, ніби боялася. Подібний стан безпосередньо пов'язаний із пережитим нею стресом.― Так... а чим я можу допомогти? ― все ще не розуміючи, куди хилить лікар, запитую.― Ми вже зневірилися, скажу прямо, ― зітхає він, окидаючи батьків пацієнтки невтішним поглядом, ― і навіть подумували відправити її до спеціальної клініки, але... вчора, коли я вкотре зайшов її провідати, виявив дивну річ. Сонбьоль стояла біля вікна і дивилася туди дуже уважно. Коли я підійшов ближче, чого вона, до речі, навіть не помітила, то побачив, що у внутрішньому дворику, крім тебе, нікого не було.На подібні слова лікаря я лише спохмурнів. Що ж він хоче сказати?! Кан дивилася на мене? Але чому?― Я назвав твоє ім'я, ― продовжив лікар, ― і вона ніяк не відреагувала.― Хіба це гарний знак? ― з недовірою уточнив я.― На тлі того, що далі вона закричала, як тільки я почав говорити щось інше, ― дуже гарний.― Здається, через те, що ти її врятував, вона тобі довіряє і, можливо... підпустить, ― заключила мати дівчини, поки я поступово впадав у стан шоку.― Чонде, я розумію, що з мого... ― До затнувся, після чого розмірено виправився: ― Нашого боку просити тебе про подібне неправильно, але... ти ж розумієш, що якщо і це не спрацює, то мені доведеться перенаправити дівчину до психлікарні.Мої недавні думки щодо того, що я хочу допомогти їй, здавалося, мали ефект. А хтось ще вважає їх нематеріальними. Сама доля ніби зводить нас, сплітаючи наші життя. То навіщо тоді чинити опір?!― Що я повинен зробити? ― скидаю голову вгору, дивлюся на лікаря До і впевнено питаю, знаючи, що піду на все, щоб Сонбьоль не чекала доля зі смиренною сорочкою і м'якими стінами в палаті. Все ж таки я давно для себе вирішив, що не залишу все так. Я маю врятувати її... як три дні тому врятував тіло, так тепер спробую реабілітувати й душу.

----- CHAPTER BREAK -----

Він ніколи не стане для мене єдиним

І зараз я почуваюся розбитою

Гей! Гей! Гей! Врятуйте мене!

Гей! Гей! Гей! Допоможіть мені!

Він ніколи не стане тим, хто зможе врятувати мене від самотності

Aris ― S.O.S

Цікаво, твій психотерапевт про мене все знає?

Я тут у пошуках твоєї слави

До мене були мільйони

Це надприродне кохання,

Від якого тобі ніколи не втекти

Fall Out Boy ― The Last of the Real Ones
Минуло вже двадцять хвилин з того моменту, як я взяв у руку олівець, але лист все ще був порожній. А все від чого? Від утоми? Ні. Від болю? Ні, зараз, на диво, мені було цілком добре. Схоже, нові болезаспокійливі працюють краще минулих. Що тоді ще? Відсутність натхнення? Теж відпадає. Я з того виду художників, яким не потрібне додаткове підживлення у вигляді музи, що спустилась і дбайливо обдарувала головушку творця ідеєю і іскрометним бажанням її втілювати. Ні, звичайно, натхнення і на мене спускалося, чим знатно полегшувало роботу, та й просто захоплювало сам процес малювання. Але навіть у звичайному стані я міг творити. Нехай не шедеврально, хай не від душі і з глибоким підтекстом, але все ж таки перед порожнім листом, у такому разі, довше п'яти хвилин я не затримувався. Час... він зараз занадто швидкоплинний і обмежений, так що я вичавлював з себе все можливе, аби не витрачати його марно.Але якщо всі ці версії невірні, то що не дозволяло мені зробити навіть перший прочерк на порожньому альбомному аркуші? Відповідь проста і складалася вона всього з двох слів, або одного імені, якщо хочете ― Кан Сонбьоль. Ця дівчина вже двадцять хвилин стоїть у мене над душею і не дає нормально сконцентруватись. Причому стоїть вона над душею буквально, хіба що не стоячи, а сидячи.Сонбьоль сиділа поруч зі мною і, трохи нахилившись, заглядала в поки що порожній аркуш паперу. На її місці будь-яка інша людина вже б задовбалась і відсунулася б, ну, або ж просто сказала щось на кшталт: «Ну, і? Малювати збираєшся? Чи це мені за тебе зробити?». Але ж ні. Вона продовжувала тупо вирячитися в порожній альбомний лист, заважаючи не просто моїй концентрації, а й банальному комфорту. Аж надто сильно вона влізла в мій особистий простір, чого, здається, сама не помічала. Треба було з цим щось робити.― Сонбьоль, ― тихо покликав я після глибокого вдиху морозного повітря ― все ж таки помалювати на вулиці запропонував сам, ось тепер і пожинаю плоди свого рішення, майже півгодини відморожуючи пальці на холоді. До того ж, відморожую марно. За звичайних обставин я ще б хвилин десять тому закінчив би малюнок і переповз у теплий хол до моїх улюблених рослин. Зараз же справа зайшла в глухий кут, а мороз уже почав поскубувати кінчики пальців, які в онімінні ледве тримали олівець. ― Ти мені заважаєш налаштуватися.― А? ― здивовано підвела голову дівчина, дивлячись на мене впритул. ― Що? Заважаю, ой, вибач.Сказавши це, вона відсунулася на невелику відстань і спостерігала вже здалеку, склавши руки на колінах. Все ж я її часом не розумію. А якщо бути точнішими, то взагалі завжди. Особливо з того моменту, як вона підпустила мене до себе, і ми стали весь вільний час проводити разом. Ця дівчина... вона змінилася.Мені складно судити, тому що я не знав її до всієї цієї ситуації, до її потрапляння до лікарні, але... та наша друга зустріч встигла закласти в моїй свідомості образ Кан Сонбьоль. І те, що я бачу зараз, з ним не сходилось. Нестерпно тиха і спокійна, більше не зухвала і не дивилася уїдливо і гордо. Щось у ній перемкнуло з того випадку з вікном, і це помітив не тільки я.«Це пов'язано з травмою, ― ось що мені заявив доктор До, коли я запитав його про дивну поведінку дівчини, ― її психіка порушена, зараз вона у вкрай нестабільному стані і, здається, замкнулася в собі. Ми самі здивовані такій зміні, але це набагато краще за її колишні крики. Думаю, їй потрібен час, щоб прийти до тями».Такого пояснення мені було цілком достатньо, щоб прийняти те, що я бачу, але все ж таки... якась тривога продовжувала наростати в моїй душі.Я зітхнув і закрив скетчбук під запитальний погляд дівчини.― Я замерз, пішли всередину? ― миролюбно питаю, на що вона коротко киває і піднімається з лави за мною.Я лише сильніше кутаюсь у курточку, натягуючи рукави на долоні, вона ж натягує шарф на ніс і підтискає плечі. Залишивши внутрішній двір, повертаємось усередину будівлі, і Сонбьоль звично хапає мене під руку і опускає очі. Здається, я ніколи до цього не звикну, особливо якщо вона не відучиться так робити. Але знову ж таки ― психологічна травма.Минуло кілька днів з того моменту, як доктор До попросив мене втрутитися і спробувати допомогти дівчині, щоб ту, зрештою, не забрали до психлікарні остаточно. Діяти я почав наступного дня. Спочатку просто прийшов до її палати разом із лікарем під час планового огляду. Картина, що відкрилася переді мною, нехай і вимальовувалась самостійно в голові після стількох розповідей Бекхьона, іншого медперсоналу, пацієнтів, та й лікаря дівчини, мене все одно шокувала.Щойно двері в її палату відчинилися, і ми з До Кьонсу переступили її поріг, Сонбьоль відразу схопилася з ліжка і забилася в кут. Поки вона не кричала, а лише злякано косилася на нас, бігаючи очима з До на мене. Перші спроби лікаря заговорити з пацієнткою не увінчалися успіхом. Дівчина мовчала, боязко обіймаючи себе за плечі, наче від холоду. Коли ж лікар спробував підійти до неї, всі ті кошмарні розповіді про істерику і крики постали переді мною реальністю.«Ні! Ідіть звідси! Не підходьте!» ― ось що вона кричала, виставляючи вперед руки. Тварина паніка наче охопила її.Втім, щось подібне зазнав і я, власне, тому й не зробив жодного кроку, заціпенівши на місці. Прийшов до тями лише тоді, коли лікар смикнув мене за рукав і кивнув на вихід. Розмови, схоже, сьогодні не вийде. Виходили ми з палати під жалюгідні схлипування Кан, що в страху затуляла руками голову.Наступного дня було вирішено відправити мене туди самостійно. Я вже знав ситуацію, бачив можливий розклад, тож було не так боязно йти туди одному. Зрештою, я не знаю, як би відреагував, якби зіткнувся з подібним вперше віч-на-віч. Саме тому доктор До і повів мене з ним того дня. Щоб підготувати, як він висловився. Звучало якось жорстоко, але я розумів його причини, та й їхню раціональність, власне, теж.Увійшовши наодинці до палати, я побачив ту саму реакцію, що й днем раніше. Дівчина злякано зіскочила з ліжка і, як забитий у кут звір, притулилася до стіни. Але я не хотів зволікати або бути дуже акуратним. Я зробив крок уперед, незважаючи на її перший оклик і попередження або благання не підходити. Потім другий та третій. Коли на п'ятому кроці її крик став настільки виразним, що я почав думати, що зараз у палату увірвуться санітари і скрутять її або ж вколюють заспокійливе, вона несподівано замовкла. Це сталося тоді, коли між нами залишилося менше трьох метрів, а Сонбьоль чомусь наважилася хоробро подивитися прямо на мене.Наші погляди зустрілися і я зрозумів, що процес пішов. Крім того, переляк в очах зник, але щось нове поки що там з'явитися не встигло. Ніша була порожня, отже, я міг її чимось заповнити.«Я Кім Чонде, ти пам'ятаєш мене? ― особливо ні на що не розраховуючи, поставив запитання, намагаючись хоч якось розгойдати Сонбьоль. ― Я врятував тебе кілька днів тому».Напевно, не варто було згадувати той випадок ― це для себе я тоді зрозумів, бо дівчина знову змінилася та істерично верескнула, після чого впала на підлогу та притиснула до грудей коліна.Вона більше не кричала і не благала, вона просто майже беззвучно плакала, закривши обличчя руками. Здається, я потрапив у ціль. Зрозумівши це, зітхнув, зібрався з духом і підійшов ще ближче, простягши руку вперед.«Вставай, я хочу тобі допомогти, ― хто сказав, що в таких ситуаціях треба бути м'яким та акуратним?! На мою думку, саме так і діяли лікарі до цього, але щось результату я не бачив, тому й говорив прямо і без зайвої ухильності. Мій голос не був грубим, але й видимої дружелюбності в ньому було мало. Я просто констатував факти. Сонбьоль, на диво, мене почула і підвела голову, дивлячись на мою простягнуту до неї долоню. ― Я знаю, що тобі страшно, але це не привід відштовхувати від себе всіх тих, хто хоче допомогти. Якщо продовжиш, то... ― її обличчя змінилося, на ньому з'явився вираз схвильованості. Вона слухала уважно, а отже, мені слід було донести інформацію так, щоб вона зрозуміла, що все це не жарти, ― тебе відправлять до психлікарні».Сонбьоль подивилася на мене ще кілька секунд, шмигнула носом, відвернувши при цьому голову, а потім смикано і з побоюванням стала простягати руку до мене. Я, не вагаючись, перехопив її долоню і потягнув на себе. Дівчина скрикнула від несподіванки, але замовкла відразу ж, як стала на ноги всього за півметра від мене. Я зміг побачити її ближче. Залякане звірятко ― ось, що було переді мною. Її розпатлане ламке волосся, бігаючі величезні очі, сухі потріскані губи... вона зовсім не була схожа на ту, хай і бліду від анемії через втрату крові, дівчину при нашій зустрічі на вулиці. Тоді вона зухвало курила, не ховаючись і, здається, насолоджувалася життям. Зараз Кан не жила. Навіть виживанням її стан назвати було складно. Втім, вогник спраги до життя в її очах я побачив. Напевно, тому й зміг упевнено сказати наступні слова з м'якою посмішкою на обличчі:«Я тобі допоможу».Тоді вона нічого не відповіла. Я ж випустив її долоню, і дівчина пройшла до ліжка, закутавшись у ньому наглухо. Можливо, здавалося, що моя спроба була невдалою, але я знав, що це було не так. І вже наступного дня з'явилося підтвердження цього. Вона заговорила зі мною.Я прийшов разом із медсестрою, яка принесла Бьоль ліки. Побачивши жінку, дівчина напружилася, але щойно побачила мене за її спиною, здається, розслабилася. Я стояв нерухомо і безмовно, коли медсестра простягала Кан стаканчик з кількома пігулками в ньому. Сонбьоль переводила погляд з нього на жінку, а потім на мене. І так десь хвилину, поки медсестра не психанула і не вирішила піти, але я вчасно зупинив її, поклавши руку на плече. Потім і хвилини не минуло, як Бьоль сама взяла ліки і закинула їх у рот. Медсестра переможно посміхнулася мені, а я розвернувся в бажанні покинути палату. А перед самим виходом почув:«Приходь знову, Чонде».І я прийшов. Вже того ж вечора, і наступного ранку, і після обіду, і після вечері. Я був у її палаті сам, з медперсоналом, з лікарем До і навіть із батьками дівчини. Тільки в моїй присутності вона не закочувала істерики і навіть, здається, слухала слова відвідувачів. У результаті стало зрозуміло всім, що ідея До Кьонсу працює, і я благотворно впливаю на дівчину, сам не розуміючи, як.Вже на третій день ми з нею покинули її палату, і тоді вона вперше схопилася за мою руку мертвою хваткою, ніби боячись будь-якої людини, яка проходить повз нас. Я приходив знов. Навіть тоді, коли було погано. Тоді, коли знеболювальні не встигали подіяти і тоді, коли здавалося, що знепритомнію. Це стало певним сенсом мого перебування тут. І ось зараз, уже через п'ять днів усієї цієї катавасії, я бачу явний прогрес. Сонбьоль більш спокійно поводиться в суспільстві інших людей. Вільно розмовляє зі мною, а часом і з лікарями.Одного разу я не зміг прийти, коли до неї зазирав доктор До. Хотів би та не зміг. Тоді мене схопив параліч кінцівок. Я вже думав, що більше не встану. Але все обійшлося, але лікарі лише головами похитали, давши зрозуміти, що час різко скоротився. Втім, я це й так знав. Терапія продовжувала бути лише відтягуванням неминучого. Вона не була навіть чимось на зразок плацебо. Я знав, що все марно.Я не зміг тоді прийти, але вже наступного дня, коли я все ж таки встав на ноги, а до мене сам прийшов доктор До, він розповів мені, що їхня вчорашня зустріч із Сонбьоль пройшла більш ніж успішно, навіть без моєї присутності. Так, вона не розмовляла з ним так, як раніше, але більше не боялася і спокійно вислуховувала все, що він їй казав. Мене це потішило. Хотілося поставити лише одне запитання.«Ви прийшли до мене особисто, щоб це розповісти?»«Ні, не тому. Чонде, я прийшов, щоб повідомити, що тобі призначають особистого психолога, ― на моє запитання: «Навіщо, адже з моєю психікою все гаразд?», лікар відповів словами, які я пам'ятаю досі і навряд чи колись забуду: ― Сперечатися не буду. Ти добре тримаєшся, але... Чонде, ти впевнений, що зможеш залишитися таким до кінця?»Я не відповів, а лише погодився на надану послугу. Адже знав, навіщо це робиться. З моїм діагнозом та його прогнозами було цілком очевидно, що мені пропишуть курс у психотерапевта. Але я гадав, що ще є час. Втім, той параліч, мабуть, показав помилковість моїх суджень, а лікарі вирішили діяти. Це не давало полегшення, а здається, тільки навпаки, накопичувало в моїй душі тривогу, страх і біль. Я розумів, що медицина більше не в змозі врятувати моє тіло, а значить, вона спробує хоча б уберегти мій розум до того, як усе це закінчиться.Опинившись усередині приміщення, ми, слідуючи моїй команді, йдемо до насидженого місця. Краєм ока я помічаю спостерігаючий за нами медперсонал. Вони постійно тиняються десь поруч на випадок непередбачених ситуацій, але при цьому ніколи явно не миготять перед очима. Здається, Сонбьоль їх не помічала, концентруючись тільки на мені. Я ж сам частенько виявляв медсестер або медбратів і вітально кивав їм, тим самим ще й показуючи, що все під контролем. Ось і зараз я побачив Бекхьона, що підпирав стіну й уважно стежив за нашим пересуванням.З іншого боку я помітив ще дві постаті, що нас виглядають. Чаньоль із Сехуном сиділи в дальньому кутку холу і не відводили від нас погляду.Вже того ж дня, коли Бекхьон повів мене до До, ці двоє почали розпитувати мене, що психотерапевту знадобилося від пацієнта аж ніяк не його відділення. І я чесно розповів. О з Паком вислухали уважно, а потім лише задумливо замовкли.«Ти впевнений, що тобі це потрібно?» ― запитав тоді Чаньоль.«Якщо ти кажеш, що часу замало, то може варто витратити його на себе і на своїх близьких, а не на невідоме тобі дівчисько», ― у тон другу казав Сехун.У мене більше не було сил, та й бажання теж щось їм доводити та пояснювати. Я розумів, чому їхня позиція так разюче відрізнялася від моєї, але все ж таки... це моє життя, і ним розпоряджатися мені.«Я зроблю це, ― безкомпромісно припинив будь-які їхні спроби мене переконати, ― і буду дуже радий, якщо у результаті ви мені допоможете»Тоді я ще не знав, як саме вони це можуть зробити, але зараз, коли ці хлопці продовжують невпинно стежити за нами, мені стало здаватися, що настав час для дії. Зрештою, треба було витягати Кан з її шкаралупи. Сам я навряд чи впорався б. Мені потрібна була підмога.― Сонбьоль, ти бачиш тих хлопців? ― гукаю я дівчину і киваю їй убік хлопців, які помітили, що їх викрили.― Так, ― тихо відповідає вона, міцніше стискаючи рукав моєї куртки.― Вони мої друзі, ― як можна спокійніше і безтурботніше вимовляю з усмішкою на обличчі, ― ти не проти, якщо ми підійдемо привітаємось?Сонбьоль стиснулася від моїх слів і затихла на якийсь час. Я ж не став її підганяти, лише накрив її долоню свою. Дівчина недовго помовчала і звела на мене очі. У них була іскра переляку, але водночас... ну, не знаю, довіри. Мене досі вражало те, що вона мені довіряла, хай і знала менше місяця.― Добре, ― кивнула вона, і я вдячно їй усміхнувся, після чого зробив перший крок назустріч хлопцям.Нехай дівчина цього й не знала, але цим кроком, який вона зробила відразу ж за мною, вона ступила, в першу чергу, на шлях одужання. Сехун з Чаньолем помітили нашу впевнену ходу в їхній бік і спробували надати собі якомога безтурботнішого вигляду, ніби не вони щойно пропалювали в нас дірку. Бьон теж явно смикнувся з місця, але поки не прагнув підходити надто близько.«Навіть не знав, що в мене стільки помічників з'явилося, ― подумки посміхнувся собі, не випускаючи довірливо долоню Бьоль зі своєї. Вона має відчувати себе у безпеці з новими людьми. А поки що я був єдиною її запорукою. ― Якщо так піде й далі, то скоро вона прийде до норми».Ці думки надихали, так само, як і усміхнені нам Чан із Сехом, що вдали, що тільки нас помітили.― Привіт, ― усміхнувшись у всі тридцять два, привітав нас довгоногий ельф. Сехун лише мовчазно помахав рукою.― Привіт, ― кивнув хлопцям я, відчуваючи вже трохи болюче стиснення пальців. Схоже, вона справді приходить у норму. Як я це зрозумів? Все дуже просто. Раніше дівчина була настільки не в собі, що не хотіла навіть їсти, що, природно, відбивалася на її фізичному стані. У перші дні нашого з лікарем До експерименту Сонбьоль від одного пориву вітру хитало. Зараз вона досить міцно стискала мою руку, що дозволило зробити мені висновок, що Кан хоча б харчуватися почала нормально. ― Хлопці, познайомтеся, це Кан Сонбьоль, моя подруга.Представляти її, звичайно, сенсу не було. Її навіть собака, що бігає біля лікарні, яку підгодовували деякі медсестри, знала. Що там говорити про інших пацієнтів. Але я не хотів давати таке розуміння дівчині. Нехай вважає, що така сама, як і всі. Проста пацієнтка, про яку не шепочуться всі, хто попадеться.― Раді познайомитися, ― чемно сказав Сехун, я ж відчув ослаблення стискання. ― Я О Сехун, а це...― Я Пак Чаньоль, ― весело представившись, хлопець навіть руку вперед простяг, немов для потиску, на що я кинув несхвальний погляд у його бік. Ну яке до біса рукостискання?! Вона навіть підходити до чужих людей боїться, що вже говорити про дотики.Але Бьоль продовжувала дивувати. Дівчина відпустила мене остаточно і, знову зазирнувши мені в обличчя, ніби питаючи, чи варто, на що я легко кивнув, простягла Паку руку. Той-таки, схоже, сам здивувався від її вчинку. Але тендітну долоню пожав.― Мені теж приємно познайомитися, ― сказала Кан, ледь помітно посміхнувшись, я ж зрозумів, що все складається якнайкраще.А ще більшим доказом цього послужив піднятий вгору великий палець Бьон Бекхьона, що весь цей час, затамувавши подих, спостерігав за нами. А зараз зірвався з місця і побіг кудись нагору. Здається, навіть знаю, куди. Хороші новини треба донести.

----- CHAPTER BREAK -----

Під час моєї депресії
Я була доброзичлива з людьми, яких зустрічала
Але всередині була ненависть
Ви можете зрозуміти мої почуття?
The Pretty Reckless ― Already Dead

Я все ще чую голос
Навіть якщо нікого немає поряд
Ти залишаєш мене далеко
Від останнього неба
Jenix ― Alaska
― Сонбьоль, до тебе відвідувачі! ― дзвінкий голос мого першого «друга» у цій лікарні відірвав мене від читання, змусивши підняти вгору голову.Бекхьон заглянув усередину палати, засунувши в отвір лише скуйовджену верхівку. Схоже, Бьон все ще побоювався моєї реакції і хотів залишатися на відстані. Що ж, я його розуміла. Згадуючи зараз кілька минулих тижнів, я можу відверто назвати ті дні найгіршими у своєму не надто довгому житті. Я не володіла собою. Зривалася на всіх і кожного, боялася будь-якого шереху та кожної тіні. Мої істеричні зойки все ще спливали спогадами в голові, ніби це було не кілька днів тому, а дуже і дуже давно, причому не зі мною.Зараз же, через кілька днів після того, як мені на допомогу примчався Кім Чонде, який спочатку здався мені випадковим і однразовим знайомим, згадувати події минулого було... соромно?! Я збрешу, якщо скажу, що це не так.Я все ще не прийшла до тями до самого кінця, але відчувала себе вже зовсім по-іншому. Одвічні крапельниці та пігулки, що увійшли в моє життя чи не на постійній основі, зараз потихеньку пропадали. Сеанси з психотерапевтом тривали, а невдовзі знову було дозволено відвідування. Не можу сказати, що мене радував останній факт, оскільки досі присутність інших людей, крім Чонде, доктора До та кількох працівників та пацієнтів лікарні, мене трохи лякала. Це не був той тваринний страх, як раніше, а лише, як сказав лікар, тривожність.Мені самій були незрозумілі причини власного стану. Чому зірвалася тоді, після СМС Лухана, чому закотила істерику, побачивши його з Сонбі в ліфті, чому, зрештою, мало не зістрибнула з вікна. І... чому мені спокійно поруч із цим дивним хлопцем Кім Чонде? Чи від того, що саме він мене врятував? Я не знаю. Мені здається, що я вже себе не знаю.У будь-якому випадку зараз, здається, все почало приходити в норму. Принаймні мені так говорили. Чи вірю я їм? Можливо, але не так сильно, як хотілося б. Всередині мене все ще хлюпочиться хвилювання, і воно тільки зростає, коли я замислююся про те, що в мене знову відбудеться нервовий зрив. Адже це може статися. Одного-єдиного подразника вистачило б, і я знову злечу з котушок, перетворившись на суку, що істерить. Це лякало. Мені хотілося залишатися при здоровому глузді, контролювати себе та відповідати за свої дії. Керувати ними... а не приходити до тями, стоячи на підвіконні над прірвою.«Відвідувачі, ― я підняла погляд на двері, з отвору яких Бьон вже зник. ― Хто ж це може бути?»Вчора приходили батьки і я навіть змогла трохи поговорити з ними. І чорт з тим, чого мені це вартувало і як сильно я віддавила долоню Чонде, що незмінно сидів поруч і лише своєю присутністю заспокоював мене.Мама з татом, очікувано, не зачіпали тему події. Вони говорили про віддалені речі, максимум змусивши мене перейматися питанням самопочуття.«Нормально», ― відповідала тоді, а сама, напевно, до болю дряпала нігтями долоню мовчазного Кіма.Я не знала, чому саме його присутність мене тримала у шорах і навіть заспокоювала. Адже я знала цю людину всього нічого, тоді як тільки від одного погляду на знайомих і навіть рідних мені людей моє серце заходилося в боязкому стуку, дихання обривалося, а долоні потіли.«Він тебе врятував, ― говорив доктор До, коли я зважилася все ж таки поставити це питання безпосередньо йому. ― Можливо, тому ти його не боїшся, а навіть навпаки ― довіряєш».Довіряю? Що за нісенітниця! Як я можу довіряти комусь, кого не знаю? Ні, мій мозок, не розгубивши ще раціональність і логічне критичне мислення, не довіряє йому. Але ось тіло... Якщо вже тільки в його присутності мене не трясе і не кидає в холодний піт, то доводиться довіритися цим відчуттям, при цьому все одно подумки бути насторожі. Чонде став для мене своєрідним плацебо ― лікує, навіть незважаючи на свою порожнистість. Під порожнистістю я передусім мала на увазі нашу з ним необізнаність про життя один одного. Порожні оболонки, які якимось дивом зіткнулися і стали в нагоді одна одній. Хоча... часом я замислююсь над тим, навіщо це йому це? Не думаю, що одного прохання доктора До вистачило б, щоб Чонде погодився стати нянькою невідомої йому істеричної панночки. У нього теж були свої мотиви, розгадати які я поки що не в змозі.«Стоп! ― думка, що більше нагадує електричний струм, пронизала розум, і я ще більш боязко подивилася на двері палати, які ось-ось хтось повинен відкрити. ― Які відвідувачі? Адже Чонде нема! Як я зможу?»Паніка, що леденить душу, скувала мене, сповільнивши час навколо. Я чудово пам'ятала, як ще вчора ввечері Чонде казав, що не зможе сьогодні бути поряд через якісь призначені йому процедури. На моє мовчазне боягузливе запитання він лише винувато посміхнувся і сказав, що все буде гаразд, навіть якщо його не буде зі мною.«Ти вже не боїшся лікарів, ― запевняв він мене, ― і до молодшого медперсоналу ставишся куди відкритішим. Згадай Бекхьона, адже тобі більш-менш комфортно в його присутності. З іншими пацієнтами справи, звичайно, гірші, але якщо ти завтра не покидатимеш палату, то й хвилюватися про це не варто».Тоді я йому повірила, але сьогодні, зараз, коли двері повільно почали відчинятися, зрозуміла, що він дещо не врахував. Відвідувачі ― ось, про що не подумав Чонде.Двері відчинилися, впускаючи в кімнату двох чоловіків, поки я міцніше стиснула краї ковдри. У палату ввійшли Тао з Чоніном. «Як же давно я їх не бачила», ― саме така думка перші секунди три відвернула мене від почуття наростаючої тривоги. Але коли вона пішла, то я відчула це і сильніше зчепила зуби.«Нічого страшного, Бьоль, ― переконувала себе я, спостерігаючи, як хлопці підходили до мене і сідали поруч із ліжком. Вони поки що мовчали, як і я. Але якщо мені було страшно через бзик у голові, що бісив мене саму, то Хуану і Кіму, схоже, просто було ніяково, ― адже вони твої друзі. Вони не скривдять. Ну чого ти! Хвилюєшся, як незаймана перед першим сексом, їй-богу!»Звичайно для себе я намагаюся відбутися жартами, щоб хоч якось розрядити обстановку і набратися впевненості.― Привіт, ― подав голос Тао, змусивши мене підняти на нього погляд. Чонін відсторонено дивився кудись убік, гіпнотизуючи стіну. ― Як почуваєшся?― Вже краще, ― відповідаю, як і раніше, намагаючись розслабитися.Після моєї відповіді в палаті знову повисла тиша. Ніхто з присутніх тут не знав, що потрібно, і головне можна говорити далі. Хоча, якщо вони вже прийшли, то їм явно має бути, що сказати.― Сонбьоль, ― нарешті заговорив Кім. Він робив паузи між словами і, мабуть, все ще думав, як краще сказати те, що хотів. ― Ми прийшли не одні. Твоя сестра... вона за дверима.Завдавши мені удару словами, ніби розпеченою кочергою, під дих, Чонін продовжив вичікувально дивитися на мене. Тао теж мовчав, чекаючи мою реакцію на таку новину. Цікаво, чого ж вони чекали, кажучи мені це?! Що я з радісними криками покличу Сонбі і, ніби божевільна, почну водити з нею хороводи по палаті? Чи чергової істерики, в ході якої мене знову доведеться заспокоювати фізичними методами і такими вже рідними транквілізаторами? Смію засмутити, але ні першого, ні другого варіанта не буде.«Не хочу її бачити, ― думала я, з душевним болем відвертаючи голову від хлопців. ― Але не більше. Просто не хочу».Я все ще чудово пам'ятала слова Чонде, а потім і До Кьонсу про те, що у разі моєї чергової істерики відбутися одними заспокійливими не вийде. Я загримлю в психлікарню, і це точно стане початком кінця. Мені не можна було знову занепадати духом і вестися на поводу у емоцій. Бо тоді я точно їм програю.― Ми розуміємо, що ти досі не хочеш бачити Сонбі, ― розірвав тишу Цзитао, чітко влучивши в мій настрій. ― Ми б і самі не стали наполягати на вашій зустрічі, але... Ти просто зобов'язана дізнатися про те, що ж насправді сталося того вечора.Моя голова мимоволі смикнулася і повернулася в бік того, хто говорив. Дізнатися, що сталося тоді «насправді»? Мені здавалося, що вже давно всім було все ясно. Що там ще взнавати? Моя молодша сестра мало не переспала з моїм хлопцем. Хіба у цієї історії може бути інше пояснення та інший бік медалі?Тільки я хочу вимовити це вголос, навіть відкинувши колишню тривогу та побоювання свого власного психічно-неврівноваженого розуму, як Тао продовжив говорити, змусивши мене тим самим засунути свої спроби обурюватися куди подалі.― Це запропонував сам доктор До, ― суворо вимовляє китаєць, а я здивовано скидаю брови. Запропонував сам лікар? Що ж, розумно з його боку, проте, стикати лобами пацієнтку, що сиділа начебто на бомбі, з людиною, яка є чи не головним детонатором. Одна помилка, і вибух не оминути.«Ти ще не бачилася зі своєю сестрою після того випадку у ліфта? ― саме це питання вчора на сеансі поставив лікар, викликаючи лише роздратування. Тепер я, здається, зрозуміла, до чого було це питання. ― Ти ж не знаєш про її версію тих подій, вірно?»«Не знаю та знати не хочу! ― огризнулася я, сама не знаючи, звідки знайшла колишню сміливість для зухвалості. ― Вона мене зрадила, як би там не було!»«Я розумію, ― спокійно сказав До, зробивши якісь позначки у документах на столі. ― Але все ж таки прошу, якщо представитися шанс ― не жени її, а вислухай. Насамперед, це допоможе тобі самій».Ось що він учора сказав мені. Звідки мені було знати, що його слова з простої поради переростуть у повчання щодо моєї поведінки в подібній ситуації? Він продумав все заздалегідь і навіть та ненароком кинута фраза встигла відтиснутися в моїй голові. Саме з цієї причини я зараз розмірковую, а не жену Тао з Чоніном.Власна зарозумілість та егоїзм, як я вже встигла з'ясувати, до добра не доводять. То може реально варто прислухатися до слів лікаря?! Хоча б раз у житті послухати чиюсь пораду.― Добре, ― важко зітхаю, намагаючись вирівняти збите від нервів і хвилювання дихання. ― Нехай увійде. Але... якщо мені щось не сподобається, то ви одразу ж відведете її і самі зникнете. Я не хочу повторення своїх зривів.Судячи з облич, хлопці здивувалися такому моєму розумному рішенню. Але це не завадило їм погодитись з моїми умовами. Тао підвівся зі стільця і пройшов до виходу з палати, прочинивши трохи двері.― Можеш входити, ― сказав він, а я вже вся подумки стиснулася, розуміючи, що побачу сестру вперше за, вважай, два тижні, що я провела спочатку овочем, а потім і зовсім істеричкою, якій тільки смиренної сорочки бракувало.Тао відступив трохи убік, і в кімнату ввійшла Сонбі з опущеною вниз головою. Вона зовсім не змінилася за ці тижні. Така ж дрібна, плоска, блондиниста і дратівлива. Про останній епітет я намагалася не замислюватися, бо був ризик знову злетіти з котушок.― Привіт, ― все ж таки піднявши погляд на мене, привіталася сестра. У відповідь я ледве зневажливо не пирхнула, але обсмикнула себе і просто кивнула головою.Прийнявши мої дії за гарний знак, дівчина зробила кілька кроків у мій бік і сіла на стілець, на якому раніше сидів Тао. Сам же хлопець став їй за спину. Сонбі мовчала якийсь час, тупо витріщаючись на свої руки, що лежали на колінах. Хуан з Кімом теж не поспішали робити хоч якихось дій, схоже, у всьому поклавшись на дівчину. Але довго чекати я не хотіла, так само, як і бачити її обличчя. Нехай уже каже і скоріше йде.― Ти хотіла щось розповісти? ― задаю скоріше риторичне, ніж фактичне запитання, змусивши сестру злякано підняти голову. Її очі бігають по моїй, однозначно, виснаженій особі, не знаючи, за що зачепитися: за порожній погляд або болісно стислі губи. ― Якщо так, то говори якнайшвидше. Я не хочу марнувати час.Нехай так і кажу, але сама розумію, що це цілковита маячня. Який, до біса, час?! Чим би я його, інакше, зайняла? Моє перебування в лікарні особливою різноманітністю програми не відрізнялося. Я тупо цілими днями лежала в ліжку, читаючи або дивлячись телевізор. Коли ж був Чонде, то ми разом гуляли лікарнею. Інших справ у мене не було. Я зухвало блефувала, але й вчинити по-іншому не могла. Хотілося якнайшвидше їх спровадити.― Так, ― ніяково сказала Сонбі, схоже, нарешті набравшись сміливості. ― Я хочу пояснити те, що сталося того дня. Я розумію, що ти можеш мені не повірити, але мені, правда, немає причин тобі брехати.Я зітхнула і відкинулася на подушку, прикривши очі. Я все ще слухала сестру, хай і здавалося, що повністю пішла до абстракції. Мені навіть трохи стало цікаво, що вона може розповісти.― Після того, як ти пішла... ― вона знову зупинилася. Я розплющила одне око, помітивши, як Тао поклав руку дівчині на плече. Хм, цікаво. ― Лухан зупинив мене. Він сказав, що я дуже невчасно прийшла.― Це вже точно, ― саркастично виплюнула, знову дивлячись на сестру. Чонін на той час теж підвівся на ноги і зараз стояв біля вікна, розглядаючи краєвид зовні. Наша розмова його ніби й зовсім не торкалася. Якщо вже так, то який взагалі був сенс приходити?!― Він сказав, що через те, що ти пішла... він не знає, що робити зі... ― Сонбі збентежено опустила голову, я лише посміхнулася. Значить, лізти моєму хлопцю в ширинку їй не соромно, а ось говорити про стояк — у неї одразу щічки червоніють, та очі сором'язливо опускаються. Треба ж, яка двуликість! ― збудженням.― Ха, ― сама не зрозумівши, коли моя навмисна відстороненість переросла в колишню уїдливість, я цокаю язиком, ― ну, він хлопчик дорослий, якось уже розібрався б із подібною проблемою. Але ж ні, ти вирішила запропонувати йому допомогу, так?!― Бьоль! ― різко крикнув Кім, який досі мовчав. Коли я повернула до нього голову, хлопець дивився на мене похмурим невдоволеним поглядом. Мені страшно чомусь не стало від такого його настрою, але я заткнулася. Адже вирішила, що вислухаю. Але той факт, що я знову почала поводитись зухвало, мене чомусь радував. Невже я приходжу в норму? ― Стеж за язиком.― Я нічого йому не пропонувала, ― вже куди впевненіше сказала Сонбі, міцно стиснувши кулаки на колінах. ― Я хотіла піти, але він не дозволив, сказавши, що... «якщо сестра пішла, то відпрацьовуватимеш ти».― Що? ― чомусь саме таке формулювання здалося мені... дивним, чи що. Я вже куди запитливіше подивилася на сестру. Але та лише відвернулася, прикривши очі. Тоді мій погляд піднявся на Хуана, який тримав Сонбі за плечі вже обома руками. ― Що це означає?― Те, що він мало не зґвалтував її, ― байдуже промовив Тао, свердливши в мені дірку холодним поглядом. ― Але ж ти, замість того, щоб розібратися в ситуації, одразу ж накинулася на неї з кулаками і обізвала повією. Знаєш, Бьоль, раніше я був про тебе куди кращої думки. Мені здавалося, що ти краще розумієшся на людях. Але виявилось, що це зовсім не так.Поки я здивовано продовжувала вирячитися на нього, до них підійшов Чонін і кивнув на вихід. Ті теж кивнули, і Сонбі встала на ноги.― Я зробила те, що мала. Ти мала знати, ― промовила вона, коли Кім уже покинув палату, не сказавши ні слова, а Тао стояв біля входу, чекаючи на дівчину.Домовивши, вона розвернулась і почала йти до виходу з кімнати. Ком, що раніше утворився в моєму горлі, сам по собі розсмоктався, і я мимоволі гукнула сестру.― Стривай! ― голосно крикнула я, змусивши Сонбі обернутися назад, а Тао запитливо подивитися на мене. ― Це... це правда? Він тебе справді мало не...― Так, ― кивнула дівчина, скривившись. ― І знаєш, незважаючи на всі твої слова та вчинки, я тобі вдячна.― За що? ― мій голос здригнувся, а серце стало активно відстукувати ритм колишнього страху. Тільки от... цього разу страх був зовсім не за себе. У мене ніби на душі все похололо.― Якби не ти, то він би закінчив розпочате.Більше не сказавши жодного слова, Сонбі стала покидати кімнату. Тао кинув на мене ще один погляд, в якому більше не було засудження чи агресії. Він дивився якось співчутливо. Після чого теж розвернувся і, порівнявшись з моєю сестрою, обійняв її за плечі. Після цього вони вийшли з палати, щільно прикривши за собою двері.Я ж залишилася віч-на-віч зі своїми важкими думками і серцем, що гулко билось, щоразу прискорюючи свій темп, коли я згадувала її останні слова. «Якби не я», ― ось що вона сказала. Якби не я... цього всього б взагалі не сталося.Зараз я чітко пам'ятала події того вечора і розуміла лише одне. Я була сліпа. Закинуті вгору руки, насильно розсунуті ноги, розмазана від сліз туш і коліна, що підгинались, коли сестра встала з ліжка ― нічого з цього не було показником добровільної згоди на інтим.― Як я могла цього не зрозуміти? ― ставлю собі риторичне запитання і закриваю обличчя долонями, буквально на власній шкурі відчуваючи те, що тоді могла і в результаті відчула Сонбі... Мені страшно.

----- CHAPTER BREAK -----

Може, це напад параної,

І я переживаю, що ніколи по-справжньому тебе не впізнаю.

Що мені відчувати? Кому довіряти?

Може, я не даремно хвилююся, а може я просто...

Параноїк

Lauv ― Paranoid

Після кількох вчинків ти більше нічого не відчуєш.

І ти знову втратила довіру.

Знаю, ти хотіла, щоб я знав,

Що ти молиш про помилування.

Sickick Mind ― Games
Після того, як Сонбі пішла у супроводі Чоніна та Тао я ще довго думала про почуте. До самого вечора думки про те, що сталося, мучили мене і не давали спокою. Я міркувала, зіставляла факти і намагалася глянути на всю картину в цілому, відкинувши свою минулу упередженість. Але яку б точку зору я не вибирала, висновок був один: «Я помилялася!» Не люблю помилятися, а ще більше ― визнавати це, але, здається, це був не той випадок, коли можна було просто плюнути та розтерти. Зрештою, моя власна упередженість та поверховий погляд на ситуацію довели мене до такого!Невже саме таких висновків чекав доктор До, коли просив мене вислухати сестру? Він сподівався, що я, дізнавшись правду, зміню своє ставлення до неї, що зрозумію, що помилилась? Що вибачусь за підсумком? Як би там не було, він, виходить, знав. Не знаю, чи давно, але знав. А що коли Сонбі з Луханом тоді з'явилися в лікарні саме тому? Їх викликав доктор До, щоб дізнатися історію і з їхнього боку... Я не питала в нього про той день. Спочатку через істерику, потім через апатію, а зараз, коли вже почуваюся менш ненормальною, ніж раніше, просто забула про те, що виявилось останньою краплею для моєї неврівноваженої психіки.Тепер, коли все стало на свої місця, я почувала себе дуже безглуздо. Тоді Чонде і знайшов мене у подібних роздумах. Він одразу помітив, що зі мною щось не так, і спитав, у чому справа. Але що я могла йому відповісти? Сказати, що я повна дурепа, яка, не розібравшись у ситуації, звинуватила сестру, по суті, жертву, у провокації та зраді? У тому, що я весь цей час звинувачувала всіх оточуючих, вважаючи лише себе потерпілою, не помічаючи, скільком людям доставила і продовжую доставляти проблеми? Або про те, що особисто довела себе до мало не божевілля через власний дурний характер скривдженої стерви, якій начхати на всіх?!Я могла б, але не стала. Мені ще варто було краще розібратися в собі. А говорити Чонде про це... Знаєте, соромно. Не можу сказати, що дико дорожу тим образом, що склався в нього в голові, щоб боятися його зруйнувати правдою. Тим не менш, я більш ніж впевнена, що Кім і так не бачить у мені беззахисну овечку. Я часом бачу в його очах зневагу. Все рідше, але іноді прослизало щось таке, миттєво замінюючись на звичайну жалість та дружелюбність. Мені не страшно, а просто соромно. Ця людина єдина, хто викликала у мені... ні, не довіру, а якусь незрозумілу прихильність. Не хотілося засудження ще й з його боку. Тоді я просто зламаюся. Так що в результаті я йому нічого не розповіла, сподіваючись розібратися в собі самостійно або за допомогою доктора До, на сеанси з яким я вже могла ходити самостійно.Прокинувшись сьогодні вранці, я була сповнена надій. Вчорашнє хвилювання і навіть якийсь страх пішли, мені справді полегшало. Чи від того, що мені відкрили правду? Не знаю, але навіть повітря сьогодні здавалося чистішим за звичайне.― Повітря? ― хихотів Бекхьон, простягаючи мені пігулки. Сьогодні він уже не побоявся увійти до мене в палату і навіть заговорити зі мною, нехай мої промови були лише роздумами вголос. Про себе ж я зазначила, що цей хлопець теж не викликав тривоги, тому легко взяла ліки з його рук. ― Може, це тому, що розпилювач вимкнули? Та й доза ліків стала меншою, плюс крапельниці більше немає. Так що так, чистіше це однозначно.― Боже, Бек, ― пирхаю, ковтаючи і запиваючи гіркі на смак таблетки, про призначення яких мало що знала, але за час перебування в клініці вже якось звикла довіряти лікарям і пити неприємні несмачні пігулки. «Хоча б одна з них була зі смаком полуниці чи ванілі», ― невдоволено розмірковую, прицмокуючи і кривлячись від гіркоти, поки медбрат продовжує чекати на завершення моїх слів. ― Метафорично дихати стало простіше, а не буквально. На душі в мене полегшало.― А-а-а! ― простягає хлопець, після чого посміхається, як завжди, привабливою усмішкою. ― Тоді, можна вважати, ти йдеш на поправку?― Хотілося б у це вірити, ― веду плечима і лягаю назад у ліжко. До того часу, коли можна було вийти з палати, ще було кілька годин, тож ще можна було відпочити.Бьон це розуміє і тактовно віддаляється, беззвучно прикривши за собою двері. Я знову залишаюся в кімнаті сама на розтерзання своїх думок. Але вони вже не насідають так впевнено і безжально, як учора, лише дратівливо поколюють по болючих точках.Переводжу погляд з білої стелі назад на ліжко з простягнутими вздовж нього руками, зітхаю. Відкочую рукави лікарняної піжами і любуюся результатами своєї праці. За словами лікарів, минуло вже близько двадцяти днів з того моменту, як я загриміла до клініки із незавидним статусом невдачливої суїцидниці. Сама я, звичайно ж, у часі загубилася вже давно, тому слабо уявляю, як міг пройти майже місяць. За цей час рани від порізів уже встигли затягтися, залишивши по собі лише потворні шрами, як нагадування про мою дурість і зарозумілість, що затуманили здоровий глузд. І ні, я не можу все списати на дію алкоголю ― тоді я перебувала у своєму розумі і чудово розуміла, що роблю. Усвідомлено і цілком навмисно я розібрала бритву, а потім полоснула її лезом собі по руках.― Про що я думала? ― гидливо натягуючи рукави назад до кисті, не бажаючи бачити цих слідів ганьби, що залишаться зі мною до кінця життя, яке я мало власноруч не вкоротила, бурмочу собі під ніс. ― Як взагалі на це наважилася? Я болю боюся.Але, мабуть, на той момент і первородний страх каліцтв і болю поряд із почуттям самозбереження відступили на другий план. Я не думала про сам процес, не вважала важливим оцінити можливі ризики та наслідки, які їх супроводжують. Мені був важливим лише результат ― помститися Сонбі і Лухану, змусити їх жалкувати і просити пробачення. Але що ж я отримала насправді, крім власних каліцтв, просраного місяця життя та вбитої нахер психіки?Чи отримала я вибачення? Почасти, але тільки от від невинної насправді Сонбі, яку навіть слухати не хотіла спочатку, не давши навіть шансу порозумітися. Чи отримала каяття? Ну точно не від Лухана, якому, схоже, зовсім не соромно за свій вчинок. Про що тільки сильніше свідчить той випадок у ліфті, який я прийняла за не зрозумій що. Зараз мені здається, що він погрожував сестрі, бажаючи, щоб вона мовчала, не розповідаючи справжньої причини того, що сталося.Одним словом ― дурепа. Не розібралася в ситуації, звинуватила Сонбі у відвертому блядстві, змусила батьків переживати і, як вишенька на торті з лайна, зробила із себе істеричку і параноїка. Що може бути краще?! Не померла, дякуючи Сонбі, та й то добре. Таким, як я, зазвичай видають премію Дарвіна посмертно, але я тварюка везуча, видерлася, не без допомоги багатьох людей, звичайно ж. Але в номінанти на цю «престижну» нагороду все ж таки явно потрапила.Хотілося вити від своєї дурості, але сил більше не було на самобичування. Тому я лише чекала. Чекала того моменту, коли зможу знову зустрітися з усіма учасниками цієї події та поставити крапки у недописаних реченнях. Переступити через гордість і перепросити сестру за те, що обмовила її, не послухала і навіть ударила. Банально за те, що допустила таку ситуацію і не захистила.Попросити прощення у Тао та Чоніна за те, що вони стали свідками всього цього кошмару і були втягнуті в гущавину подій. А ще сказати їм спасибі за допомогу мені та Сонбі. Не знаю, чим би все обернулося, якби не було їх там. Як би я дісталася додому без допомоги Чоніна і дісталася б взагалі? Що було б із сестрою, не захисти її Хуан? Багато питань подібного плану вставали стіною у голові, але відповіді я не знаходила. Зрештою, я мала висловити все самому винуватцю всього цього кошмару і розірвати з ним усі зв'язки. Я ніколи особливо в людях не розбиралася, і зараз, схоже, був самий пік моєї не «прозорливості». Адже я підпустила до себе таку наволоч.У роздумах час знову пролетів непомітно, і у реальність мене повернув помірний стукіт у двері. Я встигла трохи задрімати і не відразу зрозуміла, що відбувається, але коли ж стукіт став наполегливішим, дрімота випаровувалась остаточно.― Заходьте! ― кричу я і сама підводжуся, опускаючи ноги на підлогу. Одного погляду на годинник, що стоїть на тумбі біля лікарняного ліжка, вистачило, щоб зрозуміти, що минуло кілька годин. А отже, я припускала, хтось міг до мене завітати.― Вітання. Ти як? ― увійшовши до кімнати, відразу запитав Чонде.Нехай він так і сказав, але чомусь таке саме питання хотілося поставити йому. Кім виглядав якось змучено. Вчора через власний схвильований стан я навіть не помітила, наскільки болісно виглядав хлопець... Ну, ми в лікарні, воно і ясно, що відмінним здоров'ям, чи то фізичним, чи то психічним, тут ніхто похвалитися не міг. Але все ж таки тут щось інше. Чонде був блідіший зазвичай, обличчя, здається, змарніло, під очима з'явилися темні кола. А ще його волосся. Він підстригся? У будь-якому випадку воно стало набагато коротшими.Поглянувши на нього, я несподівано усвідомила, що нічого про нього не знаю, навіть найбанальнішого ― чим він, власне, хворіє. Він ніколи не говорив, а я ніколи не питала. Хоча ні, брешу. Запитувала. Ще тоді, при нашій першій зустрічі у внутрішньому дворі другого дня мого тут перебування.Той епізод уже встиг вивітритися з пам'яті через все, що сталося за цей місяць. Але зараз згадувати його було чомусь приємно. Мої звичні колкі фразочки та впевненість, що більше з ним не побачусь. З його ж боку ― спокій та захопленість роботою. Тоді мені було все одно, але зараз його малюнки, сам процес їхнього створення затягнув мене. Чонде мене часто смикав, коли я буквально носом залазила до нього в альбом і заважала малювати. Але мені це справді подобалося і навіть якось заспокоювало. Його допомога тоді допомогла мені уникнути проблем, бо не знаю, що було б, якби Бекхьон унюхав запах цигарок.До речі, про них. Як довго я вже не цькую свої легкі нікотином? Хм... якщо не помиляюся, то саме та сигарета й була останньою, бо в припадках істерики, і особливо під час відігравання ролі овоча, мені явно було не до шкідливої звички. Так дивись і кину сама собою. Бо не хочеться тепер.Що ж до тих його слів, то як він тоді сказав? «Не прийнято питати про хвороби»? Нісенітниця собача, цей закон тут не працює. Так як, наприклад, я вже на першій годині знайомства була введена в курс справи про те, що як і в яких кількостях не можна їсти, щоб не отримати гастрит. А хто мені це розповів? Правильно, його «щасливий» володар ― Пак Чаньоль, який при цьому нишком все одно їв щось шкідливе. Тож питань збиралося дедалі більше, а відповіді, як і раніше, лежали десь на самому дні. Зараз же питати чомусь не хотілося.― Все добре, ― відповідаю і підводжуся на ноги. За той час, поки я валялася в лікарні, природа потроху змінювалася. Все ж таки через пару днів настає весна, і це відчувалося. Сонце світило яскравіше, сніг майже повністю розтанув, та й загалом сірість потроху почала випаровуватися. Проводити час на вулиці хотілося дедалі більше, ніж сидіти ізольовано у палаті. Тому шлях у внутрішній двір став постійним для наших із Чонде щоденних прогулянок. Я потяглася до куртки. ― Ну що, підемо?― Знаєш, ― трохи скривився хлопець, коли я вже почала накидати верхній одяг. ― Давай сьогодні не виходити на вулицю.― Чому? ― Ображено хмурюся, не розуміючи, чому Кім вирішив позбавити мене маленької радості.― Я не дуже добре почуваюся, ― зізнається Чонде, і незадоволена складочка між моїми бровами миттєво розгладжується. Хотілося хлопцеві сказати, що це помітно, але я вчасно себе подумки затикаю. Адже помітила, що щось не так. ― Тому побоююся відходити далеко.― То... може, тоді не варто взагалі нікуди йти? ― несподівано для себе виявляю альтруїзм. Але в цій ситуації інакше й не вийшло б. Я могла один день потерпіти і не погуляти, а ось чим би там Кім не хворів ― це не чекатиме. Мій язик знову засвербів, щоб спитати, але я промовчала, злякавшись можливої відповіді. ― Чи покликати когось із медперсоналу, щоб вони разом із нами пішли?― Ні, ― впевнено відрізав Чонде, хитнувши головою. ― Я не настільки безпорадний. Тож пішли, але просто не виходитимемо на вулицю.Я, не зумівши протистояти його впевненості, кивнула та скинула куртку. Чонде храбрився, і це було помітно, але дорікати йому не хотілося. Адже я була такою ж.Залишивши мою палату, ми вирушили в «захоплюючу» подорож коридорами лікарні. Звичайно говорили про якісь дурниці і не акцентували увагу на тому, де, власне, були. Моя звичка чіплятися за лікоть хлопця вже зникла, але сьогодні я все одно так зробила, ніби з метою підтримати його в разі чого. Сонбьоль, ти справді стаєш сентиментальнішою і м'якшою. Тільки ось не можу зрозуміти, чи це мені подобається. Поки не можу. Тому лише сильніше стискаю відрослими нігтями руку Чонде, запевняючи себе, що це лише перестраховка, а моє власне бажання так чинити лише наслідки зайвої нервозності.― Що вони роблять? ― глузливий, хай трохи насторожений, голос Чонде змушує мене звернути увагу на медсестер, що ошивались наприкінці коридору біля посту. Зараз ми знаходилися недалеко від лабораторії, і від того було вдвічі дивно бачити тут Чаньоля і Сехуна, які про щось щебетали з медперсоналом.― Розмовляють, ― знизую плечима, не бачачи чогось надто вже незрозумілого і неправильного.― А от я так не думаю, ― хмикає Кім і трохи прискорюється, змусивши й мене збільшити швидкість ходьби. ― Вони щось задумали, я просто впевнений.Я лише веду плечима, в якомусь сенсі довіряючись Чонде ― все ж таки він цих двох знає довше і краще за мене. І коли ми підійшли ближче, я остаточно переконалася в правоті хлопця.У тому, що у Пака добре підвішений язик, я переконалася вже давно, ще в день нашого знайомства. Так що мене зовсім не здивувало, коли при наближенні до посту, першим, що кинулося мені в... вуха, була балаканина Чаньоля. Хлопець невтомно про щось мовив медсестрі, яка навіть вуха розвісила від такого натиску пацієнта, який мав словесне нетримання. Але це мало певну мету, а не просто показувало, що Паку сильно захотілося поговорити. Одного погляду на його друга вистачило, щоб зрозуміти, що хлопці задумали якусь дичину.― Давай поспостерігаємо збоку, ― розумно розсудивши, пропонує Чонде, зупинившись за кілька метрів від стійки. Зважаючи на те, що ці двоє робили, було доцільно бути подалі. А то чи мало ще й нас до їхньої «маленької» витівки припишуть. А мені й так проблем вистачало.«Але все ж таки... Які ж вони діти, ― подумки посміююся, спостерігаючи, як Сехун, поки Чаньоль відволікав медсестру, поміняв баночки з аналізами прямо на стійці. Не знаю, що там було, яблучний чи виноградний сік, але з виду від сечі не відрізниш. Схоже, цим хлопцям дуже нудно в лікарні, якщо вони зважилися на таке. Але спостерігати за ними було кумедно. ― Не здивуюсь, якщо ініціатором був Чаньоль, хоча... часом здається, що він не здатний придумати чогось мудрого, а от О ― цілком собі. У будь-якому разі, хто б не був зачинателем ― респект йому. Боюся навіть уявити, яка буде реакція у лікарів, коли проведуть ці аналізи».Ми простояли ще кілька хвилин за рогом, ледве стримуючи посмішку. Адже спостерігати за цим було реально кумедно. Я не знаю, чого саме домагалися ці хлопці, але все ж на щось вони розраховували. І куди вони потім збиралися реальні аналізи діти? Запитань менше не ставало, але відповіді на них не хотілося дізнаватися прямо зараз. Чонде це теж зрозумів і запропонував піти, щоб справді не потрапити під гарячу руку.― Вони ж твої друзі!― Знаєш, є прислів'я, ― розумно промовив Кім, подивившись на мене примруженим поглядом: ― «Дружба дружбою, а табачок нарізно».― Ха-хах, ― пирснула я в кулак, Чонде лише ширше посміхнувся. ― А що так? Ти ж не куриш.― Ну, ― хлопець трохи схилив голову до плеча і сильніше притягнув мене до себе, поклавши мою руку собі на лікоть, після чого пішов далі. ― Ти ось куриш, але щось я не впевнений, що почала б підставляти дупу заради цих напівдурків.Тут я сперечатися не стала, тільки знову засміялася, підтримуючи тихі смішки Чонде, якому, схоже, стало трохи краще. Принаймні я на це сподівалася. Ми ще недовго ходили коридорами лікарні, іноді про щось говорячи, а іноді й просто вслухаючись у тишу і звук власних кроків. Мені було спокійно. Вперше за останній час. Панічні атаки майже відступили, а поряд з Чонде вони зовсім не мали можливості до мене підібратися. Його присутність була схожа на міцний щит, що захищав, не звично, як належить, тіло, а душу, а краще навіть сказати ― нерви і розум. Можливо, це було схоже на диво, але я не хотіла замислюватися про причини більше. Поки мені добре й спокійно, то хай так і буде, а чому так байдуже.― Ходімо назад?! ― скоріше ствердно, ніж запитально промовив Чонде, і я мовчазно кивнула.Ми розвернулися на сто вісімдесят градусів і побрели назад у бік мого відділення та моєї палати. Думка про те, а де лежить сам Кім, знову спалахнула в моїй голові, але я її так само швидко відкинула. Не варто мені про це думати. Самій випхати її мені, можливо, не вийшло б ще довго, але мені допомогли, переключивши увагу.― Подивись, як вони йдуть, хі-хі, як парочка, ― чийсь мерзенний голос привернув мою увагу, і я, як дико чутлива до пліток і перешіптування за своєю спиною, одразу ж вчула слід порожньої балаканини і обернулася. З однієї з палат виглядали дві жінки. Бабусі, якщо вже бути до кінця відвертою. Вони безсоромно вирячилися на нас з Чонде і перемовлялися. ― Зовсім молодь від рук відбилася. Вже при людях милуються.«Милуються?! ― відчувши дивний присмак нафталіну язиком від настільки стародавнього слова, мені захотілося навіть гидливо його висунути назовні, як при спробі з'їсти щось не дуже смачне. ― Що вони взагалі несуть?»Але при цьому, незважаючи на мої власні думки і цілком собі раціональне ставлення до слів стареньких, неясне збентеження все ж таки мене спіткало під девізом: «Ми що, реально, як парочка з боку виглядаємо?»― Тебе це хвилює? ― ніби прочитавши мої думки, питає Чонде, кидаючи на мене бічний погляд. Його губи дивно кривляться, бо усмішкою цю міміку назвати в мене язик не повертається ― не та ситуація, щоб либу тягти. Але, схоже, Кім саме це робить. Непорушний який.― З чого б, ― фиркаю і ніби ні в чому не бувало ще сильніше притискаю його руку до себе. ― Нехай тріщать, що хочуть.― Ну, сама дивись, ― усміхається Чонде і знову дивиться вперед.Я ж замислююсь. Те, що бачать оточуючі ― це одне, і мене воно мало того, що не стосується, але й не турбує. Погано тим, у кого уява хороша, але саме зараз йшлося саме про мене саму. Точніше про мої почуття. А в них уже не те, що чорт ногу зламав, а сам Господь послав все на три веселі літери і покинув це тлінне місце. Мені вже тим більше з подібним не впоратися.Дуже мою психіку помотало останнім часом. Чому я сама себе часто не розумію, а часом просто не хочу розуміти. Ось і тут також... не хочу. Загалом багато чого не хочу. Краще залишити все як є, і не піддавати себе зайвий раз стресу, і так невротичкою стала вже.Але в результаті, я все ж таки вирішила не загострюватися на подібних думках і просто спокійно повернутися до себе. До моєї палати ми дісталися загалом без подій. Ну... крім одного випадку. Доктора Чжана, який летів коридором і кричав про те, що знайде жартівників і змусить їх випити те, на що вони підмінили яблучний сік, я ніколи не забуду. Але все ж таки це було весело.― Відпочивай, ― коли я ввійшла в палату, промовив Чонде втомленим голосом, збираючись піти.― Ти... теж, ― не зумівши все ж таки стримати язика за зубами, кажу у відповідь, на що хлопець усміхається і киває. Після чого йде. Мене ж знову огортає хвилювання. І, здається, цього разу це вже надовго. Я досить чутлива до таких речей, і не особливо мені подобалося це затишшя перед бурею.

----- CHAPTER BREAK -----

Скажи мені, Господи, ти караєш мене?

Це ціна, яку я плачу за свої попередні помилки

Це моя пісня спокути

Зараз ти потрібен мені більше, ніж будь-коли

Ти зараз чуєш мене?

Keiichi Okabe ― Weight of the World

Якщо вороги опиняться біля твоїх дверей,

Я відведу тебе подалі від війни.

Якщо тобі потрібна допомога, потрібна допомога,

Твоя надія висить на волосині

Phillip Phillips ― Gone Gone Gone
Я ж вже казала, що досить чутлива до передбачення всіляких проблем і скрутних ситуацій?! Здається так. І як показує практика ― я не помилилася у подібних висновках. Хоч у чомусь не помилилась.
«Я прийду сьогодні по обіді. Думаю, час настав розставити всі крапки над «і». Сподіваюся, ти знову не закотиш істерику»
СМС саме з таким змістом сьогодні зранку прийшло на мій телефон. Судячи з контексту і так непогано ясно, хто його відправник, але я все ж таки додам більше конкретики, якщо хтось не зрозумів. Лухань. Саме з його номера надійшло це повідомлення, в першу секунду змусивши мене замислитися над тим, чому його номер все ще зберігається в телефонній книзі. До речі, що до телефону, тоді його змогли врятувати і навіть реанімація не знадобилася. Я досить сильно вдарила його об підлогу, але завдати ще якихось ушкоджень не встигла ― мене вчасно відтягли і вирубили. Так що він все ще працював, нехай екран і прикрасила потворна тріщина на всю його довжину.Але на тому й все, мій смартфон явно не та тема, на якій зараз варто було загострювати увагу. Важливо було інше. Лу прийде сюди, і мені знову доведеться заглянути йому в обличчя. Але... знаєте, щось змінилося. Образа і навіть ненависть кудись пішли, зараз мені було просто страшно від думки, що я знову зіткнуся з ним віч-на-віч.І справа була далеко не в нещодавно розвиненій параної і страху всіх оточуючих ― з останнім за допомогою Чонде все ж таки вдається боротися. Справа в тому, що я дізналася від Сонбі. До цього я просто ненавиділа його за зраду, за розтоптану гордість, зрештою, але те, що я відчуваю зараз, це щось зовсім інше. Адже насправді виявилося, що мене не просто зрадили... Сонбі... моя молодша сестра мало не була зганьблена. А це вже страшніше за просту зраду з людиною, яка тільки рада переспати із зайнятим хлопцем.«Просто не можу повірити, що він на це здатний... був здатний весь цей час, ― ця думка не давала мені спокою рівно з того моменту, як мені розплющили очі на правду про той вечір. ― Адже, якщо так подумати, могло статися так, що я сама опинилася б у подібній ситуації, не захотівши, наприклад, йти на близькість добровільно... Він би мене змусив? Чомусь до останнього хочеться вірити, що винний у всьому алкоголь».― Ви можете його не пустити? ― з надією питаю у доктора До на черговому прийомі, що відбувся до обіду, що мене порадувало, бо, в іншому випадку, я навіть не знаю, як би я докричалася до Кьонсу. А його слова мені зараз справді потрібні. Бо страх заздалегідь почав обдавати морозом по шкірі.― Ти цього хочеш? ― доктор До підняв на мене погляд спідлоба, продовжуючи копошитися в стопці паперів.― Не впевнена, ― знизую плечима, звично перебираючи в пальцях невелику металеву кульку одного зі стендів на столі психотерапевта. Ніколи не розуміла приколу в цих дивних статуетках та конструкціях у кабінетах мозкоправів. Мені здавалося, що вони тільки більше нервують пацієнтів, але, на диво, я помилилася. Нехай маятник дійсно мене і нервував, але банально покрутити в руці гладку металеву кульку стало для мене важливою частиною не просто відвідування цього кабінету, а просто дня. Здається, що як покину клініку, продовжу цим займатися для заспокоєння і концентрації. Тільки доведеться десь роздобути таку кульку. У лікаря, може, стирати під шумок? Не думаю, що він образиться. Чорт, про що я думаю? ― Я хочу остаточно у всьому розібратися. А без особистої зустрічі цього аж ніяк не вийде.― Ну, можна ж зробити це вже після виписки, ― хмикнув чоловік, а в мою голову гострим колом встромилося питання: «А коли мене взагалі випишуть? Пройшов уже майже місяць, та й я, здається, прийшла до норми». Але ставити його в голос я не стала, все ж таки ― лікарям видніше. Нехай я не визнавала цієї істини довгий час. ― На нейтральній території.― Повірте, лікарня територія нейтральніша нікуди, ― натягнуто посміхаюся і відкидаюся на спинку стільця, простягаючи ноги під стіл співрозмовника, зачепивши, очевидно, носок його черевика. ― Тут я почуваюся в безпеці, як не дивно.― Дай відповідь лише на одне запитання, ― відклавши папери, хруснув шиєю лікар, змусивши мене скривитися від неприємного звуку. ― Ти збираєшся якось притягувати його до відповідальності за те, що сталося?Не можу сказати, що слова психотерапевта мене якось здивували. Насправді, подібні думки і без його нагадування вже якийсь час крутились у мене в голові. Коли початковий ступор від звістки пройшов, а після нього і страх, то настала раціональність. «Він повинен за це відповісти!» ― саме про це впевнено кричав мій розум.― Я думала про це, ― киваю, але все ще невпевнено хмурюся. ― Але не думаю, що це буде можливо. Брехати я не стала. ― Не думаю, що вийде довести його провину. Він нічого не встиг зробити. Я вчасно з'явилась. Його просто відпустять за відсутністю доказів, а Сонбі обмовлять, як дівку, що забажала хлопця спокусити, а коли не вийшло ― вибити з нього гроші через суд, звинувативши у домаганні. Якби я була адвокатом, то саме так би все й представила.― Треба ж... ― здивовано простяг лікар, трохи розширивши очі в подиві, ― мені здавалося, що ти одразу кинешся у бій, а ти зуміла здорово оцінити ситуацію та виявити можливі ризики.― Ну, я ж не зовсім дурна, лікарю, ― стримати сміх не виходить, і я регочу, прикриваючи рот долонькою. Начебто його слова мали мене образити, але... Колишню мене, напевно, й образили б, але не мене теперішню. Щось змінилося, і я стала простіше дивитися на багато речей. У тому числі й слова інших людей щодо моїх вчинків. Іноді і до них слід прислухатися, щоби потім не шкодувати. ― Я, між іншим, на юрфаку навчаюсь.― Навчалася, ― поправив мене До, ― тебе виключили на першому ж курсі через систематичні прогули та борги.― Все ви знаєте, ― цикаю на співрозмовника, але більше ніяк не протестую. Адже він правий, як-не-як. Після виписки варто подумати про відновлення в університеті Бо до гулянок у мене якось різко зник інтерес. Не варто деградувати ще більше. Адже я не дурна, зрештою.― Так що, все ж таки зустрінешся з ним? ― зрозумівши, що хвилинка гумору закінчилась і слід знову переходити на серйозну тему, ставить остаточне запитання лікар. «Якби я знала, док, якби...» ― єдине, що крутиться в голові, але, думаю, така відповідь його не влаштує, тому ствердно киваю, готуючись зустрітися віч-на-віч зі своїми страхами. Потрібно ж їх бороти, так?! ― Якщо хочеш, то не зустрічайся з ним віч-на-віч. Нехай поряд буде Чонде.― Ні! ― занадто різко і несподівано відрізала я, змусивши доктора До трохи здригнутися. Він підняв на мене запитальний погляд, а я сама не розуміла, чому так відреагувала на цілком логічну пропозицію. ― Не варто.― Ти ж йому не розповідала, правда? ― одразу ж зрозумів причину такої моєї реакції чоловік.Я відвела погляд. Навіть кулька в пальцях сповільнила свій хід. А потім і зовсім завмерла. Я задумалась. Правильно. Чонде не єдиний, хто не особливо поширюється про себе. Про мене він також мало що знає. Я в курсі, що доктор До не розповідав йому про те, чому я потрапила до лікарні. Не казав, чому різала вени і отримувала раз по разу нервовий зрив. Це виходило за межі його компетенції.Здавалося, ніби у цій лікарні абсолютно всі приховують свій діагноз. Навіть найменший. Ну... всі, окрім Пак Чаньоля. Бо про його перегастрит-недовиразку не знає хіба що прибиральник. І в якомусь сенсі я розуміла, чому так відбувається. Але в моєму випадку все було по-іншому. Я не так боялася того, що Кім дізнається про тонкощі кутів нахилу мого горища, як від того, що хлопець зрозуміє, якою мерзотою я була.― Ні, він не знає, ― зітхаю і знову повертаюся до лікаря. ― Я не хочу, щоб він знав.― Невже так сильно прив'язалася до Чонде, що тебе тепер хвилює його думка про тебе? ― з легкою хитринкою у голосі і чомусь сумом в очах спитав Кьонсу, склавши руки в замок перед обличчям.― Можливо, ― ну що вже тут, я теж не така проста. Посміхаюся трохи гордовито. ― Хоча, думаю, зараз мені важлива думка взагалі всіх.На цьому розмова закінчилася. Моя впевненість після неї трохи зросла, тому було вже не так страшно від факту зустрічі з Луханом. Зрештою, це буде востаннє, і більше я його ніколи не побачу. Як мінімум, сцеціально і з власного бажання.У палату я повернулася саме з такими думками та настроєм. До обіду була ще година... Сподіваюся, що за цей час цей настрій не випарується, як пінка на дешевому капучіно. Хотілося вірити у стійкість своєї сили духу. Нехай вона і розчаровує останнім часом.― Слухай, ― якимось притихлим голосом звернувся до мене Бекхьон, коли приніс обід і поставив тацю біля лікарняного ліжка. ― Може, ти вже сама ходитимеш до їдальні? Адже тобі вже краще?― А тобі що, ліньки носити? ― пирскаю в долоню, дивлячись у щенячі очі Бьона, який незграбно колупає носком взуття підлогу. ― Адже тобі за це гроші платять.― Так, але... тобі ж самій краще перебувати серед людей, ― знайшов-таки виправдання, хитрун. ― Так адаптація швидше пройде.― Я подумаю, ― чесно зізнаюся і приймаюсь обідати. Коли я вже встигла подумати, що Бек піде, залишивши мене наодинці з напівпрісною лікарняною їжею ― так, VIP-палати не завжди забезпечують особливе харчування, все ж таки мені необхідно було певну дієту підтримувати, хлопець навіть не подумав йти. Він все ще стояв у мене буквально над душею і якось неспокійно роздивлявся. ― Ти ще щось хотів?― До тебе зараз прийде той хлопець? ― насамперед я захотіла запитати, звідки він знає про те, хто саме повинен до мене прийти, але потім згадала, що Бекхьон був тоді ― біля ліфта. Він уже бачив Лухана. Схоже, Кьонсу вирішив перестрахуватися і попередив принаймні молодший персонал про не зовсім звичайного відвідувача. ― Допомога не потрібна?― А чим ти можеш допомогти? ― я не хотіла огризатися чи ще якось виявляти невдячністт , але, схоже, саме така інтонація вирвалася у мене, бо Бекхьон здригнувся і винувато глянув на мене. ― Вибач.― Та нічого, просто... все дуже непросто, ― добродушно посміхнувся хлопець, все ж таки не зменшуючи серйозного настрою. ― Думаю, ти хочеш, щоб все пройшло вдало.― На жаль, але навряд чи так буде, ― нервово посміююся, після чого ненароком повертаю голову і стикаюся зі своїм відображенням у невеликому дзеркальці, що стояло на тумбочці біля ліжка. ― Мій жалюгідний вигляд уже знижує шанси на успіх. Не почуваюся впевненою.― Ну, вечірню сукню я тобі, звісно, притягнути не зможу, але... все ж таки дещо дістати зумію, ― несподівано запропонував Бекхьон, а його губи розпливлися в єхидній посмішці. ― Кажу ж, що можу допомогти.Я не встигла щось збагнути чи відповісти, як хлопець вискочив із палати. Його не було хвилин двадцять, за цей час я встигла поїсти і навіть подумати, що він про мене забув. Але не тут було. Бьон повернувся, та не з порожніми руками.― Ти де це взяв? ― здивовано я розглядала принесену Беком косметику. На мої слова хлопець лише хитро посміхнувся, примруживши очі. ― Краще сам розкажи, бо мої здогади тобі не сподобаються.― Та в медсестер випросив, ― трохи образившись від моїх слів, все ж зізнався Бьон. ― І в деяких пацієнток.― Ти їм що, бісики пускав? ― розглядаючи «щедрі дари», регочу, поки Бекхьон все більше хмуриться і навіть надуває щоки. ― Хоча, тобі цього навіть робити не треба. Миленький же.Я сподівалася, що мої слова збентежать Бека, але... схоже, прорахувалась. Цей хлопець, незважаючи на зовнішню безтурботність, насправді чудово знав про свої переваги. Коротше, знав собі ціну. Тому його обличчя осяяла задоволена посмішка, замість збентеженого погляду на підлогу. Так, таким його не проймеш.Медбрат забрав тацю з порожніми тарілками, які я, навіть незважаючи на ніякість страв, спустошила повністю ― готуюся до війни, а отже, потрібні сили, і покинув палату. Я ж почала приводити себе до ладу. Як давно я не тримала косметику в руках. Але насамперед я вирушила в душ. Бьон зміг десь дістати досить дорогий відновлюючий шампунь, що було критично необхідно, так як моє волосся явно втратило свій блиск і силу під впливом стресів і ліків.Повернувшись до палати після душу, я швидко висушила трохи відросле волосся і взялася за макіяж. Звісно, Лухан не король Георг, щоб для нього наводити марафет. Вже його я спокушати не хочу. Все це робиться зовсім з іншою метою. Він мене вже якось бачив у лікарні. І чомусь мені здається, що тоді я справила дуже жалюгідне враження. Тому... якщо він думає, що я зламалася і розклеїлася, то нехай викусить. Я ще йому покажу.― Так краще, ― підморгнувши своєму відображенню в дзеркалі, яке нехай і не було настільки привабливим, як ще місяць тому, але все ж таки було куди краще того, що було буквально десятьма хвилинами раніше, я дійсно набралася впевненості. ― Ти все зможеш, Сонбьоль.Вечірньої сукні, Бекхьон, як і обіцяв, не притягнув, але навіть іншого одягу теж дістати не зміг. Хоча він і не потрібен. Адже я все ж таки в лікарні, а не на курорті чи в санаторії. Нехай бачить мою лікарняну піжаму. Нехай бачить, до чого мене довів, але я при цьому не зламалася. Принаймні нехай саме так думає. І не важливо, що істина набагато складніша.Мої надихаючі роздуми перервав тактовний стукіт у двері. Після мого короткого «Входьте» на порозі палати з'явився він. Лухан. За його спиною до того, як китаєць зачинив двері, я встигла побачити Бекхьона, який стурбовано дивився на мене. Коли ж я встигла придбати справжніх друзів у цьому закладі? А може, мені так лише здається. Але в будь-якому разі за мене переживають. І це приємно.― Привіт, ― хлопець прийшов ні з чим. Але я чомусь навіть не очікувала побачити в його руках авоську з апельсинами. Це було б комічно, звісно, але безглуздо й недоречно. До ворога з гостинцями не ходять. Якщо, звичайно, не з метою його висміяти та принизити. Хоча в останньому я не впевнена. Від Лу можна було чекати зараз чого завгодно.― Проходь, ― вдихнувши більше повітря в груди, спокійно вимовляю і вказую відвідувачеві на місце, куди він може сісти. Сама ж сідаю на край ліжка.― Дивлюся, що ти трохи повернула собі колишню... ― Лухань замовкає на секунду і оцінювально оглядає мене з ніг до голови. Вперше його ось такий погляд не заводить мене, а навпаки ― відвертає. Якщо це саме те, що відчула Сонбі, то мені варто перед нею вибачитися ще раз. ― Чарівність.― Для тебе старалася, ― посміхаюся, але все-таки напружуюся. Так, саме його прихід змусив мене зібрати неіснуючі яйця в кулак ― цього я не заперечую, але... адже оцінив, тварюка! ― Але не про це, геть цю увертюру. Навіщо завітав?― Мені здавалося, що ти сама хотіла мене побачити, ― Лухан розслаблено відкидається на спинку стільця і закидає ногу на ногу, а в мені вже починає закипати злість. Чому він почувається настільки вільно та спокійно?! Невже йому не страшно? Не соромно? Чому після того, що сталося, він так впевнений у собі і банально не відчуває почуття провини? Бо ось я відчуваю, ще яке. Я все ще не поговорила з Сонбі відверто після того її останнього відвідування разом з Чоніном і Тао, тому мені так і важко. Від невизначеності та почуття, що мене все ще не пробачили. А я ж не найбільше зло у всій цій історії.Нехай сестра і сказала мені «дякую», і навіть фальші в її словах не було, мені не здавалося, що це означало, що вона мені простила. Лу ж... йому було все одно, ніби він зовсім ніякого відношення до цієї ситуації не має.― Тобі ж є що запитати чи сказати?― Так, мабуть, ― не смію суперечити, адже він правий ― сказати мені йому дійсно багато чого хочеться. І більшою мірою ці слова не зможуть вписатися в цензуру. ― Тому питаю: як ти, погань, посмів таке зробити? І говорю: ну ти і гнида після цього.― Ого, значить, і впевненість і уїдливість знову на місці, треба ж, ― реготнув хлопець, а я міцніше стиснула кулаки, все ще намагаючись не подавати виду, що злюся. ― Колишня Сонбьоль повернулася до ладу? Чи це тільки напускний гонор, а насправді ти така сама нікчема, як за нашої останньої зустрічі?!― Наскільки я пам'ятаю, ми говорили про тебе, ― з одного боку його слова змусили напружитися і навіть злякатися, що мене розкриють, але з іншого ― зосередитися і насторожитися. Адже всі знають, що загнаний у кут звір дуже небезпечний і агресивний. Не хотілося, звісно, себе з ним порівнювати, але саме така рішуча агресивність у мені запалилася, і я однозначно вирішила дати Ханю відсіч, ― тому не варто переводити увагу на мою скромну персону.― З якого це цікаво часу твоя персона стала скромною?! ― вже в голос розсміявся хлопець, явно сподіваючись мене роздратувати, але я все ще трималася, не піддаючись на провокацію.― З тогр самогр, як двічі мало не вирушила до праотців з дечиєї провини, ― «невинно» посміхаюся, свердлячи супротивника наполегливим поглядом. Він припиняє сміятися і хмурить гарне обличчя. ― Тобі хоч соромно?― Так... ― він незручно тягнеться до задньої сторони шиї і потирає її, проводячи долонею до потилиці, і скуйовджуючи волосся. ― Є трохи. Соромно, що якшався з такою ідіоткою.― Взаємно, ― киваю, бачачи, як куточки губ хлопця опускаються. Єхидної посмішки більше на його обличчі немає, а лише роздратований оскал.Він нічого не відповідає на мої слова, ніби знаючи, що мені ще є що сказати. І тут він навряд чи помиляється. Все ж, хоч би якими були наші з Лу стосунки і якою б поганою людиною він не виявився, хлопець мав одну, безумовно, сильну якість. Він добре читав людей. Часто мені не доводилося нічого говорити йому — він розумів без слів. Ось і зараз Лухан зрозумів, що мені є що сказати на додаток до цього обміну «люб'язностями».Але мені не хотілося цього казати. Навіть сильне бажання висловити співрозмовнику абсолютно протилежне від задуманого було готове закипіти і вирватися назовні разом із потоком брудної лайки та істеричних криків. Так я його ненавиділа. Як то кажуть: від кохання до ненависті один крок. Але якщо кохання спочатку не було, то що тоді? Зненавидіти ще простіше, так?!― Ні я, ні Сонбі не напишемо на тебе заяву в поліцію, ― все ж таки видавлюю з себе ці слова, бачачи, як очі опонента спалахнули. Він явно зрадів від такої звістки, хоча, здавалося, що й до цього його зовсім не хвилювала можлива карність його дій. ― Я чудово розумію, що навіть якщо справа дійде до суду, доказів мало. Навіть обтяжливі обставини, як алкоголь, тут не допоможуть, бо жодних прямих доказів немає, та й часу пройшло надто багато, щоб навіть спробувати хоч щось виявити. Все закінчиться лише скандалом та проблемами для нас із сестрою. Навіть бізнес батька може постраждати через зіпсовану репутацію, а я цього не хочу.― Треба ж... ― присвистує Лу, складаючи руки в замок на грудях. ― З якого часу ти навчилася думати головою?«Що це сьогодні мені всі вказують на те, що я тупа?! ― роздратовано шаленію про себе. ― Але доктор До хоча б сказав це делікатніше... хоча, якої вже делікатності чекати від цього козла?»― Але, ― поспішивши зупинити остаточне тріумфування хлопця, я все ж наважуюсь під кінець зіпсувати йому малину. Нехай ложечка і чайна, але навіть вона, наповнена дьогтем, здатна зіпсувати якісний мед. ― Навіть маючи всі шанси на успіх, тобі подібне розслідування теж буде не на руку. Все ж таки ти іноземець і будь-який скандал може погано позначитися на твоєму перебування в Кореї.― Що ти хочеш? ― одразу зрозумівши натяк, цікавиться хлопець, схоже, змирившись, що так просто я теж не збираюся його відпустити. ― Грошей? Або чого?― Ні, ― мотаю заперечно головою, однозначно дивуючи цим співрозмовника. ― Брати гроші від тебе ― це остання справа. Я бажаю лише одного: щоб ти зник і більше ніколи не з'являвся в полі зору ні мене, ні моєї сестри. Тобі залишилося довчитися зовсім небагато, а після цього... я хочу, щоб ти повернувся до Китаю або хоч покинув Сеул. Не бажаю навіть випадково побачити твою пику на вулицях міста!― Ах ти ж! ― Лухан підскочив на ноги і, не церемонячись, підхопив мене за комір з ліжка. Його обличчя було всього за кілька сантиметрів від мого, і я могла виразно побачити його очі, що горіли ненавистю. Схоже, йому не сподобалося, що я його підчепила. Втім, окрім цього, я відчувала ще й сильну хватку. Він майже зірвав мене з місця і підняв над підлогою, притягнувши комір піжами так, що мені стало передавлювати горло. ― Вирішила, що можеш ставити мені умови, сучка?― Так, можу, ― набравшись сміливості, дивлюся йому прямо в очі. ― Не мене ж, у разі чого, назвуть ґвалтівником. Брехуха, повія, здирниця, шантажистка ― я все це вже чула, хай і незаслужено, але це все не йде ні в яке порівняння з тим, що відчуєш ти, якщо все ж таки докопаються до правди. Крім того, якщо правосуддя вже не допоможе, то в справу піде засіб страшніший і куди більш нещадний — інтернет. Сам знаєш, як працюють чутки. Диванні критики не доколупуватимуться до правди, вони просто змішають із лайном. І тебе, і мене. Так що або виконуєш мою, прошу відмітити, єдину умову, або ж... ― я замовкаю, задоволено дивлячись на розгублене обличчя китайця, що явно не очікував від слабачки-істерички подібної відсічі. Та що там він ― я сама не очікувала. Нехай і грала на теорії ймовірності та блефі. ― Я тебе потягну в Пекло за собою!Лухан уже збирався щось відповісти і, швидше за все, щось не зовсім культурне. А може, навіть і навпаки — змирившись із таким розкладом, погодився б і пішов подобру-поздорову. Але зробити ні те, ні те, у будь-якому разі, він не встиг. Двері в палату відчинилися раніше, ніж будь-яке слово вирвалося з його рота. На порозі стояв приголомшений Чонде. Не думаю, що він сюди прийшов за вказівкою доктора До, все ж таки Кьонсу я довіряла. Якщо той сказав, що нічого йому не скаже, то так і буде. Кім, швидше за все, вирішив просто відвідати мене, як часто робив. Від цього я ніяк не була застрахована, адже Чонде не перешкоджали пересування по лікарні. Він міг вирушити куди сам хотів, коли хотів. Ну, якщо, звичайно, цей час не співпадав із процедурами або прийомами у лікаря.― Що тут відбувається? ― зникла розгубленість на обличчі змінилася на настороженість. ― Ви хто такий? І що ви робите з Сонбьоль?― Не твоя справа, придурок. У нас важлива розмова. Пішов геть! ― голос Лухана здригнувся, якщо навіть не сказати ― надколовся. Схоже, моя тирада все ж таки знатно підкосила його впевненість.― Придурок тут тільки ти! ― спалахую праведним гнівом і, поки Хань відволікся на Чонде, різко вириваюся з його захвату, відчеплюючи руку хлопця від свого коміра. ― І говорити нам більше нема про що. Я все сказала і обговорювати більше нічого не маю наміру. Або ти робиш так, як я говорю, або сам знаєш, що буде. Як чинити ― вирішувати тобі.― Сука, ― шипить китаєць, востаннє кидаючи на мене повний ненависті погляд.Після цього він, не кажучи ні слова, залишає палату, попередньо штовхнувши в плече Кіма, який все ще стоїть на порозі. Гучно зачиняє двері і зникає з мого поля зору, дозволяючи нарешті спокійно видихнути.«Повірити не можу, що я впоралася».― Сонбьоль, ― голос Чонде ― вже куди спокійніший, але все одно схвильований, гукає мене. Я піднімаю на нього голову і сама не помічаю, як втрачаю керування над тілом. Ноги різко слабшають, і я швидко падаю. ― Бьоль!Кім швидко опиняється поруч і встигає підхопити мене, як і тоді, коли він врятував мене від неминучої долі стати негарною калюжею на асфальті під вікном власної палати.― Ти в порядку? ― його долоні, чомусь холодні, охоплюють моє обличчя і змушують подивитися на нього. Я слабо киваю. ― Хто це був? Що він від тебе хотів?― Дуже багато запитань, ― кажу сиплим голосом і помічаю, як у погляді Чонде ковзає полегшення. Він випускає моє обличчя, і я легко притуляюсь щокою до його плеча. Руки хлопця ще стискають мою спину, утримуючи на ногах, які так підступно підкосилися. Схоже, я витратила всі свої як фізичні, так і моральні сили на цю розмову з Ханем, що тепер відчувала себе вичавленою як лимон. Але... такий задоволений лимон. Ця втома, вона не напружувала, а навіть тішила. Приємна втома і навіть безпорадність. Адже... навіть у такому стані є хтось, хто може підтримати мене. ― Але, здається, я змогла впоратися зі своїм минулим.― Не розкажеш? ― голос Кіма звучить наче з-під товщі води, але мене це не бентежить. Я продовжую хилитися до нього, вдихаючи аромат ліків, що йде від його одягу. Начебто, для лікарні це справа звична, але все ж таки щось у цьому було. Та й запах всіх ліків різний. Ось і Чонде пах по-іншому. Ніколи не думала, що мені сподобається аромат медикаментів. ― Якщо це зроблю, то ти не захочеш більше знати мене. А я не хочу, щоб ти мене кидав.― Тобі стане простіше, якщо я скажу, що я спочатку тебе ненавидів, але все одно не покинув?! ― з ноткою єхидства запитує хлопець, а я навіть не дивуюсь цим словам. Давно помічала це, відчувала, бачила, але вирішувала не звертати уваги. Але... хіба щось змінилося? Я відсахнулася від нього і подивилася на хлопця. ― Так розкажеш?А не було ненависті чи навіть зневаги. Якоїсь миті вони зникли з його погляду, інтонації, міміки, не залишивши й сліду. Він питав щиро. І мені чомусь здавалося, що варто відповісти.― Так, ― киваю. ― Але не можу обіцяти, що твоя ненависть не повернеться.

----- CHAPTER BREAK -----

Ми можемо так класно балакати,

Ми можемо творити чудеса.

Ми можемо балакати без кінця,

Ти хочеш, щоб так було завжди

Lorde ― Ribs

Потрапив у вуличну бійку.

Тобі потрібне рятувальне коло.

Давай, використовуй мене.

Я буду твоїм Брюсом Лі.

Smallpools ― Street Fight
― Якщо він не прийде, то я точно відчую себе дурепою, ― гризучи нігті, як у дитинстві, нервово нашіптувала я, міряючи палату широкими кроками. Промовивши це вголос, зупинилася, секунди дві постояла так, а потім нервово засміялась. ― Ну от, Сонбьоль, ти знову перетворюєшся на параноїка. Як то кажуть, знову-здорово... Тільки ось ніхріна це не здорово!Після того, як я вчора доволі успішно і досі невідомо як змогла приструнити і налякати Лухана, мої моральні сили закінчилися. Що не дивно. Все ж таки від однієї його згадки ще два дні тому в мене підкошувалися колінки, а вчора мені взагалі довелося зіштовхнутися зі своїм страхом віч-на-віч ― у прямому розумінні. І, на мій же великий подив, навіть перемогти його.Напевно, через це, коли Чонде став питати, я не стала ухилятися. Чи через адреналін, що ще не залишив мене після розмови з Ханем, чи просто від втоми, через яку у мене навіть сил збрехати не було, але я погодилася йому все розповісти.Зібравшись із духом, я так і вчинила. Розповіла про все, починаючи з того, як познайомилася з китайською компашкою і як з того моменту все моє життя почало скочуватися. Кім слухав уважно та не перебивав. Якийсь час мені навіть здавалося, що він байдужий до моїх слів. Але це не могло тривати довго. Перші нотки інтересу з'явилися на його обличчі тоді, коли моя розповідь безпосередньо наблизилася до того самого дня. Чонде насупився, коли я почала говорити про те, як намагалася втекти з дому, обдуривши батьків та сестру. Коли ж мова зайшла про саму вечірку, на якій я просто покинула Сонбі, а сама пішла розважатися з Луханом, в очах Кіма і зовсім почав плескатися осуд. І я чудово розуміла його, але продовжувала говорити, адже відступати вже було пізно. Було б просто нерозумно замовкнути після того, що я вже розповіла. Які емоції хлопець відчував на всій історії, що залишилася, я не бачила, так як намагалася не дивитися на нього. Мені було соромно, тому було куди простіше вести розповідь, уп'явшись у власні руки на колінах, ніж дивлячись слухачеві в очі.Я розповіла про всю ту ситуацію і про те, як неправильно все зрозуміла, зробивши свою головну помилку ― вирішила помститися. На цьому моменті мені здалося, що Чонде смикнувся з місця, пориваючись піти. Але хлопець залишився сидіти на краю лікарняного ліжка та слухати мене.Закінчувати розповідь було страшно, бо я не знала, як Кім відреагує. Зрештою, я сама не пишалася тим, про що говорила. Тепер, через місяць, всі ці події здавались такими дурними, особливо власна поведінка. Вона і зовсім була мерзенною в одну мить і дитячою в іншу. Поки розповідала, встигла кілька разів подумки проклясти себе минулу. Це ж треба було додуматись! Різати вени комусь на зло! А в результаті що? Кому зробила гірше? Собі, щонайменше, не менш постраждалій сестрі та батькам, що звелися від занепокоєння. Ідіотка просто.Але рано чи пізно історія закінчилася б і мені довелося б почути вердикт свого мовчазного досі слухача. Чонде кілька секунд не видавав жодного звуку, явно обмірковуючи почуте, і вирішував, як вчинити з цією інформацією.Скажи він мені, що я божевільна психопатка і мерзота остання, я б на нього навіть не образилася б. Дійсно. Набагато важче було пережити мовчання та невизначеність. Але саме цим мене Чондє і нагородив за чесність. Хлопець просто підвівся і під мій схвильований погляд став покидати палату. Він зупинився тільки біля самих дверей, поклавши руку на ручку. Не повертаючись цілком, Кім лише трохи обернувся.
«Дякую, що розповіла. Я хочу подумати про це».
Він не пішов мовчки, і залишив мене повністю збентеженою, але... як же було тривожно через невідомість. Більше я вчора його не бачила, накручуючи себе від думки, що це був взагалі останній раз, коли Чонде приходив до мене. І знову ж таки, я не змогла б його звинувачувати за подібний вибір. Все ж я явно розчарувала його. Та чого там його, я саму себе розчарувала.Зараз уже був пообідній час наступного дня, а я все ще перебувала в невіданні. Чонде все не з'являвся, а я навіть не могла знайти його, бо досі не знала навіть, у якому відділенні проходить його лікування. Звичайно, я могла когось спитати, де можна знайти Кіма. У того ж Бекхьона чи Чаньоля із Сехуном. Вони точно щось знали. Але мене знову накрив страх дізнатися про його діагноз. До того ж, чи правильно буде, якщо я ось так просто заявлюся до нього після того, що сталося? Чи не буду нав'язливою? Думати про те, що так я банально покажу свою певну залежність від думки цього хлопця, що пов'язана з неясною навіть мені прихильністю, я не хотіла. І річ навіть не в гордості. Я вже дуже давно відкинула її убік, кілька разів опинившись на порозі смерті. Я просто не могла зрозуміти, що сама відчувала, то навіщо було ще й Чонде заплутувати?Тому мені не залишалося нічого іншого, як чекати, накручуючи себе ще більше з кожною хвилиною.― Чорт! Чому так складно? ― не витримавши в результаті напруги від мозкового штурму, я скрикую, кудлаючи волосся на голові ― хоч чимось займаючи руки, які від нервозності я просто не знала, куди подіти. Вже встигла позаламувати їх назад, переклацати всіма пальцями і навіть погризти нігті, чого не робила років із п'яти. Манікюр ― останнє, що зараз мене хоч якось турбувало.― Що складно? ― знайомий голос пролунав так несподівано, що я мало не підскочила на місці. Серце зайшлося в переляканому стуку, а на душі відразу похололо. Я обернулася. На порозі моєї палати стояв Чонде, притулившись плечем до одвірка дверей. На його обличчі не було звичної усмішки, але й очікуваної ворожості також не спостерігалося. Воно й зовсім було непроникним, що не виражало жодних емоцій. Хіба що втома. «Він блідіший ніж звичайно», ― подумалося мені за секунду до того, як Кім знову заговорив: ― Весь день у палаті проторчала? У самітники податись вирішила? Ходімо.Кивнувши у бік коридору, Кім, не чекаючи хоч якоїсь моєї відповіді на будь-яке з поставлених ним питань, вийшов з палати. Мій ступор продовжився ще недовго, і я пішла за хлопцем, все ще не розуміючи його настрої.«Але він прийшов і це головне, так?» ― прикривши двері палати, я простежила поглядом за Чонде, який, не чекаючи мене, йшов коридором. Було важко зрозуміти, чи прийняв він таку правду про мене, але факт того, що не зник, не покинув, неймовірно грів душу. Нехай зневажає, нехай ненавидить, злиться і кричить, обзиваючи і лаючи, але не йде... не залишає мене одну. Цього я, здається, не витримаю.Наздоганяю Кіма, що неспішно йде, і, рівняючись з ним, мовчу. Нічого не говорю і не питаю, бо просто не знаю, що. Ми в повній тиші проходимо коридор, спускаємося сходами і завертаємо в інше відділення. Такою змійкою спускаємось до самого холу. Чонде не виривається вперед, але й не гальмує, якщо я з якоїсь причини починаю відставати. Складалося таке відчуття, ніби мене зовсім не існувало, а Кім просто ходив поверхами лікарні на самоті. Я сама свою присутність перестала помічати, хоч би як дивно це було. Тому й голос, що звернувся до мене, був таким несподіваним.― Ти шкодуєш? ― без жодних пояснень і передмов запитав Чонде. Але це було й не потрібно, я й так зрозуміла, про що він.― Так, шкодую, ― тихо відповідаю хлопцеві в спину. Він зупиняється буквально на секунду, але мої слова штовхають його знову вперед. ― Не шкодувала б... мене б тут тут уже не було.Чонде, певне, трохи подумавши, киває і продовжує рух. Можливо, мені тільки здалося, але коли хлопець відвертався від мене, на його губах прослизнула легка усмішка. Або так, або мені просто хотілося вірити в це.Я знову почала розмірковувати про все, що сталося, через що моя увага остаточно розвіялася. Концентрацію ж мені повернув, а заразом і висмикнув назад у реальність голосний голос. Навіть генієм не потрібно було бути, щоб вгадати, хто це був.― Вони знову щось не поділили? ― іронізую, киваючи Кіму у бік Пака та О, що, звично для них, про щось голосно розмовляли.Чаньоль, як завжди, намагався довести Сехуну щось, а молодший робив нудьгуюче обличчя і закочував очі. Мені часом здавалося, що подібну Чаньолеву гіперактивність може витерпіти лише два типи людей: такі ж балакучі і непосидючі, як він сам, або ж закінченіх пофігісти. Сехун якраз відносився до другого, перший же явно втілився в оптимістичному медбраті, що не затикався. Втім, Бекхьона з ними не було, що де-факто знижувало рівень шуму вдвічі.Що ж до мене, то, на жаль, чи навпаки ― на щастя, до жодного з цих типів я не належала. Занадто саркастична і груба для оптиміста і занадто запальна для пофігіста. Тому перебувати в їхній компанії довго було складно, і я намагалася ретируватися, як тільки відчувала, що не витримую такого потоку... слів, шуму, та й просто енергетики. Найкраще мені було зі в міру емоційними людьми, такими, як Чонде. Він часом теж бував занадто гучним, але, як мені здається, все рідше. Його емоції слово взагалі притупилися останнім часом. Тому навіть реакція на мою розповідь була якоюсь млявою.― Цього разу це, здається, щось варте, ― не давши до кінця оформити свою думку щодо його стану, Чонде потягнув мене до хлопців.― Що за шум, а бійки немає? ― гукаю дуже захоплених хлопців, що навіть не помітили нашої появи.На нас з Кімом відразу дивилися дві пари очей. Очікувано ― одна здивована, а друга ― байдужа. Щоправда, здивування ненадовго оволоділо поглядом Чаньоля, вже за секунду обличчя хлопця набуло захоплено-урочистого виразу. І бачить Бог, це мені не подобається. Мабуть, цю мою миттєву реакцію на натхненну усмішку Йоля було так помітно, що Чонде, що стояв поруч, тихо посміхнувся. Схоже, я виглядала, як людина, яка враз втратила віру у світ і людство в принципі. Втім, Пак явно не звернув на це належної уваги. Він уже щось задумав.― ЧенЧен, Сонбьоль! ― він явно був радий нас бачити, раз навіть назвав Чонде, по так і не зрозумілому для мене, прізвиську. ― Ось ви нас і розсудите.От тільки в їхні дурні суперечки влазити мені не вистачало. Однак, інтерес все ж таки з'явився, і це злегка дратувало. Не дочекавшись нашої згоди чи навіть відмови, Чаньоль продовжив:― Як ви думаєте, що швидше: каталка чи коляска? ― хлопець запитав це з такою серйозністю, що лише за кілька секунд реальних роздумів я зрозуміла, який це абсурд. ― Я ось думаю, що каталка.― Але ж коляска менше! ― подав голос Сехун, відліпившись нарешті від стіни і підійшовши до нас. ― На ній простіше розігнатися.― Для людини з довгими ногами на чому завгодно легко розігнатися, ― запротестував Пак. Мені здається, таким серйозним я його ще не бачила.― Вони це серйозно?! ― без частки іронії питаю у Чонде, який теж не наважується перервати суперечку, що знову розгорілася. ― Вони серйозно сперечаються про подібне?― О, це ти ще не застала їх дискусій на тему того, яке снодійне діє краще, ― хмикнув хлопець, а після мого німого питання розповів про результати тієї суперечки. ― Вирішив усе Бьон. Зафігачив їм обом подвійну дозу, і лікарня майже добу жила спокійно.― Кардинальні заходи, ― регочу, просто представивши подібну картину.― Зате дієві.Хлопці, ніби забувши про нас із Чонде, продовжували сперечатися між собою. Помітили вони нашу присутність лише тоді, коли ми спробували потихеньку піти.― А ви що думаєте? ― питає О, а його погляд так і каже, що не відповісти собі дорожче буде. І бажано відповісти на його користь.― Не знаю... ― чесно відповідаю, подумуючи про те, що навіть на магазинних візках ніколи не каталася, чого вже говорити про лікарняні каталки та інвалідні коляски.Те, що сталося за наступні кілька секунд, я взагалі пояснити не можу. Отямилася я вже тоді, коли мене м'яко посадили в ту саму інвалідну коляску, несильно натиснувши на плечі.― От зараз і перевіримо! ― хмикнув Сехун, поклавши руки на ручки за моєю спиною.― Гей! Ви що? ― зрозумівши, що мене намагаються втягнути у щось дивне, я почала протестувати. ― Перегони влаштувати вирішили?― Саме так, ― посміхнувся Чаньоль, вирулюючи в коридор звідкись стирену каталку. ― А ви з Чонде будете пасажирами.― Що? ― одночасно заволали ми з Кімом, який до цього мовчазно стояв осторонь і незрозуміло спостерігав за тим, що відбувається. Я спробувала підвестися, але долоні Сехуна впевнено тиснули на плечі, притискаючи мою п'яту точку назад до сидіння. ― Я в цьому не збираюся брати участь!Не можу сказати, що мені було страшно. За своє життя я встигла побути пасажиром і не такого транспорту. Але навіть для мене це було надто... Надто безглуздо! Перегони на колясці ― додумалися ж!― Ти що, боїшся? ― з глузливим поглядом спитав Чаньоль. Але ж я не дурна вестись на настільки беззубі провокації, тому лише закочую очі на обличчі, повному зневаги. Це, схоже, діє і Пак розуміє, що подібним мене не пройняти. Його усмішка випаровується, і їй на зміну приходить мало не благаючий вираз обличчя. ― Ну, Бьоль! Весело ж буде.― Пф-ф, ― пирхаю і демонстративно відвертаюся, думаючи про те, що Чонде вони й не просять зовсім. Чи він і так погодиться на подібні дитячі дурниці?! По ньому важко було це сказати. Здавалося, що Кім був лише злегка здивований, але в цілому виражав цілковиту байдужість до того, що відбувається. ― Це ж безглуздо.― А уяви, ― О нахилився до мене і заговорив буквально на вухо, від чого я навіть здригнулася, ― як лікарі шаленітимуть.Не знаю, як, але Сехуну вдалося підібрати потрібні слова, зацікавивши мене. Так, я вже не та, що раніше, але навіть новій Сонбьоль часом хотілося побешкетувати. А просто уявити шаленого доктора Чжана мені вистачило, щоб повністю переглянути своє рішення щодо цієї витівки.― А ось це, ― простягаю я, заглядаючи в обличчя О, ― надто привабливо. Вперед!Мій дозвіл на весь цей захід явно надихає хлопців, і ті готові перетворити звичайну суперечку на справжнє змагання. Їх захльостує азарт у той час, як я збираюся покататися з вітерцем. Благо, коридори в лікарні дійсно довгі, а підлога гладка і слизька ― розігнатися не складе особливих труднощів.― У мене немає вибору, так? ― нарешті подає голос Чонде, і ми з О і Паком синхронно киваємо.Кім зітхає і забирається на каталку, як на дошку для серфінгу ― головою вперед, обхопивши руками низ. Але, думаю, враховуючи те, що її везтиме саме Чаньоль, таке розташування було найнадійнішим. Я ж теж міцніше стискаю підлокітники коляски і втискаюсь у спинку.Хлопці вирівнюють свої «кари» по одній лінії і міцніше перехоплюють ручки або, у разі Йоля ― краї, свого фаворита в цих перегонах. Кидають один одному останній погляд, сповнений духом суперництва, і під наш синхронний із Чонде відлік зриваються з місця.Вуха мені відразу закладає, ніби від попутного вітру, і я помічаю, як ми з Сехуном вириваємося вперед. Очевидно через меншу масу.― Погнали! ― кричить О і ще сильніше розганяється, поки я в якійсь ейфорії ледве стримуюсь від веселих вересків.Коляска мчить неймовірно швидко, залишаючи за нашими спинами палати, стурбованих і здивованих пацієнтів і в край офігілий персонал. Я чую чиїсь крики, але мені все одно, весело. У певний момент Чаньлоь нас наздоганяє, набравши належну швидкість. Каталка порівнялась зі мною, і я помічаю не менш радісний, ніж у мене, вираз на обличчі Чонде.Цей день мені запам'ятався незвичними для лікарні веселощами. Хто переміг і мав рацію спочатку, ми так і не з'ясували, оскільки гонки були досить скоро зупинені розлюченими лікарями, що ще довго відчитували нас за подібну витівку. Але сприймати серйозно їх нотації було досить складно, оскільки ми, походу, хапнули адреналіну і веселощів, через що продовжували хихотіти, навіть коли нас чихвостили.Найбільше, як я й думала, психував Чжан Ісін, який сердився так, що буквально кипів, через що, здавалося, у нього пара з вух і ніздрів піде, а скельця окулярів запітніють. Чи варто говорити, що ця картина нас смішила ще більше?Бьон, який прибіг на шум, нічим не міг допомогти, лише спостерігаючи за всім збоку. Хлопець зітхав і буквально фейспалмив. Але це тільки тоді, коли на нього дивилися розгнівані лікарі та старші медсестри. Без їхнього нагляду Бекхьон сам ледве стримував регіт і показував нам великий палець.Лікар До, якого ми мало не збили з ніг під час заїзду, майже всю лекцію на тему «Ви що, діти? Як можна бути такими безвідповідальними? Це ж небезпечно!» тактовно мовчав, свердливши мене реально вбивчим поглядом.Але навіть це не змогло мене налякати. Адже зрештою ми всі повеселилися, а Чонде взагалі почав посміхатися. А нотації... Ніби я ніколи їх не слухала? Навіть якось скучила за цим.― Сонбьоль! ― коли нас все ж таки відпустили з миром, зробивши лише перше попередження, мене гукнув До Кьонсу. На мій подив, він не виглядав злим. А навіть навпаки. Лікар здавався задоволеним і підозріло схильним до розмови. Я повернулася на його оклик. Кьонсу порівнявся зі мною і сказав лише одну фразу. ― Схоже, незабаром тобі не знадобляться мої послуги, я радий, що ти знову веселишся.

----- CHAPTER BREAK -----

Пити, курити, ковтати

Я заглушаю свої смутки

Є правила, за якими я ніколи не піду

Але я порожня всередині, так, я порожня всередині

І я не хочу жити, але я надто боюся смерті

Olivia O'Brien ― Empty

Тільки вчора ти вважала мене авторитетом

І питала моєї думки

Але тепер я сиджу тут наодинці зі своїми сльозами

І дивлюся на життя, що я придбала...

Britney Spears ― For My Sister (Little Me)
орт його знає який уже за рахунком день мого ув'язнення в лікарняних стінах почався як завжди. За цей час, що я тут буквально живу, мій біологічний годинник встиг переналаштуватися на внутрішній лікарняний розпорядок, внаслідок чого в будильнику більше не було потреби ― мій організм сам по собі піднімав мене на ноги щоранку годині о сьомій. Не сказати, що це було так вже погано, але так як зайнятися в палаті мені було абсолютно нічим, крім читання притягнутих батьками книг, час у такому разі тягнувся дуже довго. Поки годинна стрілка доходила до полудня, я вже могла пару разів збожеволіти від неробства.З ранку Чонде або інші хлопці мене не відвідували, тому що майже у всіх були в цей час якісь процедури, тому навіть спілкування зазвичай наздоганяло мене тільки ближче до обіду, коли приходив доктор До або безцеремонно ввалювався Бекхьон з обідом. До цього мене могла відвідати хіба що одна медсестра і принести ліки. Але далі формальних «доброго ранку», «ось ваші сьогоднішні медикаменти» та «вдалого дня» діалог із нею так жодного разу і не заходив. Схоже, із жіночою частиною медперсоналу мені так і не вдалося налагодити дружні стосунки за весь час перебування у клініці. Тому залишалося лише нудьгувати і чекати, коли прийде хтось із «моїх» чоловіків і хоч трохи розвеселить мене.Що ж, один із них мене справді сьогодні здивував, принісши доволі несподівану новину.― Стривай, що? ― я не могла повірити своїм вухам, коли тільки почула те, що мені сказав доктор До, в черговий раз навідавши мене в обідній час. Його новини не те щоб були вкрай несподіваними чи просто несли за собою якісь зміни, але мені все ж здавалося, що подібного не станеться, адже тоді я ясно прочитала в очах сестри «Я більше не повернуся».― Сонбі прийде до тебе після обіду, ― зрозумівши моє сум'яття, Кьонсу ледве помітно посміхнувся, що не залишилося мною непоміченим, нехай чоловік і намагався приховати посмішку за медичною картою, що так «уважно» розглядав останні п'ять хвилин нашої розмови. ― Вона зателефонувала до реєстратури і повідомила про намір відвідати тебе сьогодні.― Просто повірити не можу, ― я дивилася на руки у себе на колінах, вони почали тремтіти. Я, здається, була рада такій новині, але все ж чомусь мене трусило. Зустріч із сестрою після того випадку, коли вона все розповіла мені ― це шанс помиритися, але чи готова я до цього? «Сонбьоль, не будь ганчіркою! Ти змогла дати відсіч Луханю, пославши його в далекі далі, невже розмова з рідною сестрою тебе лякає більше, ніж зустріч із тим мерзотником?» ― питання було раціональним, і я просто не могла його собі не поставити. А от відповісти було набагато складніше. Все ж таки рвати стосунки, повністю спалюючи мости, було набагато простіше, ніж їх налагоджувати після серйозної сварки, яка, до всього іншого, ще й сталася з твоєї вини. Але якщо Сонбі все ж таки вирішила прийти, то чи не означає це, що вона готова мені пробачити?! Хотілося у це вірити. У будь-якому випадку, я намагатимусь зробити все, щоб так і сталося. Ханя, сподіваюся, я більше ніколи не побачу, а от із сестрою мені ще жити разом кілька років так точно. Хоча, важко сказати, що до того, що трапилося, ми жили душа в душу. ― Мені здавалося, що вона більше ніколи сюди не прийде. Та й узагалі, що вона мене тепер ненавидить.― Ти дуже погано знаєш свою сестру, ― як би мені в докір сказав доктор До, нарешті відірвавши очі від паперів, що весь цей час тримав у руках. Він склав руки на груди і пильно глянув на мене. ― Якби вона тебе ненавиділа, то не переживала б так після того, що сталося. І не хотіла б порозумітися, нехай ти її і не слухала дуже довго.Я замислилась над його словами. Адже справді. Було б Сонбі все одно чи й того гірше, чи стала б вона так злякано кричати тоді, коли знайшла мене у ванній? Чи прийшла б вона на другий день госпіталізації і спробувала б все пояснити, навіть незважаючи на те, що я її якими тільки словами не обзивала і куди тільки не посилала? Вона навіть сигарети притягла, нехай і дізналася, що курю, тільки того вечора... Вона набагато краща за мене. Сестра не злопам'ятна і справді переживала, коли я у всьому бачила каверзу, і будь-який добрий вчинок людини, спрямований у мій бік, розцінювала, як спосіб отримати якусь вигоду. Що ж мене так сильно зіпсувало, що я зовсім розучилася вірити людям? Та до біса людей! Я перестала довіряти найближчим. Як я тільки могла подумати, що ця «ромашка» намагалася спокусити Лухана? Це ж абсурд. Вона навіть під час розмови з хлопцями забивалася в клубок і бентежилася так, ніби з нею не говорили на віддалені теми, а ставили питання інтимного характеру. Невже я всіх по собі почала судити?Зрозумівши, що я справді задумалася над його словами, До самовдоволено посміхнувся і залишив мене, покинувши віч-на-віч із цими думками. А вони, між іншим, так мене поглинули, що я навіть не звернула уваги, коли до мене увійшов Бекхьон і приніс обід.― Ти в порядку? ― подав голос Бьон, коли я продовжувала непроникно вирячитися в одну точку, поки мої думки були дуже далеко від фізичного тіла.― А? Так, все нормально, ― відмахнулася я, не бажаючи хвилювати ще й медбрата своїм різким нападом філософствування та меланхолії. Я посміхнулася йому, і, здається, це вийшло щиро, адже Бекхьон мені повірив і обдарував у відповідь усмішкою.Пообідавши, навіть більше, ніж планувала ― апетит зненацька з'явився, я знову залишилася в палаті одна. Але це тривало недовго. Через хвилин десять у двері постукали.― Заходьте, ― відповіла, подумавши про себе, що медперсонал цієї лікарні вже так знахабнів, що останнім часом зовсім не дотримується правил хорошого тону і входить до мене в палату без стуку. Принаймні за доктором До і Бьоном я цього давно не помічала. Отже, варіантів того, хто це міг бути, було не багато. Або Чонде або хтось із хлопців, або ж...Двері несильно прочинилися, і в отворі з'явилася Сонбі. Зізнатися, я майже не впізнала свою сестру. Її звичні блондинисті локони, що опускалися завитками майже до пояса, кудись випарувалися, поступаючись місцем синювато-чорному рівному волоссю, що ледве прикривало лопатки. Я вже й встигла забути, як сестра виглядає з натуральним кольором волосся і без вічно накручених пасм, які були частиною її модельного образу. Неочікувано було побачити зміну її стилю.Вона окинула мене трохи зацікавленим поглядом, і, схоже, помітивши легке здивування на обличчі, посміхнулася. Сонбі, не сказавши ні слова, пройшла в палату і сіла на стілець біля мого ліжка.― Привіт, ― привіталася дівчина, а я нарешті вийшла їх короткочасного заціпеніння. Зовнішній вигляд сестри наштовхнув мене на думку про те, як я сама зараз виглядаю. За словами лікарів, у лікарні я стирчу вже майже місяць, тому не дивно, що моє волосся трохи відросло за цей час. Раніше воно всього на пару сантиметрів опускалося нижче підборіддя, зараз же трохи торкалося плечей. Жаль тільки, що з довжиною прийшли й інші зміни. У вигляді його ламкості і кінчиків, що січуться. Благо, ті засоби для догляду за волоссям, які мені дістав Бекхьон перед приходом Лухана, все ще були у мене, і за останні два дні я змогла хоч трохи привести голову до ладу. Втім, вона все одно виглядала на тлі доглянутої зачіски сестри як стог сіна. І, можливо, вперше у житті мене це не хвилювало зовсім.― Привіт, ― кивнула на слова сестри. По її обличчю було важко зрозуміти, які емоції вона зараз відчуває, і що взагалі задумала. Мені знову стало тривожно ― це вже почало входити в звичку, яка, схоже, ніколи вже не пройде після того, що сталося. Занадто часто відбувалися нервові зриви, таке безслідно для психіки не минає, на жаль. ― Добре виглядаєш. Тобі личить.«Я зробила Сонбі комплімент... ― хмикнувши собі під ніс, помітила, як піднялася брова сестри, ― хто б подумав, що подібне колись станеться».― На жаль, я не можу такого сказати про тебе, ― не думаю, що вона це сказала, щоб мене образити. Все ж таки це була правда. Вона про це знала, і я також. ― Як почуваєшся?― Значно краще. Доктор До сказав, що протягом тижня мене, можливо, випишуть. Доведеться пройти ще курс лікування вдома, але з цими стінами, на щастя, скоро можна буде попрощатися.На такі мої слова Сонбі лише кивнула. Я помітила, як дівчина перебирає пальці на колінах, здираючи лак із нігтів. Схоже, не я одна переживаю при цій розмові. Минулого разу вона була впевненішою, мабуть, через присутність Чоніна та Тао. Зараз вона опинилася віч-на-віч із психованною дамочкою ― в принципі, я розуміла, чому вона хвилюється.― До мене приходив Лухан позавчора, ― мені стало здаватися, що Сонбі сама не знала, навіщо прийшла до мене, тому й гадки не мала, що мені говорити. Якби я продовжила мовчати і далі, то тиша, що нависла важким полотном над нами, затягнулася б ще надовго. А я цього не хотіла. Як би мені не було ніяково, а часом навіть страшно, але все ж таки бажання вирішити всю цю ситуацію виявилося сильнішим, і я заговорила. Коли ж слова зірвалися з моїх губ і перетворилися на досить неприємне самою згадкою цієї людини реченя, сестра підняла на мене стурбований погляд. Вона боялася його. Чому я лише зараз це помітила? Чому я цього не побачила того вечора? Тоді, коли вона розпатлана і зарьована підбігла до мене і спробувала щось сказати? Можливо, попросити допомоги, можливо... порозумітися ― адже знала, що я все не так зрозумію. Сонбі мала рацію ― я зрозуміла все зовсім не так. Ще й ударила її. У той час, як треба було бити по пиці Ханя ― він заслужив набагато більше. ― Він більше нас не потурбує.― Т-ти?.. ― заїкнувшись, Сонбі все ж таки відкрила рота, але, схоже, так і не змогла сформулювати думку, що утворилася в неї в голові під впливом моїх слів. Вона була збентежена.― Я його поставила перед умовами, ― чомусь мені не дуже хотілося згадувати той день, нехай він і ознаменувався моєю перемогою ― інакше я ніяк не можу назвати те почуття, що зазнала, коли Лухань подивився на мене переможеним зацькованим поглядом. Тоді він теж зрозумів, що я взяла гору, тому й відступив, пішовши ні з чим. Хоча, судити про це зараз не зовсім чесно, адже невідомо, що було б, не прийди тоді Чонде. Хань вже почав заносити руку для удару, і я б не здивувалася, якби в результаті вона досягла своєї мети, обпаливши мою щоку хльостким ляпасом. Але цю жертву я готова була заплатити за спокій, що отримала б я та моя сестра. ― Тож йому зараз вкрай невигідно навіть траплятися нам на очі.― Зрозуміло, ― Сонбі знову опустила голову вниз, але я встигла помітити, як на її обличчі ковзнула легка посмішка.Це не було глузування чи зловтіха, що однозначно мало місце бути, і я навіть не посміла б її дорікнути в подібному. Це було зовсім інше почуття ― полегшення. Цим ми й відрізнялися одна від одної. Адже я, на відміну від сестри, яка реально постраждала від рук тієї людини, зазнала саме зловтіхи та почуття задоволення, коли змогла поставити його на місце. Сонбі була не такою. Вона, однозначно відчуваючи ненависть, все одно не опускалася до подібних емоцій, радіючи лише тому, що ніколи більше не побачить його.― Я вважала, що якщо саме я заварила цю кашу, то мені й розбиратися з наслідками, ― не знаю, навіщо я виправдовувала і без того логічний і правильний вчинок, але мені хотілося донести до сестри, що все це я зробила не тільки заради себе , Але і їй на благо. Але насправді це було далеко не все, що я хотіла сказати їй. Але підійти до цієї теми чомусь було дуже складно. У мене навіть у роті пересохло. Але все ж таки подолати себе мені довелося ― переступати через свої колишні принципи і зовсім стало моїм повсякденним заняттям останнім часом. Я зібрала всю хоробрість у кулак і все ж таки сказала те, що хотіла сказати вже давно ― з того моменту, як попрощалася зі своєю минулою блядською особистістю: ― А ще... Я б хотіла вибачитися перед тобою за все те, що зробила. За те, що поводилася, як остання сволота з тобою останні кілька років. За те, що залишила тебе одну на тій чортовій вечірці, хоча мала доглядати. За те, що наразила тебе на небезпеку. За те...Я почала говорити і зараз, здається, не могла зупинитись. Слова кулеметним дробом вилітали з мого рота, все більше і більше даючи зрозуміти, наскільки я винна перед Сонбі, адже список вибачень не закінчувався. Я почала задихатися від безперервного потоку провини, що я зараз виливала назовні, вперше за довгий час визнаючи її і дійсно каючись. Сама не помітила, як почала плакати ― не навзрид, адже тоді я не могла б говорити далі, захлинаючись у сльозах, а тихо, виплакуючи весь біль, що збиралася в моїх грудях весь останній місяць. Я навіть припустити не могла, що вибачатися може бути так боляче.― За те, що не повірила і вдарила тебе, ― очі вже чітко не бачили, повністю залиті сльозами, до слуху почали долинати надсадні схлипування. Сонбі переді мною з людини перетворилася на розмиту пляму. ― За те, що порізала вени лише тобі і Ханю на зло. За те, що накричала на тебе в лікарні.Я продовжувала говорити щось ще, не розбираючи своїх слів. Всі почуття ― слух, зір, дотик ― все змішалося в один великий ком емоцій. Єдиним, що я все ж таки змогла розібрати в цьому безперервному вибуху почуттів, що давно спали, було тепло. Воно огорнуло мене раптово і відразу заспокоїло. Голос мій затих, але сльози продовжували литися, але вже беззвучно, не розриваючи мою грудну клітину хворобливими спазмами схлипів.― Все гаразд, ― голос Сонбі почувся дуже близько, і я зрозуміла, що саме вона була тим джерелом тепла, що, можливо, врятувало мене від чергового нервового зриву. Сестра пересіла до мене на ліжко і обняла, притуливши мою голову до своїх грудей. Я плакала їй у жилетку, причому буквально, адже саме вона була на сестрі, поки вона погладжувала мене по спині та волоссю. ― Я тебе ні в чому не звинувачую і давно вибачила. Ми обидві постраждали в цій ситуації, тож не треба вибачатися.Сестра ще довго заспокійливо щось нашіптувала мені, а я її слухала, з кожною хвилиною затихаючи. Напевно, це була найдовша розмова із Сонбі за останні кілька років. Я навіть якось устигла відвикнути від її голосу. Чуючи лише зрідка його вдома, коли сестра намагалася мені щось довести, а я не слухала, лише грюкаючи дверима перед її носом, зараз її голос став панацеєю. Через хвилин п'ять я змогла остаточно взяти себе в руки і відсторонитися від дівчини, глянувши на неї напевно червоними від сліз очима.― Ну, що ти, ― посміхнулася сестра, простягнувши руку до мого обличчя і витерши залишкові сльози, що розмазалися по щоках. ― Не годиться такій красуні плакати.― Красуня поки що косплеїть Чудовисько, тож ― можна, ― не змогла стриматися від сарказму я, викликавши ще ширшу посмішку Сонбі.― Але знаєш, у дечому ти все ж таки не права, ― несподівано для мене впевнено запевнила дівчина. Мій запитальний погляд змусив її продовжити говорити: ― Ти не залишала мене одну на вечірці. Зі мною був Тао.― Ця дрібна панда, ― ці слова, що спочатку несли насмішкувато-докорільний тон, на ділі здобули невластиву мені ніжність і... подяку?! ― Якби не він із Чоніном, то...― Я йому справді вдячна, ― Сонбі збентежено опустила погляд, що не залишилося мною непоміченим, ― після того, як ти поїхала, саме Тао допоміг мені.Я справді не могла не визнати позитивного внеску цих двох хлопців у всю цю ситуацію. По суті, вони могли взагалі не втручатися, але все ж таки не стали так чинити і допомогли нам із сестрою. Чонін, незважаючи на мої істерики і просто вкрай мразотну поведінку, супроводив мене до дому, простеживши, щоб я нічого не витворила по дорозі. Тао ж і зовсім, як я зрозуміла, захистив сестру від наступних нападок Лухана, а потім довіз її додому, не залишивши напризволяще одну серед купи незнайомців у невідомому місці.― Треба буде обов'язково подякувати їм, ― кивнула я, подумки роблячи галочку в плані під гучною назвою «Шлях до становлення нормальною людиною». ― Але я навіть не знаю, коли зможу зустрітися з кимось із них. А по телефону чи СМС ― не варіант, лише за особистої зустрічі потрібно.― Я... можу передати Тао, щоб він зайшов до тебе, ― якось надто вже невпевнено сказала дівчина. Скажи це вона впевненим тоном без запинок, я б навіть не вчула каверзи, але Сонбі зовсім не вміла брехати і приховувати свої почуття ― не навчило її ще життя заковувати серце в броню. Хоча, який в цьому сенс, адже моє серце, незважаючи на міцний шар захисної шкаралупи, все одно пронизали наскрізь. І скільки ще воно кровоточитиме, було невідомо нікому.― Ви спілкуєтесь? ― поки що без особливих натяків ставлю запитання, але, здається, потрапляю в ціль, адже сестра дивно червоніє.― Так, ― все ж зізнається вона, намагаючись ніби всіма силами не дивитися мені в очі, що вже було вкрай підозріло. На моїх губах мимоволі розцвіла єхидна усмішка. Як-не-як, я теж колись була юною і романтичною, а ще наївною і дурною, але це вже зовсім інша тема, на обдумування якої теж слід виділити якийсь час, якого в мене поки що було в достатку.― Він тобі подобається? ― ну не могла я просто заплющити очі на це явне збентеження сестри, яке з'явилося відразу, як розмова зайшла про Цзитао. Ну от... це те, про що я і думала раніше ― її одна розмова змушує раків пекти. Як вона могла тоді хоча б спробувати залізти хлопцю у ширинку? Злість все ж таки страшна штука, раз вона так сильно здатна атрофувати мозок і вимкнути здорове мислення.― Сестра! ― реакція дівчини була промовистішою за будь-які слова, і я не зуміла стримати легкого присвистування.― Ну що? ― я зареготала і підштовхнула сестру ліктем. ― Колись давай. Я бачу, як у тебе очі блищать і вуха червоніють.Напружена атмосфера між нами остаточно розвіялася, чому я була вкрай рада. Мені навіть не вірилося, що ми з Сонбі можемо так просто балакати і сміятися. Ну... сміялася я, а сестра відмовчувалась і обурювалася, що зовсім не суперечило моїм припущенням, а зовсім навпаки. Закоханість так і цвіла та пахла, і було безглуздо це заперечувати. Наскільки я пам'ятала, через роботу моделі, що наздогнала сестру в досить ранньому віці, Сонбі зовсім не цікавилася хлопчиками ― їй просто ніколи було. Звичайно, зараз ― після того, що сталося, ми обидві були вкрай насторожені до чоловічої статі. І якщо я в моральному плані боялася довіритися хлопцям через зраду, то Сонбі... її чоловіки мають зовсім лякати. Але, здається, саме симпатія до Тао, що виникла ще того вечора, посприяла тому, що дівчина не стала переносити негативні почуття, викликані Луханом, на всіх чоловіків навколо.Що ж до Тао, то... Цей хлопчина, що був моїм однолітком за віком, але явно морально старшим і відповідальнішим, ніколи не викликав у мене якихось негативних емоцій. Навіть їхній конфлікт із Луханом мене не зачіпав, бо я вважала, що це банально не моя справа. Я навіть особливо не вникала в причину їхньої суперечки, але ось зараз мені здається, що щось все ж таки в цьому було. Треба запитати Хуана про це. Не здивуюся, якщо те, що мені відкриється, тільки більше погіршить мою думку про Ханя. Хоча, здавалося б, куди гірше?Пішла Сонбі не скоро, залишивши по собі лише приємні емоції. Мені справді полегшало, адже, здається, я все ж таки зуміла помиритися з сестрою, і її «Я ще зайду» тільки підтверджувало це. А всього варто було поговорити по душам. Чому раніше це здавалося мені таким непосильним завданням?

----- CHAPTER BREAK -----

Моє серце було мертве і розбите

Але тепер воно знайшло свій дім

Падаю всередину, тепер я живу в сірниковій коробці

Весь цей час все, що потрібно було ― трохи іскри

Поверни мені моє серце, бо хтось украв його і вклав у твою руку.

Siine ― Need A Friend

Я відчуваю, що все як слід,

Коли вчиняю неправильно.

Я відчуваю, що щось негаразд,

Коли роблю правильно.

Я міг би збрехати, міг би збрехати...

Все, що вбиває, робить мене живішим.

OneRepublic ― Counting Stars
Як мені здавалося, цей день уже не міг піднести мені ще якихось розваг чи новин. Завдяки Сонбі він і без того виділився на тлі інших, хоча, повинна визнати, що останнім часом перебування в лікарні знаменується подіями, що запам'ятовуються. Будь то розгром самовпевненого Луханя чи дурниці з хлопцями. Мені не було на що скаржитися ― дні нудьги і марного перебування в стінах клініки залишилися позаду. Як і той час, коли я більше нагадувала овоч, а не людину.Відчуття того, що я йду на поправку, більше не здавалося лише ілюзією чи моїм власним бажанням. Я сама це розуміла. Сліди від порізів на руках зникли безвісти, через що ховати сором'язливо передпліччя було не потрібно, а на душі було спокійно. Зараз навіть складно уявити, що не так давно мій психічний стан був настільки не дуже, що перспектива вимушеного лікування в психіатричній лікарні розглядалася, як єдино вірна.З того часу минуло не так багато днів, але спогади того, що відбувалось тоді були якимись неймовірно далекими, що змушує мене раз-по-раз задаватися питанням «Це справді відбувалося зі мною?» Відповідь була вкрай очевидною, адже, зрештою, це були мої власні спогади, нехай часом і трохи каламутні та туманні через сильнодіючі заспокійливі та седативні, якими мене напихали під зав'язку в ті дні. Але розум все одно не хотів вірити у очевидне, надто вже все ненормально і нереально виглядало, як полотно художника-абстракціоніста ― вгадувалися лише загальні риси, зображені на полотні, але сенс, який у них вклав автор, залишався загадкою. Я не хотіла займатися її розгадуванням, тому що банально не любила ніколи ламати мозок над логічними завданнями, а ще боялася знайти відповідь. Куди простіше дивитися на весь той жах з боку, не бачачи в головній дійовій особі саму себе, так?!Але це знову були лише філософські роздуми, які відвідували мене дедалі частіше. На них не варто було зациклюватися, адже, як би там не було, все позаду. Досить смішно усвідомлювати, що раніше ні про що подібне я навіть не замислювалася. Мене взагалі вкрай рідко раніше відвідували думки складніші за дилему щодо вибору сукні на вечірку та клубу для її проведення. Мені було просто ніколи вдаватися в такі думи. Весь час був зайнятий гулянками, що включали танці, алкоголь, сигарети, безглузді знайомства та марнотратство свого життя.І ось, коли я знову мало не поринула в меланхолію і не витратила свій час на обмірковування тих питань, які не вирішуться зараз і, напевно, ніколи не вирішуться в майбутньому, мене перервали і втягнули в нову витівку. Якщо я скажу, що все це ― веселощі з людьми, які на короткий час стали мені друзями, мені було не до вподоби, то я нахабно збрешу, що, як я з'ясувала раніше, вкрай погано позначається на рівні життя і, в цілому, на психічний стан. Брехати мені більше не хотілося. Тому я могла відверто зізнатися, що мені подобалося проводити час із ними, нехай я й розуміла, що це все тимчасово. Адже, як тільки ми всі покинемо стіни цієї лікарні, наші шляхи розійдуться. Люди не люблять щоб їх бачили слабкими, а саме тут ― перед цими людьми, слабкості, найсильніші, ті, що людина не здатна контролювати. Кожен намагатиметься уникнути подібного. Ну, кожен, крім якогось наївного дурника, на зразок Чаньоля, який пообіцяв Сехуну, що навіть з-під землі його дістане після виписки. Втім, тим двом не було на що скаржитися, адже гастрит і пневмонія ― не те, чого варто соромитися і в чому бачити свою велику слабкість. Чого не скажеш про мене чи... Чонде.Коротше кажучи, я була не проти проводити свій час із ними. Хлопці відрізнялися від мого звичного кола спілкування, і в даний період мого життя це було дуже доречним. Вони були надто простими і дозволяли мені бути такою самою ― не обтяжувати себе зайвими міркуваннями про думку оточуючих, про свій зовнішній вигляд ― таку нісенітницю, що справді нею і виявилася в результаті. Адже, коли ти стоїш однією ногою в могилі, а другою на порозі закладу для душевнохворих, відверто кажучи похер, яка у тебе укладка і чи подобаєшся ти протилежній статі.Хлопці завалилися до мене годині о п'ятій вечора, коли я вже, відверто кажучи, не чекала жодних відвідувачів. Їх було звично троє, і по вигляду Чонде, а точніше по його масці мимовільної скорботи на обличчі, я зрозуміла, що Сехун з Чаньолем знову щось задумали і знову спробують втягнути в свої плани нас з Кімом. Але за підсумками все виявилося набагато цікавішим.― Сехуна завтра виписують, ― радісно оголосив Чаньоль, хоч у його голосі все ж таки відчувалось якесь розчарування. Очевидно, ноги даного почуття росли з відомого місця. І ні, це не дупа, якщо хтось так подумав. Пак просто не хотів розлучатися з новопридбаним другом. Можна було йому сказати, що сам винен, що його виписку знову відклали через його чергове порушення дієти, але той же, як завжди, відкрутиться, ще й прикрившись добрими намірами на кшталт «Я ж так робив, щоб навпаки довше з вами затриматися, ну! Не гоніть на мене». Це було так само очевидно, як і те, що, наприклад, Земля кругла. Сама особисто бачила, як Пак намагався впхнути в О морозиво, аби той ще провалявся в клініці із запаленням легень. Звичайно, нічого, крім ГРЗ, Чаньоль другу б не підкинув таким чином, але ― з чим чорт не жартує, я сама відхопила ангіну, просто куривши ментолові цигарки на свіжому лютневому повітрі. ― Тож ми вирішили влаштувати йому щось на кшталт прощальної вечірки.― З Блек Джеком і... ― не встигла закінчити я жарт, як упіймала трохи засуджуючий погляд Чонде. От праведник. Те, що я вирішила жити по-новому, не зобов'язує мене змінювати моє почуття гумору, яке зазвичай скочується або в похабщину, або в чорнуху.― Для цього довелося б запросити твого колишнього, але я не думаю, що ти йому будеш рада, ― а от на таку заяву Пака вже я ніяк не могла не відреагувати. Спочатку моє запитальне, а може, навіть і обурене обличчя збило пиху й посмішку з моськи самого Чаньоля, який явно зрозумів, що бовкнув зайвого, а потім і Чонде, який одразу ж хитнув головою, ніби повідомляючи, що це не він «по секрету всьому світу» про мою відкриту рану. ― Вибач. Не варто було про це говорити. Забудь.― І яка ж пташка вам нашіптала? ― не стримавши єхидної усмішки, звертаюся як до Пака, так і до О, який ніби взагалі «мимо крокодил», втім, як завжди, але за його реакцією на слова друга, а точніше ― за її відсутністю, було ясно, що він у темі не менше.― Якій ти відірвеш крильця, тому ми краще промовчимо, ― втрутився в розмову Сехун, бо Чан явно не знав, як мені відповісти, не видавши свого інформатора.Жарт його, в якому, звичайно, була частка істини, я оцінила, але відповісти ніяк не встигла. У палату проникнув медбрат, просунувши голову в отвір. Здогад відразу ж осяяв мене.― Ага... здається, я й сама зрозуміла, хто це такий балакучий, ― кидаючи на Бьона неоднозначний погляд, я явно загнала Сехуна та Чаньоля в глухий кут. Але якщо перший все ще намагався видавати байдужість і подібність нерозуміння, то Чаньоль спалився відразу ж, винувато опустивши очі. Ех, Чаньоль, Чаньоль, і себе видаєш і друзів з тельбухами здаєш.― Ви про що? ― все ще посміхаючись, Бекхьон повністю зайшов у палату, прикривши за собою двері.― Та так... ні про що, ― широко посміхнулася я, викликавши смішок Чонде і нервову гикавку Пака. ― То що ви задумали?Правильно, поки я не висловлюватиму медбрату нотацій за його довгий язик. Потягну трохи краще і помщусь... як-небудь. Поки не знаю, як, але мало що підвернеться. Головне встигнути це зробити перед тим, як мене випишуть.У результаті, хлопці розповіли мені, що задумали на виписку Сехуна. Причому сам він був, не те щоб взагалі не в захваті від цієї ідеї, але просто не висловлював такої крайньої зацікавленості, як той же Чаньоль, якому, мабуть, на місці рівно не сиділося й хвилини. Чонде теж був вкрай лояльний і врівноважений, не висловлював протесту, але й явно не дуже засмутився б, якби все прогоріло. А от хто б точно засмутився, то це Бьон, і я навіть розумію, чому. Адже саме на ньому лежало найголовніше завдання, від провалу якого залежав успіх загалом усієї місії.― Так, ще раз, ― я видихнула і перервала бурхливу тираду Бьона, який явно був схвильований майбутньою витівкою, яка особисто для нього могла закінчитися погано, якщо нас спіймають. ― Ти, Беку, маєш видобути ключі від даху. На Чаньолі музика та розважальна програма. Тільки, їй-богу, не приноси кросворди. Чонде дістане їжу, а я ― покривала і всяке таке, щоб ми не замерзли нагорі, правильно?Хлопці кивнули. Так, вечірок просто неба на даху лікарні в мене ще не було. Виявляється, навіть у такому, здавалося б, звичному мені середовищі було щось здатне мене здивувати. Не брехатиму ― їхня ідея мені сподобалася. Але було лише одне питання:― А що робитиме Сехун? ― підняла брову я, повернувшись у бік хлопця, що меланхолійно позіхав.На моє запитання він відреагував не відразу, але все ж таки коли зрозумів, що за нього ніхто відповідати не збирається, мабуть, не бажаючи накликати мого гніву на свою власну головушку, все ж таки зважився відповісти. Зі звичною йому уїдливістю, правда, яку й розпізнати складно було за маскою пофігізму. Але я була на це здатна, адже особисто викинула цю маску, як і маску під нею, на смітник не так давно.― Я винуватець цієї урочистості. Негідно мене змушувати щось робити, ― посміхнувся хлопець, після чого в палаті пролунав досить гучний хрускіт кулаків. Це, схоже, все ж таки змусило його переглянути свою позицію: ― Гаразд, гаразд, я допоможу Чану. Свій ноут притягну.Коротше, розділивши обов'язки, ми одразу взялися до роботи. Хлопці розбіглися своїми палатами, а медбрат попрямував на відповідальну місію з добування ключів. Я ж теж не стала особливо довго копатися і відразу взялася за роботу. Просто стягнути ковдри та подушки з ліжка було не варіант, тому що все ж таки ми йшли на вулицю, ще й на дах ― потрібно було ще щось таке, що було б не так шкода забруднити. Довго я не думала над цією дилемою і вже за кілька хвилин брела з медсестринської з парочкою пледів у руках. Наплести добродушним медсестрам всякої нісенітниці все ще не було проблемою для мене. Нехай, звичайно, і було важко повірити, що я мерзла настільки сильно, що мені знадобилося аж три утеплені пледи, але все ж таки моя переконливість виявилася сильнішою за їх недовірливість. Тішило те, що зараз був лише початок весни і, за логікою речей, замерзнути справді було можливо.― Ти вже дістала все? ― до мене зазирнув Бьон, мабуть, через те, що моя палата була найближчою.― Так, ― я вказала на стопочку ковдр і пледів. ― Треба тепер тільки це якось перенести на дах. Ти ключ добув?Замість відповіді Бек тільки посміхнувся і прокрутив у пальцях маленький ключик. Медбрат пірнув до мене в палату і взяв половину вантажу на руки.― Зараз віднесемо це, а потім заглянемо до хлопців, ― він кивнув у бік виходу, ― нехай свої подушки теж дають.― А це не підозріло? ― вийшовши з палати і прикривши двері, запитала я Бекхьона, який впевненою ходою почав крокувати коридором, який сильно спорожнів з настанням вечора.― Якщо хтось зупинить, скажемо, що мене попросили віднести, а ти зголосилася допомогти, ― не придумав нічого розумнішого хлопець, але я сперечатися не стала, адже більш правдоподібної відмазки мені все одно не вигадати.Але нам пощастило, ніхто нас так і не зупинив, хоч пару лікарів і кидали косі погляди, але промениста усмішка і незворушність мого супутника відбивала будь-які підозри від нашої невеликої компанії. На дах ми піднімалися вже куди акуратніше, намагаючись точно нікому на очі не потрапити. Бьон дістав ключ і пропустив мене першою назовні. Варто було тільки переступити поріг, на мене тут же обрушився середній по силі вітер, який, втім, все ж таки був теплим, ніби не встиг охолонути після денного сонця, що помалу починало прогрівати землю день за днем.― Ближче до краю розташуємося? ― все ще тримаючи теплу й м'яку тканину в руках, запитала я свого супутника, який обережно прикрив двері за нами.― Ні, ― Бек хитнув головою і почав озиратися, ― там буде надто помітно знизу. Давай краще тут ― біля стіни, Чаньоль казав, що зможе дістати невеликий проектор ― зможемо на стіні подивитись щось.Така ідея мені дійсно сподобалася, і я задерикувато кивнула, слідами Бьона пройшовши до вказаного місця. Хлопець сказав віддати йому всі ковдри, щоби він усе облаштував. У цей час я мала спуститись вниз і пошаритися по палатах інших хлопців у пошуках подушок. На мій протест, мовляв «Чому це я повинна бігати?», Бекхьон відповів вкрай філософськи і навіть якось непроникно:― Ти місяць провалялася у ліжку. Хочеш потім при першому ж поході в магазин з ніг впасти після виписки?! Тренуй м'язи давай! Атрофувалися мабуть вже.Проти такого аргументу я не могла щось заперечити, бо ― проти лому немає прийому, крім іншого, звичайно, але сьогодні я була в надто хорошому настрої, щоб собачитися з медбратом, який і так надав нам велику послугу і взагалі влився у нашу злегка не здорову, з чим взагалі фіг посперечаєшся, компашку. Бьон назвав мені номери палат Пака і О та поверхи, де вони стирчали, адже я їх не зволила дізнатися за весь час нашого знайомства і навіть жодного разу не була у хлопців «в гостях» у той час, як вони постійно тинялися у мене в останній раз. час.Місце ж розташування Чонде Бьон не назвав, сказавши лише, що й подушок із палат тих двох буде достатньо. Здається, всі у нашій маленькій компанії почали розуміти, що хвороба Кіма, чим би вона не була, є таємницею для мене. Тому всі інші, явно будучи в темі того, що відбувається, не поспішали мене присвячувати в цю таємницю. Втім, я й не була проти, підтримуючи цю тендітну ілюзію вимушеного незнання. Вимушеного лише тому, що дізнатися правду було насправді дуже просто, потрібно було лише запитати у когось із медсестер ― вони були не в курсі нашої гри в шпигунів. Але я цього не робила, продовжуючи жити у світі, де нічого мене більше не хвилювало. А вже я була впевнена, що знання це хвилювання поверне назад. А мені цього не хотілося після всього пережитого.Віддавши ковдри та пледи Беку, я пішла вказаним маршрутом. Чаньоля і Сехуна я застала в палаті першого, вони там щось уже каламутили з ноутбуком і налаштовували наперед проектор, що мене порадувало. Моє прохання вони сприйняли з ентузіазмом і без проблем віддали подушки, за своєю Сехун ще змотався в свою палату.― Все ж точно працюватиме? ― з цікавістю запитала я Пака, коли той колупався у дротах.― Так, головне, щоб було на що проектувати, ― показав великий палець Чан. ― Адже буде на що?― Так, ми з Беком знайшли чудову стіну, ― я на секунду замислилася, а потім смикнула хлопця за рукав, коли ж він на мене подивився, я серйозно сказала насамкінець, перш ніж піти: ― Я, можливо, дуже пошкодую про те, що зараз скажу, але... вибір фільмів я покладаю на тебе, Чане. Якщо щось буде не так... перший же й отримаєш по горщику з вухами, зрозумів?На цей акт загрозливої довіри Чаньоль лише кивнув і продовжив займатися своїми справами. Я ж з тріумфальною посмішкою побрела назад на дах з ще одним оберемком явно не призначених для нічних посиденьок на даху подушок. Коли ж піднялася, то Бьон уже все влаштував і розстелив: під самий низ поклав один із пледів, що мені видала медсестра ― його не було шкода бруднити, як я вже говорила раніше, на відміну від моєї власної ковдри з ліжка, яку він поклав уже поверх, інші пледи тулилися поки що зібраними і явно призначалися для того, щоб замотатися в них, коли стане особливо холодно. Подушки вирушили до своїх пухнастих «колег», утворюючи ніби стіночку, на яку можна буде спертися спинами або просто обійняти ногами в сидячому положенні.Бьон, звично натхненний, сказав, що побіжить допомогти хлопцям перетягнути на дах решту пожитків, мені ж хлопець сказав залишатися нагорі, що я й зробила, плюхнувшись на ковдру прямо спиною. Зараз було тільки близько восьмої вечора, але так як була рання весна, вже починало темніти. Небо ще не було чорним або темно-синім, на ньому ще переливалися різні відтінки: від світло-блакитного до бордово-червоного в місці сонця.Я так пролежала невідомо скільки хвилин, поки на дах не вибралися парубки. Чаньоль із Сехуном тягли апаратуру, а Бек із Чонде ― їду.― Ух ти! ― одразу ж захопився Пак, зацінивши як вид з даху багатоповерхової будівлі, так і наш маленький притулок на найближчу ніч.― А нас не шукатимуть? ― розумно запитав Кім, звернувшись до Бекхьона, що почав висипати з пакетів різні смаколики. Там були різні снеки, чіпси, цукерки, і навіть морозиво. По сяючих очах Чана я зрозуміла, що декого в зазіханнях на деяку, особливо шкідливу їжу, доведеться тримати.― Ні, я спеціально оббігав усі медсестринські пости і сказав, що вже зробив обхід по ваших палатах, ― а він справді приготувався і підійшов до справи відповідально. Бьон підняв вгору ліву руку і звірився з наручним годинником. ― Тим більше, відбій уже за півтори години. Ніхто вже перевіряти вас не стане. Головне не шуміти, бо з вулиці можуть почути.Цього пояснення було цілком достатньо, щоб ми всі заспокоїлися, та й якщо бути до кінця відвертими, то нікого з нас сильно не хвилювала можливість того, що нас спіймають. І причина не в нашій безсовісності, а лише в тому, що ми особливо нічого страшного не робили. Особливо це стосувалося мого сприйняття. Нічні посиденьки на даху з друзями, їжею та фільмами порівняно з тим, що я робила раніше, часом навіть порушуючи закон, були дитячим лепетом ― проказами, за які, здавалося, навіть карати якось було безглуздо.Ми ще якийсь час почекали, поки Чан із Сехом налаштують проектор, щоб його проекцію було добре видно на стіні. Поки вони це робили, а Бекхьон вже напав на один із принесених батончиків, я піднялася на ноги і пройшла до краю даху. Звісно, там була огорожа, на яку я й оперлася. Темрява, що опустилася на місто, давала мені гарне укриття, так само, як і висота, тому я більше не боялася, що мене можна буде так легко побачити з землі. Я просто почала спостерігати за нічним містом з такої великої висоти. Багато де вже спалахнули вогні, і Сеул заблищав, ніби атакований цілою зграєю задерикуватих світлячків.Волосся тріпав вітер-пустун, а я вдихала прохолодне повітря, не так сильно запилене тут ― зверху. Щось у цьому було однозначно. Можливо, та сама горезвісна свобода?! Не те щоб я раніше себе почувала скутою в чомусь, але зараз ― після всього пережитого ― я дійсно змогла нарешті вдихнути на повні груди. Я відкинула минуле у вигляді Лухана, я налагодила сьогодення ― помирившись із Сонбі, і навіть відчинила двері в майбутнє, вирішивши сильніше зблизитися з цими хлопцями. Давно вже в моєму житті не було моменту, коли я почувала себе такою живою.― Про що задумалася? ― голос Чонде мене більше не лякав і навіть не змушував здригнутися від несподіванки. Я надто сильно до нього звикла за цей час. Хлопець пішов за мною майже відразу, як я відійшла від гурту, і зараз став поруч, теж спершись на поруччя. Його погляд, на відміну від мого, кинувся нагору ― у самі небеса, які для мене не становили поки що ніякого інтересу, оскільки колір їх ставав все нудніше з кожною хвилиною. Хтось бачить у чорному цілі світи та абстракції, а деякі ― лише чорний колір. Я була однією з таких людей, тож не любила нічне небо. Рідкісні зірки могли трохи змінити мою думку, але, на жаль, у великих містах через множинне освітлення, небесних світил було майже не видно, а на околиці міста або взагалі в сільській місцевості або на відкритій природі я не була давно. Можу навіть сказати, що забула, як виглядає зоряне небо. Мої спогади підтримують хіба відповідні картинки, які ставлять наївні романтики на заставку смартфона. Думаю, казати, що я до таких особистостей не належала, не потрібно.― Про те, як сильно може змінитися життя всього лише за один місяць, ― я повернула голову до Кіма, той все ще вдивлявся в небо, так ніби побачив там щось цікавіше за вічну чорноту космосу і далекі згустки газів, які в народі називають зірками.― Як сильно може змінитись сама людина, так? ― не знаю, відколи, але Чонде ніби навчився читати мої думки. І я точно не можу сказати, лестило мені це чи лякало.― Ти так думаєш? ― не знаю, від чого, але мій голос здригнувся. Я все ще дивилася на хлопця. На його профіль, зведений нагору. Якби Чонде зараз повернувся до мене, то побачив би щось дивне на моєму обличчі. Сама не знаю, як описати цю емоцію, але особисто мені вона відчувалася, як щось схоже на хвилювання. Тривожним очікуванням відповіді. Нехай питання і було трохи розпливчастим, та й контекст з боку здавався таким самим, ми обидва розуміли, про що, точніше ― про кого, йшлося. Про мене. Про нього. Про нас загалом. Чи справді Чонде вважав, що щось змінилося? Чи змінився він сам та його ставлення до мене? Те, що він сказав тоді, пару днів тому, коли я без особливого ентузіазму все ж таки повідала йому свою історію, мене пригнічувало досі, нехай я й майстерно це приховувала. Він сказав, що ненавидів мене раніше, але переступив через ці почуття, щоб допомогти. Це була жалість, і я це розумію і не звинувачую. Але що зараз? Чи змінилося щось? Чи пішла ненависть? Чи змінилася жалість на щось інше, здатне, як і раніше, утримувати його поряд зі мною?Кім все ж таки опустив голову, ледве чутно зітхнув і повернувся до мене всім корпусом. Його тіло здавалося напруженим, нехай він і намагався спиратися на поручні якомога невимушеніше. Хлопець зрозумів, що я увійшла у води серйозної теми, що хвилювала мене. А з таким він не любив жартувати, це я вже встигла зрозуміти за час знайомства з ним. І я збрешу, якщо скажу, що це мені в ньому не подобалося. Він міг бути веселим і безтурботним, але при цьому так чуйно відчував, коли слід звернутися до серйозності. Чи через це мені було не страшно говорити саме з ним? Бо не боялася, що мене не зрозуміють чи висміють.― Не знаю, ― це було дивно. Все ж таки я очікувала більш конкретної відповіді, нехай навіть і негативної. Чонде ж нехай і здавався серйозним, але не менш розгубленим. ― Деякі речі не змінюються, як би сильно ми того не хотіли.― Але ж... з ними можна змиритися, правда? ― не знаю, про що конкретно він говорив: про свою колишню ненависть, про мою поведінку в минулому чи ще про щось, але мені захотілося виправдати це, чим би воно не було. Бачити плюси ― ось ще одне, чого мене намагався навчити доктор До. Незалежно від ситуації, бачити щось хороше. Адже навіть, чорт забирай, у всій цій заварушці з селфхармом і нервовими зривами були позитивні сторони. Не трапись це зі мною, я б ніколи не потрапила сюди, а значить, не познайомилася б з ними всіма: від доктора Чжана, що бісив спочатку, до хлопця, що стоїть зараз переді мною. Не влаштуй я такий струс для себе, мені б ще довго не вдалося налагодити стосунки з сестрою і виплутатися зі згубних зв'язків колишнього способу життя. Виявляється, бути оптимістом не так і складно, головне просто захотіти. ― І жити далі.― Жити... ― якось з відчаєм у голосі промовив Кім, і моє серце мимоволі стислося.Він знову відвернувся і уткнувся чолом у складені на поручнях руки. Мені не залишалося нічого іншого, як просто дивитися на нього якийсь час, а потім теж поглянути уперед, вставши поруч. Наші лікті мимоволі стикнулися, але він навіть не смикнувся.― Але знаєш, ― він різко підняв голову і повернувся до мене, навіть не помітивши, що я так сильно наблизилася. Чонде замовк, як тільки помітив мене, що втупилася всього за півметра від нього.Здавалося, це був перший раз, коли наші очі зіткнулися так чітко і так надовго. Я дивилася з цікавістю, а він з розгубленістю, наче забув те, що збирався сказати до цього. Хоча, здається, так і було. Я гіпнотизувала його поглядом доти, доки сама не зрозуміла, наскільки це ніяково, напевно, виглядає. Погляд трохи похнюпився, але не втратив Кіма з поля зору. А ось він, здається, навпаки, набрався сміливості і продовжував дивитися впевнено. Його губи відкрилися, і мені здалося, що він все ж таки зважився продовжити розпочату фразу. Але цей здогад випарувався дуже швидко. Я була надто добре обізнана про подібне, тому не змогла списати на випадковість чи щось інше те, як Чонде наблизився в цей момент. Він явно не збирався щось казати.Не знаю, що в цей момент було в моїй голові, але заздалегідь уловлений натяк я просто проігнорувала, ніби не здогадуючись, що буде далі. Наче я не хотіла цьому ніяк перешкоджати. Хоча могла, причому одразу. Натомість я лише заціпеніла, як п'ятнадцятирічка, яка зрозуміла, що її збираються поцілувати. Серце пішло в п'яти, а тілом пройшов озноб. Чорт забирай, ніколи ще зі мною такого не було. Поцілунки, як і думки про них, могли викликати в мене абсолютно будь-які почуття: від легкого заспокоєння до нестримного збудження. Але це... Я завмерла, як кролик перед удавом Каа, сподіваючись лише на те, що мені не здалося, і що він...«Справді збирається мене поцілувати?» ― сумніви розвіювалися з кожною секундою разом із наближенням Чонде до мене. Він плавно нагинався до мого обличчя, а його долоня, що лежить на перилах, уже зловила мою, ніби запобігаючи спробі втекти. А мені й бігти не хотілося.І я, як дурненька, піддалася на це. Очі заплющилися мимоволі, автоматично даючи зелене світло. Час не просто зупинився, він нібито відмотався років так на шість ― в ту пору, коли я ще була безневинною у всіх сенсах, і тоді перший поцілунок хлопчика, що подобався мені, обпалив мої губи. Зараз було те саме. Якщо навіть не сильніше. Страх упереміш із нетерпінням і навіть якимось трепетом. Не бажанням, а саме зворушливим трепетом і жагою тепла, що дарується таким простим дотиком губ з людиною, яка тобі не байдужа.Але прихована в темряві душі радість і навіть якесь окрилення пройшло так само швидко, як і накрило хвилею. Для цього вистачило лише одного ― дзвінкого голосу Бекхьона, який покликав нас до них, адже хлопці вже закінчили із приготуваннями і навіть фільм на провантаження поставили.― Ходімо, ― різко відсторонившись так, наче нічого й не було, ствердно промовив Кім, і одразу почав віддалятися в бік нашого куреня. Я ще на якийсь час залишилася зависла біля краю даху. З божевільно стукаючим серцем, сумбуром у голові, гіркотою на душі і червоною фарбою на щоках. Мені здавалося, що Кан Сонбьоль вже давно розучилася бентежитися, але, схоже, це було не так. Як то кажуть, навіть стару кобилу можна навчити новим трюкам. У моєму випадку ― нагадати про старі.«Що ж це було, твою матір?» ― похитуючою ходою я все ж почала йти до друзів, намагаючись вгамувати тремтіння, причину якого більш нереально було точно визначити ― була вона через вітер або через почуття, що налинули на мене раніше небаченим потоком. Я була збентежена.Коли ж хлопці остаточно з'явилися у моєму полі зору, я зазначила про себе, що місце, яке мені спеціально залишили, було по центру. Чонде відсів далі за всіх, після нього був Бьон, що вже поплескав долонею по ковдрі, запрошуючи мене сісти, а Чан з Сехом, ніби й не помітивши мого повернення, щебетали про щось праворуч від мене. Я приземлилася на своє місце, відразу обійнявши подушку, ніби вона могла мене відокремити від усього навколишнього світу. Хоча Бек явно з цим завданням справлявся краще, захищаючи мене від Кіма. Зараз я була йому вдячна за цю непередбачену роль щита, що він виконав. Мені було до одуру соромно зараз просто дивитися на Чонде, а якби нам ще й сидіти довелося б поряд майже всю ніч, я б просто збожеволіла або отримала б розрив серця, що й так ніяк не хотіло вгамовуватися.Потім Чаньоль запустив фільм, що нарешті повністю провантажився, не залишивши нам розчарування від можливих лагів. Я особливо не дивилася на те, що відбувалося на екрані. Навіть більше того, розуміння того, що саме там було, до мене так і не прийшло. Я надто поринула у прострацію. Мій мозок, який ніби на якийсь час вимкнувся до цього, усвідомив тільки фразу, вимовлену Бекхьоном, як тільки на екрані пустилися початкові титри: «Це що, Дісней? Ти вирішив нам мультики показати?»У голові стояв такий гул, що мені абсолютно було начхати на те, що відбувається навколо. Навіть плин часу якось не відчувався. На проекції на стіні мелькали різні картинки, але я не вловлювала їхньої суті, продовжуючи тримати в пам'яті лише одну картину ― поцілунок, що майже стався між нами з Чонде.«Що ж це було, чорт забирай?» ― так само, як і за кілька хвилин раніше, подумала я, лише змінивши частину з лайкою. Я все ще не могла усвідомити те, що сталося. У тому числі й того, чому мене це так стурбувало. З якого часу мене турбує і хвилює подібне?! Або ж... навпаки? З якого часу не хвилює? Коли поцілунок став для мене чимось таким звичайним, що зараз навіть невдала його спроба викликала в мене такі емоції?Я нічого не могла зрозуміти, у тому числі і своїх почуттів, що стосувалися того, що сталося. Чи хотіла я, щоб це сталося? Чи окрик Бекхьона викликав радість? Нічого. Я нічого не можу сказати. Я розумію лише те, що була збентежена. Моє серце все ще лунко стукало, заглушаючи зовнішні звуки, у тому числі й розмови та сміх хлопців поряд. У результаті, час минав, фільми змінювали один одного, небо остаточно потемніло, а їжа, вивалена перед нами, закінчувалася. А я все ще тупо дивилась в одну точку, промотуючи в голові той самий момент, ніби намагаючись знайти в ньому щось. Якби переді мною була б не стіна з фільмом на ній, то я витріщалася б просто в порожнечу, що однозначно викликало б підозри. Хоча мій мовчазний стан цьому також сприяв. Я так і чула від друзів «Як тобі фільм?», «Вау, Сонбьоль, глянь, як він її підняв!», «Я б теж хотів володіти магією». Коли хлопці явно зверталися до мене, що я навіть не відразу помічала, я відповідала абияк, відверто невпопад, після чого чула їхній сміх. Але тероризувати вони мене не стали, мабуть, думаючи, що я так просто жартую.Не помітила я навіть того, як нас все ж таки спалили лікарі і хлопці почали в спішному порядку збирати всі пожитки. Отямилася я тільки, коли мене буквально підняли на ноги і потягли до виходу з даху. На тлі лунав гомін, що переривався грізним голосом доктора Чжана:― Зараз усі по палатах і спати. Завтра поговоримо про ваші витівки. Тебе ж, Бьоне, чекають великі проблеми.Я озирнулася. Бек, звісивши голову, плівся за лікарем, який вискочив до цього на дах, як чорт із табакерки. Чаньоль скакав поруч, намагаючись щось довести Чжану, на що той тільки меланхолійно зітхав і закочував очі. Чонде йшов за колоною, а Сехун, що й тягнув мене за руку, серйозно дивився вперед, свердлячи хлопців поглядом.― Ми попалися, так? ― не знаю, навіщо поставила таке дурне запитання, але на нього відреагували лише стриманим кивком.Куди багатослівніше був Кім, який порівнявся зі мною і пошепки промовив, вперше змусивши здригнутися від його голосу:― Готуйся. Завтра нам доведеться бити чолом перед директором лікарні та відмазувати дупу Бека.Я повернулася в бік Чонде, він же посміхнувся ледве вловимою усмішкою, і я остаточно зрозуміла, що пропала.

----- CHAPTER BREAK -----

Все це ― лише веселощі та ігри
До тих пір, поки хтось не закохається.
Але ти вже купив квиток
Тож шляху назад немає.
Melanie Martinez ― Carousel

Усередині цієї золотої клітки
Твоє серце стає холоднішим
Хіба ти не відчуваєш
Ти повільно вмираєш
День за днем
Jenix ― Catch Fire
«Як таке могло статися?» ― саме про це думала я пізно вночі, а потім і рано-вранці, коли йшла «на килим» до головного лікаря. Думки бігли, не даючи сконцентруватися, але я розуміла, що вони не зовсім вірні. Не «як могло статися?», а «як це мало не сталося?», адже так нічого й не відбулося. Але я все одно продовжувала про це думати, гублячись у своїх думках.Наступного дня, точніше ― того ж дня, тільки вранці, нас усіх ― нашою бандою повели звітувати до керівника клініки за те, що ми влаштували вночі на даху. Звичайно, без дозволу. Пам'ятаю, як йшла туди без особливого ентузіазму та розуміння, що справа серйозна. Але, насамперед, не для мене, адже Кан Сонбьоль і так без кількох днів тиждень, як має виписатись. Проблеми могли, і навіть мали бути у Бекхьона, який затесався між нами ― пацієнтами-порушниками.Саме він уранці і прийшов за мною, лише тихо кивнувши у бік виходу, я ж подумала, що він якийсь безрадісний.«Звичайно, безрадісний, його можуть звільнити, дурепа», ― мозок послужливо давав відповіді на ті питання, до яких я сама якось дійти не могла, спираючись лише на візуальне сприйняття.А ось пам'ять працювала, закидаючи на реверс, як на плівці, слова доктора Чжана про те, що розмова буде вранці і вона буде довгою. Ми, здається, справді накликали на себе лихо. Але чи це важливо для мене зараз?Я йшла, дивлячись у потилицю Чонде, який вже підпирав стіну біля моєї палати, коли Бек вивів мене назовні. Чаньоль теж був тут, Сехуна ми забрали дорогою. Всі хлопці мовчали, мабуть, вважаючи недоречним псувати такий гнітючий момент. Мені просто не хотілося нічого обговорювати. Все вирішиться і так, я чомусь була в цьому певна. Ця ситуація принаймні. А ось те, що не вирішиться ніколи ― це саме те, на що я дивилася. На Чонде. Щось учора пішло не так, і я пропустила цей момент, який зараз виловлювати було марно. Чи варто все просто спустити на гальмах? Все ж таки мені недовго залишилося тут перебувати. Чи не простіше просто абстрагуватися і просто вдавати, що нічого не трапилося?Ми йшли мовчазним строєм один за одним, ніби ув'язнені, тільки наш «тюремник» ― Бекхьон, теж йшов відбувати покарання. Досить кумедно, якщо так подумати.Коли ж ми прийшли туди, то вислуховували вкрай довго нотації від головного лікаря та ще кількох лікарів, які у загальну скарбничку люб'язно підкидали інші випадки хуліганства, які походили від нашої компанії. Звичайно, більша їх частина гордо відносилась до Чаньоля з Сехуном, але все ж соромно чогось було всім. Найгірше стало тоді, коли все ж таки мова зайшла про нічний інцидент.«Бьоне Бекхьоне, я просто не розумію, як ти міг влаштувати таке, ― обурився чоловік у віці. ― Це проти правил ― раз, небезпечно ― два. Сталося, зрештою, під час твого чергування, з якого ти успішно вислизнув. Що за самодіяльність?»«Ми просто хотіли відсвяткувати виписку Сехуна», ― опустивши голову, говорив Бьон, поки я лише краєм вуха вловлювала розмову. Мій погляд тоді чіплявся за Чонде, що нерухомо й незворушно стояв поруч.Невже я справді хотіла його поцілувати? Чи, навіть якщо й не хотіла, то дозволила б? Це було до чортиків дивно. Він повернувся до мене, ніби відчувши, як я безперервно розглядала його профіль, і наші погляди перетнулися ― одразу ж відвела очі. Що за чори? Навіщо я зробила це тоді? Втім, «навіщо?» ― питання, яке я ставлю безперервно з того моменту. Але відповіді я так і не знайшла й досі.«Порушуючи правила клініки та свої посадові інструкції, ― можливо, мені тільки здалося, але коли чоловік це говорив, він ледве стримував посмішку. Лікар був нехай і серйозним, у зв'язку зі становищем та віком, але мені вже давно здавалося, що він був тією людиною, яка сама любила веселощі. Тому його така наша витівка знатно порадувала. Але тримати статус суворого керівника доводилося до кінця. Особливо перед іншими підлеглими, які явно очікували на винесення заслуженого вироку. ― Ти ж розумієш, що я не можу це залишити просто так».На це Бек тільки беззвучно кивнув, мабуть, уже перебираючи у голові всякі безрадісні думки. Втім, якось віхрещуватися від вини він не хотів. А йому й не треба було, якщо говорити зовсім начистоту. Для цього були інші люди, які зробили чималий внесок у всю цю історію.«Ми його змусили! ― різко вклинився у процес догани Чаньоль. ― Він не хотів, але ми його змусили нам допомогти!»Розбірки тривали ще дуже довго, але саму суть ― вигороджування медбрата ― підтримали всі ми. Зрештою, що нам буде, крім цієї самої догани?! А ось Бьон ризикував втратити місце. Чи не вперше в житті принижуватися і зводити наклеп на себе заради когось мені було весело і навіть цікаво. Під нашим натиском було важко не здатися, що зрештою і зробив начальник хлопця, сказавши, що цього разу заплющить очі на таку витівку і просто уріже премію Бьону, але не звільнить.Коли ж ми вже йшли, полегшено зітхаючи, чоловік кинув нам услід фразу, яку Бьон однозначно ще довго не забуде:«Зрештою, ми не можемо втратити працівника, який отримав такий рівень довіри від пацієнтів і допоміг їм адаптуватися», ― і з цим однозначно ніхто з нас не сперечався б.Адже в лікарні справді дуже важко адаптуватися і просто відчути себе у своїй тарілці. Оскільки спілкування з такими ж пацієнтами гнітить фактом вічних болячок і слабкості людського тіла і розуму, а зі здоровими, чи то родичами, чи то самим медперсоналом, ― викликає ще більш спустошливі почуття. Адже жодна здорова людина не зрозуміє хворого. А якщо і спробує, навіть будучи добре обізнаним з професійної точки зору, то все одно не перейметься на всі сто відсотків. Пацієнт і лікар ― люди, які говорять різними мовами. А Бекхьон... він, схоже, за цією аналогією виявився поліглотом, раз так легко отримав довіру нас чотирьох. Тож і ми просто не могли залишити його в біді.Після цього, все ж таки вдалої для всіх нас події, ми розбрелися по палатах. Хоча, якщо бути до самого кінця відвертою, то хлопці хотіли ще трохи потинятися по лікарні, але я кулею відлетіла додому, не сказавши нікому ні слова. У моїй голові все ще стояв гуркіт невирішених питань і почуттів, що їх викликали. Тому перетинатися поглядами з Чонде вкотре мені не хотілося. Принаймні поки я не вирішу все для самої себе.«Якщо я справді закохалася в нього, то... ― навіть сам варіант подібного вводив мене в стан ступору, адже... пройшов всього місяць з нашого знайомства. Хоча... і що, що місяць? Закохуються і за коротший час. Нехай і не мені про це судити, адже сама я ніколи нічого подібного ще не відчувала. На Лухана я купилася далеко не зі світлих почуттів, що спалахнули в моєму серці. Це було щось інше. Проста хімія, та реакція, яку багато хто приймає за кохання, але насправді це лише гормони, що закликають до погашення потреб фізіології. Кохання не було, лише сексуальне тяжіння і пізніше ― прихильність. Зараз все було зовсім по-іншому. Від цього я і не розуміла чи це те, про що я думаю. Мені було важко прийняти правду у разі її підтвердження. Мені було страшно помилитись. І дати надію... собі та й йому теж, якщо те, що сталося на даху, так вплинуло не тільки на мене і не тільки моє серце так гулко забилося у той момент. Не хочу більше плекати непотрібних ілюзій і годувати ними когось іншого. ― Як мені в цьому переконатися, щоб напевно?»Такий прагматизм і навіть дедуктивний підхід, що за собою приховував спроби знайти якісь докази, на основі аналізу яких я знайшла б відповідь на свої ж питання, був вкрай для мене нетиповим. Я сама собі дивувалася. Я не кидалася більше в океан з головою ― я продовжувала промацувати дно, намагаючись зрозуміти, чи не втоплюсь у разі такого відчайдушного кроку. Що ж змусило мене стати такою обережною? Нетипово обережною. Як відповідь приходило лише усвідомлення смерті, яка майже дотяглась до мене. Причому двічі. Але чим я ризикувала цього разу? Адже не життям.«Тільки серцем, а зараз я точно не зможу сказати, що важливіше», ― прикривала очі я, зашторюючи вікно, коли помічала пару сумних очей, що дивляться на мене з внутрішнього дворика. Мені потрібно ще трохи часу.― Тримай, ― знову посміхаючись, ніби зовсім нічого страшного не сталося вчора вранці, Бьон простягає мені тацю з їжею. ― Ти щось взагалі в себе пішла. Не захворіла раптом?На таке відверто тупе запитання, але все ж таки медбрату це можна пробачити, я лише докірливо піднімаю погляд на хлопця, і до того миттєво доходить, що він сказав якусь нісенітницю. Він регоче, мабуть, із себе. А мені все ж таки не легшає.Минула ще доба з того випадку на даху. В голові все ще сумбур, а зовні затишшя, наче перед бурею. Причому штучно створене мною ж. Сехуна виписали того ж дня увечері. Я вийшла його проводити, зазначивши про себе, що бачити когось із моїх нових знайомих не в лікарняному одязі було, як мінімум, дивно. Щойно О з усіма попрощався, відчепив від себе Пака і сів у таксі, я відразу ж зникла з поля зору інших хлопців, що продовжували проводжати його поглядом.Я почала їх уникати. І якщо Чонде зі зрозумілих причин, то Чаньоля просто, щоб не було спокуси. Та і його присутність як би само собою передбачала неможливість нормально зануритися в себе і подумати. Особливо тепер, коли він втратив Сехуна. Нехай його ниття Бек вислуховує ― Чонде все одно ігнорувати буде. Бьона, звісно, ігнорувати не виходило, оскільки він єдиний, хто міг безперешкодно до мене приходити, та й взагалі ― мав це робити. Але особливо сильно говорити з ним мені теж не хотілося. Апатія напала по всіх фронтах, і мені почало здаватися, що я знову починаю божеволіти. Тільки тепер уже навмисно. Але, схоже, це все ж таки було помітно.― Ти навмисно уникаєш нас, так? ― іноді від наївності Бекхьона не залишалося й сліду, і він бив просто в ціль. Не знаю, як у нього це виходило. ― Щось трапилося?Я зітхнула. Було ніяково від думки, що змушую когось хвилюватися, але побороти себе, однак, було тяжко. Я подивилася на медбрата. По його вигляду було ясно, що він справді не розуміє, чим викликана така різка зміна в моєму відношенні. Звідки ця скритність, замкнутість та відчуженість.«Все ж це нахрен ніяке не кохання, ― роздратовано фыркаю собі під ніс, викликаючи у Бека смішок. ― Кажуть, що коли закохуєшся, то відчуваєш, що париш, а в мене ж... все навпаки ― мене ніби на дно тягне. І на душі так важко та неспокійно».― Все нормально, ― ну а що я ще могла йому відповісти? У цьому я маю розібратися сама... Ну чи не сама, але за участю безпосередньої причини таких моїх стогнань. Втягувати ще когось мені було ніяково.Бьон кивнув, зобразивши на обличчі щось середнє між смиренністю та емоцією на кшталт: «Ну так, тринди більше». Але не мені його звинувачувати ― брехати я розучилася ще й як і сама це розуміла, бо тупо чула фальш у голосі. Медбрат дочекався, поки я доїм, забрав тацю, а потім, коли я вже не чекала від нього нічого, крім прощання, простяг до мене руку. У ній був клаптик паперу.― Не знаю, наскільки «все нормально», але він турбується, ― його погляд був безкомпромісним, і мені довелося взяти записку. Бек не назвав ім'я, але я й так зрозуміла, про кого він. Все ж таки моя зміна сильно впадала в очі. ― Я не читав, і, якщо ти напишеш відповідь, теж не прочитаю.Я зітхнула і розгорнула листок. Я очікувала побачити... Навіть не знаю. Питання, чому я віддалилася. Або навіть вибачення за те, що сталося вночі, але Чонде мене дивував. Все ж таки творча особистість ― розум у нього зовсім не так заточений, вкрай нестандартне мислення.

«Задай мені будь-яке запитання, і я чесно тобі відповім»

Я не знаю, навіщо йому це було потрібно, але мій розум відразу ж засигналізував про те, що це чудова нагода. Тільки для чого? Дізнатися що? Що є таке, що мені так сильно хочеться дізнатися, але я боялася запитати, боячись почути відповідь чи брехню замість неї? На думку спадало лише одне ― те, що, по суті, я могла дізнатися не тільки від Чонде, але й у багатьох інших. Але хотіла все ж таки почути саме від нього.«Його хвороба, ― ось, що тягло мене весь цей час на дно. Ось що не давало нормально усвідомити свої почуття. Ось що мене лякало. ― Чи можу я?»Я потяглася до ручки, що лежала недалеко від мене на тумбі разом з кросвордом ― так, дійшло вже до того, що кросворди розгадую. Здається, спосіб мого життя знатно так оздоровився з попадання до лікарні, а ще ― постарів. Ще трохи, і почну в доміно грати та інших пацієнтів із бабульками обговорювати. Написати відповідь я вирішила на цьому ж аркуші, але спочатку потрібно було її сформулювати. Чи дійсно я хотіла дізнатися про це? Що мені дасть відповідь на це актуальне питання? Розіб'є серце? Чи скине камінь із нього? А може, я нічого і не відчую, зрозумівши тільки, що дарма переживала і просто просрала шанс запитати щось важливіше. Але що може бути важливіше за це? Що може бути важливіше за його фізичне здоров'я? Лише...«Його почуття, ― ковтаю ком в горлі і під трохи недбалий, ніби спеціально абстрактний і неуважний погляд Бекхьона пишу відповідь, дряпаючи папір і подекуди навіть його прориваючи, адже писати я вирішила не на твердій поверхні, а прямо у себе на колінах на щільній м'якій ковдрі. Усвідомлюю, що якщо дізнаюся про це, то мені буде куди простіше прийняти і все інше. Адже якщо це питання отримає ту відповідь, яку я боюся, то й усе інше виявиться безглуздим, адже... ― Моє серце вже буде розбите».Лише одне слово ― ось, що я змогла видавити із себе. Але чомусь впевненість у тому, що Кім мене зрозуміє, була непорушна, як Берлінська стіна до певного часу. Читати думки Чонде не міг, але, мені здавалося, вже давно навчився бачити мене наскрізь. Саме в це я вірила, віддаючи Бьону назад записку з одним лише словом: «Жалість?»Він зрозуміє. Обов'язково зрозуміє. Бо я поки що не могла.Медбрат пішов, а я залишилася наодинці з ще заплутанішими думками, адже розуміла, що відповідь можу отримати в будь-яку секунду, і тільки Бог і сам Чонде знає, що буде в ній. Одне коротке «Так» уб'є мене. «Ні» ― справді піднесе до хмар, з яких я готова впасти у разі справді серйозного результату нашої історії. Але я хочу побачити саме це «Ні», хочу дізнатися, що його почуття ― не скороминучий проблиск жалості до мене, а щось сильніше. Щось, що швидше за все відчула і я, піддавшись моменту.Ближче до вечора мені відверто набридло рефлексувати і вганяти себе в подібність депресії, що сформувалася на тлі невирішеної любовної дилеми. Зрештою, я Кан Сонбьоль ― довго залишатися соціофобом просто не могла, як і стирчати безвилазно в палаті на самоті. Мені треба було провітритися та освіжитися.Ніби відчувши мій німий, але вкрай голосний у душі заклик, мені на допомогу прийшов мій вірний лицар, якого я без особливих передмов витягла назад у коридор, накинувши на себе попередньо куртку.― Я хочу гуляти! ― заявила я, вчепившись у лікоть Бьона, що дивився на мене, як на прибульця.Але моя фраза трохи протверезила його, якщо так можна сказати, і Бек звично посміхнувся. Ми пішли звичайним маршрутом до внутрішнього дворика, де часто й тусувалися, коли на вулиці було тепло.― Тобі не холодно? ― спитав медбрат, коли помітив, як я дрижу на прохолодному вітрі. Правду кажучи, мені було трохи холодно, але скажи я йому це, і Бек змусить мене повернутися назад у лікарняне крило. А значить...― Ні, все добре, ― брешу і посміхаюся. Мені справді хотілося подихати свіжим повітрям і просто вибратися із замкнутого приміщення, яке вже почало тиснути на мене непідйомним вантажем одноманітності.Більше ми з ним не розмовляли. Втім, цього мені не хотілося. Тішило просто відчуття чиєїсь присутності поряд. Але радість тривала недовго. Мій погляд вловив дещо, за що зачепився одразу і не відпустив аж до того моменту, як об'єкт мого інтересу не зник з поля зору ― Чонде. Я побачила його вгорі, в одному з вікон відділення, в якому ніколи не була. Воно було навпроти моїх власних вікон, тільки на протилежному боці лікарні. Він показався лише на секунду, а потім, наче побачивши мене, зашторив вікно. Виходить, палата, а не коридор. То була його палата.― Бекхьон, ― мій голос озвався в тиші раніше, ніж мозок встиг просигналізувати небезпеку. ― Слухай, а яке там відділення?Я вказала на приблизне розташування палати Кіма пальцем, але все ж таки не на неї конкретно, щоб Бек не здогадався про справжні мотиви мого інтересу, адже, як я вже зрозуміла, він також був охоронцем таємниці Чонде і без дозволу того не став би розповідати мені правди про нього. Бьон скинув голову. Посмішка з його обличчя швидко зійшла, що мені відразу не сподобалося. Здавалося, що у кожного працівника лікарні бувало таке, коли вони дивилися на щось, чого не можуть виправити, щось над чим не мають влади за всієї своєї кваліфікації. Мені навіть здалося, що він зрозумів мій задум і тому не відповідає. Але я помилилась. Хоча... краще б я мала право.― Онкологічне.Лише одне слово, але моє серце виявилося ніби вирваним із грудей. Я почала відчувати, як задихаюся. І це при великій кількості свіжого повітря навколо. Мене затрясло, і на питання медбрата, в чому справа, я змогла відповісти лише те, що замерзла, адже правда була набагато болючішою.«Рак... це рак», ― з жахом повторювала в голові я, усвідомлюючи, наскільки все ж таки це серйозно, і що саме мав на увазі Чонде, говорячи іноді дивні фрази про життя і про те, що зглянувся наді мною лише тому, що мені є, що втрачати. Адже йому... втрачати нічого?Здавалося, що земля з-під ніг пішла безповоротно, і я поверталася до приміщення лікарні вже за підтримки Бьона. Але це було лише початком потрясінь на сьогодні. Адже моє життя любило подавати сюрпризи. Цього разу він мав стати приємним, але, враховуючи те, що я дізналася... ні, те, в чому переконалася, адже давно підозрювала, радості не побільшало, а ось скорботи та розпачу стало тільки більше.― До речі, забув, ― хмикнув Бекхьон і витяг з кишені ту саму записку. ― Він написав відповідь.Мені було страшно брати її в руки, але все ж таки я себе пересилила, вхопившись у цей клаптик паперу, як у рятувальний круг. Моя думка змінилася. Бажане «Ні» відійшло на другий план. «Так» здавалося відтепер найкращою відповіддю, адже в іншому випадку... я ризикувала загинути на місці.Я розгорнула записку. І моє серце завмерло, а перша за довгий час сльоза зірвалася з вій. Відповідь стала вирішальним фактором у моїй подальшій стратегії. Стратегії щодо збереження власного серця.

«<Кохання»

----- CHAPTER BREAK -----

Розвіяти свій смуток,

Подолати те, що так сильно ранить,

Подолати біль...

Я маю вибратися через дощову завісу.

Я знаю, що тебе забула.

Зрештою, я знаю, що мені робити,

Щоб розвіяти свій смуток.

Sanna Nielsen ― Undo

Я не хочу бути йому заміною, вистачить цього лайна.

Ти нарешті знайшла собі друга, від якого зрештою втекла.

З самого початку я бачив глухий кут за рогом,

Бо дуже добре тебе знаю.

Christopher ― Bad
«У нього рак, ― цієї думки було достатньо, щоб на моєму обличчі з'явилася гримаса настільки нестерпного болю, що навіть Бекхьон, що стояв поруч і зовсім не підозрював, що саме його відповідь на моє запитання стала наріжним каменем моїх серця і розуму, злякався за мене. ― Та як же так?»«Бьоль, що сталося? ― занепокоївся медбрат. З його губ зійшла усмішка, а хвилювання так і завмерло кам'яною маскою на симпатичному обличчі. ― Тобі стало погано? Ти зблідла вся».Я нічого не могла йому відповісти, і не просто через те, що не хотіла чи не знала, що сказати, а просто тому, що не могла. Язик в прямому розумінні скрутило, як при якійсь страшномій хворобі. Я всього й могла, що кивнути і ослабло спертися на хлопця. Він одразу вжив заходів і, підхопивши мене міцніше під руку, повернувся до клініки. Якось довів до палати і поклав у ліжко, прикривши ковдрою. Усю дорогу до свого поверху і, загалом, кімнати я не могла викинути цю думку з голови, крутячи її, ніби болванчика, перевертаючи з боку в бік, намагаючись побачити в своєму становищі хоч якісь плюси. І знаєте, що? Їх не було. Усвідомлення цього било по голові, як молотком по ковадлі, і я навіть не помітила, як Бьон покинув палату, кинувши на мене винувато-розуміючий погляд. Не знаю вже, чи зрозумів він причину мого такого різкого погіршення самопочуття, чи просто звично виявив властиве йому співчуття.Через кілька хвилин після цього в палату до мене навідався ще й доктор Чжан. Його прихід залишився для мене таким же непомітним. Присутність лікаря помітилась мною лише тоді, коли його рука лягла мені на лоба, а потім чоловік попросив мене відкрити рота і сказати «а».«Це не застуда, ― сказав лікар після короткого огляду, ― просто занепад сил. Але я все одно раджу тобі відпочити. Буде погано, якщо ти по-справжньому захворієш перед випискою».

Але мені було відверто начхати на своє самопочуття та здоров'я. Можливо, вперше у житті. Здоров'я зовсім іншої людини зараз було у пріоритеті. Хоча, з огляду на почуте мною слово «здоров'я» звучить не зовсім коректно, а навіть якось знущально. У Чонде якраз здоров'я не було від слова «зовсім». Мені тоді в момент цих поганих думок згадалася наша перша зустріч, коли я недбало запитала про хворобу Кіма, і про те, як він пожартував, використовуючи тюремний гумор. Тоді мені здалося це кумедним, зараз я розумію, що це було нічим іншим, як захисною реакцією на подразника і без того болючих ран.

Цілу ніч я не могла заснути, обмірковуючи ситуацію, в яку потрапила, і виходу з якої вперто не бачила. У голові крутилися всі наші з ним спільні дні і ночі... і як би мені не хотілося, не романтичний підтекст під цими словами я мала. Хоча, і подібне мало місце. Але лише тоді, коли до катастрофи моєї поінформованості, залишалися лічені дні. Поведінка, слова і навіть погляди, часом спрямовані кудись крізь не тільки мене, а й усю реальність загалом, тепер стали зрозумілими.

Він ненавидів мене спочатку ― тому що я дурепа, яка маючи міцне здоров'я, власноруч мало не вирила собі могилу, ще й потішаючись з цього. Він змінив свою думку, побачивши мій страх смерті і бажання жити тоді на підвіконні. Він вирішив допомогти мені ― врятувати мене ― тому що мені ще було що втрачати, на відміну від нього. Він покохав мене... Але на це твердження у мене не було здорового пояснення так само, як я не в змозі зрозуміти, чому сама покохала його. Хоча відповідь на це питання набагато простіше знайти, ніж на більш насущне «Що робити далі?»

Він був добрим, але справедливим. Він рятував мене від зовнішніх проблем, але давав змогу самостійно розібратися із внутрішніми демонами. Він показав мені принадність цього світу, хоча сам уже давно готовий з ним попрощатися. Він навчив мене справжнім почуттям... почуттям, які відчуває мертвий. Я покохала живого мерця.

Вранці ж я прокинулася... хоч і не засинала зовсім, ще в більш паршивому настрої. Але дещо все ж таки в моїй голові прояснилося. Мені потрібен був час, знову. Але цього разу значно менше. Обмежували ж мене цього разу два чинники: власна швидка виписка і... як би мені не хотілося цього визнавати ― невідомість долі Чонде. Як довго йому лишилося? Що якщо він піде, перш ніж я щось вирішу? Перш ніж зможу пересилити себе, свій страх.

Невже мені доведеться знову уникати його? А чи зможу? Ні... чи зхочу? Навряд чи. Саме зараз мені не хочеться віддалятися від Кіма. А навіть навпаки. Хочеться зустрітися з ним, обійняти та пообіцяти, що все буде добре і що я його ніколи не залишу. Але ж... я пообіцяла більше не брехати. Хоча б собі. А собі я не могла з упевненістю сказати, що виконаю цю обіцянку. Хибна надія ― чи потрібна вона Чонде? А мені?

― Тобі вже краще? ― у палату заглянув Бекхьон. Його питання не сказати що застало мене зненацька, але відповісти на нього все одно не зуміла. Я просто окинула його болючим поглядом і відвернулася.

Бьон зітхнув і підійшов до мого ліжка. Відкинув колишні пристойності і просто сів поряд зі мною.

― Ти все зрозуміла, так? ― його питання було однозначним, але водночас обережним, ніби він не був упевнений у своїх словах. Що логічно, адже помилився б він у висновках, і причина моєї поведінки не в цьому, то саме його поточні слова призвели б до розкриття таємниці, яку він та інші хлопці зберігали протягом стілького часу. ― Ти його побачила там, правда?

Мої плечі мимоволі піднялися. Я повернулася до Бека. Він дивився на мене вичікувально, але водночас терпляче. Чи його це була ініціатива, чи Бьон вже встиг розповісти про все Чонде, я не знала, але могла зрозуміти його тривогу. Межа, коли медбрат став моїм другом, вже реальним, а не тим, якого я отримала заради своєї вигоди, була пройдена давно. Він просто хвилювався.

― Так, ― чесно відповіла я. Бекхьон кивнув головою. Мабуть, надія, що я не зрозумію його питання, ще жила в ньому, але моя відповідь її остаточно розвінчала.

― Здогадувалася раніше чи?

― Здогадувалася, ― розмова виходила якоюсь односкладовою і незавершеною, але, незважаючи на це, ми обидва розуміли, про що йдеться. Але простіше від цього не ставало, а навпаки. Все було ясно, нехай невідомо до кінця, але повністю ясно, майже з самого початку. А я лише відверталася від правди, коли вона безсоромно лізла мені прямо в обличчя. Не хотіла її приймати, не хотіла бачити, поки вона, мабуть, не втомилася від безуспішних спроб діяти делікатно, і вчинила вкрай брутально ― просто відкрилася без будь-якої попередньої моральної підготовки. Хоча на неї в мене був цілий місяць. ― Але не хотіла вірити.

― Що будеш робити? ― Бьон вистрілював питаннями, наче кулями, що поранили в саме серце.

― А що я можу? ― сил стримуватися більше не було. Я заплакала, некрасиво шморгаючи носом. Бек одразу обійняв мене, уткнувши чолом собі в плече.

От, значить, що таке безсилля? Повна відсутність будь-якої можливості вплинути на ситуацію. Насамперед я ніколи не відчувала подібного. Були ситуації, які здавались мені безвихідними, але ж насправді мені просто було ліньки напружуватися для їх вирішення, і я пливла за течією. Зараз же я зробила б що завгодно, щоб вплинути на те, що відбувається, але що я могла? Що взагалі може зробити людина проти чогось подібного? Проти смертельної хвороби? А... чи смертельною? Я різко заспокоїлася, ведена жалюгідною надією. Відсторонилася від Бьона і уважно подивилася на нього, знаючи, що зможу побачити брехню, якщо він зважиться на неї.

― Наскільки все серйозно? ― не хотілося ставити питання ребром, тому вийшло щось м'якше, проте формулювання навряд чи змінило б відповідь.

― Дуже, Бьоль, ― мотнув головою медбрат, вбиваючи в мені залишки тієї самої надії. ― Лікарі кажуть, що взагалі не ясно, як він тримається досі.

― Залиш мене одну... ― більше не в змозі витримувати погляду Бека, який жаліє і від того добиває, трохи грубо командую я, бажаючи лише одного ― просто залишитися знову на самоті. Бьон розуміє, киває головою і встає з мого ліжка. Коли ж хлопець майже доходить до виходу з палати, питання, що чухається у мене на язиці весь цей час, нарешті злітає з губ: ― Ти йому казав, що я дізналася?

― Ні, ― Бекхьон заперечно мотає головою, кладучи долоню на ручку дверей. ― Просто я дуже проникливий.

Його слова трохи веселять мене, і усмішка сама з'являється на мить на обличчі, але цього мало, щоб вона не змінилася на маску глибокого розпачу вже за секунду-другу. Медбрат залишає мене віч-на-віч із розриваючим на частини душу рішенням, яке, втім, я прийняла набагато раніше, але остаточне підтвердження все ж таки хотіла відтягнути як можна на довше. Більше це продовжуватись просто не могло. Мій час був обмежений.

«Завтра ввечері... ― несподівано згадався факт, який якось вислизнув від мене через всі потрясіння. ― Мене завтра виписують... Варто зачекати до завтра. Адже я зможу?»

Моє рішення не подобалося мені самій, але, здається, все ж таки я виявилася слабкою. Не здатна прийняти таку важку дійсність. Все своє життя я від чогось бігла, але це ― я пообіцяла самій собі, буде востаннє, коли я намагатимуся втекти. Від проблем, від себе, від кохання... від Чонде. Від смерті, зрештою. Адже вона мене точно наздожене, якщо він помре після того, як відкрию йому своє серце. Костлява забере одразу двох, несучи його, підкошену хворобою, душу, пирне кинджалом і мене. А смерті я, як виявилося, справді боюся.

***
― Повторіть, будь ласка, ― слова, які буквально секунду тому злетіли з вуст доктора Чжана, який вирішив мене навідати, вдруге за день пробили наскрізь серце. Мене затрусило в лихоманці. ― Що з нею?Крім очевидної проблеми, від якої я вирішила просто абстрагуватися, ввечері цього ж дня з'явилося дещо ще, що не обіцяло моєму психічному здоров'ю нічого доброго. Є речі передбачувані, є просто очікувані, але без особливої віри в їхню реальність, а є ті, які своєю раптовістю просто вибивають ґрунт з-під ніг, адже навіть у найсміливіших думках і страшних кошмарах власний мозок не здатний передбачити подібне.―Твоя сестра потрапила в автомобільну аварію, ― делікатність під час оголошення подібної новини, звичайно, була справою, безперечно, важливою, але не вирішальною. Адже як не скажи ― результат того, що сталося, не зміниться. Тому Чжан Ісін і не церемонився. Прийшов на мій останній перед випискою огляд, констатував, що ранкове погіршення самопочуття пройшло, і сказав усе, що мав.З палати я вилетіла настільки швидко, як тільки змогла, гнана криками лікаря, який розумів, що намагатись зупинити мене абсолютно безглуздо. Але, принаймні, можна полегшити мені місію, услід крикнувши номер палати, куди поклали Сонбі. Це була не реанімація, що вже безперечно тішило. Значить, все не так серйозно. Але це не заважало мені переживати і з кожним метром, що наближав мене до місця нинішньої дислокації сестри, відчувати приплив нової хвилі тривоги.«Лише один день... адже мені потрібна була відстрочка, ― міркувала я, пролітаючи одну сходову клітку за іншою, ― але не такою ж ціною! Це йобанна карма?»Опинившись на потрібному поверсі, я одразу помітила батьків, які чатували біля однієї з палат. Їхній вигляд одразу мене заспокоїв. Не до повного умиротворення, звичайно, але все ж щось мені підказувало, що стан предків місяць тому, коли вони так само юрмилися біля моєї палати, був набагато гіршим. І ні, я так не хвалюся, мовляв: «Подивіться, за мене вони хвилювалися більше, ніж за Сонбі!» Мене це навіть, навпаки, тішить. Це означає лише одне ― все не так серйозно, як у моєму випадку.― Мам! ― ще з кінця коридору кричу. Мене чують та обертаються. Ноги продовжують нести вперед. Секунда, і я в обіймах матері. ― Що трапилося? Як вона?― Здається, наша сім'я проклята, ― з трохи істеричним сміхом вимовляє батько, погладжуючи мене по спині, поки я продовжую вдихати аромат маминого парфуму. Він завжди був таким приємним? Раніше мене дратувала його солодкість.― Не кажи дурниць, любий, ― пирхає жінка, випускаючи мене з обіймів. ― Не переживай. Вже все гаразд.― То що сталося? ― все ж таки я не могла заспокоїтися так просто. ― І чому ви не в неї в палаті? Вона відпочиває?― Ні, ― якось невдоволено мотає батько головою, висловлюючи щось середнє між несхваленням і смиренністю. ― Там просто вже є дехто.― Хто?.. ― мозок на якийсь час гальмує, а коли навіть піддає газку, я все одно не розумію, що тато має на увазі. Кого батьки пустили до Сонбі перед собою? З якої радості та що за честь?― Той, хто врятував її... ну, частково, ― хмикнула мама, дивлячись на чоловіка, який надувся, явно насилу змирившись з поточним розкладом. Ситуація стала здаватися мені ще дивнішою. Стало банально цікаво. ― Але, гадаю, ти можеш увійти. Вони не будуть проти... мені так здається.Невпевнено кивнувши головою, я відійшла від батьків і натиснула на дверну ручку. У голові билась лише думка: «Що за чортівня коїться? Звідки такі загадки?» Втім, варто було мені тільки опинитися всередині палати, всі ці питання, як і нерозуміння щодо батькового настрою, миттєво зникли.― Ага... ― ледве стримуючи усмішку, промимрила я, витріщаючись на молодшу сестру, яку ніжно і безсоромно за руку тримав Тао. Почувши мене, двоє повернулися до виходу з кімнати. На обличчі сестри тут же майнуло щось схоже на сором, і вона миттю вирвала руку з долоні Хуана. ― Навіть так?― Сонбьоль? ― ніби побачивши привид, здивувався китаєць і піднявся на ноги. Він теж виглядав трохи розгубленим, але не настільки, як Сонбі. Що ж до сестри, то вона, здавалося, була в порядку. Фраза доктора Чжана про автомобільну аварію малювала в моїй голові найстрашніші картини, які ставали тільки страшнішими з кожним метром, що відокремлював мене від Сонбі. Усю дорогу до її палати я представляла сестру, перебинтовану з ніг до голови, з кровавими ранами по всьому тілу, втиканому купою крапельниць. Насправді ж вона, схоже, відбулася кількома подряпинами, струсом мозку та легким переляком. Що ж це за машина така її збила, раз вона так просто відбулася? Іграшкова, чи що? ― Ти що тут робиш?― Не повіриш, ― пирхнула я, зробивши крок до парочки, яку я застала, схоже, в дуже інтимний момент. Чорт би забрав мою нетактовність, але як же смішно тепер спостерігати за збентеженим обличчям Сонбі. ― Лікування проходжу.Вони, мабуть, почувши в моєму голосі легкий дружній глум, зніяковіли ще дужче. Я ж, у свою чергу, зрозуміла, що даремно за них взагалі переживала. За їхні стосунки, вірніше. З цим, як на мою думку, все відмінно. А ось те, з чим не добре, мене продовжувало хвилювати.― Розповідайте, що вже встигло трапитись за пару днів? З ким дорогу не поділила? ― я намагалася говорити якомога невимушеніше, щоб заспокоїти... чи то сестру з Тао, чи саму себе, яка пережила дуже багато потрясінь за одну добу. Втім, у порівнянні з тим, через що мені довелося пройти за весь минулий місяць, сьогоднішні новини ― крапля в морі... нехай і велика і дуже болісна крапля.― Та виродок один на мотоциклі, ― не чекаючи, поки Сонбі відкриє рота, відповів за обох Хуан, виплеснувши при цьому ще й чималу дозу гніву.«Ага, значить, він там був присутній... Спаситель, так, мам?!» ― небагато, про що я могла думати, дивлячись на перекошене від злості обличчя китайця, що жадав відплати. Хоча, знаючи його, ця відплата могла зійти на кривдника моєї сестри там же, в ту ж мить. Адже Тао був із тих, хто коня... у нашому випадку мотоцикл, на ходу зупинить. Зупинить та наваляє недбайливому водієві. Цей на вигляд тихий хлопець часом міг перетворитися на молоду копію Брюса Лі. Злісну, правда, часом. Але за мирних обставин він у хід кулаки не пускає, тож можна пробачити.― Та не бісся ти так, адже все обійшлося, ― спробувала заспокоїти хлопця, можливо, вже свого, сестра, смикнувши того за край куртки. І на мій подив, він справді трохи охолодів, нехай і зиркнув несхвально на дівчину, яка, здавалося, була готова пробачити будь-якого мерзотника за умови, що подія закінчилася «благополучно». У її випадку так і було, адже, знаючи з власного досвіду, точніше зробивши висновок на основі особистих спостережень, людина, збита мотоциклом, має куди більші шанси загуркотіти в реанімацію. Скільки бачила подібних НП з байками свого часу, коли любила зависати на нічних перегонах... і не перелічиш. Там мало хто з такими подряпинами після аварії йшов... ні, йшов взагалі ніхто, а от несли ― це вже вірніше формулювання. Це могло означати кілька речей: або мотоцикліст гнав не на дуже великій швидкості, або ж... а ось тут у гру і вступає наша середньоазіатська панда.― Ага, обійшлося б, якби мене не було поруч, ― пирхнув Тао і, ніби забувши про мою присутність, що, втім, мене не ображало, знову сів на край ліжка Сонбі і взяв її за руку. Бачить Бог, я ніколи раніше не відчувала цього дивного почуття розчулення від спостереження за парочками раніше. Але, здається, час настав. А я ж думала, що зворушити мене можуть хіба що щенята. Відкриття за відкриттям прямо. ― Якби я тебе не відштовхнув з дороги, то... не хочу про це думати.― А-а-а, ― знову нагадавши про свою присутність, я простягла здивоване, але водночас дещо усвідомлене «а». ― То значить, і садна і струс у тебе не від «зустрічі» з мотоциклом, а потім і з асфальтом, а через добре поставлений удар Тао?!― Бьоль! ― розлютився хлопець, явно не в захваті від такого мого формулювання.― Та жартую я, жартую, ― зробивши крок уперед, я теж присіла на край ліжка сестри, повністю обмеживши їй можливість вибратися з нашої з Тао «огорожі». ― Я рада, що ти був там. Інакше невідомо, чим усе закінчилося б.У палаті зависло тяжке мовчання. Мої ж думки більше далеко не прагнули, але все-таки дещо зачепило мою увагу, і не збиралося, схоже, відпускати ще якийсь час. «Яке ж тендітне людське життя», ― та істина, яка відома всім, бо очевидна до скрипу зубів, але все ж таки знаходяться ті, а їх більшість, хто не сприймає це всерйоз, ризикуючи найдорожчим ― собою. Своїм здоров'ям. Роблячи боляче не лише собі, а й оточуючим, які бояться втратити когось близького та коханого.Я задумалася над тим, що було б, якби Тао дійсно не опинився поряд із Сонбі і її все ж таки збив мотоцикл. Не фура, звичайно, але навіть байк від такої тендітної та слабкої дівчини і мокрого місця не залишив би. Вона б не пережила такого, швидше за все. А що тоді залишилося б і всім іншим, хто її знав?! Я, мама, тато, Тао, її друзі. Людина була, і людини різко не стало. Ніхто до такого не готовий. Ніхто заздалегідь не прощається з людьми так, ніби припускає, що вже ніколи їх не побачить. Хтось не просто не встигне сказати щось важливе, хтось розлучиться на негативній ноті, без можливості щось виправити, адже людини вже просто не буде. Можна просто не встигнути.― Сестра! ― долоня Сонбі, що різко пропливла перед моїм обличчям, висмикує мене з думок, які почали оформлюватися у щось виразне й певне, але для остаточно набутої форми не вистачило лише поштовху. ― Про що ти замислилася?Чомусь мені не хотілося посвячувати сестру та Хуана у свої вкрай філософські думки, тому я вирішила застосувати звичну тактику ― змінила тему.― Про те... що ви, власне, удвох робили в місті? ― посмішка заграла на обличчі, коли моськи співрозмовників, навпаки, затьмарилися. Хоч і затьмарення це було не чорним, а червоним. Пунцовим, я навіть сказала б. ― Все ясно...Я різко схопилася на ноги, не давши їм і шансу спростувати мої припущення, хоча, на мою думку, все і так було гранично ясно.― Тоді залишу вас, ― жартома відсалютувавши, я пірнула за двері, залишивши Сонбі з Тао зі збентежним виразом на обличчях.Батьки, що чекали під дверима, відразу почали розпитувати, як сестра, на що я коротко і сухо відповіла, сказавши, що все гаразд і вона в піднесеному настрої. Ще трохи поговоривши з предками, які, заспокоївшись за стан Сонбі, перейшли на мене, я покинула травматологічне відділення. Сестру випишуть уже завтра. Тоді ж, коли й мене.«Вже завтра... першого березня, ― промайнула думка. Я ж завмерла в холі, куди ноги привели самі собою, вчасно не звернувши на потрібний проліт, що вів до власної палати. Погляд кинувся на покажчик, який інформував відвідувачів клініки, на якому поверсі та в якому боці яке відділення знаходиться. Напис «Онкологічне відділення» палав для мене червоним світлом, символізуючи небезпеку. ― Я можу не встигнути, а потім... все життя шкодувати».Я не хотіла ні про що шкодувати. Але й зробити крок зараз ― не могла. Рішення все ж таки прийшло, хай і з відстрочкою, але я дещо вирішила.Розвернувшись, пішла назад до себе, будучи твердо впевненою, що завтра, одягнувшись вже у звичайний, більше не лікарняний одяг, я обов'язково піду за цим покажчиком. І наостанок, в останній день перебування в лікарні, позбавлюся жалю, можливо, подарувавши людині, яку несподівано полюбила, душевне зцілення, яке він так безкорисливо вручив мені.

----- CHAPTER BREAK -----

Перед тим, як піти, ти навчив мене сміливості зірок:

Їхнє світло живе вічно, навіть після смерті.

Задихаючись, ти пояснив мені нескінченність,

Пояснив, наскільки це надзвичайно і чудово ― просто існувати.

Sleeping at last ― Saturn

Раніше ти зачаровував мене

Своїм внутрішнім світлом.

Але тепер я прив'язана до тебе життям, яке ти залишив позаду.

Твоє обличчя переслідує мене в моїх колись прекрасних снах,

А твій голос позбавив мене розуму.

Evanescence ― My Immortal
― Ну що, досі не віриш у це? ― доктор стояв над душею, поки я збирала речі. Але якось ненав'язливо, переминаючись з ноги на ногу в мене за спиною, в той час, як я утрамбовувала свої скромні пожитки в містку валізу, притягнуту татом напередодні.― Є таке, ― я хотіла б посміхнутися і навіть полегшено видихнути, але не могла ― всі думки були зосереджені на майбутній зустрічі з Чонде, яку відкладати більше не вийшло б ніяк ― сьогодні виписка. ― Пройшов цілий місяць, але як один день.― Але ж стільки всього сталося, так? ― з ноткою співчуття промовляє лікар, а я засовую останню пару білизни в багаж. Його слова не мали під собою нічого поганого ― це абсолютно ясно, але все ж луна від їхнього значення відбивається від стінок душі болючим тремтінням.«Адже справді... ― паровозик спогадів проноситься перед очима, і я ледве стримую сльози, що підкотили. Все ж таки цей місяць виявився вкрай насиченим на події, які я ще довго не забуду, а можливо, й зовсім ніколи. Біль від такої рани на серці не загоїться до кінця днів, адже шрам періодично болітиме і заново кровоточитиме, воскрешаючи навіть через десятки років події цих днів: проклятих, жахливих, сумних, веселих, кращих і незабутніх. За всі свої дев'ятнадцять років життя мені ніколи не доводилося переживати такий спектр емоцій за такий короткий проміжок часу, обмежений однією сторінкою відкидного календаря. Вчора мені хотілося померти ― зникнути, зробити все, щоб просто не відчувати такого болю. А сьогодні я сміюся до сліз, бажаючи лише, щоб цей день не закінчувався, а люди, що оточують мене, завжди залишалися поряд. Такі емоційні американські гірки супроводжували мене цілий місяць, який добіг кінця сьогодні ― першого дня весни, коли хочеться почати все заново, вступити в майбутнє і відкрити новий розділ своєї книги життя і забути про все погане з ще вчорашнього сьогодення. Але для цього потрібно «закрити» цей розділ, вірно?! І лише сподіватися, що фінал у нього буде добрим. ― Сталося так багато...»Доктор До, не кажучи більше ні слова, залишає кімнату, ніби знає, що мені потрібно пару хвилин, щоб зібратися з духом, та й просто побути на самоті перед останнім ривком, який невідомо до чого мене приведе ― чи до щастя, чи до ще більших страждань, ніж я вже пережила.Я сама не знала відповіді на це запитання, коли виглядала у вікно, загострюючи увагу на приблизному розташуванні палати Чонде. Про те, де вона знаходиться, я все ж таки дізналася. Причому ще вчора, коли поверталася від Сонбі до себе. По дорозі мені зустрівся безтурботний Пак, що звично уплітав щось, не включене до його дієти виразника.«Чаньоль, у якій палаті лежить Чонде? ― я не стала вдаватися до хитрощів чи безглуздих натяків ― на перше не було настрою, а друге Чан би все одно не зрозумів. Моє питання було різким і вкрай несподіваним, судячи з виразу обличчя хлопця, який навіть «Привіт» мені сказати не встиг, так і зависнувши з відкритим ротом. Його погляд одразу ж занепокоєно забігав, а саме обличчя почало виражати певну стадію страху ― як і було раніше, Чаньоль думав, що я не обізнана про хворобу Чонде, через що це питання застало його зненацька і поставило перед моральним вибором, зав'язаним на розкритті таємниці товариша. Я могла зробити лише одне, щоб полегшити Чаньолю його долю і позбавити почуття провини. ― Я знаю... і мені все одно. Завтра, можливо, останній день, коли ми побачимось, я мушу сказати йому, що відчуваю, інакше...»Я не впевнена в тому, чим би саме я закінчила дане речення, але думати про це зараз все ж таки не доводиться, так як Пак мене перервав і з розуміючим поглядом вказав курс, по якому зараз я збираюся висуватися. Я попросила Чаньоля не говорити Чонде, що я про все дізналася, і він легко погодився, сказавши, що взагалі не звик лізти в чужі стосунки, але при цьому похвалив мене за хоробрість. За те, що зважилася поговорити з ним, а не мовчазно втекти, підібгавши хвоста вже сьогодні ― в день виписки. Його слова, звичайно, мало чим допомагали, але все ж таки давали певну впевненість у тому, що роблю я правильно. А це небагато, що я взагалі зараз можу зробити ― лише зробити правильний вибір.― Ну що, Бьоль... пора, ― востаннє кидаю погляд на своє відображення в дзеркалі, дивуючись і від того, як я змінилася за якийсь місяць, так і від у принципі свого зовнішнього вигляду ― сильно вже звикла бачити себе в лікарняній. піжамі та з гніздом на голові. Зараз же мої знатно схудлі ляшки обтягували світлі джинси сестри, бо свої я загубила б ще на півдорозі з лікарні ― так у вазі втратила. На верху була проста світла футболка, на ногах конверси, а волосся зав'язане в короткий хвостик, який ще місяць тому не збирався через його коротку довжину.Я здавалася самій собі абсолютно іншою людиною, ніж двадцять дев'ять днів тому, коли мене, голу і дурну, завезли в клініку на каталці. Змінилася не тільки моя зовнішність, уподобання в одязі, фізичні показники, а й банальне ― світогляд. Багато чого з того, що я робила тоді, зараз мені здавалося дурним і мерзенним. Власна поведінка викликала огиду, а думки про те, через що мені довелося пройти, щоб це зрозуміти, обтяжували душу. Мені довелося стільки втратити і стільки випробувати, щоб зрозуміти, що я була невдячною дурепою. Що може бути простіше, так?! Але, мабуть, я реально дурна, якщо для усвідомлення такої очевидної речі мені знадобилися дві спроби суїциду, проблеми з психікою та підірване фізичне здоров'я.Але я не можу сказати, що ці часи залишили мені лише горе і біль у подарунок. Ні. Вони так само залишили за собою добрих людей, яких я не зустріла б, не трапись усе це. Вони залишили новий досвід і шанс порвати з минулим. Зараз мені боляче думати про все це, але, я впевнена, що років за десять саме цей короткий проміжок мого життя зберігатиметься в моїй пам'яті приємними спогадами.Я стала занадто багато філософствувати останнім часом, і це, напевно, теж частина мого новопридбаного характеру. Тоді... Залишається подумати лише над одним ― останнім, питанням. Чого я чекаю від зустрічі з Чонде?Так і не знайшовши відповіді ні вчора вдень, уночі і навіть сьогодні вранці, я ставлю це питання востаннє, покидаючи свою палату, яка стала для мене вже в якомусь сенсі рідною. Чи вірю я в те, що все буде добре, і що ми ще зустрінемося десь там, за межами білих стін? Не впевнена. Чи вважаю, що ми маємо хоч якийсь шанс бути разом? Не знаю. Чи хочу цього?.. Мабуть, ні. Я знаю чого хочу. Нехай і егоїстично, але востаннє вважаю можна собі таку слабкість пробачити. Я хочу сказати лише одне Чонде. Може, це не те, що він хотів почути, але саме це слово напрошується злетіти з мого язика щоразу, коли я бачу Кіма. І тепер я просто не можу йому перешкоджати. Я хочу сказати йому: «Дякую».
***
Я знав, що мені лишилося недовго. Життя взагалі вкрай коротке, хіба ні? Я давно знав, що цей рік для мене стане останнім, але коли саме настане кінець, не міг передбачити. Досить іронічно, що це я зрозумів саме сьогодні ― у день, коли вона зникне з мого життя. Так само швидко, як і з'явилася у ньому.Бьоль була спалахом, сліпучим і болючим променем заходу сонця, який з'являвся прямо перед заходом мого нікчемного життя. Я вже був у розпачі, коли побачив її вперше. Не бачив сенсу ні в чому і не хотів боротися. Сил не вистачало для такого. Залишалося лише домучити свої останні дні, за прогнозами лікарів, які навряд чи перейдуть за межі кількох тижнів. Вже нічого не могло допомогти. Місяці лікування виявилися безглуздими, хіміотерапія марна, а будь-яка надія мертва. Мені сказали прямо, без ухилень: «Ти не жилець, готуйся до гіршого». Я б міг сказати, що це було дуже жорстоко з боку мого лікаря, але... не робитиму цього. Я йому навіть вдячний. Дай він мені помилкову надію, було б набагато гірше. Тоді було б набагато складніше прийняти результат.Після того випадку на даху багато що змінилося, і я здогадувався, чому. Грань була пройдена і мною, і Бьоль. Нехай нічого так і не сталося, але розуміння, що саме могло статися, назавжди змінило наші стосунки. Я злякався, вона також. Я певності, вона невідомості. Чи можу я так вчинити з нею?Це те, про що я думав, коли перечитував щоразу написане її почерком слово на клаптику паперу, принесеного Беком. Вона справді могла подумати, що справа в жалості? До кого? Ну точно не до неї. Цю стадію ми пройшли, коли я стягнув її з підвіконня. Причина ж мого бажання її поцілувати точно не полягала в жалості до Сонбьоль. До себе? Себе я вже давно не жалію. Цей період теж залишився у минулому, коли я у нестямі ридав у подушку, боячись смерті і не розуміючи, чому саме мені на долю випала така несправедливість. Мені, людині, яка ніколи нічого поганого не зробила жодній живій істоті. Мені, у якого була мрія та мета в житті. Мені... ще такому молодому. Життя несправедливе.Сонбьоль же, хай і на короткий час, але повернула мені сенс життя. Так, я ненавидів її спочатку, адже було так боляче дивитися, як хтось абсолютно здоровий сам гробить своє життя. Але я переборов себе, а вона, зрештою, себе, ставши зовсім іншою людиною. Такою, яка виявилась вкрай мені привабливою. Сам не знаю, як це сталося, але серце почало битися частіше, коли ця дівчина хваталася за мій лікоть у пошуках захисту.Втім, зараз уже не важливо, як так сталося, адже суті це не змінить. Під кінець життя я зміг полюбити когось, не чекаючи нічого натомість. Вона може не зрозуміти моїх почуттів, може їх висміяти ― мені все набридло, я нічого не чекаю. Просто хочу, щоб вона знала. Може, знання того, що її, таку ― зламану й морально вбиту, хтось зміг полюбити, можливо, через власну нікчемність, допоможе Бьоль жити далі, відпустивши минуле і саму себе, яка колись робила жахливі помилки.Але я про це вже ніколи не дізнаюся. Не зараз, і ніколи ще. Зараз, лежачи на каталці, яку поспіхом везуть у реанімацію, я можу лише сподіватися на те, що все так і вийде.― У нього рецидив! ― кричав хтось із лікарів у мене за спиною.― Але нападів не було вже давно, ― відгукувався другий, а мені хотілося лише посміхнутися, сказавши, що я просто не показував, як мені було. Але навіть така маленька радість була мені недоступна, бо біль настільки скував все моє тіло в нестерпній судомі.Я відчував, як щось гидке і неймовірно злісне пожирає мене прямо звідти ― зсередини мого тіла. Рак поширювався протягом років, терпляче чекаючи свого часу і не турбуючи мене. Він виявився тихим убивцею, завдавши удару в самому кінці, коли вже нічого вдіяти не можна було. Четверта стадія раку мозку. Навіть Бог тут не допоможе, якщо він є, звісно.У мене вистачило сил трохи підвести голову і зачепитися поглядом на власній руці, яку тримала в долоні одна з медсестер. Я слабко відчував цей дотик, тому що рука буквально не відчувалася через відлив крові від кінцівки. Кисть здавалася блідо-синьою, а пальці ледве згиналися ― я про це читав. Що коли сил у хворого стає мало і організм із останніх сил намагається втриматися на плаву, то кров в основному починає приливати до життєво важливих органів, залишаючи руки та ноги, через що вони й синіють, ніби при сильному обмороженні.― Його тиск! ― голос, який я зміг впізнати. То був Бьон. Якби я не був упевненим у професіоналізмі цього хлопця, то вважав би, що він зараз розплачеться ― саме так звучав його голос. ― Він різко впав!В очах темніє. Я вирубуюсь на коротку мить. Коли ж знову приходжу до тями, то вже «любуюся» стелею реанімації. Скрізь снують лікарі та молодший медперсонал. Запах медикаментів, фізрозчину та дезінфектора... Вони що, різати мене надумали, якщо так готуються? Навряд чи... не операбельно, та й не в операційній ми. Починаю задихатись, і навіть киснева маска на обличчі слабко допомагає. Дихаю часто і глибоко, але щось нібито блокує доступ кисню в уражене раком тіло. Пікання кардіомонітора стає більш рідкісним, що говорить лише про одне ― серце сповільнюється. Скоро воно і зовсім зупиниться, але поки що ― близька клінічна смерть, ну а далі... і біологічна, коли відмовить мозок ― у моєму випадку вогнище хвороби.Я знав, що все закінчиться саме так ― у метушні, спробах зробити хоч щось, але ж усі присутні знають, що нічого вдіяти не можна. То навіщо так намагатися? Хіба не простіше було просто дати мені спокій і дати померти під анестезією?«Ми давали клятву Гіппократа, ― сказав якось мій лікар, ― ми боротимемося до кінця».І я не міг їх за це звинувачувати, але агонія, що підступає до горла в хворобливому крику, не допомагала усвідомлювати їхні добрі наміри. Хотілося просто зникнути. Але незабаром це й станеться. Одне засмучує... я так і не зміг бодай ще раз побачити Сонбьоль. Просто побачити, нічого не говорячи. Лише посміхнутися на прощання, побажавши тим самим удачі і сказавши слово, яке вона від мене не чула, але це те, що я відчуваю, думаючи про неї, про те, що її присутність зробила для мене в мої останні дні... Сказати їй: « Дякую».
***
Ішла до палати Чонде я в тиші та зосередженому настрої, думаючи про те, що скажу одразу. Увійду до палати, і яке перше слово злетить із моїх вуст?― Мабуть, привіт, ― самій смішно з моїх слів. Легка посмішка тторкається губ, але сповзає так само швидко. Я зупиняюсь. ― Що?Погляд фокусується на медсестрі, яка виходить із палати хлопця. Явище нормальне, але чомусь постільна білизна в її руках лякає мене. У мене її, звичайно, теж міняли з певною періодичністю, але чомусь саме сьогодні це здавалося мені якось неправильно. Оптимістична думка миттю виштовхує з мозку негативну, і я з натхненням підскакую до дівчини в білому.― Хлопця... пацієнта з цієї палати, його перевели кудись? Чи виписали? ― десь глибоко в душі я розуміла, що нічим іншим, як дурною наївністю, мої слова не вражають, але вдіяти з собою нічого не могла ― не хотілося думати по-іншому.Медсестра піднімає на мене запитально-спустошений погляд, яким і так все читається чудово.― Мені шкода, ― лагідно схиляє голову вона, а моє серце обривається, ― але сьогодні вранці у пацієнта Кім Чонде стався рецидив. Його не змогли врятувати.Дівчина віддаляється, залишаючи мене віч-на-віч з такою новиною, що роздирає навпіл. Роблю крок уперед і натискаю на ручку відтепер порожньої палати. Заходжу всередину.― Ну, привіт... ― вітаюся, як і планувала. Озираюся і... роняю першу сльозу.Тремтячими ногами роблю пару кроків до ліжка. Постільної на ній більше немає, а матрац згорнуть ― зовсім скоро до цієї палати поселять ще одного безнадійного хворого, тож треба навести лад.Коли вже хочу йти, помічаю щось, що лежить на тумбочці біля ліжка. Це альбом... Я пам'ятаю його. Бачила лише один раз, бо при мені Чонде в ньому не малював, а брав зовсім інший. Дивно, що його тут залишили, коли всі інші речі зникли, ніби й не існувало такого хлопця, як і його найменших слідів перебування в клініці.Беру альбом до рук і відкриваю на першій сторінці. З блідо-сірого листа на мене дивиться втомлена я з коротким ― як на початку мого шляху, волоссям. Вона похмура і неусміхнена, але мені чомусь посміхатися хочеться. Як і плакати. Я поки що не вирішила, яке бажання сильніше. Тому просто перевертаю сторінку... Знову я. Ще більш вимотана і з спорожнілим поглядом. Ком сліз підступає до горла. Перевертаю сторінку... ще й ще. На кожній чортовій сторінці я. Я сумна, я весела, я втомлена, я хвора, я здорова, просто я... така, якою ніколи не була при Чонде, але впевнена, що колись буду ― такою, якою він мене бачив.І ось вона ― остання сторінка. Очі, сповнені сліз, погано бачать розпливчастий силует дівчини з довгим волоссям, сяючим поглядом та ніжною усмішкою на обличчі. Якщо він бачив мене саме такою, то... серце художника справді бачить красу навіть там, де вона схована глибоко всередині.Але крім малюнка, зробленого якось недбало з великою кількістю зайвих рисочок, що взагалі для Чонде було не властиво, що тільки підтверджувало те, як йому було погано в останні дні, увагу привертала ще й фраза, написана під ним. Вона стала останньою краплею, що змусила мене вибухнути в несамовитому риданні і повалитися на підлогу, притиснувши альбом до грудей.

«Дякую, що зцілила моє серце»

― Але це ти! ― кричала я, притискаючи малюнок до себе і роняючи сльози на холодну підлогу. ― Це ж ти зцілив мене! Ти мене врятував, Чонде. За що ти мені дякуєш?
***
Надворі було сонячно і тепло, коли двері клініки послужливо відчинилися, випускаючи назовні вже здорову дівчину. Сонбьоль йшла, особливо не поспішаючи, хоча знала, що на неї чекають біля воріт люди, не байдужі їй і яким не начхати на неї. З багажу у неї був лише один ранець, перекинутий лише через одне плече ― інші речі вже забрали батьки, які тепер чекають її з сестрою та друзями біля машини за воротами лікарні.Вона не поспішала йти, намагаючись приховати сльози, які пройшли нещодавно і які, вона впевнена, повернуться зовсім скоро. За плечем дівчини залишилися важкі дні, повні болі та страждань, нових почуттів та змін. Але також був альбом, що зображує все це на парі десятках сторінок.Бьоль йшла назустріч мамі, татові, Сонбі, Тао і Чоніну, знаючи, що незабаром знову зможе полюбити і бути коханою. Але те, що сталося у стінах цієї клініки, ніколи не залишить її пам'яті та серця. Жоден день, подія чи людина. Особливо той, хто зцілив її серце, душу і вперше в її житті показав їй, наскільки вона прекрасна. Той, хто покохав її і пішов із життя з її ім'ям на губах. Той, чиє ім'я вона пам'ятатиме вічно, не марнуючи те життя, що він їй вручив у долоні разом зі своїм палаючим прекрасним серцем.