Work Text
Я закурюю третю сигарету за вечір — хоча на роботі зазвичай не палю. Будь-які сигарети залишають по собі запах, за яким людину дуже легко відстежити. А для мене це не є припустимим. Якщо я здатна вловити запах жертви навіть за пів кілометра, то зможе хтось ще.Тому, під час виконання замовлень, я ніколи не палю та не використовую парфумів. Чи навіть ароматизованих засобів для вмивання.З іншого боку, зараз я не на роботі, а вдома, у майже рідній мені квартирі на Лісовому масиві. Сьогодні день народження моєї двоюрідної тітоньки Олександри, на яке мене затягла мама лише з однієї причини: прийде неодружений син-одинак кращої подруги вже згаданої тітки.І він справді був тут. Високий, підкачаний, зі стильною зачіскою та в добротному костюмі — не занадто формальному, але й не як на розхристаній вулиці. Насправді чудовий та дуже гарний хлопець.Одна тільки в нього проблема: червона мітка на лобі.Не змінюючи свого положення — а стою я напівбоком до вікна, щоб мати змогу спостерігати одночасно за вулицею та кімнатою — я краєм ока пересвідчуюся, що на мені немає зайвих поглядів. Лише потім, крадькома, відкриваю резюме на телефоні. Варто перевірити ще раз. Ім’я: Максим Каюнко
Стать: Чоловіча
Вік: 27
Місце роботи: Персональний водій/охоронець бізнесмена reductedТак, це мені не цікаво. Імена та все таке можуть збігатися, скільки людей в одному тільки Києві живе. Але от обличчя переплутати важко. Тому я швидко опускаюся очима до низу файлу.
Зовнішність/особливі прикмети: Світле волосся, блакитні очі, родимка зліва від носа
Я відриваю погляд від телефону та дивлюся крізь балконні двері на гостей, які спокійно розмовляють в гостьовій кімнаті. Максима, вищого за інших, помітно одразу — як і темну мушку біля його носа.Та ну як так? Ну чому саме мені випало замовлення на сина подруги тітки? За що Господь зі мною так?Ну добре, цілком очевидно, за що мені така кара. Кінець кінцем, я все ж вбила пару десятків людей. Але що з того — вони не були якимись святими. Такі самі вбивці, як і я, а в кінці ми всі разом будемо горіти в пеклі. Ба більше, якщо Макс все ж потрапив до нашого списку жертв, то й він не міг називати себе невинною овечкою. Щось із ним повинно бути не так.Однак таких деталей організація мені не повідомила.Але якщо заглибитися… Працює він особистим охоронцем якогось там бізнесмена. То чому ж запит на вбивство прийшов на Максима, а не його боса? Хочуть залякати? Навряд, бо це не найефективніший варіант. Краще було б потримати когось із родини олігарха за містом пару днів — а не вбивати людину, яку той замінить протягом тижня.Не сходиться, щось не сходиться.Зітхнувши, я блокую телефон і знову повертаю голову до вікна. Внизу, під моїм поглядом, парк Кіото ніяковіє буйним цвітом сакур та інших насаджень. Місцеві жителі та вічно п’яні студенти сусіднього універу гуляють вмощеними білими доріжками. Навряд хтось із них здогадується, що над їхніми головами, на балконі старенької шістнадцятиповерхівки, курить справжня кілерка. І що вона може запросто влучити у їхню голову.Добре, що я не вбиваю просто так — особливо коли мені за це не платять.Мій спокій триває ще декілька затяжок. Адже потім я помічаю, як мама встає зі свого місця за святковим столом та йде в сторону балконних дверей. Що ж, час виходити зі схованки. Я не могла сидіти тут вічно.— Соню, досить на балконі стирчати, — лунає голос матері з-за скляних дверей.Я мовчки киваю та викидаю цигарку. У пустих намаганнях знищити сигаретний запах, я махаю навколо себе руками, але користі від того ніякої. Потім я, вже за звичкою, рахую про себе до десяти — заспокоюю мозок та тіло.Допомогло чи ні, я не знаю. Проте заходжу я до гостьової досить легко, презентуючи всім моїм родичам та Максиму сімейну версію мене: з широкою посмішкою на обличчі та енергійним, дзвінким голосом.— Вибачай, мам, дурна звичка, — розпачливим тоном кажу я матері, надувши губи. Мати ніколи не сварилася через сигарети, але й, очевидно, не любила їх. Я це добре знала, і не хотіла зайвий раз її засмучувати.Однак, сьогодні зовсім інша ситуація. Я або буду палити, або нап’юся батьковим тридцятиградусним вином. І, повірте, краще бути огидною на запах, аніж на вигляд.— Добре, — коротко відповідає вона, у жесті невдоволеності хитаючи головою. Однак її насупленість не тримається довго: майже одразу жінка хитро всміхається та промовляє навмисно гучним голосом: — Люба, а ну йди став чайник на каву.І не встигаю я навіть кивнути головою, коли вона продовжує:— А ти, Максе, — о ні, мамо, тільки не це, — допоможи їй, поріж торт. А ми поки на коня вип’ємо!Святий боже, мамо, ну навіщо. Я розумію, що тобі конче треба, аби в мене нарешті з’явилася пара в житті. Я також не надто проти, повір — але ж не хлопець, якого я маю вбити.Проте жінка, навіть не підозрюючи серйозності ситуації, лише вдоволено всміхається та йде назад до столу.— Пішли? — неочікувано близько лунає низький голос.Я різко повертаюся до Максима, який дивом встиг опинитися позаду мене. Хлопець стоїть майже впритул та височіє мінімум на пів голови наді мною. Проте вражає мене не це; ну добре, і це також.Наприклад, його одяг, який я тепер бачу зблизька — занадто хороший для охоронця, навіть якщо він працює на якусь шишку. Позначок брендування також не видно, відповідно вбрання на ньому досить дороге. За розстібнутим комірцем темної сорочки видніється край добре зробленого татуювання.Вибиваються з картинки тільки яскраві шкарпетки з ананасами; але тут я погоджуюсь з вибором Макса, адже вони завжди мають бути цікавими. На моїх ніжках зараз красуються високі шкарпетки з ківі, які не надто сильно пасують до мого короткого чорного плаття.Але важливо інше — я його зовсім не відчуваю. Не було звуку кроків, і ніякі запахи не сповістили мене про появу чоловіка. Взагалі нічого, ніби переді мною стоїть примара, а не жива людина з плоті й крові, яку повинно бути відчутно очима та носом. Особливо, якщо ти їх тренуєш уже майже з десяток років.Отже, з ним справді щось не так.Цікаво, що більше нічим Макс себе не видає. Ні поставою, ні тембром голосу — він тільки ніяково мені посміхається, а потім розвертається та йде на кухню. Я рушаю назирці; так само безшумно, як і він.Кухня в тітки маленька, а тому ми постійно врізаємося одне в одного.То я задіну Максима плечем, збираючи по шафках різномасні горнятка. То Макс випадково підіб’є мою руку — теж у пошуках достатньої кількості блюдець під торт. Тільки десять хвилин ми витратили на збір необхідного посуду, адже, як і будь-яка типова жінка за сорок, тітонька не мала одного набору. Лише зо два десятки абсолютно різних чашок і тарілок, захованих по всій кухні.Почали ми розмову з дещо ніякових смішків та постійних вибачень, але досить швидко призвичаїлися. Ще швидше ми навчилися оминати одне одного з легкістю танцюристів, які стоять у парі вже багато років. Я певна, що сторонньому глядачу ніколи б не прийшло на думку, що ми знайомі всього лише декілька годин.Легка бесіда про якісь нісенітниці — здебільшого ми обговорюємо ймовірність того, що метро на голосіївському справді відкриється цього року — супроводжується дзенькотом посуду та методичними ударами ножа по пластиковій дошці для нарізання.Це ще одна річ, яка вибиває Максима з усіх інших людей, що я зустрічала: чоловік усе робить послідовно та до біса виважено. Один чіткий рух слідує іншому, і ніяких зайвих жестів. Він навіть торт нарізає, наче професійний кондитер — одним різким, але водночас плавним ударом ножа. Звичайні люди так не роблять: вони довго вовтузяться в намаганнях якомога обережніше розрізати м’які солодкі шари.Максим не кондитер і не шеф-кухар. Він водій, який занадто добре знається на ножах.Перше серйозне питання за вечір звучить саме в той момент, як я вирішую, кому з колег передати інформацію про Макса — разом із самим його вбивством.— Ким ти працюєш? — чується з-за спини, якраз коли я мию руки в раковині та не можу подивитися чоловікові в очі.— Рекрутером на одну американську фірму, — давно завчена відповідь сама собою лунає з моїх вуст.Не занадто детально, не занадто розпливчасто. Я також знаю назву компанії, кількість людей у моєму колективі та розробника, якого я нещодавно найняла на роботу. Його ім’я змінюється раз на пів року.— Мм, — ледь чутно мугикає Максим собі під носа та підходить до мене ще ближче.Уже вдруге він стоїть прямо за моєю спиною. Так близько, що мене починає зігрівати тепло чужого тіла — значно більшого та сильнішого за моє. Лівою рукою він обпирається о кухонну поверхню біля мене, а правою тягнеться за мою талію.Саме тоді я його відчуваю.— А моє місце роботи ти вже знаєш, чи не так? — муркоче чоловічий голос мені на вухо. А потім Макс ще сильніше тисне гострим кінцем ножа під п’яте нижнє ребро; печінка.То в цю гру ми обидва вміємо грати? Цікаво.Гаряча вода тече мені на руки, змочуючи манжети плаття. Але воно й так уже зруйноване: забруднене тортом і, вірогідно, з діркою на ребрах. Сукня мені подобалася.Максим також.— З грошей за твою голову я куплю собі нове плаття, — тихо промовляю та повільним рухом закриваю кран.— Лише одне? Я думав, що коштую більше.— Я відкладаю на квартиру. У Києві дуже дорого жити, знаєш?— Ні, — відказує чоловік. Я все ще не бачу його обличчя, але за тоном голосу зрозуміло, що він посміхається. — Я тут народився.— Ого! Вітаю, ти будеш першим корінним киянином, якого я вбила, — веселим тоном повідомляю я Максиму, паралельно вивільняючися із кільця його рук. Відпускає він мене досить легко, і тепер ми стоїмо навпроти.Напрочуд гарна посмішка й справді розтягує чоловічі губи. Я відповідаю йому тим самим, і тепер ми, неначе два закохані ідіоти, всміхаємося одне одному.— Цікава статистика.Максим коментує цей факт із мого життя дещо буденним тоном. Його увага зосереджена на ножі, яким він на показ грається. Чоловік претензійно легко крутить його між довгих пальців, а потім різко хапає за руків’я.— Але сумніваюся, що доповню її, — тепер блакитні очі дивляться прямо на мене. А от я із запізненням відриваю погляд від його рук.І все ж він занадто самовпевнений. Усі ви так кажете, а потім хлопці закопують ваші холодні тіла під EXO — Monster.— Чому? — нарешті питаю я, сумнівно вигинаючи брову.— Ми, корінні кияни, дуже живучі. Це місто загартовує своїх жителів, — короткий смішок звучить ніби справжній, не підробний. — Особливо ті, хто ним управляє.Після цих слів Макс обережно кладе ніж у раковину, ще раз осяйно мені всміхається та йде з кухні. Він не забуває захопити тацю зі шматочками торта — на відміну від мене, адже чайник закипів ще п’ять хвилин тому.Я бездумно клацаю його ще раз, не відриваючи погляду від широкої чоловічої спини.А ти цікавий, Максиме.