Work Text
— Мій принце... — і от знову.— Хіто, цить. Ти знаєш, що можеш мене називати Ізуку.— Перепрошую, мій принце, — донеслося роздратоване зітхання, на яке перший мовець намагався не звертати уваги.Чесно кажучи, Ізуку трохи стомився постійно нагадувати Хітоші, що коли вони одні, де ніхто не може їх підслухати, він має право називати його Ізуку. Без почестей й регалій, як то «Ваша Високосте» чи «мілорде», але той робив це неймовірно рідко, що неабияк дратувало, от як зараз. Він познайомився із Хітоші, коли йому ще й п'яти не було, з того часу він став його єдиним і вірним другом. Провів з ним більше половини свого життя, тож, природньо знав, що звички свого друга легко не змінюються, особливо мовні. Чи варто йому віддати приказ? Він би не ослухався, але тепер хлопець кликав його «своїм принцом», тому в Ізуку все-таки була надія, що з часом він називатиме його по імені, але поки він змирився з цим.— Що повідаєш мені сьогодні? — яким би втомленим не був він, в Хітоші Ізуку завжди знаходив розраду. Довірити свої секрети йому було не страшно, поділитися своїми, часто не на його вік, роздумами без вагань було легко. Хітоші розумів, а коли ні, то не боявся перепитувати, деколи по два, а то й по чотири рази. Ізуку не знав чи існує на світи краща людина, і він був вдячний за те, що знав його.— Як щодо невеличкої історії? — в очах кольору фіалок промайнула безпомилкова розвага. Він точно знав що та й як робив, і йому це подобалось. — Ця історія про безчесного пірата та благородну даму, викраденої ним ще за давніх часів. Леле, й направду сталася вона давно, коли на кожному кроці панувала безкарність, а за нею всюди тягнулись ненависть та смерть...І ось так Ізуку був ладен годинами слухати його оповідки, годинами споглядати на його ніжне обличчя, бавитися з його неслухняним волоссям. В слух цього сказано не було, й навряд чи й буде, але подумки... Це залишалось в його думках, мріях і снах, та ніколи не мало виходити за рамки цього. Їхнє існування не передбачало такої можливості, тому маленький принц тримав все у собі.Батько його так розважався, безперервно нагадуючи йому про його майбутню долю: коли брат його зійде на трон за кілька років, життя його йому не належитиме. Та хіба зараз воно було його? Вага світу на тендітних, злегка згорблених плечах, але він знав, що права вибору у нього не було. Ніколи не буде. В очах кольору крові не було милості, не було щирості, не було розуміння, не було нічого. Нічого людяного, якщо бажаєте.Він усвідомлював, що його брат був достойним, він ніколи батька не підведе, бо завжди він мав щось і був кимось. Напротивагу Ізуку, що є лише запасним варіантом у випадку малоймовірної невдачі свого старшого й залюбленого братика, коли той за якихось неймовірно малоймовірних причин не зійде на трон. Його тримали на короткому ланцюгу, певна річ, його навчали й виховували як слід, але це не мало значення, коли в очах його батька нічого не було. Він знав, що вони позбудуться його, щойно час його брата прийде. Чи був батько таким завжди? Або коли став він таким?Ох, коли мама померла.Так, королева Інко була найдобрішою істотою на землі, радість тягнулась за нею невидимим шлейфом, куди б вона не пішла. Дворяни, селяни, прислуга, діти й волоцюги — всі обожнювали її, поважали й шанували. У дитинстві Ізуку не мало наслухався розповідей про пишноту весільного бенкету, влаштованого ще до його появи на світ цей білий. Їжа й напої, гості й дари їхні, одіж, танці й щастя й сміх. Святкували усі: від найменшого й до найбільшого.— ...і тоді заперечила вона пірату: «Тебе я знати я не хочу, любого серцю обранця я маю». Розлютився пірат. Ніколи ще йому, грізному та грубому, не відмовляла жодна дівиця. «Прокляття, — думав він, — не буде такого у моєму товаристві», — тон та інтонація Хітоші змінювалися за плином історії, то стаючи спокійними, то набираючи сили, в намаганні відтворити, безперечно, лихого пірата.Ізуку любив це. Господи прости, але він обожнював цей голос, цю посмішку, ці очі, ці кривляння на його інакше маловиразному обличчі...Мама казала, що це добре, — коли якось у ввечері Ізуку прийшов до неї весь у сльозах після одного із батькових тренувань, — показувати свої емоції. «Нічого страшного у тому немає, — лагідно мовляла вона, перебираючи кучері свого сина, — щоби ділитися своїми почуттями. Та знай, любий ти сину мій, — застережливо прошепотіла вона, — що не кожна істота заслуговує побачити такі прояви. Тільки людям, яким довірити своє життя не лякаєшся, заслуговують бачити щирого тебе.»Пам'ять про ці слова надавала Ізуку хоробрості не показувати свого страху: ні перед батьком, ні перед братом. Він не показував їм сліз, не кричав і не благам. Мовчки терпів. Дозволяв собі ламатися, замкнувшись у своїй кімнаті.Хотів би Ізуку побачити свою маму знову бодай на хвилину.Але як усе королівство раділо на весільному бенкеті, так само його люди поринули у смуток й жалобу, коли королеву проводили в останню путь. Одного дня це сталося — дня З'їзду П'яти, де правителі різних володінь сідали за столом та обговорювали усе на світу: свої врожаї, своїх людей, перемоги та поразки, як от безлад, що творять розбійники на прикордонних землях. Більшість із цих речей Ізуку вважав нудним, тому й безмежно радів, що цьогорічний з'їзд відбувався у їхньому палаці. Він міг утекти, сховатися з Хітоші десь у бібліотеці або садку й просто відпочити без зайвих пересторог й поглядів, що пильнували кожен його рух. Того ранку Її Величність не прийшла снідати, слуг послали на її пошуки.Їхній вереск переполохав увесь палац.Королеву знайшли мертвою у стінах її покоїв. Кинджал, оздоблений дорогоцінним камінням, що на їхніх землях годі й знайти, стирчав з її спини. Батько ще ніколи не виглядав таким зламаним й сердитим, як тоді, тримаючи руку своєї дружини, що лежала у калюжі власної крові. Того дня щось тварине виринуло на поверхню із закутків його душі. Ставши тим, ким він був завжди, багато чого змінилося. Він лютував, гарчав, ридав. Віддавав накази, вимагаючи знайтти винних негайно; вийнявши кинджал заховав його у місці, про яке нікому не повідав.Такий слід у його пам'яті залишив той день.— ...але дама була хитрішою, складаючи план, зрозумівши підступні наміри безчесного пірата. Та проблема нікуди не зникала — союзників вона не мала та й то було лихо. Наша дама знала, — голос Хітоші стих, — що помре вона сама. У муках страшних не маючи тих, хто підтримав би її. Та що страхало її найбільше, та це й те, що ніхто про це ніколи не дізнається...Ізуку поплескав долонею біля себе — безмовне запрошення доєднатися до нього на його ліжку. Навіть якби це не було проханням, Хітоші б не насмілився перечити. Та й навіщо йому? Його принц був занадто добрим, завжди даючи хлопцю можливість відмовитися, що той робив в край нечасто. Він вже звик і був більш ніж радий виконати забаганки свого принца. Тому сів коло нього.Якби хтось спитав, чи кинувся б він у безпроглядне урвище за примхою Малого Принца, він би не відповів. Мертві навряд чи вміли говорити та й навряд би хто його почув на дні тієї западини. Та Хітоші не зважав, просто радіючи тому, що Малий Принц вважав його за друга, за рівного йому.На його нещастя, Хітоші розумів, що сину бідного прислуги ніколи не бути рівнею принцу. Деколи забуваючи про це хлопець смів називати принца по імені, але не траплялось це часто. Якби на місці Ізуку був би його брат, Хітоші б зняли голову сплеч за його дурість. Тому Ізуку існував лише у його думках, а не звучав з його вуст.Випадок пов'язав їхні долі.Тато брали його із собою на роботу, коли той був малим хлопчам. Він нікому не заважав працювати, тому й ніхто не зважав на нього, даючи можливість просто бути там. Якось йому це набридло, і він вирішив прогулятися стінами замку, поки його тато готували обід для Їхньої Високости. Це було небезпечно й ніхто не мав його побачити. Він ховався у тінях та закутках, оминаючи варту та досліджуючи широкі коридори. Він вже місяць займався цим, коли його ледь не спіймали.Прогулюючись по червоному килиму — у цьому крилі лицарів було до смішного мало, тому він нічого не боявся, втративши пильність — досі подекуди зазираючи у відчинені кімнати мацаючи усе, що не правильно лежало. До прикладу так він знайшов стару картину, загорнуту у посірілі простирадла. Там було зображено дракона, багряного й кремезного, з його пащі виходив вогонь, а чорні очі слідували за ним, куди б він не пішов. На тлі ледь помітним був замок із блакитними стягами на вежах, похований десь поміж безлистих дерев. Хітоші стало ніяково. Знову поховавши картину під простирадлами, він покинув кімнату. Хотів вже повертатися назад до тата, коли почув чиїсь голос. Голос, що ставав дедалі гучнішим: впевнений та гордий. Чулися накази, почувся тупіт. «Знайдіть його!» — крикнув хтось, і відповів хтось: «Так, Ваша Високосте». Після цих слів Хітоші перелякався не на жарт.Він мусив заховатися. Негайно. Бажано було, аби земля розійшлась та поховала його у своїх безмежних надрах.Ліворуч від нього двері були прочинені. Прошмигнувши туди, він зачинив їх щонайтихіше. Металевий брязкіт зброї лунав в коридорі. Лицарі були всюди, зазираючи до усіх кімнат, не оминаючи жодних дверей, він чув як дерево вдарялось об камінь, вигуки та гомін. Це був його кінець. Хітоші закляк, не намагаючись більше навіть сховатись. Навіщо? Він вже те саме, що мертвий. Там була варта, та був сам король. Якщо він його не вб'є, то це зроблять його тато.— Сюди, хутко, — хтось потягнув його за рукав, за щось перечепившись, він упав назад. Упав до відчиненої скрині, яку навіть не помітив, дарма що велетенською вона була. Її вверх опустився, чиясь прохолодна долоня закрила його рот. Він не посмів рухатись. Ззовні почулися крики й гуркіт. Вони були тут, його зараз спіймають, стратять, боже милостивий...— Пусто!— Тоді чого ти тут стоїш? Шукай далі!Голоси почали віддалятися, а за пів години й зовсім зникли. Тепер за ним спостерігали тільки зелені очі, власник яких уже виліз із скрині чудернацької, оглядаючи щойно врятованого ним хлопця.Так він познайомився з Ізуку.— …і прийшла вона, голову схиливши у благанні, просити його доєднатися до неї. У морі шансів більше не буде, думала вона й вирішила, або зараз або ніколи. Та на подив її, зброяр таки завагався. Ніколи не чинив він такого, не варто й зараз розпочинати, бо обійме його смерті у вразі невдачі...Ізуку вислухав його, хто він, чий, що він робив і чому тут опинився, а по тому й відпустив, попрохавши вертатися до свого батька, а за тим додавши, що завтра він прийде його побачити. Хітоші здивувався, але вчинив як йому веліли. Наступного дня він й ще раз здивувався, побачивши його зелені кучері на підході до киплячої кухні. Він пішов за ним, вони розмовляли і його принц, бо був він ніхто інший, але Малим Принцом, повідав йому що грабіжник вдерся вчора до палацу. Його спіймали з мішком за плечима повного краденого королівського золота, та й не тільки — хотів він за можливості заколот учинити, бунт піднявши та короля убивши. Ну й чи не дурість?Принц вважав це смішним, що саме того дня під час власної вилазки палацом він натрапив на сина кухаря. До слова, вельми-привельми нахабного сина кухаря, але злитися не було причин, він побачив можливість. У нього з'явився друг. Ізуку заприсягся оберігати його, тримаючи в секреті від усієї родини. Разом вони почали досліджувати замок та його секрети, сховані кімнати, ходи, виходи, башти та й не тільки. Коли його тато оселилися у крилі для прислуги, він зміг бачитися зі своїм принцом ще частіше, і досі було дивом, що про нього ніхто не дізнався, але це й було на краще.Вчивши його грамоті та базовому етикету після власних занять, Ізуку сміявся. Навчивши його читати, витративши незчисленні години у бібліотеці, Хітоші з роками опановував слово. Він вважав це благословенням, бо у словах, писаних чи сказаних, таїлась могутня сила і його принц навчив його цю силу бачити, розуміти, ба більше, користуватися нею!І він знав що його принц цього потребував, як же він дивувався коли Ізуку відав йому про своє життя. Подекуди це було жорстоким, і в такі моменти він радів що сам принцом ніколи бути йому не судилося. Але стало тільки гірше, коли королеви не стало. Він знав, як його принц любив її, сам він шанував її, і це було важко. Все частіше він бачив Ізуку виснаженим, засмученим, він більше не посміхався так яскраво, та щоб його, він навіть спав погано. Хітоші робив усе від нього залежне, аби полегшити йому життя, він насолоджувався цим, радіючи маленьким перемогам, як от тихий, зате щирий, сміх.— …«Як ти смієш, паршива дівко!» — лютував підлеглий пірата, зобачивши нашу даму, але вона не зважала. Не неї йшов на неї тараном і не знав як так можливо, що звільнилася вона з кімнати. Їхнє судно ось-ось мало відчалювати, а ця дівиця намірилась утекти! «Ні, — думав пірат, — не бути такому». Захотів він, щоби знала вона, що таке пекло на дотик, аби ніколи більше не сміла вона щось робити... — Ізуку влягся на ліжку, примостивши свою голову на колінах Хітоші. Не личить таке вельможі казати, але побий його грім! засинаючи у такому положенні ніколи ще не було у нього кошмарів. Він не знав, якою магією користується хлопець, але володів він нею до біса майстерно.Страхи й переживання відходили на задній план, його тривоги розвіювалися, навіть батько забувався. Нічого з цього не мало значення.— …а наша дама не здавалася, брикалась зі всіх сил, але цього було замало. її було замало, вона усвідомила, що ні, іншого вибору немає. Його ніколи й не було, — Хітоші перебирав нерозчерані кучері Ізуку, а той не заперечував. Воно було м'якшив за принцові ж перини й це було прекрасно. — Спромоглась вона на відчайдушний крок, вийнявши ножа, що їй його зброяр подарував. Востаннє глянувши у злі очі безчесного пірата, який викрав та ув'язнив її, вона замахнулась. Пірат оторопів. «Воля або смерть!» — урочисто мовила благородна дама, опустившись на коліна. Кров стікала додолу, груди її пронизало лезо...Доки Ізуку чутиме шепіт його голосу, відчуватиме близкість його тіла, тепло його долонь, він буде щасливим.Бо де б він не був, із Хітоші він у безпеці...
----- CHAPTER BREAK -----
Потаємна кімната була занурена у темряву — вікон не було — ні стін, ні дверей, ні навіть своїх власних рук Ізуку не зміг би побачити хоч якби він не намагався. Так мало бути, безумовно, але кожного разу, коли він був замкнений у цих чотирьох кам'яних стінах принцу хотілося десь сховатися, раз і на завжди, там, де вони не могли б його дістати, подалі звідси. І від цього відкриття йому сльози на очі наверталися, а сміх так і намагався зісковзнути з його вуст. Якби познайомити захотіли б його ви з іронією, то виявили, що він вже з головою роками живе у її обіймах. Він хотів сховатися, перебуваючи у місці де його і без того ніхто не знаходив, був похований у чорноті, та все ще не відчував, що цього достатньо. Він має втекти звідси, можливо, тишком прослизнути до кухні й викрасти Хітоші з-під носа його батька. Разом вони б були заховані десь, де принаймні було світло. Вогника однієї свічки вистачило б, аби навіяти спокій на Ізуку, врятувати його від паніки, що немов отрута поволі розносилася його тілом. Не знаючи скільки часу минуло, він просто намагався продовжувати дихати — не кричати й не плакати й навіть не думати — просто дихати. Заради власного ж блага, Ізуку мусив це робити, бо якщо не він, хтось...— Згинь з очей моїх, — суворий, хрипкий та злий, як же без цього, голос прорвався до його думок. Ізуку заледве стримував схлипування. Він знав, що непослух бажаним не був, але він просто ненавидів наскільки маленьким він почувався поруч нього. Загорілись вогні, гримнули двері. Ледь чутне «Так, батьку» у відповідь зустріла тиша.✧˚ ༘⋆.˚⤷ ♡ ⤶˚.⋆ ༘˚✧Сонце було у зеніті, даруючи теплі промені ще до недавно покритій снігом траві. Дерева досі голі стояли, і де-не-де перші проліски проростали з-під землі. Ізуку намагався насолодитися тихим співом нечисленних птахів. Він не хотів думати чи бодай ворушитися з підвіконня, радіючи тому, що він тут, тут сам, у своїй кімнаті. Дозволивши собі обпертися лобом на холодне скло, він на хвильку заплющив очі...
Він знову був у темній кімнаті, напомацки шукаючи вихід з неї. Зараз не час для його сліз, а для безмовної радості, що все закінчилося, що це вже позаду. Він був жалюгідним створінням позбавлений своєї гідності знову і знову, але треба рухатися. Там йому нічого не загрожуватиме й він зможе сховатися й ніхто його не потурбує. Потягнувши за клямку, він побачив світло.
Ізуку вдихнув.Нарешті вхопивши ротом настільки бажане повітря, він ступив крок, другий-третій; від його покоїв його віддаляло сотня сходинок, вісім поворотів, п'ять коридорів, четвірка дверей та жодного вартового. Ізуку подбає про те, аби ніхто його не побачив. Та знову розплющивши свої очі, принц помітив, що сонце змінило свою позицію, птахи не співали. На вулиці смеркало. Він продовжував вдивлятися у далечінь, але крутнув головою, коли недалеко пролунало:— Мій принце? — Хітоші. Не почувши відповіді, він занервував. Ізуку лишень розвернувся назад до вікна, легенько вдаряючись лобом об скло. Мовчання було ознакою поганого дня, паршивого дня, якщо бажаєте, й Хітоші відчув, як всередині нього щось похололо щойно він ступив крок уперед, аби краще роздивитися свого принца.Що зразу впадало в око, так це босі ноги, що Ізуку підтягнув до грудей та обхопив руками. Навіть найтонших шкарпеток ніде поблизу видно не було. Тай о такій порі саме по собі це було поганим, тож не довго думаючи, Хітоші стягнув помаранчевий коц, що глумливо чекав свого часу на кріслі біля каміна, щоби обмотати його навколо ніг принца. На дотик вони були як лід.Але Ізуку навіть не здриґнувся, обдарувавши його хиткою усмішкою та знову відвівши свій погляд геть. Його колись сяючі очі втратили свій блиск — на мить хлопець злякався, що ніколи більше його не побачить. Але він все більше блід, оглядаючи стан нижчого за нього хлопця.Кучеряве волосся було ще більше розпатлане, ніж зазвичай. У кутику його рота засохла цівка крові, губа припухла. Поволі опускаючись до шиї, він зупинив свій погляд на огидному, — майже ідеально овальному — синьому — у перемішку із брунатно-червоним — синяку. Власне серце Хітоші пропустило удар, він рвучко вдихнув. Синяк розташовувався ліворуч, трішки нижче щелепи, і він був великим. Навіть величезним. Решту приховував комір, не даючи йому змоги побачити більше.Хлопець почав масажувати замерзлі ступні принца замотані у помаранчевий коц.Ізуку тихесенько зітхнув. Аякже, йому було зимно, кінцівки його зовсім задубілі за час проведений у нерухомому положенні, але він того майже не відчував. Тільки-но й зробив, що випрямив трохи свої ноги на зустріч Хітоші. Той знав що мав робити й він тягнувся за теплом.— Добре? — у відповідь пролунало лагідне «мг».На сорочці бракувало двох ґудзиків, вона була пом'ятою та на ній виднілись темні й мокрі плями — не від води вони були.Хлопець радше відчував як бачив як стомлені смарагдові очі спостерігали за ним, за його рухами, виразом обличчя, реакцією. І хіба це не розбивало серце? Щось всередині нього надламалося.Засохла кров, новоутворені синяки, мокрі плями, відірвані ґудзики... розірваний пояс та не до кінця підтягнуті блакитні штані стали для нього останньою краплею. Він чув як розривало його груди, розривало на шматки, та й не в змозі щось із собою вдіяти, він заплакав. Сльози його, такі солоні та щирі, струмочком стікали від свого гирла по щоках, скапуючи із підборіддя. По своїм власним міркам, Хітоші ридав як трирічне дитя, у якого забрали дерев'яний меч та наказали іти й спати. Це було неправильно. Це було чимось ницим та навіть тваринним, воно не мало бути там, залишаючи свої мерзенні сліди та відмітки на його принці, на його Ізуку.Розуміння того, що він був тим хто рюмсав коли не мав на це жодної очевидної причини, знаючи, що Ізуку постраждав й зазнав приниження, ніяк не заспокоювало його.Де був він?Чому нічого не зробив?Ізуку не довелося б це переживати, якби тільки...Тремтячі долоні обхопили його заплакане лице. Їхній власник дивився на нього з такими добрими, такими прямодушними, але такими змореними очима. Він почувався до біса виснаженим, що навіть цей нескладний рух забрав купу енергії, якої йому бракувало.— Не твоя провина, — ласкаво прошепотів він.— Як і не твоя, Ізуку, я... — він зніяковіло почав витирати сльози, — вибач. Не знаю я, що на мене найшло, — запала дружня мовчанка. Вона не була незручною чи небажаною, — вони й часто без слів насолоджувались компанією один одного — але вона була.Нарешті обтерши свої щоки, Хітоші якимось чином почував полегшення. Але де його манери? Боже, він дозволив собі, нікчемному слузі, нюняти перед Малим Принцом. Якби його тато якось про це дізналися, від би вважав за ганьбу мати його за свого сина. Він взяв себе в руки, знаючи, що мусить бути тут для Ізуку, він його потребував.— Дозволиш мені привести тебе до ладу? — очі кольору фіалок були м'якими, проте голос його був непохитним: наче він могутня скеля.— Дозволяю, але більше нічим не зараджу, — Хітоші на більше й не сподівався.— По руках. Спочатку я наберу теплу ванну, потім знайду якусь одіж зодягнути тебе, згода?— Так, згода, — з цими словами Ізуку зробив останнє, що міг, на що так прагнув цілий день: упав в обійми Хіто, знову заплющуючи свої до нестерпного важкі повіки, наче зроблені вони зі свинцю.
----- CHAPTER BREAK -----
Так не може тривати. Дні забарвлені страхом та заплямовані кров'ю, воно не зникає, не зменшується — погіршується з кожною новою годиною. Ще зовсім трішки й Ізуку зламається, без будь-якого втручання із-зовні, без будь-якої допомоги.Поки час плинув у тумані, думати було важко: розум наче оповитий п'яним дурманом — права від ліва розрізнити не дається. Ілюзія того, що все буде як колись, — як тоді, коли ще мама була жива; коли він був малим хлоп'ям, що плакав у її спідницю, — ніколи не була ближче ранкової роси, а з приходом сонця й світання взагалі випаровувалась на журливих, заплаканих очах.Мрії, та нічого більше. Може й трохи сподівання — на диво, на чари, на неможливе: на щастя, радість, на прийняття. Та разом з невимовно безнадією також й відчуття очікування й сподівання ніколи не покидало його.Він очікував літньої днини, коли трави починали буянити пашним цвітом: запах ширився з усіх-усюд, в усіх напрямках, наповнюючи легені, що аж дихати було приємно. Коли діти бігали від батьків, галасували та кричали, бо не хотіли з худобою допомагати чи на городах поратися. Навіть капризні немовлята, видавалося, насолоджуватися існуванням своїм немічним.
Ізуку хотів вийти назовні.
Він очікував непередбачуваних дощів, стокотіння крапель яких об дахи та вікна творили справжні чудеса із його сном. Так спати було легше, навіть коли він не засинав, то почувався в певному сенсі наповненим. Супокійним.
Як будуть дощові краплі відчуватися на його шкірі?
Він очікував настання ночі, часу, якого більшість істот у їхньому світі терпіти не могло. І не дарма. Як Хітоші повідав, це час коли потороч вилазила із кожної щілини та нечиста сила всяка стукає у двері, бо голодні вони душі пожирати хотіли. Тоді він був не одним, не почувався покинутим чи забутим, але ніби належним до світу сього.
Які вони на вигляд?
Він щосекунди очікував, сподівався, надіявся на прибуття Хітоші до його покоїв: незворушного, майже як камінь на вигляд, та лагідного у щирому серці. Коли він зможе побачити його високу, та ще не зовсім дорослу, статуру, що повсякчас тінню оберігали принца; його настовбурчене волосся... Відчути доторк його шершавих та сухих долонь, якби вони розтирали кола на його спині, ніжно масажуючи її; хлопець, чиї подовгасті пальці, з легкістю могли належати незбідному аристократу; по насупленими бровами якого можна визначити весь спектр його почуттів, тут і зараз; покусані губи якого так і манили своєю незвіданістю... а фіалкові очі просто заворожували... Але чому він так думає? Чи є в нього на те право? Чи є це нормальним? Попри його в сенсі коротке життя та відсутність взаємин з великою кількістю людей, принц таки мав книги, історії. І у будь-якій з них, там де є будь-що до любові й прив'язаність наближене, воно є між двома: чоловіком і жінкою. Ніколи нічого іншого він не зустрічав, не оповідав, та навіть у нього були батько та матір. Палац мав короля і королеву; він знав, що старший його брат також був заручений, з принцесою, ніяким не принцом, навіть якщо задля політичної вигоди.Ізуку не мав кого поради спитати, ніколи не чув він щоб навіть без того балакливі слуги, що не усвідомлюють присутності його, чи навіть поважні придворні обговорювали любов й тілесність когось, однієї статі з ним. Але ж деколи його батько робив... це з ним — не маючи змоги заперечити, він мовчав; не маючи змоги відбитися, він терпів; не маючи змоги осягнути, він відсторонювався. Його тіло не його, його почуття йому не належать, він не бачить того, що мусить. Він не він, ніколи не був. Чи було це правильним? Ізуку не мав нікого, хто б йому вказав на правильний шлях, якби такий існував. Тоді може те, як він відчував, таки не щось незвичайне? Можливо сприймає він його як брата? Але тоді хіба не страх він має відчувати? Тенко ніколи з ним лагідний не був, не заспокоював, та — бодай його — хоч би раз із ним без люті поговорив! Це не воно, ні, не може бути. Брати не поводяться так, як Хітоші: вони суперники, що борються на кожному кроці й на кону яких не життя, а смерть.Він був розгубленим, спантеличеним, зовсім заплутаним: та Ізуку знав напевне, що хоче почути його голос. Такий ніжний та глибокий — не по роках низький, і такий неймовірно рідний, заземлений, що іншого йому й не треба. Тут, тепер, поруч нього.Замість королівською варти, що має обов'язок тренувати його з боїв на мечах.Замість цього гидкого лицаря із гнилим оскалом, що просто зараз намагається розтрощити його череп.Замість огидного реготу решти чоловіків, що спостерігає за кожним його неправильним рухом. Він хоче заснути й ніколи більше не прокидатися.
Він хоче бути якнайдалі звідси.
✧˚ ༘⋆.˚⤷ ♡ ⤶˚.⋆ ༘˚✧На кухні завжди вирували люди: справа, зліва, в коморі й надворі — вони всюдисущі як ті мурахи; начищали срібло до блиску, обробляли свіжовпольоване м'ясо, вимивали посуд і столи, та й перебирали ту мізерну кількість овочі, що ще із зими залишилась. Здебільшого то була картопля: відносно багато картоплі.Її настільки багато, що у Хітоші вже руки натомились її чистити, а пальці були вкритими маленькими порізами від вельми майстерного орудування тупим ножиком. Світ був повен магії та чарів — існували друкувальні машини, ткацькі верстати, біноклі, — чорт би їх побрав! навіть механічні годинники, і досі ті божевільні винахідники не додумались створити машину, в яку можна було б завантажити цю огидну (подекуди зігнилу), покарлючену, діряву бараболю. Але ні. Її мав чистити Хітоші, яка радість. Хто взагалі то буде їсти? Три відра. Три по вінця повних відра! Якщо це не марна трата часу й зусиль, то хлопець тоді й найменшого уявлення не мав, що буває більшою тратою, ніж це! Як тільки...— Гей, паршивцю, ти вже всьо? — занадто вже голосно для ранньої пори загорланили старший кухар. Себто, його тато.— Хто то взагалі їсти буде?— То тебе не обходе. Всьо? Як та, йди руки свої помий, ше не хватало твоєї крові, як приправи. Іди, пішов бігом, кому сказав.Це було його сталою рутиною: зранку допомагати батьку на кухні, потім трохи прибирати на тій же кухні десь до полудня — чи то посуд насухо витерти, чи підлогу попідмітати, чи то глеки з водою від колодязя поносити, чи ще якісь доручення від старших повиконувати; потім йому давали волю. Нікого не дуже й то хвилювало, хто він, де він чи як він, допоки наступного ранку він буде цілим й неушкодженими знову допомагати на кухні своєму тату. Та направду кажучи, він не зобов'язаний був навіть цього робити: не був він влаштований при королівському дворі, навіть коли по віку вже підходив.Тато чомусь не дав йому змоги гроші до хати приносити. Але байдикувати просто так він хотів, тому крутився у батька під носом, допомагаючи, часто виконуючи роботу за нього за дарма.Його це влаштовувало. Були відсутні певні зобов'язання й доступна свобода блукання по замку разом його принцом опісля, або подеколи засиджування у найтемнішому кутку бібліотеки, або якщо вже зовсім споночіло — перебувати у спальні Ізуку, розповідаючи, оповідаючи, говорячи. Часу було чимало, але також бракувало: він вже стільки всього начитався, що вже хотів писати. Та, знову ж таки, часу завжди бракувало, як і грошей, якщо вже на те пішло.Та тато не хотіли йому дати влаштуватися до замку. Мовляв, проклята то робота. Хітоші не перечив — то таки було прокляте місце.Королівський старший кухар, не бувши людиною красномовно чи неймовірної вдачі чоловіком, розумів, що лихі часи насуваються. Робітники тільки про то й говорять, що ще кілька років і Його Величність піде війною на південні землі, там, де поклади багацтв природних неймовірна кількість. Нахіба йому туди пертися? Він не знає, але з того, що поважніші люди кажуть, — завоювання нових територій. Нащо воно йому? Чи то правда? Коли то буде? Запитання, що так і будуть без відповіді ще декілька років.Та ось у нього є син. Не надто, правда, говіркий, та схоплює все на льоту. Якраз за кілька років стане підхожим, щоб його у військо, коли треба, забрали. А тоді що? Вірна смерть?Хітошик у нього, бачте, хлопака здібний, та не до тривалої й важкої, а тим паче військової, праці. За це можна винити його родовід, ница то штука, та кого іще клеймити? Сам він нездужає часто: сухоти потроху відбирають його сили, а люба його кохана дружина й зовсім на той світ відійшла, коли малому й року не було.Не хоче він втрачати сина.Не таким ще й чином: через забаганки Його Високості. Може то поки лише чутки, але до діла справу доводити не треба. Він має жити.— Паршивцю, куди намилився? Ходи зо мною на двір.Хітоші, що вже кухню збирався покидати, крутнувся швидко до батька, а по тому й до виходу. Це було так дивно — тато рідко коли зупиняли його, опісля як всю роботу сказану виконано було. Можливо, йому варто переживати, та знайти на це сили йому не стало, радше цікавість брала гору.На старшого кухаря довго чекати не довелось.— Та щоб ти скис, так ганяти! Зовсім вже старших цінуєш, нє, бігати йому тре! — тато були схвильовані. Але чим?Хлопець сперся на холодний камінь позаду. Дійшов він аж до самого колодязя: віддалена місцина, що вже травою встигла порости. Він, так би мовити, стояв між двох світів: просто попереду нього будівля забита всякими роботягами, і трошки лівіше та в низ по коридору — крило прислуги, де він сам і мешкає; якщо обійти кам'яний, мохом вкритий колодязь та пройти кроків зо чотириста, то перед ним розкинуться багаті стайні, повні коней всіх видів, мастей та порід. Не дуже він у їхній різноманітності розбирався, та кількість їхня аж захоплювала дух: від ще куцих поні, що слугам їх відводять та що на віслюків подібні, до кремезних, дужий, пишногривих, височезних красенів, що галопом пів світу враз обійдуть.Та не те що Хітоші горів бажанням до тих стаєнь наближатися. Якось йому білосніжна кобила ледь чи руку не обірвала, копнувши копитом ні того ні з сього — і просто йому в ліктя. А крику було, дикого іржання, тваринного переляку та закривавлених пов'язок. Ні, красне вам дякую, та до тих стаєнь, поки кобила ще жива, він не завітає. Не з власної волі.— Щось сталося?— Король стався, недотепо! — отже король. Знову він. Та чути про таке від тата? Якщо хтось перекаже йому підслухану розмову, їм обом буде непереливки.Кухар, досвідчений чоловік, також це розумів. Продовжив він притишеним, на межі із шипінням, голосом:— Синцю ти мій, слухай уважно. Часу в мене не багато, — враз почав він, — а ти ше безбородий жовторотько, — Хітоші ніколи не переставав дивуватися винахідливості свого батька у вигадуванні прізвиськ та образ (сам він їх такими не вважав, тому хлопець не бере це близько до серця, навпаки: його це розважає). — І ти маєш іти. З цього королівства шонайдальше...— Чому? — такі заяви як грім серед ясного неба просто нізвідки не беруться.— Бо війна іде. Не зараз, так за пару років, а ти ростеш, а як виросте з тебе хлоп... То шо робити будеш? Тебе заберуть на невдячну справу. Король у нас такий, — шепнув кухар, — безсердечний. Кому? На кого? Та тіко би вояки поздихали. Не полягли, а подохли як худоба! — очі його блищали люто, рот скривився, а руки розмахували безконтрольно.Він знав, що казав, та й мовляв він щиру правду. Інакше — зась.— Але, тату, чого так думає... — не довершив хлопчина своєї думки, та й не треба було йому. Тато його завжди з-пів слова розумів, тому й читав як відкриту книгу.— Чуйку маю, Тошику, чуйку. І не віщує вона мені нічого доброго. Ти ж мене знаєш і знає як то працює, — аякже ж, він й не сумнівався.Ця «чуйка» ні разу його ще підвела. Базуючись на здогадах, чутках та здоровому глузді, батькові передбачення зазвичай були точними як удари вправного мисливця лезом добряче наточеного кинджала. Маху він не давав. Та й Хітоші не мав підстав сумніватися у власному батьку, що сонце на небі ладен був спалити, аби в його сина шкіра не згоріла. Зараз він, так би мовити, фактично рятував йому життя та давав можливість хлопцю знайти кращої, прихильнішої долі.— Який же ти злий чоловік: виганяти з хати єдиного сина! Ох, тату, — він підніс руку до лиця аби змахнути уявні сльози, — серце моє не витримує.За такий прояв душевності він тільки-то й отримав, що ляща по шиї.— Ой була б у мене лозина... Розумака ти недопетраний, ти мене почув? Питаюсь.— Якщо така справа, я маю подумати. Можна?Старечий погляд пройшовся по дитині перед нього: худий, та високий; хвацький та язиком молоти вміє; стрункий мов береза, та силу якусь має. Здібний, до науки буде придатний, вертітися він вміє — а як нє, то притьмом за нагоди розбереться шо й до чого. Можливості у нього безкраї, тільки би він захотів.— Ая, ая. Тіки знай, до холодів краще не тягнути. Чим швидше підеш засвіти, тим більші з тебе будуть люди.Хітоші на це тільки похитав головою, на п'ятах розвернувшися (стукнувшись коліном об камінь та ледь не зашпортавшись об власні ноги), він рушив геть.— І ше одне, — поспіхом докинули тато запізнілу думку, — сходи на базар! Я десь кресало своє втикнув і знайти не можу. Десь воно лежить і сміється з мене, непотріб такий.— Зроблю.Таки-так, часу на подумати у нього буде вдосталь, і якщо батькове передчуття правдиве, кепські часи наближаються. Повні страждань та кривди, що їх уникнути буде важко.Та поки він думає, зелений квіт потроху полонить дубові ліси та просторі луги, щебетанням пташок тепер можна насолоджуватися від рання до світання; земля розцвітає та набирається сил.Весна прийшла, і разом з тим зміни вона принесла.
----- CHAPTER BREAK -----
Панувала тиша, спокійна суботня післяобідня пора дарувала рідкісну можливість насолодитися простим бездіянням. Проте Малий Принц був неговіркий. Так, він відповідав на запитання.Ні, він не відводив погляд надовго.Атож, сьогоднішній день можна було вважати вдалим.
Й до слова, звісно ж, після закупів на достобіса галасливому міському ринку — де продавці на перебій силкуються продати вам увесь свій крам за у двічі підвищеною ціною — Хітоші переповів йому його із татом балачку.
Як і годиться, син кухаря та Його Принц сиділи одне навпроти одного (хоча й на єдиному кріслі місця на чотирьох вистачило б). Ще прохолодний вітерець розгулював по палацу, розхитуючи їхнє волосся, але страху перетворитися на бурульку більше присутнього не було. Як і не було реакції Ізуку на щойно поцілену в нього подушку: несфокусовані очі вдивлялися кудись деінде, кудись, де його нога ще не ступала. На третій раз Ізуку впіймав пом'ятий папірець ще у повітрі з відточеною майстерністю, й одразу ж повернув його в лице безбоязного власника.
Хітоші лише пустотливо примружився, злегка кривлячи свої вуста. І якби він не був би зосередженим на пошуках нового матеріалу для жбурляння, він помітив би погляд, спрямований на нього, чи радше, на його бліді руки. Побачив би грайливі бісики у виразі Його Принца. Він би зміг ухилитися удару, напрямленого просто в його груди. Та Хітоші був занадто неуважним, а Ізуку — надто прудким.
Й от відвернетеся ви на хвильку, почнете розглядати навколишній світ чи нерівну поверхню кривих стін своєї власної домівки, та вже й не усвідомите, скільки часу промайнуло. Година, день? Може, й частка секунди, а, можливо, й ціла вічність.
Так буває, і ви не будете першим із ким таке трапиться, але батьків, чиї діти бозна-де пропадають, це стосується щонайбільше. Одні не можуть згаяти й зайвої хвильки, аби тільки шию раптом не переломило й нічого не згоріло; інші ж стільки моментів на роздуми мають, що одкровень життєствердних не дають, а вибрані ними істоти для взаємодії поселяють хворобливі думи у настільки ж хворій макітрі. Тільки потім завжди хтось через це страждає. А хто й коли, де та і як? Лише безупинний часоплин зможе показати.
Тільки він цього не зробить. Скільки б ви не благали, він вам відмовить.
Чуйні особи, із задатками кмітливості запобігти біді зможуть, якщо їм життєвих сил і сміливості достатньо. За інших обставин, решта люду тільки й заваджати намагань не покине. Вперше, вдруге, й так аж до скінчення.
✧˚ ༘⋆.˚⤷ ♡ ⤶˚.⋆ ༘˚✧
Поки недовгий день змінює ласкава ніч, двоє дітей — принц та його любий друг — вже натомилися боротись. Якщо ж по правді говорити, то старшого хлопця вже дома зачекалися, а дорога багато часу не займе, рідко коли займала.
— Хочеш залишитися? — пропозиція не нова, але не настільки ж часта, щоб до неї син кухаря був звичний. Та й, видно, сьогодні кухар сам дасть хропака сина недочекавшись, надміру робою натомлений. — Тобі ж не треба себе пояснювати? — голос Його Принца майже що тремтів. Але чому б це? Хоч би якої застуди не підхопив...
— Якщо мене не упіймають, тоді ні, — на обличчі сама собою розтягнулася лінива, чарівлива посмішка. — А що? Мій серцю милий принц настільки хоче мене при собі тримати? Тільки, прошу, не силоміць.
Подушка без материної ласкавості залишила свій поцілунок на його чолі.
— Чому б ні? — можливо, Ізуку того й не видав, але оповідка Хітоші на передодні змусила його замислитися над тим, про що відав він уже давно. Які б пані-покоївки не вихвалялися своєю балакучістю, переплюнути знуджених марудною роботою військових-вартових їм не вдасться.
— Тоді цур я попід стіною, — поки ще не пізно, треба прилаштуватися зручненько.
— Це ж моє ліжко!
— Та це ти ж хочеш мене у ньому бачити, — на таке й годі слів правильних знайти.
Натягнувши на себе вбрання для спання, Ізуку примостився на краю, біля бильця, чекаючи, допоки один зухвалий хлопчина впорається із власними ґудзиками.
— Ходи сюди.
Прихопивши із шафи одежину, Хітоші встав навпроти свого принца. Як не крути, але користуватися руками як годиться він після катувань картоплею та тупим ножиком ще не скоро зможе. Та не біда, допомогти немічному Ізуку тільки в радість. Хутенько вивільнивши Хітоші із нецупкої тканини, примхливий юнак не міг не піддатися спокусі й торкнувся крижаними долонями оголених боків вищого хлопця.
У винагороду він отримав нічим не приглушене зойкання й здриґання.
— І за що мені така честь?
Зрештою, примостившися на пухких перинах, закопавшись у пухнасті покривала, пов'язані випадком душі продовжували вдивлятися в обриси один одного. Довго до них не долинало й звуку із зовнішнього світу — надто вже заклопотані вони були своєю справою, не замислюючись ні про що інше.
Та сон до них завітати також не поспішав. Цей величний та усіма без винятку улюблений пройдисвіт вирішив не порушувати чутливої інтимності моменту своєю безпардонною присутністю. До них він пізніше завітає.
— Знаєш, куди б ти не пішов, я піду за тобою.
— Ти певен? — не спитати він не міг, слова ці засядуть у його голові, додаючи сміливості не знаним раніше почуттям. — А як же твоя королівська особа?
Поміж їхніх облич спочивала покрита порізами рука, що про гладкість давно була забула. Зверху її накрила інша, менша долоня, що їй мозолі також чужими не були. Дні відділювали їх відстаню, вони вимагали зусиль та наснаги до праці й тренувань, не було у них перепочинку. Самота також давала про себе знати, та перевагою була інформація.
Зібрана по краплинах; складена докупи як клапті порваного полотна; правдива як з язика Язикатої Хвеськи, надії було небагато, ілюзії відсутні, реальність була як ніколи близькою.
— Я давно вже себе принцом не почуваю, — Ізуку заплющив очі й вже пошепки додав: — а з тобою хоч крізь терен до зірок.
— Разом? — очі кольору фіалок вишукували натяки та наміри. Будь-які затії завше мають мати за собою міцне підґрунтя.
Якщо передбачення правдиві, дії не змусять на себе довго чекати. Правильно підібраний момент — це насправді усе, що їм стане у пригоді.
— Завжди.