Work Text
Вей уже не той підліток, який керувався першими враженнями та легко захоплювався чимось новим, чого не бачив у своєму звичному житті в межах Заофу. У світі, який взялася доводити до ладу Кувіра, йому довелося подорослішати, змінити пріоритети, зосередитися на сімейній справі та за будь-яку ціну вберегти місто в тому вигляді, в якому воно й повинне бути — вільному та незалежному.І все ж перед дверима гостьової кімнати він хвилюється зовсім як п’ятнадцятирічний, наче прокрався батьківськими коридорами посеред ночі, хоча давно мав валятися під ковдрою, і триста разів проганяє в думках та між губами слова, які збирається промовити. Вигляд у нього серйозний та впевнений (він переконався перед тим, як прийти сюди), та серце б’ється об ребра надто гучно, коли він зрештою стукає, а металевий звук відлунює дзвоном у його вухах.Вей до багатьох речей не готовий: двері відчиняються надто швидко, Болін стоїть за ними надто близько, а форма Імперії Землі йому надто личить... Дихання збивається всього на секунду, і поки Болін оглядає його, здивований побачити, у Вея є час, щоби кліпнути й прийти до тями. Пояс Боліна чітко розмежовує широкий трикутник його плечей з міцними стегнами, а його волосся досі зализане окрім однієї надокучливої прядки поміж брів — це настільки не стиль для Боліна, що Вей мимохіть морщиться.— Чекаєш когось? — чомусь вилітає з рота Вея замість «Я хочу поговорити», тому що Болін дивиться йому прямо у вічі й оступається, коли відходить в сторону:— Що... ні, зовсім ні.Чому ноги раптом такі важкі? Вей ледве ними перебирає. Проходить всередину, бездумно зачиняючи кімнату за собою помахом руки, на що Болін трохи здригається, бо збирався зробити це сам. І мовчить. «Що я тут роблю?» — ковзає думка по горлу. З одного боку, йому цікаво, чому Болін в таку годину не спить, чому ліжко, на яке погляд сам кидається, не зім’яте; а з іншого, він намагається вдихнути якомога більше й тихіше. Річ не в тім, що він зібрався говорити, радше — кому.Вони не бачились достатньо довго, щоби Вей мав підстави побоюватися, чи Болін, який живе за цим привабливим обличчям, досі його Болін: хлопець, що прийшов до Заофу, супроводжуючи Аватара, місцями незграбний, гучний та кумедний. Навіть постава його стала впевненішою, погляди явно... змінилися; Вей не наважується розвернутися до Боліна обличчям знову, тому що це завадить йому говорити тверезо.— Боліне, я... ти впевнений, що хочеш йти цим шляхом?Ого, Вей, це звучало жалюгідно. Він закушує щоку, усі репетиції йдуть совокоту під хвіст, він сам же відхиляється від сценарію вже вдруге, тому подумки просто його шматує. Болін у відповідь тільки мовчить, і з кожною секундою його мовчання легше не стає — не тому, що він не зрозумів питання, а якраз навпаки. Не зітхає, навіть не переминається з ноги на ногу; Вей може глянути бендингом, але не хоче.— Хто тебе підіслав? — питає Болін тихо, і це взагалі не те, чого Вей очікував.— Що? — він озирається тільки головою, шия ниє від різкого руху.— Ну, знаєш, пані Бейфонг чи... Опал?..Ім’я сестри ріже Вея без ножа з багатьох причин: просто своєю згадкою, тим фактом, що вони давно не бачилися, старою провиною за закоханість у її хлопця, і через те, що він зараз саме з Боліном, у його спальні, хай і гостьовій, посеред ночі — з думками, які крутяться в голові без його волі.— Ти так думаєш? — Вей розвертається, робить крок уперед, спина рівна, брови насуплені. — Опал і чути про тебе не хоче, відколи ти з Кувірою. — Він підступає ближче, Болін не зводить уважного погляду. — Та навіть якби ти мав рацію: чому саме мене?Вей ставить руку на груди, наче наголошуючи, йде, наступаючи, заганяючи Боліна під стіну. Поміркованим бути не виходить, перед очима мелькає червоний, згадка Опал давить на старий синець, а Болін не виказує жодного каяття — все, чого Вею хочеться, це закувати Боліна в залізній коробці.— Тому що це ти, — каже Болін, слухняно відступаючи, погляд його смикається донизу, плутаючи думки.— Отож, це я, — Вей погоджується, хоча не розуміє, на що саме. — І тому я пришов до тебе. Я вирішив прийти до тебе.Він не злиться, коли дивиться Боліну у вічі, не злиться, хоч той свої безсоромно не ховає, не злиться попри те, що Болін відданий Кувірі, тому що не знімає з себе цю кляту форму, а носить її з гордістю. Вей дивиться на Боліна з болем, з проханням, яке не може вкласти в слова — і Болін його не розуміє.— Боліне, — «залишися», — ти не на тій стороні, — «залишися». — Кувіра дурить тобі голову, — «залишися», — як і всім, кого об’єднала в цю Імперію.«Просто залишися тут», — пульсує на краю свідомості, але Вей штовхає крізь зуби інші слова. Усьому світові треба відкрити очі на правду, та Вей бачить перед собою тільки Боліна, серйозного, уважного, який впускає Вея настільки близько в особистий простір, що вони ділять одне повітря. В очах Боліна Вею все знайоме, і він говорить і говорить, затоптує відчай, що починається в грудях, тримаючи голос рівним навіть при тому, як рука Боліна лягає на його талію. Тільки тоді він бачить, що власна долоня — на чужому плечі.Потрібно, щоби Болін його почув, потрібно, щоби зрозумів, вбити сенс в його голову, витіснити з нього праведний (брехливий) образ Кувіри, зайняти іншим... Зайняти собою, чорт забирай, якщо не знайдеться, чим. Вею хочеться вірити, що у нього вийде, але думки звучать голосом Вінґа, коли нагадують, що навіть Опал це не вдалося. А хто він сам Боліну? У них зовсім не такі стосунки, і близько не були, і це ледь не вперше, що Вей відчуває твердість руки Боліна на собі не в контексті тренувань чи бою...— Не повинно бути ніяких сторін, — тихо каже Болін, майже невпевнено, але Вею важко зрозуміти, чому. — Ми всі хочемо кращого для Царства Землі.Вей прикриває очі, підіймає обличчя догори, робить глибокий видих. Ну як же Болін не розуміє, чому не втямить. Просто залишись тут, Боліне, не треба тобі йти за Кувірою. Вона не дасть кращого життя, вона дурить — залишися в Заофу, зі мною... З Веєм.— Боліне, просто... залишися тут.Слова стікають гірко, терпко.— Що?Вей ставить долоню йому на щоку, впевненість вивітрюється з нього блискавично, та він намагається її втримати, сховати за знайомою поведінкою, дражливою.— Не йди нікуди.Звабливою. Він бере руку Боліна, яка лежить без діла збоку, ставить її собі на груди. Притискає, не впевнений, що це спрацює, але відчайдушно бажаючи спробувати, дізнатися — не зупиняється, коли на талії пальці чіпляються сильніше, коли Болін пропускає видих. Вей збреше, якщо скаже, що дотики його не печуть, та він бачить, яким поглядом Болін проводжає ковзання власної руки по чужих грудях, кусає щоку, стримується.Від початку Вей робив це все для себе.— Лишись для цього, — шепоче Вей, нахиляючись ближче, — для мене.Кілька секунд проходять вічністю, позбавлені повітря, наповнені істерикою пульсу; Вей не наважується рухатися далі, Болін шукає, на чому втриматися, куди дивитися. Очі, що вертаються до Веєвих, винуваті, блищать широкими зіницями, а потім втікають знову, нижче, невпевнені. Пальці починають нити від того, що він стискає зап’ястя Боліна, і сумніви скрадаються в голові — він помилився?А потім у голові паморочиться: Вей не усвідомлює, що відбувається, йому пече губи сухим дотиком, який одразу зволожується, а широко розплющені очі, напевно, брешуть, тому що бачать тільки, як відчайдушно Болін зажмурюється, коли цілує його. Коли цілує його, коли кидається на нього усім тілом, спрагло та жадібно, коли притискає так міцно, що перед очима скачуть іскри, коли...Коли Болін його цілує, Болін його цілує, Болін-Язик Боліна такий же пекучий, як і пальці, і Вей хоче поцілунком захлинутися, втонути й потягнути Боліна за собою — так він точно нікуди не піде, залишиться. Стогін проситься зірватися, «Нарешті», вимучене довгими роками, «Я завжди цього хотів», придушене соромом та виною, — усе зрештою зливається в один нечіткий звук, який Болін випиває у зародку, коли Вей притискає їх удвох до стіни.Двічі йому казати не треба, реакція Боліна яскрава та недвозначна; Вей вплутує пальці в чужому волоссі, нарешті повертаючи свого Боліна, а не його прилизану версію. Болін стогне від болю, і Вей злизує цей звук з нечуваною раніше майстерністю — він віддається в близькість з головою, дістає увесь досвід, здобутий у намаганнях забути Боліна. Усе, тільки б не думати, щоби тремтіння тіла не видавало нічого, окрім бажання бути ближче, бути з.До тями приходить першим, як не дивно, Болін, вже після того, як руки Вея пройшлися по його плечах-руках-грудях та вдарили алкоголем усвідомлення про їхню кам’яну твердість; вже тоді, як вони лягають на пояс з чіткими намірами. Варто віддати належне Кувірі: її форма не тільки смертельно личить Боліну й точно зводить з розуму кожного, хто тільки гляне, але й міцна, коли бендер металу геть забуває, що він — бендер металу.Широка долоня Боліна накриває його руки, інша притримує за шию, чолом до чола — Вей боїться зупинки. Зараз Болін скаже, що це помилка, що він не такий, що все це непорозуміння і-— Ти точно впевнений? — Болін питає м’яко й розбиває сумніви.Він не намагається відійти, хоча йому нічого не вартує Вея просто відштовхнути, він гладить його шию, не уявляючи, які спалахи електрики пускає чужим хребтом — не уявляючи, як сильно Вей хоче йому про це розповісти, задихаючись стогонами.— Твоє коліно у мене між ніг, — Болін злегка червоніє, — сам як думаєш?Відповідь очевидна, через що Болін тільки видихає шумно:— З розуму зводиш.Вею вчувається полегшення, і він радісно стрибає в цю можливість обманути себе.З допомогою Боліна його пояс стукається об підлогу, а зовсім скоро після нього туди ж летить зелена туніка — бо форма сидить на ньому надзвичайно, але без неї відкривається вид ще кращий — а потім ще одяг, і ще. Вей не пам’ятає, що належить йому, а що ні — Болін цілує його в шию та штовхається в руки, і це все, що має значення. Досвіду у Вея небагато, але певно більше: відчуття Боліна під пальцями неймовірно бентежне, п’янить душу чужими придушеними вдихами та гарячим шепотом по шкірі:— Я ніколи... не був з хлопцями, — звучить винувато, обірване поцілунком, що Болін притискає до його грудей розпеченою лавою.Вей хоче його з’їсти — якраз поміж безпомічних стогонів, які зриваються у повітря.— Просто роби, як я скажу, — він жартує, але Болін — ні:— Добре.І здається, що вибухне або Вей, або світ навколо нього.Так, у Вея є досвід: однолітки-охоронці залюбки подавали руку допомоги, поки Вей з усіх сил намагався перевести увагу, переконати себе, що справа не в Боліні особисто, що він може й мусить без нього прожити, що той — хлопець його сестри, і йому не варто думати про нього ні в якому світлі, справді. Але такий розвиток подій Вей не репетирував, не очікував, а тому й не готувався. Зовсім трохи, але йому страшно — він не знає вподобання Боліна, не впевнений, чи його влаштує, не-Ох.Вей не дозволяв собі думати про таке раніше, але йому завжди не вистачало того, щоб долоні Боліна стискали його сідниці та притискали пах ближче до паху з силою солодшою за ниття м’язів після пробудження. Згрубіла шкіра на його долонях тут і зараз здається Вею найбільш привабливою річчю на світі, і можливо він окремо це каже Боліну, стогне на вухо про те, щоби той стиснув сильніше, зім’яв, залишив ідеальні відбитки — і Болін його слухає, відповідає діями, робить все, що Вей тільки попросить і навіть більше.Вею хочеться залишитися в цьому моменті назавжди.Натомість він тягне Боліна за собою, плутаючись в одягу на підлозі та штанах, які їм не вистачило терпіння стягнути один з одного: і так вони й падають на ліжко, нарешті зминаючи його, зовсім як один одного, знову і знову, сплівшись, ніби ідеальні половинки цілого.У Вея... у них немає плану, вони керуються почуттями, цілуючи там, де найбільше хочеться, тиснучи туди, від чого стогони лунають найсильніше. Вею хочеться, щоби Болін залишив на кожному сантиметрі його шкіри знак про доторк, нагадування, яке показуватиме, що це не його вигадка — Болін шепоче нісенітниці про те, який Вей м’який і теплий, солодкий та неймовірний. Річ у тім, що Вей знає, який він надзвичайний (брехня), та у вустах Боліна, покусаних в цілунках, налитих кров’ю й вологих, ці слова звучать по-особливому, по-новому. Наче йому дійсно небайдуже, наче він не може відвести від Вея погляд, коли той його сідлає, не через перший досвід, а через самого Вея — тому, що йому подобається на Вея дивитися, тому що йому Вея все мало, як і Вею — Боліна.Вей сидить на чужих стегнах і завмирає нерішуче. Болін під ним такий... такий. Відкритий і весь його, а Вей не впевнений, що робити далі, бо хочеться усе й одразу. Звичайно, він рухає стегнами на пробу кілька разів, щоб вони терлися один об одного у найсолодших, сповнених муками насолоди місцях, але цього недостатньо, йому хочеться більше, і хочеться, щоби Болін не стримувався теж, стискав його боки до синців, щоби...— Все гаразд? — голос Боліна хрипить, він підіймається, щоб зазирнути Вею у вічі.А Вей не знає. Вей боїться: відчуттів так багато, що він не встигає всі усвідомити, як вони знову міняються; йому до сліз страшно, що він не згадає нічого, перенасичений дотиками; він хоче дістатися на пік, але боїться падіння з нього. Тому що все це — з Боліном, і все це здається чудовим сном.Надзвичайно реальним сном, бо тільки реальний Болін може бути настільки лагідним та витирати одиноку сльозу, що все ж покотилася щокою Вея вниз.— Ми можемо- — починає він обережно, але Вей обриває:— Так. Можемо. — Він ставить руки Боліну на плечі, притискається якомога ближче і тремтить, тремтить, тремтить. — Просто... тримай мене.— Буду.Вони давно втратили лік цілункам, та все, що має значення, це ніжність, яку Болін вкладає в чужі вуста своїми. Вей просить його тримати, і Болін слухається, розвертає їх, Вея на спину, та втискає в ліжко міцно, надійно. «Що мені зробити далі?» — питає Болін, цілує Вею обличчя, пестить поміж їхніх тіл, поки у Вея не починає крутитися в голові. Мене, — каже йому Вей одними лише губами; пояснити, як саме, потребує трохи більше зусиль, ніж він очікував, та Болін терплячий та слухняний, дозволяє себе вести, легко втримує міцно стиснуті ноги Вея однією рукою.Вей соромиться. Страшенно. Сором пече його щоки та шию, поки Болін на нього не дивиться, надто зайнятий тим, щоби зробити усе правильно. У Вея такого досвіду ніколи не було, це трошки по-дурному, вигадане на ходу — та зовсім скоро Болін робить поштовх поміж його стегон, зачіпляє Вея за живе й ох-— Ти точно не був з хлопцями? — питає Вей пересохлим ротом, з насмішкою, адже тільки один порух Боліна ледь не возніс його у світ духів, а це навіть не проникнення, всього лише між стегон, тільки..— Тільки з тобою, — чесний і прямий, як дошка Болін заледве вичавлює з себе, подоланий новими враженнями та рухом, який не хочеться спиняти.Тільки з Боліном, думає Вей, стискаючи під собою постіль, намагаючись дихати, хоча груди спирає, у вухах лунає тільки симфонія важких стогонів Боліна, у які Вей все не може повірити.Річ у тім, що це Болін — тому все таке яскраве. Тому Вею хочеться плакати від надмірності кожного відчуття, від атмосфери, від думки, від вигляду Боліна над собою, гарячого, турботливого. Вей хоче стиснути його з усієї сили та ніколи не відпускати, залишити з собою, в цьому ж ліжку, в цій миті.Назавжди, щоби завтра не наставало.