Work Text
Маска лежить біля його ніг. Різкий порив вітру тріпає легку тканину і кидає в обличчя жменями дрібний сніг. Пройшло дуже багато часу, але Персей так і не звик до того, що його шкіра тепер відчуває холод, а снігове зерня, що так схожі на прибережний пісок, неприємно коле щоки та потрапляє в очі. Хоча, скоріше за все, він як раз від цього відвик: в Авалоні забувається все. Окрім болю. Якого він не чув за життя, проте тепер надолужує повно. Живе тіло болить, потребує їжі і тепла, але Персей вперто йде вперед. Жбурляє маску під ноги і йде вбивати. Фантазми потребують багато енергії і колись-там-герой ледве вибирається з кривавої бійні, яку самотужки і влаштував, шпурляє себе на дах і падає рваною плямою на холодний бетон. Тут він проведе залишок ночі. А потім зможе підвестись та піде шукати нове джерело сили та спосіб припнути лють. І болю, колючого і їдкого, як сніговий пісок, що його змішано з димом цього міста. Він замерзає, встромляє свої тонкі голки в повіки та гірчить на корені язика. Невже твої ці голки встромлялися і в твої легені, Ісемі - Майстре - за кожного подиху. Так не повинно було бути. З тобою. Той, хто хотів добра, не повинен страждати. Той, хто страждає - не знає щастя, хіба може лише бити у відповідь. Персей б’є. Рве на частини, ричить, мов дикий звір, розсікає списом, мов косою, приносить смерть. Тепер він рішатиме, чи варті життя ті, хто не допоміг і хто допустив. Безпомічна істота, що стала його Майстром, яку варто було б нагородити лише презирством - вся ця провина лежить на них. Чудовисько, руки якого він цілував, коли відчув глухий удар серця, що давно спинилось і гіркоту в горлянці - відгомін першого подиху у цьому світі, брудному і запиленому, як сніг, що його змішано з димом цього міста. Крила командного заклинання зникають одне за одним з кожним доторком губ і кожною сльозою, що вона падає на бліду долонь.
Вона здається легшою, за плащ Персея, долоня, що тримала таку незбагненну силу. П’ять крил, що вони останньою волею друга подарували йому, Персею, життя. Ісемі-майстре, ти міг подарувати щастя комусь, але натомість цей світ отримав втілену помсту, істоту, яка вбиває в ім’я найсвітлішого з того, що бачила ця Війна. Персей сміється, одночасно намагаючись зігріти диханням змерзлі пальці. Нема чому дивуватись, коли зустрічаються щасливий та стражденний. Щастя поступиться, залишивши спогад про себе. Персей сам зламав ці крила - одне за одним - власними руками, прирікаючи волю найкращої людини в цьому димному піщаному місті на смерть. Персей довго, дуже довго вдивляється у своє відображення. Обличчя, покраяне на смуги багряними лініями дивиться трішки більш ніж, безтурботно, трішки менш ніж із жалем. Персей відчуває, як тече по шкірі тепла волога, коли розриває чергове тіло на шмаття. Від цього він не відмиється. Навіть коли він виходить на вулицю вдень, йому здається, що всі бачать багряні смуги: вони стягують шкіру, поступово засихають на тьмяному зимовому сонці і сиплються з нього потворною лускою. Змішуються з сухим піском під ногами. Цієї ночі місто поверне це потворство йому назад. А він власними руками заллє дахи новим шаром піску і луски, щоб потім тремтіти від холоду на холодному бетоні. Чорні крила розквітають на білій, як крейда, місці. Такій самій білій, яким було обличчя його Майстра. Песей дивиться на своє відображення і ненавидить тих, хто зробив цю маску і віддав йому, ненавидить себе в ній. Лише Ісемі він ненавидіти не може, ніби тоді його дії вже цілковито загублять сенс. Майстер прикликав його, щасливого, лиш за тим, щоб хоч хтось в цій Війні мав щасливий фінал. Але Персей проводить холодними пальцями по чорних рисах свого другого обличчя і зриває його, ступаючи на дах. “.. в його ім’я, в ім’я того, хто бажав людям щастя, - я вб’ю, вб’ю вас усіх”.