Work Text
— Це безумство, Раґнаре! Невже твої очі більше не бачать? Не можна йти проти волі богів! — Флокі скаче навколо конунга загнаним зайцем, закликаючи до розуму. Але Раґнар його не чує — він засмучений. Він у відчаї, готовий скинути всіх богів, аби лише на секунду знову відчути себе живим. Коли помер Етельстан —
коли його вбили
— щось померло й у ньому. Більше нічого не рухалося, не співало гарних хмільних пісень, не стукотіло підборами по дерев'яній підлозі — померло, зникло.
— Ти зовсім збожеволів! Ти хочеш вирвати його з рук Ран і її дев’яти дочок? Не гніви богів, Раґнаре, вони знищать тебе і весь Каттегат у помсту! І заради чого? Заради мерзенного жерця, зрадника! — У Флокі страх в очах, чи то через богів, чи то за Раґнара. Лотброк не знав, та й знати не хотів — його не цікавило. Боги забрали у нього Етельстана, забрали єдину людину, якій він міг довіряти. Забрали промені світла в темряві, забрали відчуття чужої шкіри під пальцями. Забрали того, хто посіяв сум’яття у найміцнішій вірі, того, через кого Раґнар ніколи не потрапить до Вальгалли — бо в серці оселився чужий бог.
Він хотів лише хвилину — дурнувату хвилину. Щоб дізнатися, хто вбив його жерця, того, що з поголеною головою й без страху в очах розповідав про Христа і вчив мови. Того, що оберігав його дітей і рятував йому життя. Він хотів подивитися на нього, щоб останнім спогадом не було перерізане горло і сірі, порожні очі, спрямовані в стелю. Не калюжа крові, що розтікалася і всотувалася у кучеряве волосся. Не мертвий Етельстан.
Його пересмикнуло. Перед очима постійно було це, наче ти у сні застиглий при пробудженні. Він зробить усе, що завгодно, аби позбутися цього видіння.
Він повів людей до Уппсали, нібито молитися за врожай і свій народ, але верховний жрець і кілька близьких людей знали, що буде насправді. Знали — й не схвалювали.
Не схвалювали те, що так поспішно зібралися в похід. Не схвалювали тіло, загорнуте в білу тканину. Не схвалювали очей Раґнара, що палали надією, бо той не бачив кордонів для своєї цілі – він хотів. І з цим нічого не могли вдіяти — він ж бо конунг, друг, брат. Він же точно знає, що робить... Правда?
Раґнар знав — чи думав, що знає. Просто робив усе, аби заповнити цю порожнечу всередині, ніби від списа Одіна, що ніколи не промахувався.
А Флокі все бігав навколо й злився, плювався образами та переривався моліннями, аби Раґнар не робив цього, не дурів, не накликав на них загибель. Флокі торкався руками свого обличчя і знав, що на цих руках кров Етельстана, і як він це скаже, то не буде ритуалу, боги не розгніваються — але він любив Раґнара. Любив і боявся до втрати розуму, до тремтячих ніг і впертого прагнення до бою. Мовчав — приховував, бо знав, що буде — розчарування в очах Лотброка. Таке несправедливе й нечесне.
Верховний жрець зустрів Раґнара з незадоволеним поглядом. Обряд воскресіння завжди був неповагою до рішення богів — але Раґнар умовив, сказав, що його, як спадкоємця Одіна, не зачепить кара, і все буде добре.
Залишалося лише слухати. Добре було в той вечір. Люди молилися за урожай, Раґнар веселився з дітьми, надзвичайно щасливий. Аслауґ навіть подумала, що він відкинув цю свою ідею, але потім остаточно зізналася собі — не бути цьому. Їй було боляче, бо вона його любила, а він був готовий віддати своє життя за мертвого жреця, бо він ніколи не полюбить її так, як полюбив Етельстана — їй залишалося тільки змиритися, що вона ненавиділа дужче за усе під божим поглядом.
Коли вночі вдарила блискавка, Раґнар піднявся з ложа. Це був знак — боги чули прохання. Він пішов до гьорґа — вівтаря з великих каменів. Навколо було холодно, а вічнозелений тис шелестів гілками, наче тягнучи їх до небес, до Одіна, Тора та Фрейра.
Тіло жерця поклали на гьорґ, а білу тканину розрізали. Показалося обличчя Етельстана — ще не зачеплене часом, таке спокійне, що Раґнар стиснув зуби та губи, лише б не впасти на коліна й не заплакати, як мале дитя. Але потрібно було завершити розпочате.
Це був важкий обряд, що поєднував у собі кілька переходів. Поки лився сьюунд — похоронний ель, Флокі навпошепки молив богів пробачити його і Раґнара. Не знав, чи боги його чули — голосні благання Раґнара та палка молитва заглушали все, дзвеніли у вухах у кожного. Він молив Ран і її дочок відпустити Етельстана, дати побачити його в останній раз, поговорити всього хвилину — він пішов не за волею битви, не за волею часу — насильно забрали, вирвали з його рук. Раґнар злився і просив бога Етельстана дати йому можливість. Молив Ісуса так, як Етельстан учив його, молив так щиро, що Флокі почав плюватися і з ще більшою ненавистю дивитися на Етельстана, що забрав у нього друга. Забрав, покрив цією гидотою, фальшивим богом і знищив!
Конунг молив, щоб Етельстан не прийшов у цей світ драугром, неупокоєною примарою, щоб він знову народився під покровом Фрейї та Фрігг. Ель плескався в кухлях і падав на землю важкими пінними краплями, що відразу вбиралися в землю.
Винесли дванадцять козенят — небувале приношення Гільд, доньки Гьоґні, аби та вирвалась з вічної битви Г’яднінґів і використала свою силу воскресіння на Етельстані.
Раґнару почало здаватися, що навколо запалали вогні, і люди почали танцювати — але навколо танцювала лише темрява. Можливо, це боги почали говорити з ним. А можливо — він зійшов з розуму від відчаю. Він підняв руки з ножами до неба, починаючи блот — обряд жертвоприношення.
Дурнувате мекання швидко припинилося — Лотброк різав, наче серед бою, і кров зрошувала землю водою, напувала її. Він впустив ножі, і ті врізалися в землю, як у масло, вбираючи краплі жертви. Раґнар набрав повні долоні крові й обмив нею обличчя, закликаючи Гільд, молячи її почути, поки грім переплітався в його проханнях, наче доносячи слова Валькірії. Земля вбирала кров.
Раґнар підійшов до гьорґа і поглянув на обличчя Етельстана. Хворий розум Раґнара робив мертву шкіру м'якою і теплою, малював рум'янець на щоках і легку посмішку — наче зараз прокинеться і прочитає довгу мораль про те, що не можна так робити, це проти рішення Ісуса. Раґнар усміхнувся — виглядав моторошно, з очима, що палали в темряві і кров'ю, що стікала губами. Флокі гриз свої вуста, хапаючись за блідого Ролло — брат Раґнара мовчав і боявся рухатися, бо Лотброк виглядав так, ніби враз кинеться і розірве будь-кого, хто до нього наблизиться. Він страшний. Він лякає. І йому вже ніхто не зможе допомогти.
Раґнар торкається тканини, забруднюючи її кров'ю, і розриває далі, оголюючи груди Етельстана. Так хотілося пригорнутися і почути серце, що б’ється — але не можна. Можна лише писати.
Він пише на холодних грудях, і розум малює мурашки на блідій шкірі, рухи сорому і збентеження.
Руна з першого еттиру — «бог». Етельстан був Божою людиною, в останні свої дні так увірував, що не боявся смерті. Раґнар знав, що Етельстан прийняв вбивцю зі спокоєм, через свою віру. Через це конунг дуже злився на Ісуса, в якого жрець так вірив. Де він був, коли його вбили? Де був цей бог?
Друга руна з другого еттиру — «скарбниця пам'яті». Щоб розповів про останні свої хвилини, щоб пам'ятав руки Раґнара, кожен шрам на тілі й закохані очі. Щоб пам'ятав.
Третя — «людина». Така важлива і необхідна, що горло стискає.
У Раґнара, здається, сльози на очах, крім лячної усмішки. Він проводить по своїх щоках, збираючи кров, і малює останню руну, руну життя і смерті — Альгіз. Він торкається чола і проводить пряму лінію, по рівному носу, м'яким губам і впертому підборіддю. Ще дві лінії на чолі, і все. Етельстану личить червоний колір — на блідій шкірі він виглядає навіть не страшно. А крізь пелену сліз — тим більше.
Флокі не може й ворухнутися — ніхто зараз не може підійти до Раґнара, навколо нього ніби сфера, ніби долоні зі світла утворились щитом, а в очах стільки ніжності й божевілля, що Флокі захотілося ридати і молити Локі перетворити все в дурний жарт. Але Флокі не рухався — не міг себе змусити.
Раґнар нахиляється до Етельстана і прислоняється чолом до чола, забруднюючи Альгіз ще не висохлою кров'ю. Молить Гільд, Одіна, Тора і всіх богів, аби почули. Він готовий був віддати більше — значно більше, ніж дюжину козенят. Він був готовий пожертвувати собою, аби Етельстан жив, він цього заслужив, такий чесний і добрий, йому б справи вершити, його влада не знищила б вагою. А він сам, а що він? Він не хотів влади — і дослужився до конунга. Він не хотів смертей і втрат – а втратив того, кого любив найбільше на світі. Він не міг сказати Лагерті, що любить її. Не міг сказати Аслауґ, що любить її — не хотів їй брехати. Етельстану він це казав постійно, бо його переповнювало, змушувало рухатися, розправляти плечі й завойовувати — щоб разом, плечем до плеча.
Раґнар різко голову до неба звертає і кричить у грозові хмари:
— Гільд, Фрейр, Одін і Тор, я віддаю своє життя за нього! Заберіть усе, що в мене залишилось!
Флокі шипить, підривається і хапає його за руки, підняті до богів, до неба, де крутиться туга спіраль блискавок і хмар.
— Що ти говориш, Раґнаре, як ти смієш, чому ти пропонуєш богам таку жертву, від якої вони не захочуть відмовитися?! Не спокушай богів, не будь зрадником, Раґнаре!
Раґнар не слухає — він дивиться з усмішкою у небо, бачачи, як підходить грім. Він відштовхує Флокі і підходить до дерева, торкаючись кори, благаючи почути його.
Блискавка різко вдаряє в тис, розганяючи всіх навколо і ламаючи його пишну крону, фарбуючи вічнозелене в обгорілий чорний. Раґнара відкидає, його рука чорніє, а він сам не рухається, хоча всередині кричить від болю, що рве його, наче життя ділиться на "до" і "після", наче розкришує його кості в пил, більш боляче, ніж молот на полі бою. Раґнар кричить, не видаючи жодного звуку, боляче йому так, як ніколи в житті не було. Пропали роки боїв, пропала рішучість і сила волі — було так боляче, що хотілося молити про милість, згорнутися в клубок і щоб мама погладила по голові й сказала, що все буде добре. Наче самі боги виривають шматки його й без цього скаліченої душі.
Все припиняється одним спалахом. Раґнар почувається так, ніби тоне в холодній воді, у Каттегаті. Він пливе на поверхні, і вода сама несе його кудись далеко. Він нічого не бачить — тільки відчуває. Відчуває, як м’які руки, з таким умінням переписуючи християнські молитви, торкаються щік і чола. Як проводять по закритих очах і заплутуються в короткому волоссі, обводять лінії татуювань. Раґнар знав ці руки, і йому стало так сумно, бо він підвів Етельстана, не вберіг його, не вберіг свою єдину надію. Він хотів відкривати з ним світ, подорожувати, вивчати мови, бо його не влада хвилювала — знання. А Етельстан був витканий з них, постійно вчив його чомусь новому. Йому було так шкода Етельстана. Свого найближчого друга, чесного товариша і людину, яку він любив.
Руки м’яко пройшлися по скронях, по яких нечутні сльози намагалися вислизнути в воду. Руки просто тримали його обличчя, і Раґнар повільно заспокоювався, насильно розслабляючи кожен м’яз. Він чує єдине слово, яке набатом било в голові.
— Рано.
Занадто рано, рано, рано, рано...
Він розслабився і, занурившись головою у воду, що його тримала, руки востаннє торкнулися його щік і зникли.
Раґнар прийшов до тями, побачивши, що його тягнуть кудись, щоб вилікувати. Люди незадоволено кричали навколо, але він чув це, наче через хутряну підстилку. Перед ним було зоряне небо, з якого ласкаво світило зірками богиня Нотт. Тепер він розумів. Боги прийняли його підношення, але сам Етельстан не захотів повернутися.
Ще занадто
рано.
***
Коли змії накинулися на Раґнара в ямі, коли він гордо виплюнув слова Королю Еллі в обличчя, коли привітав валькірій, які вестимуть його додому, коли відчув, що смерть — поруч, тоді він зрозумів. У голові прозвучали його ж слова, сказані Етельстану колись так давно.
— Куди б ти не пішов, я піду за тобою.
Яскраві блакитні очі Раґнара тремтіли й, здавалося, ось-ось закриються. Він не міг дозволити собі померти, поки не відчує...
Так, ось це.
М’які руки знову на обличчі, торкаються його підбитого ока. Відганяють змій від обличчя, не даючи впитися в щоки та губи. Раґнар зрозумів — пора.
Нарешті.
Він закрив свої блакитні очі, бачачи перед собою білу шкіру, світлі очі й добру посмішку.
Він пішов за Етельстаном, і не в Вальгаллу, не в християнське пекло чи рай, не в Гельґафелл, не в Фолькванґ. Можливо, кудись, де буде місце тільки їм двом.